Головна

ПРО КАРУ ЯК МЕТУ ПОКАРАННЯ Н. Ковтун


ПРО КАРУ ЯК МЕТУ ПОКАРАННЯ

Н. Ковтун

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна,

тел. 964-482

 

 

 

 

 

Розглянено питання, що стосуються цілей покарання. Автор аналізує таку мету

покарання, як кару. Запрпоновано удосконалення чинного КК України в частині, що

стосується цілей покарання.

Ключові слова: кара, мета, покарання.

Незважаючи на різні підходи щодо розуміння змісту поняття покарання,

загальновизнаним є те, що покарання за своїм змістом являє собою обмеження прав

та свобод засудженого. Отож, змістом будь-якого покарання чи основного, чи

додаткового є примус до певних обмежень та позбавлень особистого чи майнового

характеру. Проте чи можна вважати примус до таких обмежень чи самі обмеження

карою? На нашу думку, не можна. Треба погодитись з І.С. Ноєм та А.Е. Якубовим,

які вважають, що поняття кари нероздільно пов’язане з самою метою кари, з метою

примушення до страждань, проте вважати їх тотожними до поняття не можна

[1, с. 24–25; 2, с. 110]. Адже не будь-який примус до обмежень прав та свобод, а тим

більше самі обмеження прав та свобод можна назвати карою. Примус до обмежень

та позбавлень особистого чи майнового характеру лише тоді є карою, коли

застосування такого примусу має на меті викликати в особи певні страждання.

Такий примус повинен мати певну цільову спрямованість – спричинити страждання.

Як слушно зазначає І.С. Ной, законодавець обирає лише такі обмеження, що входять

до змісту покарання, які здат

ні заподіяти винному страждання. Ті ж заходи, які в

принципі не можуть завдати страждань, ніколи не будуть використовуватись як

заходи покарання. Отже треба визнати, що під поняттям “кари” як однієї з цілей

покарання треба розуміти примус до певних обмежень та позбавлень особистого чи

майнового характеру, який має одним зі своїх завдань спричинення страждань у

засудженого. При цьому необхідно зазначити, що недоцільним буде висновок про те, що

певні правообмеження, які застосовуються до особи, вже самі по собі можуть

вважатися карою. Це неможливо, оскільки особа в суспільстві зазнає різних

обмежень особистого та майнового характеру, що також викликають у неї певні,

інколи дуже серйозні страждання. Мета спричинити саме страждання від цих

обмежень зазвичай не тільки не ставиться, а навпаки, робиться все, щоб уникнути

завдання особі будь-яких страждань або зменшити їх до мінімуму. До таких

прикладів належить примусове лікування алкоголіків та наркоманів, проходження

карантину з метою виявлення та запобігання поширенню різноманітних інфекційних

хворіб, обов’язкове щеплення проти певних захворювань, хірургічне втручання, а

також інші види лікування, що нерідко завдають страждання тощо. Ці заходи примусу за своєю суттю спричиняють особі, до якої вони застосовуються, певні

обмеження особистого характеру, разом з тим вважати їх карою, на нашу думку,

було б неправильним, оскільки цільове призначення їх інше.

Оскільки правообмеження не можна розглядати як кару, то правильним, на наш

погляд, буде висновок і про те, що поняття “кари” залежить лише від характеру та

сили застосованих до особи обмежень. Річ у тому, що різні люди по-різному

переживають обмеження та позбавлення своїх прав чи свобод. Це залежить,

насамперед, не стільки від типу застосованих обмежень, скільки від фізичних та

психологічних особливостей кожної конкретної людини. Тому імовірно, що одна

особа буде дуже сильно страждати від застосованих до неї обмежень, а інша взагалі

не страждатиме. Відомі випадки, коли люди, які не мають житла та засобів до

існування, так звані бомжі, прагнули потрапити до ВТУ лише для того, щоб

отримати дах над головою та їжу. Зрозуміло, що за таких умов обмеження їх

особистої свободи не тільки не викличе у них негативних переживань, а швидше,

навпаки, задовольнить своїм становищем. Отож, розуміння тільки кари як певних

обмежень, що застосовують до особи, позбавляє саме поняття кари об’єктивного

критерію визначення, узалежнює від фізичних та психологічних особливостей

конкретної особи. Крім того, таке розуміння цього поняття буде підводити до

неправильного по суті висновку про те, що будь-які правообмеження можна

вважати тією чи іншою мірою карою У науці радянського кримінального права в 60–70-х роках відбувалася дискусія

з приводу питання чи є кара метою покарання. З цього приводу сформувалось два

протилежних погляди. Зокрема, М.О. Бєляєв, В.Г. Смірнов, І.І. Карпєц вважали, що

метою покарання, крім виправлення і перевиховання злочинця, а також мети

загальної та спеціальної превенції, є також спричинення засудженому певних

страждань від застосованих обмежень, тобто кара за вчинене [3, с. 25–26; 4 с. 90;

5, с. 138–152]. Інша група авторів, зокрема, І.С. Ной, М.Д. Шаргородський,

Н.С. Лєйкіна вважали, що обмеження особистого чи майнового характеру, властиві

покаранню, проте спричинення страждань не є окремою метою застосування

покарання [1, с. 28–29; 6, с. 23; 7, с. 99]. Остання група авторів особливо часто

вживають термін “кара” як синонім терміна “обмеження”, що входять до змісту

покарання, або ж як синонім до терміна “страждання”, що спричиняють ці

обмеження. Про недопустимість застосування поняття кара саме в такому розумінні

ми зазначали вище, тому зараз не будемо деталізувати, повторюючи всі попередні

аргументи. Зазначимо лише те, що під карою, на нашу думку, треба розуміти лише

мету спричинити страждання від завданих особізасудженого обмежень, що входять

до змісту призначеного їй покарання.

Ми погоджуємось з О.М. Тарбагаєвим який критикує, висновок І.С. Ноя про те,

що обмеження, що входять до змісту покарання ізастосовуються до засудженого, не

мають на меті заподіяти страждання, а є засобом реалізації інших цілей покарання.

О.М. Тарбагаєв слушно вважає, що такий висновок суперечить діалектичному

взаємозв’язку філософських категорій “мета” та “засіб”. У практичній діяльності

засіб, поки ним не оволодіти, сам по собі є метою [8, с. 100]. Правильно також в

цьому відношенні зазначає Д.А. Керімов, що кожна найближча правова мета є

сходинкою, ланкою у ланцюгу, який пов’язує її з перспективною метою, яка своєю чергою є засобом досягнення кінцевої мети [9, с. 378]. Тому, стверджує

О.М. Тарбагаєв, висновок І.С. Ноя про те, що обмеження, які входять до змісту

покарання і спричиняють певні страждання, необхідно розглядати як засіб

досягнення інших цілей покарання, не спростовує позицію, яка визнає серед інших

цілей покарання і мету заподіяння страждань, а швидше, навпаки, підкріплює її

[8, с. 100]. Таких же поглядів при визначенні цілей покарання дотримується і

М.О. Стручков. Він хоч і ототожнює поняття кари з обмеженнями, що входять до

змісту різних покарань, проте вважає, що в зміст покарання взагалі не входить

нічого, окрім кари. Мета спричинити страждання цими обмеженнями, безумовно,

наявна серед інших цілей покарання і є його найближчою, проте не основною

метою, а виступає засобом досягнення інших більш віддалених цілей покарання

[10, с. 57].

Отже, можна погодитись з В.М. Хомичем, який зазначає, що держава,

застосовуючи покарання, звичайно ж, діє з метою покарати злочинця, але кара,

своєю чергою, є засобом впливу, засобом здійснення наступної більш перспективної

мети – повернути особу до нормального законослухняного життя в суспільстві.

Функціонально покарання спрямоване на те, щоб попередити вчинення нових

злочинів, а з точки зору соціально бажаного результату, ефективності та

необхідності його застосування – це засіб впливу на злочинця з метою

попередження злочинів [11, с. 31]. До такого ж висновку приходить і В.К. Дуюнов,

зазначаючи, що проміжною метою та засобом досягнення кінцевих цілей покарання

є кара [12, с. 27]. Не можна говорити, що покарання, спричиняючи страждання, не переслідує

мети їх завдати. Покарання – це вид, захід державного примусу, основний зміст

якого утворюють правообмеження особистого та майнового характеру. Кримінальне

покарання, як зазначає О.М. Тарбагаєв, за своєю суттю та природою – примусове

спричинення обмежень та страждань. Тому говорити про те, що покарання,

спричиняючи страждання та обмеження, не має на меті їх завдати, означає

закривати очі на реальне положення речей, впадати в логічну суперечність

[8, с. 100]. Щодо такої суперечності ще раніше за О.М. Тарбагаєва та Д.А. Керімова

зазначав М.О. Бєляєв [3, с. 29]. Саме такої логічної суперечності припускається, на

нашу думку, М.М. Становський, коли погоджується з тим, що кара є суттю,

невід’ємною властивістю покарання, визнаючи, що покарання неминуче включає в

себе каральний елемент, разом заперечуючи наявність окремої мети кари. Так,

М.М. Становський наводить таке визначення покарання: кримінальне покарання за

своїм змістом є спричиненням на основі судового вироку певних страждань особі,

яка винна у вчиненні злочину – обмеження його майнових інтересів, обмеження

його свободи, приниження гідності, а в окремих випадках і позбавлення життя.

Проте він визнаючи, що покарання спричиняє засудженому певні страждання,

заперечує те, що воно переслідує досягнення цієї мети [13, с. 8–9]. Потрібно

погодитись з А.Е. Якубовим, коли він зазначає, що обираючи певні засоби та

передбачаючи, що їх застосування обов’язково потягне за собою настання

негативних наслідків, не можна говорити, що ми не бажаємо цих наслідків, не

ставимо їх настання як одну з цілей застосування цих заходів [14, с. 31].

На думку С.В. Полубінської, неможливо вирішити питання про визнання чи

невизнання кари метою кримінального покарання виключно на логіко-юридичному рівні. Вона вважає, що і прихильники і противники кари як мети в цьому спорі

обґрунтовують свої позиції досить аргументовано, проте чомусь не приходять до

спільної думки. Тому вона пропонує відповідь на це питання шукати на соціально-

та індивідуально-психологічному рівнях [15, с. 4].

На нашу думку, як би ми не розглядали покарання, треба погодитись з

твердженням Н. Крісті, що суть будь-якого кримінального покарання є ніщо інше,

як заподіяння “болю”, страждання (обмежень та позбавлень). Призначення

покарання відповідно до правових установлень означає заподіяння болю та слугує

саме для цього. Ця діяльність, зазначає він, дуже часто не узгоджується з такими

визнаними цінностями, як доброта та здатність прощати. З метою усунення цієї

невідповідності іноді робляться спроби приховати основний зміст покарання. Ми

цілком погоджуємось з Н. Крісті, що покарання, яке призначається та виконується в

межах кримінальної юстиції, є свідомим заподіянням болю. Вважається, що ті, кого

карають, – страждають. Якщо б вони не страждали, а отримували задоволення від

покарання, треба було б змінити метод. Від покарання засуджені повинні

отримувати щось таке, що робить їх нещасливими, завдає їм болю. Всі спроби

усунути з покарання мету викликати страждання від завданих обмежень, на нашу

думку, треба розцінювати як спробу приховати дійсне призначення покарання в

суспільстві за допомогою словесної ширми, користуючись словами Н. Крісті “за

допомогою нейтральних слів створити словесний щит” [16, с. 23–26]. На зміст

покарання неминуче впливає рівень цивілізованості суспільної системи та пануюча

в ній мораль. Проте, як слушно вважає В.М. Хомич, покарання завжди і всюди було

карою і нічим іншим не могло й не може бути у найцивілізованішому

демократичному суспільстві [11, с. 44] Торкаючись законодавчого вирішення питання про те, чи є кара метою

покарання, потрібно зазначити, що ч. 2 ст. 50 КК України законодавець

сформулював конкретні цілі покарання, які й повинні у сукупності сприйматися як

обов’язкові елементи поняття покарання. Йдеться, зокрема, про те, що покарання,

якщо керуватися ч. 2 ст. 50 КК, як примусовий захід застосовується з метою кари, і

як передбачено в ч. 3 ст. 50 КК України, не має на меті завдати лише фізичних

страждань чи принижувати людську гідність. Таким чином в КК України не йдеться

про те, що покарання не має на меті завдати засудженому страждань взагалі.

Робиться лише єдине застереження щодо того, що покарання не має на меті завдати

фізичних страждань чи принизити людську гідність.

Щоправда, такі категоричні застереження щодо мети покарання у нас

викликають певні сумніви. Ми вважаємо, що навіть таке гуманне за своєю суттю

застереження не може позбавити певні види покарань, зокрема позбавлення волі на

певний строк, а тим більше довічне позбавлення волі, властивостей завдавати саме

фізичних страждань. А те, що будь-яке покарання, оскільки воно призначається

обвинувальним вироком суду, який в кожному випадку проголошується публічно,

принижує гідність засудженого, є очевидним. Особа проголошується злочинцем, з

огляду на що до неї застосовуються від імені держави заходи кримінального

покарання, які в жодному разі не можуть бути застосовані до законослухняних

громадян. Звичайно, це принижує гідність засудженого. Вказівка закону на те, що

вирок суду в будь-якому випадку повинен бути проголошений публічно, дає підстави говорити, що законодавець бажає, щоб гідність виправданого судом не

постраждала, і навпаки, постраждала гідність винного, щоб всі могли дізнатися, що

особа визнана злочинцем, навіть якщо до неї не застосоване покарання.

Про неточність та двозначність формулювання закону, що “покарання не має на

меті завдання фізичних страждань та приниження людської гідності” зазначав і

В.М. Хомич. На його думку, в кримінальному законі варто було б це положення

записати в такому вигляді: “Забороняються покарання, застосування яких

безпосередньо спрямоване на спричинення фізичних страждань чи приниження

людської гідності” [11, с. 51]. На нашу думку, і така редакція не змінить того, що

окремі види покарання таки спрямовані на те, щоб завдавати фізичних страждань і у

будь-якому випадку всі покарання спрямовані на приниження гідності засудженого,

про що, до речі, говорить і сам В.М. Хомич. Ми вважаємо, що необхідно

відмовитися від удаваного гуманізму та проголошення неіснуючих ідей, а тому

виключити з закону вказівку про те, що покарання не має на меті завдавати

фізичних страждань або принижувати людську гідність як таку, що не відповідає

об’єктивній дійсності. При цьому можна зробити застереження, що покарання не

має на меті спричинити надмірних фізичних страждань. Нам видається, що таке

формулювання цього застереження щодо цілей покарання максимально наблизить

його до правових реалій відбування особою покарання Кримінальний кодекс РФ в ст. 43 визначає покарання як захід державного

примусу, який призначають за вироком суду. Покарання, за визначенням російського

законодавця, полягає в передбачених КК позбавленнях чи обмеженнях прав та свобод

засудженого. Крім того, передбачено, що покарання застосовують з метою

відновлення соціальної справедливості, а також виправлення засудженого та

попередження вчинення нових злочинів. Отже, в КК Російської Федерації прямо вже

не зазначено, що покарання як захід державного примусу до певних позбавлень чи

обмежень прав та свобод засудженого застосовується з метою викликати у

засудженого певні страждання. Проте таке визначення цілей покарання в КК

Російської Федерації не заважає, як ми вважаємо абсолютно справедливо, окремим

російським вченим розглядати мету спричинення страждань, тобто кару, в межах

інших цілей покарання, зокрема, при розумінні змісту мети відновлення соціальної

справедливості.

Зокрема А.Е. Жалінський вважає, що мета відновлення соціальної

справедливості передбачає окрім іншого і спричинення засудженому обмежень, що

входять до змісту покарання, обраного вироком суду, страждань, таких як і

страждання потерпілого [17, с. 91–93]. Покарання за своїм об’єктивним змістом, як

зазначає Л.К. Савюк, – це завжди кара за вчинене. І цю свою властивість, на її

думку, покарання не втрачає з огляду на те, що нове кримінальне законодавство

Російської Федерації не містить такого терміна [18, с. 408].

Спроби відмовитися від самостійного виділення мети кари в чинному КК

України мали місце під час обговорення його проекту. Так, під час підготовки

проекту чинного КК України до другого читання була висунута пропозиція

вилучити з відповідної статті вказівку на те, що покарання має на меті кару. Проте

ця пропозиція була відхилена, оскільки, як було зазначено в обґрунтуванні, проект

КК України ґрунтується на тому, що кара є метою покарання. Визначення покарання

та його цілей, яке подається в чинному КК України, правильніше і чіткіше

відображає правові реалії інституту кримінального покарання, ніж попереднє кримінальне законодавство. Визнається, що покарання за своїм змістом становить

певні позбавлення та обмеження прав та свобод засудженого, які повинні викликати

у засудженого певні страждання, саме для цього воно і застосовується до

засуджених. Слушно з приводу цього зазначає М.І. Бажанов, що мета кари вперше

чітко була визначена у проекті КК України 2001 р. Хоч цю мету можна було вивести

і при тлумаченні ст. 22 КК України 1960 р. Проте, зазначає він, прихильників такого

тлумачення чомусь було менше, ніж тих, які заперечували за покаранням мету кари

[19, с. 168]. Щоправда, на нашу думку, зайвою є вказівка на те, що покарання не має

на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність. Як було

зазначено, на нашу думку це архаїчне положення, яке залишилось з радянських

часів, коли вважалось за доцільне приховувати реальний стан речей, варто було б

вилучити з чинного КК України або переформулювати його з метою узгодження з

правовими реаліями відбуття покарання.

Отже, на нашу думку, кару треба розуміти як застосування до засудженого

позбавлень та обмежень його прав і свобод з метою спричинити у нього певні

страждання. Отже кара як мета примусити винну у вчиненні злочину особу до

страждань шляхом застосування до неї різного роду позбавлень та обмежень її прав

буде наявна у покаранні завжди, незалежно від прямої вказівки законодавця на таку

мету. Примушення до позбавлень чи обмежень прав та свобод, за загальним

правилом, викликає в особи страждання, і тому кара повинна визнаватись метою

покарання навіть не в зв’язку з окремою вказівкою про це в законі, а в зв’язку з

характером тих позбавлень та обмежень прав і свобод, які включені законодавцем у

зміст того чи іншого кримінального покарання. Саме від характеру застосованих

обмежень залежатиме і сила страждань, які вони спричиняють засудженому.

Зрозуміло, що за загальним правилом чим суворіші обмеження, тим сильніші

страждання повинні вони викликати. В цьому відношенні треба погодитися з

думкою В.М. Бурдіна, що було б не тільки логічною помилкою, а й лицемірством не

визнавати те, що застосовуючи ті чи інші обмеження, які спричиняють страждання,

ми не ставимо за мету їх спричинити [20, с. 75]. За такого розуміння кари очевидним є те, що вона властива не лише покаранню,

але й іншим заходам кримінально-правового впливу. Ми погоджуємось з

В.М. Хомичем, який вважає, що спроба представити справу так, що кара властива

тільки кримінальному покаранню, що тільки воно позбавляє людину найважливіших

для неї прав та інтересів нині видається наївною. На його думку, можна погодитись

з тим, що кримінальна кара має більший ступінь каральності. Кара, як зазначає він,

наявна і в заходах адміністративної і дисциплінарної відповідальності. Проте

специфічною ознакою кримінальної кари є факт оголошення державного осуду

злочинця, який іманентно їй властивий, на відміну від інших видів кари. Тобто

йдеться про те, що кримінальна кара відрізняється від схожих каральних заходів

впливу, які застосовуються до правопорушників, за своєю специфікою (глибиною)

засудження [11, с. 47–48, 51]. По суті такий погляд є правильним, адже будь-які

заходи, що входять до змісту різних видів юридичної відповідальності, насамперед,

є відплатою особіза вчинене нею правопорушення.

Викладене дає підстави зробити такі висновки:

1. Мета кари іманентно властива покаранню як найсуворішій формі реакції

держави на вчинений злочин. Незважаючи на наявність чи відсутність окремої вказівки в законі на кару як мету покарання, вона завжди була наявна. У цьому

відношенні треба визнати правильним та реалістичним підхід до визначення цілей

покарання в ч. 2 ст. 50 КК України, де чітко зазначено мету кари.

2. Кара як мета покарання не може ототожнюватися з тими обмеженнями прав

чи свобод, які входять до змісту певних видів покарання, хоч безпосередньо і

залежить від них. Поняття мети кари як однієї з цілей покарання потрібно розуміти

як своєрідну відплату злочинцеві за вчинений ним злочин, що полягає у

примусовому спричиненні страждань від застосовних до нього правообмежень.

3. Пропонуємо вилучити положення, передбачене в ч. 3 ст. 50 КК України.

Можна зробити застереження, що покарання не має на меті спричинити надмірних

фізичних страждань.

1. Ной И.С. Вопросы теории наказания в советском уголовном праве. – Саратов: Изд-

во Сарат. ун-та, 1962. – 156 с.

2. Якубов А.Е. Освобождение несовершеннолетних от ответственности и наказания с

применением принудительных мер воспитательного характера по советскому

уголовному праву. – М.: Дисс. …канд. юрид. наук, 1971. – 305 с.

3. Беляев Н.А. Цели наказания и средства их достижения Л.: Изд-во Ленинград. ун-та,

1963. – 186 с.

4. Смирнов В.Г. Функции советского уголовного права (Предмет, задачи и способы

уголовно-правового регулирования). – Ленинград: Изд-во Ленинград. ун-та, 1965. –

188 с.

5. Карпец И.И. Наказание. Социальные, правовые и криминологические проблемы. –

М.: Юрид. лит., 1973. – 228 с.

6. Шаргородский М.Д. Наказание, его цели и эффективность. – Ленинград: Изд-во

ленинград. ун-та, 1973. – 160 с.

7. Лейкина Н.С. Личность преступника и уголовная ответственность. – Ленинград:

Изд-воЛенинград ун-та, 1968. – 128 с.

8. Тарбагаев А.Н. Понятие и цели уголовной ответственности. – Красноярск: Изд-во

Красноярск. ун-та, 1986. – 120 с.

9. Керимов Д.А. Философские проблемы права. – М.: Мысль, 1972. – 472 с.

10. Стручков Н.А. Уголовная ответственность и её реализация в борьбе с

преступностью. – Саратов: Изд-воСарат. ун-та, 1978. – 288 с.

11. Хомич В.М. Формы реализации уголовной ответственности. – Мн.:

Белгосуниверситет, 1998. – 132 с12. Дуюнов В.К., Цветинович А.Л. Дополнительные наказания: теория и практика. –

Фрунзе: Илим, 1986. – 238 с.

13. Становский М.Н. Назначение наказания. – СПб.: Издательство “Юридический центр

Пресс”, 1999. – 480 с.

14. Якубов А.Е. О цели кары в наказании // Вестник Моск. ун-та. Серия. Право. – 1982. –

№ 1.

15. Полубинская С.В. Цели уголовного наказания. – М.: Наука, 1990. – 142 с.

16. Кристи Н. Пределы наказания. – М.: Прогресс, 1985. – 176 с.

17. Комментарий к УК РФ. 3-е изд., изм. и доп. Под общ. ред. Ген. Прокурора РФ,

профессора Ю.И. Скуратова и Председателя Верховного суда РФ В.М. Лебедева. –

М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА. – М., 2000. – 896 с.

18. Уголовное право Общая часть. Учебник / Под ред. Н.И. Ветрова, Ю.И. Ляпунова. –

М.: НовыйЮрист, КноРус, 1997. – 592 с. Про кару якмету покарання 169

19. Бажанов М.И. Наказание в проэкте УК Украины // Проблеми законності. – Вип. 38.

Респ. Міжвідом. Наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Харків: Нац. юрид. акад. України,

1999. – С. 167–179.

20. Бурдін В.М. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх в Україні:

Монографія. – К.: Атіка, 2004. – 240 с

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук