Головна

ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ НОРМ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА В ЗАГАЛЬНУ ЧАСТИНУ КК УКРАЇНИ Р. Шикеринець


ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ НОРМ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

В ЗАГАЛЬНУ ЧАСТИНУ КК УКРАЇНИ

Р. Шикеринець

Інститут держави і права імені В.М. Корецького НАН України,

вул. Трьохсвятительська, 4, 01001 Київ, Україна

 

 

 

 

 

У публікації висвітлено імплементацію норм міжнародного права в Загальній

частині КК України. Розглянено питання впливу міжнародного права на

формування певних положень Загальної частини КК України, а також деяких

кримінально-правових інститутів. Проаналізовано відповідність норм Загальної

частини КК України до вимог міжнародно-правових актів.

Ключові слова:закон, злочин, імплементація, міжнародне право. Одним із найважливіших практичних аспектів теорій співвідношення

міжнародного і національного права є питання про порядок виконання державою

міжнародних зобов'язань, адже закріплені в ст. 9 Конституції України та ст. 19

Закону України “Про міжнародні договори України” положення про дію норм

міжнародного права та сумлінне дотримання і неухильне виконання Україною

міжнародних договорів виявляється в обов’язку держави дотримуватись узятих на

себе міжнародних зобов’язань при формуванні норм національного законодавства, в

тому числі і кримінально-правових.

Основоположним принципом міжнародного права є принцип поваги прав і

свобод людини незалежно від її раси, статі, мови і релігії [1]. На сьогодні цей

принцип закріплений в багатьох міжнародно-правових актах універсального

характеру.

Аналіз положень таких документів дає підстави зробити висновок про те, що в

міжнародному праві є

чітке розуміння необхідності захисту невід’ємних прав і

свобод людини. Основну увагу цих документів зосереджено на процесуальних

питаннях забезпечення прав і свобод людини, проте у низці випадків вони мають і

безпосереднє кримінально-правове значення.

Норми Декларації і Конвенції, які утворюють Міжнародні стандарти ООН,

буквально “пройняті” духом розуміння того, що людина, її права і свободи є

найвищою цінністю. Однак національне кримінальне законодавство керувалося цим

положенням не завжди. Наприклад, Кримінальний кодекс (надалі – КК) України

1960 р. на перше місце з поміж своїх завдань ставив захист зовсім інших суспільних

відносин та інтересів. Зокрема, у ст. 1 КК України 1960 р. пріоритет надавався

кримінально-правовому захисту суспільного устрою держави, її політичної і

економічної системи. І тодізгадувалось про “особу, права і свободи громадян” [2].

На сьогодні така розбіжність вирішена відповідно до норм і принципів

міжнародного права. Так, ч. 1 ст. 1 КК України принципово змінила ієрархію

об’єктів кримінально-правової охорони і тепер пріоритетне місце з поміж них

займає охорона прав і свобод людини і громадянина. Отже, можна стверджувати, що всі положення кримінального закону повинні

бути побудованіза зазначеним принципом.

У більшості міжнародних актів кримінально-правового характеру йдеться про

недопустимість кримінального переслідування особи, яка вчинила “діяння, під час

вчинення якого, воно не вважалось злочином за національним законом або

міжнародним правом” [3, 4].

Отож, міжнародно-правовий стандарт підтверджує класичне правило “нема

злочину без вказівки на те в законі”. Керуючись пріоритетом норм міжнародного

права, допускається, що склад злочину може бути і не передбачений в

національному законі, оскільки закріплений в міжнародно-правовій нормі.

Пріоритет міжнародного права виявляється в обов’язку держав при формуванні

своїх кримінально-правових заборон неухильно дотримуватися міжнародно-

правових норм, передусім це стосується норм про права людини. У науковій

літературі висловлювали навіть погляд, що у випадку суперечності національних

кримінально-правових заборон до міжнародних стандартів у сфері прав людини,

особа має бути звільнена від кримінальної відповідальності, яке вчинене нею, яке не

визнається злочином відповідно до міжнародно-правових актів [5, c. 3].

Однозначно з такими поглядами погодитися важко. Ми схиляємося до думки,

що керуючись концепцією дуалістичного розуміння співвідношення міжнародного і

національного права, переважаюча роль національних норм права над

міжнародними виражатиметься у тому, що жодна особа не може бути притягнута до

кримінальної відповідальності і засуджена за діяння, не передбачене кримінальним

законодавством України, навіть коли таке діяння визнається злочином нормами

міжнародного права. Таке розуміння співвідношення національного кримінального і

міжнародного права також відповідає положенню про заборону застосування

кримінального закону за аналогією (ч. 4 ст. 3 КК України).  З-поміж основних прав і свобод людини неодноразово згадується про те, що

жодна особа “не може бути повторно засуджена чи покарана за той самий злочин”

[4]. Загалом це положення відображено в принципі кримінального права України

“не двічіза одне і теж (non bis in idem)”, закріпленого в ч. 3 ст. 2 КК України.

Відповідність КК України до міжнародних стандартів охорони прав і свобод

людини проявляється в положеннях про межі дії зворотної сили кримінального

закону. Зокрема, у ч. 1 ст. 5 КК України визначено, що закон про кримінальну

відповідальність, який скасовує злочинність діяння або пом’якшує кримінальну

відповідальність, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, що вчинили

відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які

відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість. З іншого боку,

закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння або

посилює кримінальну відповідальність, не має зворотної дії в часі. Такий принцип дії

зворотної сили кримінального закону вважається загальноприйнятим і закріплений в

п. 1 ст. 15 Міжнародного пакту про громадські і політичні права 1966 р.

У положеннях Загальної частини КК України знайшов відображення такий

принцип міжнародного права, як принцип непорушності державних кордонів,

суверенітету і територіальної цілісності держав [6]. Він відтворений у визначенні

меж територіальної дії кримінального закону. Відповідно до ч. 1 ст. 6 КК України особи, які вчинили злочини на території України, підлягають кримінальній

відповідальності за цим Кодексом. У цьому випадку суверенітет держави

виражається у можливості встановлення своєї юрисдикції (в тому числі і

кримінальної) на своїй території, а таке право держави не може бути поставлено під

сумнів.

Важливою новелою в КК України стало уведення принципу дії кримінального

закону в просторі (ст. 8 КК України), відповідно до якого іноземці або особи без

громадянства, які не проживають постійно в Україні і вчинили злочини за її межами,

підлягають кримінальній відповідальності за КК України у випадках, передбачених

міжнародними договорами або якщо вони вчинили передбачені цим Кодексом тяжкі

або особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів

нашої держави.

У ч. 3 ст. 5 КК України 1960 р. зазначено, що іноземні громадяни за злочини,

вчинені поза межами України, підлягають відповідальності за кримінальними

законами України у випадках, передбачених міжнародними договорами. Зазначимо,

що передбачалась не можливість прямого посилання на міжнародно-правову норму,

а настання кримінальної відповідальності тільки за статтею Особливої частини КК

України 1960 р., у якій йшлося про відповідальність за злочин, норма щодо якого

була імплементована у вітчизняне кримінальне законодавство у силу міжнародно-

правового зобов’язання. Нині, відповідно до вказаного принципу дії кримінального закону можлива

кримінальна відповідальність іноземців або осіб без громадянства не лише за злочини,

передбачені міжнародними договорами (конвенційні злочини), але й за особливо

тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України, вчинені

поза межами України. Нам видається, що у цьому положенні відображений

розглянений принцип міжнародного права, оскільки охорона суверенітету і

територіальної цілісності будь-якої держави є одним з основних завдань

міжнародного права і, безумовно, має бути відтворений у національному праві.

Тісно пов’язаний з розглянутою проблемою міжнародно-правовий принцип

співробітництва держав, який виражається в кримінально-матеріальному змісті

інституту видачі осіб, які вчинили злочин.

В КК України заборонено видачу громадян України іншим державам, у випадку

вчинення останніми злочину та їх території (ч. 1 ст. 10 КК України). Проте, у низці

міжнародно-правових актів передбачена можливість видачі іншій державі будь-якої

особи, яка вчинила злочин на території тієї держави. Так, відповідно до статті V

Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього, 1948 р. особи,

які обвинувачуються у вчиненні геноциду, повинні бути засуджені компетентним

судом тієї держави, на території якої це діяння було вчинено [7]. Схоже положення

міститься в статті ІІІ Конвенції про незастосування строків давності до військових

злочинів і злочинів проти людства 1968 р. Зазначимо, що УРСР під час ратифікації

вказаних конвенцій не зробила жодного застереження про недопустимість

екстрадиції своїх громадян.

Більше того, відповідно до резолюції 45/116 Генеральної Асамблеї ООН 1990 р.,

допускається видача будь-якої особи, але відмова в екстрадиції особи на основі того,

що вона є громадянином держави, є факультативною обставиною, яка має бути

врегульована внутрішнім законодавством.  Можна зробити висновок, що ст. 10 КК України текстуально не повною мірою

відповідає нормам міжнародного права, і тому в ній повинна бути передбачена

можливість видачі громадян України відповідно до принципу міжнародного

співробітництва, або недопустимість видачі громадян України має бути відображена

в застереженнях України до зазначених міжнародно-правових актів.

Одним із фундаментальних є положення норм міжнародного права про те, що

всі люди “наділені і совістю” [3]. Тому “розум” людини, свобода її мисленнєвої і

вольової діяльності притаманна будь-кому, і є “правосуб’єктністю” особи [4].

Якщо керуватися іззмістом норм міжнародного права, така “правосуб’єктність”

означає в кримінально-правовому розумінні осудність особи. КК України в ч. 2

ст. 19 визначає неосудність особи як її нездатність усвідомлювати фактичний

характер своїх дій або керувати ними в силу одного з передбачуваних медичних

критеріїв. Поняття осудності особи як основна ознака суб’єкта злочину, позначає в

теорії кримінального права здатність особи розуміти фактичний характер і

суспільну небезпеку своїх дій і керувати ними (ч. 1 ст. 19 КК України).

Проте міжнародно-правові акти регламентують не лише питання злочинності

діяння і покарання чи меж дії національних кримінальних законів. Інколи вони

можуть бути джерелами для окремих інститутів кримінального права. Насамперед

це стосується обставин, що виключають злочинність діяння.

Міжнародно-правові стандарти захисту прав і свобод людини допускають

спричинення шкоди, яке не повинно розцінюватися як злочин. Це стосується

випадків захисту від “протиправного насильства” [8], тобто спричинення шкоди в

стані необхідної оборони (ч. 1 ст. 36 КК України). Зазвичай, міжнародно-правові

акти не регламентують межі необхідної оборони – це питання віднесено до

компетенції національного законодавства. Тому вважаємо, що положення ст. 36 КК

України відповідають міжнародним стандартам Поряд з необхідною обороною міжнародне право регламентує застосування

інших обставин, що виключають злочинність діяння. Так, четвертий принцип

міжнародного права, визнаний Статутом Нюрнбергського трибуналу, засвідчив на

неможливість звільнення особи від відповідальності за спричинення шкоди, якщо

будь-яка особа діяла на виконання наказу свого уряду або керівника, за умови, що у

виконавця був “свідомий вибір поведінки” [9, с. 101].

Надалі відповідальність за виконання наказу регламентували Конвенція проти

катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують людську

гідність, видів поводження і покарання, 1980 р. [10] і Статути міжнародних

трибуналів, скликаних останнім часом [11, 12].

Непритягнення до відповідальності за спричинення шкоди під час виконання

наказу (розпорядження) є новелою КК України 2001 р. – раніше цієї обставини в

законодавстві радянського періоду не було. Цей факт свідчить про визнання

кримінальним законом не тільки міжнародних стандартів захисту прав і свобод

людини загалом, але й тих норм міжнародного права, які регулюють питання

застосування окремих кримінально-правових інститутів.

Безпосереднє відношення до регулювання загально-кримінальних питань

відповідальності за вчинене діяння має Конвенція про незастосування строків

давності до військових злочинів ізлочинів проти людства 1968 р. [13], яка забороняє застосування будь-яких строків давності до вказаних категорій злочинів незалежно

від часу їх вчення. Зазначена норма Конвенції знайшла своє законодавче

закріплення в ч. 5 ст. 49 КК України.

У контексті міжнародних стандартів гуманізм кримінальних покарань,

закріплений в ч. 3. ст. 50 КК України, стосується не лише покарань, які принижують

честь та гідність особи, але і смертної кари, яка виключена з переліку кримінальних

покарань в силу ратифікації Україною Протоколу № 6 1984 р. до Європейської

Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р. [15].

КК України, який відповідає вимогам Конвенції про ліквідацію всіх форм

расової дискримінації 1979 р., у низці випадків “перегинає палку” і, як це не

видасться дивним, порушує право чоловіків на рівність з жінками перед законом і

судом. Це проявляється в накладенні заборони на можливість призначення такого

покарання як довічне позбавлення волі щодо засудженої жінки (ст. 64 КК України).

Можливо це положення КК України є проявом гуманізму кримінального закону до

жінок. Проте такий “гуманізм” не відповідає ні міжнародному стандарту, ні

принципу рівності перед законом, ані показникам розвитку світової кримінологічної

ситуації, яка свідчить про те, що “жіноча” злочинність характеризується

абсолютним приростом [15, c. 303].

Міжнародні стандарти ООН зобов’язують держави брати до уваги вік

неповнолітніх у випадку притягнення їх до кримінальної відповідальності та вжити

кримінально-правових заходів щодо їх перевиховання [6]. Так, неповнолітнім

визнається особа, яка вчинила злочин у віці від 14 до 18 років, при цьому

вважаючись такою, що досягла певного віку не в день народження, а на початку

наступної доби.

На основі наведеного можна зробити висновок, що принципи і норми

міжнародного права спричинили значний вплив на формування в Загальній частині

КК України положень про злочин і покарання за нього, межі дії кримінального

закону, строк давності притягнення до кримінальної відповідальності, а також

певних кримінально-правових інститутів, передбачених Загальною частиною КК

України При детальному аналізі відповідності норм Загальної Частини КК України до

вимог міжнародно-правових актів виявлено і низку розбіжностей, коли імперативна

норма міжнародного договору не застосовано, або не в повною мірою відтворено її

зміст. На нашу думку, уникнути цього можна лише шляхом одночасного, разом з

ратифікацією міжнародного договору, внесення змін і доповнень до КК України.

Вважаємо, що для подолання спірних питань, які виникають під час

застосування норм КК України у випадку їхньої невідповідності до норм

міжнародного права, необхідно ввести в КК України окрему колізійну норму, яка б,

деталізуючи положення ст. 9 Конституції України та ст. 19 Закону України “Про

міжнародні договори України”, регламентувала правила застосування

кримінального закону.

1. Статут ООН // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_010.

2. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1961. – № 2. –

Ст. 14.

3. ЗагальнаДекларація прав людини // Юридичний вісник України. – 2005. – 12. – № 484. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права // Юридичний вісник

України. – 2004. – 12. – № 49.

5. Наумов А.В. О соотношении норм международного и уголовного права // Советская

юстиция. – 1993. – № 19. – С. 3–5.

6. Заключний Акт Наради по безпеці і співробітництву в Європі, 1975 року //

Ведомости Верховного Совета СССР. – 1975. – № 33. Приложение.

7. Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього // Ведомости

Верховного СоветаСССР. – 1954. – № 12. – Ст. 244.

8. Конвенція про захист прав людини і основних свобод // Офіційний вісник України. –

1998. – № 13. – Ст. 2371.

9. Принципы международного права, признание уставом Нюрнбергского трибунала и

нашедшее выражение в решение этого трибунала // Международное публичное

право. Сб. док. – М.: Изд.-во БЕК, 1996. Т. 2. – 539 с.

10. Відомості Верховної Ради УРСР. – 1987. – № 6. – Ст. 101.

11. Устав Международного трибунала (по Югославии) // Международное публичное

право. Сб. док. – М. 1996. Т. 2. – Ст. 103.

12. Устав Международного трибунала по Руанде // Международное публичное право.

Сборник документов. – М., 1996. Т. 2. – Ст. 111.

13. Ведомости Верховного Совета СССР. 1971 – № 2. – Ст. 18.

14. Офіційний вісник України. – 2006. – № 32. – Ст. 2374.

15. Криминология: Учебник / Под ред. акад. В.Н. Кудрявцева, проф. В.Е. Эминова. – М.:

Юристъ, 1997. – 512 с.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук