Головна

СПОСОБИ ВТРУЧАННЯ В ДІЯЛЬНІСТЬ СУДДІВ ЯК ОЗНАКА ОБ’ЄКТИВНОЇ СТОРОНИ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ, ПЕРЕДБАЧЕНОГО СТ. 376 КК УКРАЇНИ Н. Довгань


СПОСОБИ ВТРУЧАННЯ В ДІЯЛЬНІСТЬ СУДДІВ ЯК ОЗНАКА

ОБ’ЄКТИВНОЇ СТОРОНИ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ,

ПЕРЕДБАЧЕНОГО СТ. 376 КК УКРАЇНИ

Н. Довгань

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна,

тел. (0322) 74-03-80

 

 

 

 

 

Досліджено можливі способи втручання у діяльність суддів як ознаку

об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 376 КК України. Зроблено

висновок, що таке втручання може вчинятися у вигляді прохання, адресованого

судді, поданням йому вказівок, критики у засобах масової інформації до винесення

рішення у справі, підкупу, проведення пікетів тощо.

Ключові слова: способи втручання, прохання, погроза, пікетування.Однією з гарантій незалежності суддів є ст. 376 Кримінального кодексу

України, яка передбачає відповідальність за втручання в діяльність суддів. За

даними Державної судової адміністрації у 2003 р. за злочини проти правосуддя

засуджено 2115 осіб, у 2004 р. – 2000 осіб, у 2005 р. – 2047 осіб. Відповідно до цієїж

статистики в цей період за ст. 376 КК не засуджено жодної особи. Проте це не

означає, що в Україні немає випадків незаконного втручання в діяльність суддів.

Про такі випадки згадується в численних повідомленнях, розміщених у засобах

масової інформації [4], статтях [3]. Висновок про те, що проблема втручання в

діяльність суддів існує, підтверджується також анкетуванням суддів, яке ми

провели. Із усіх опитаних, 73% суддів стверджують, що були випадки втруча

ння в

їхню діяльність чи діяльність їхніх колег, 7,8% суддів зазначають, що таке

втручання відбувається систематично і лише 19,2% суддів про такі випадки нічого

не відомо.

Проблеми кваліфікації втручання в діяльність судових органів у науковій

літературі майже не досліджувалися. Ознаки цього складу злочину та деякі питання,

що стосуються його кваліфікації, викладені в підручниках з Особливої частини

кримінального права України, а також коментарях до Кримінального кодексу

України. В Україні не видано жодної монографії, присвяченої кваліфікації

втручання в діяльність судових органів, немає судової практики з цього питання, ця

проблема не була об’єктом дисертаційних досліджень. Проблемам незалежності

суддів присвячена Постанова Пленуму Верховного Суду України № 4 від 12.04.96

“Про застосування законодавства, що забезпечує незалежність суддів”, але

зазначена постанова майже не вирішує проблемних питань кваліфікації втручання в

діяльність суддів, до тогожстосується уже нечинного законодавства.

Про проблеми незалежності суддів написано чимало. Проте, в таких

публікаціях до Кримінального кодексу апелюють лише для того, з метою звернення

уваги на те, що таке діяння є кримінально караним, а проблеми кваліфікації майже не розглядаються. Виняток становить стаття О.О. Кваші, в якій автор намагається

вирішити деякі проблеми кримінальної відповідальності за втручання в діяльність

судових органів [5, с. 228–236]. Утім, певні міркування автора видаються спірними,

а деякі висновки потребують додаткової аргументації. До таких, зокрема, належить

висновки про те, що: “висловлені в засобах масової інформації політичні і соціальні

оцінки конкретних справ не містять складу злочину, передбаченого ст. 376 КК”

[5, c. 230]; “лише прохання щодо прийняття певного рішення суддею у справі або з

інших питань, що входять в коло його службових обов’язків… не тягнуть за собою

кримінальної відповідальності” [5, с. 230–231].

Незважаючи на те, що питання кримінальної відповідальності за втручання в

діяльність суддів було предметом дослідження, багато проблемних моментів так і

залишилися невирішеними. Одним з аспектів проблеми є вивчення об’єктивної

сторони складу злочину, передбаченого ст. 376 КК, зокрема способів втручання у

діяльність суддів, що і є метою цієї статті.

Окрема норма, яка передбачає кримінальну відповідальність за втручання в

діяльність судових органів, з’явилася в Україні порівняно недавно – у 1990 р. Саме

тоді до КК УРСР були внесені зміни і главу VIII “Злочини проти правосуддя” було

доповнено статтею 1761

“Втручання у вирішення судових справ”.

У чинному Кримінальному кодексі України 2001 р. в розділі XVIII “Злочини

проти правосуддя” є окрема ст. 376 “Втручання в діяльність судових органів”, яка

передбачає кримінальну відповідальність за втручання у будь-якій формі в

діяльність судді з метою перешкодити виконанню ним службових обов’язків або

домогтися винесення неправосудного рішення Склад злочину, передбачений ч. 1 ст. 376 КК, є формальним і його об’єктивна

сторона, як визначив законодавець, полягає у втручанні в будь-якій формі в

діяльність судді. Отож, суспільно небезпечне діяння в цьому випадку полягає у

втручанні в діяльність судді. Вважаю, законодавець для визначення способу

вчинення злочину, невдало вжив термін “форма”. Формами вираження діяння

відповідно до ст. 11 КК України є дія або бездіяльність, а для позначення сукупності

прийомів і методів, що використовуються у разі вчинення злочину в науці

кримінального права використовується термін “спосіб вчинення злочину”. Тому,

гадаю, більш правильним було б у диспозиції ч. 1 ст. 376 КК зазначити: “втручання

в діяльність суддів будь-яким способом”. Тому в цій статті вказані в диспозиції

ст. 376 КК “форми втручання” називатимемо способами втручання.

У процесі аналізу диспозиції ст. 376 КК виникає запитання: втручання може

вчинятися лише у формі дії, чи і у формі бездіяльності? Для того, щоб з’ясувати це

питання необхідно розтлумачити термін “втручання”. У словнику української мови

термін “втручання” витлумачено через дієслово “втручатися”, що своєю чергою

означає: “самочинно займатися чиїмись справами, встрявати в чиї-небудь стосунки

тощо; брати активну участь у чомусь для припинення чого-небудь, протидіяти чому-

небудь і т. ін.” [1, с. 165]. Отже, можна зробити висновок, що втручання у формі

бездіяльності неможливе, це повинна бути лише активна поведінка, дія.

Щодо способів, якими може вчинятися втручання, то законодавець їх не

визначив, вказавши, що таке втручання може вчинятися “у будь-якій формі”.

Анкетування, яке ми провели засвідчило, що 88,5% суддів, які взяли участь в

опитуванні, вважають формулювання диспозиції ст. 376 КК недосконалим. При цьому 42,3% з них таку недосконалість вбачають у відсутності вказівки на конкретні

діяння, в яких полягає втручання. На мою думку, невичерпний перелік у диспозиції

ст. 376 КК діянь, в яких може полягати втручання в діяльність суддів, сприяв би

застосуванню цієї статті на практиці. Так само вважають 57, 7% опитаних суддів.

Аналізуючи склад злочину, що розглядається, у підручниках, коментарях до КК

України автори наводять приблизний перелік дій, в яких може полягати втручання.

Зокрема, називають такі способи як прохання, адресоване судді, критика в засобах

масової інформації до винесення рішення у справі, пряма вимога, вказівка скоїти ті

чи інші дії або прийняти те чи інше рішення, погрози, обіцянка надати будь-які

блага, підкуп, проведення пікетів тощо.

Розглянемо деякі способи втручання в діяльність суддів детальніше.

Розпочнемо з такого способу втручання, як прохання. Прохання – ввічливе

звертання до кого-небудь з метою домогтися чогось, спонукати кого-небудь

зробити, виконати щось [1, с. 996]. Варто зазначити, що існують різні погляди

вчених щодо того, чи можна визнавати прохання способом втручання. Наприклад,

В.І. Тютюгін вважає, що одне тільки прохання щодо прийняття певного рішення

суддею по справі або зінших питань, що входять у коло його службових обов’язків,

яке б влаштувало того, хто таке прохання висловив, не тягне за собою кримінальної

відповідальності [6, c. 1030]. Так само вважають і О.О. Кваша [5, с. 230–231],

Ю.В. Александров [9, c. 838]. Погоджуючись з цією думкою, В.В. Кудрявцев,

водночас, робить застереження: “якщо таке прохання не походить від особи, що

займає службове становище, яке дає можливість впливати на суддю” [10, c. 763].

М.І. Бажанов називає прохання як окремий спосіб втручання, не роблячи при цьому

жодних застережень [7, с. 421]. Якщо розглядати це питання з формального погляду, то прохання потрібно

визнавати одним із способів втручання. Про це свідчить сама диспозиція ст. 376 КК

України, яка передбачає втручання “у будь-якій формі”. Проте на практиці, гадаю,

слід виходити із ситуації в якій прозвучало таке прохання. І головне питання

полягатиме не лише в тому, чи займає особа, яка звернулася з проханням до судді,

службове становище, що дає їй можливість вплинути на суддю. Адже певний вплив

на суддю мають не лише такі особи, але й друзі судді, чи просто знайомі, колеги по

роботі тощо. У такій ситуації прохання може бути достатньо, щоб домогтися від

судді винесення неправосудного рішення, чи перешкодити йому виконати свої

службові обов’язки. В такій ситуації прохання зазначених осіб слід визнавати

втручанням у діяльність судді. Зовсім інша річ, коли просить винести відповідне

рішення сторона по справі, чи інша особа, яка фактично не має на суддю ніякого

впливу. Зважаючи на відсутність реальної можливості заподіяння такими діями

шкоди охоронюваним кримінальним законом відносинам, вважаю, прохання в цій

ситуації не може бути визнане як втручання в діяльність судді.

Отже, робимо висновок, що прохання винести вигідне для особи неправосудне

рішення є способом втручання в діяльність судді, лише у випадку, коли таке

прохання здійснюється особою, яка має певний вплив на суддю.

Потрібно мати на увазі, що все сказане стосується лише прохання, висловленого

у непроцесуальній формі. Зрозуміло, що прохання, висловлене в заявах, скаргах чи клопотаннях, поданих до суду в установленому законом порядку, не може

розцінюватися як спосіб втручання в діяльність судових органів.

Склад злочину, передбачений ст. 376 КК, відсутній у випадках, коли,

наприклад, у зв’язку зі скасуванням вироку та поверненням справи на новий

судовий розгляд вона супроводжується вказівками для суду (а отже, і суддів)

апеляційної інстанції у порядку ч. 7 ст. 374 КПК. Однак, якщо в цій ситуації

вказівки апеляційного суду (суддів) у порядку ст. 374 КПК мають незаконний

характер і спрямовані на те, щоб домогтися винесення суддею суду першої інстанції

неправосудного акта, то дії винних слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 376 КК як

втручання, вчинене з використанням службового становища. Такого роду втручання

за інших необхідних умов, як зазначає В.І. Тютюгін, може містити й ознаки

підбурювання (ч. 4 ст. 27 КК) до злочину, передбаченого ст. 375 КК [6, c. 1032]. У

цьому випадку йдеться про підбурювання до злочину, передбаченого ст. 375 КК –

постановлення завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови, а

не про вчинення цього злочину суддями апеляційної інстанції оскільки:

1) ухвала про повернення справи на новий судовий розгляд в резолютивній

частині може бути законною, а вказівки, які апеляційний суд дає судові першої

інстанції – незаконними (наприклад, вказівка вважати достовірними чи

недостовірними певні докази); 2) вирок, рішення, ухвалу чи постанову по суті справи буде приймати суд

першої інстанції і лише від нього залежить, яке рішення він ухвалить.

Оскільки вказівки апеляційного суду є в цих випадках обов’язковими для суду

першої інстанції (ч. 7 ст. 374 КПК), то оцінюючи такі ситуації слід брати до уваги

положення ст. 41 КК (виконання наказу або розпорядження).

Ще одним способом втручання в діяльність суддів може бути вимога прийняти

те чи інше рішення. Якщо звернутися до тлумачного словника, то ми побачимо, що

вимога – це побажання, прохання, висловлене так, що не припускає заперечень

[1, c. 149]. Тобто це прохання, висловлене в категоричній формі.

Наступним способом втручання, який ми розглянемо, є погроза. Погроза –

виражений словами, письмово, певними діями або іншим чином намір завдати

фізичної, матеріальної чи іншої шкоди окремій особі або громадським інтересам.

Погроза є психічним насильством над особою і виконує переважно функцію

примушування [13, с. 594].

Обов’язковою умовою визнання погрози ознакою втручання в діяльність

судових органів є її дійсність і реальність.

Реальність погрози – це здатність створити переконання у можливості її

здійснення. При визначенні реальності треба виходити з об’єктивного ставлення до

неї винного і суб’єктивного сприйняття його потерпілим.

Реальність погрози для потерпілого означає усвідомлення ним того, що

небезпека заподіяння шкоди, якою погрожує винний, за певних обставин може стати

дійсністю.

Спосіб, яким погроза доводиться до потерпілого, а також зовнішня форма її

вираження, зазвичай, не мають значення для кваліфікації. Щоб виконати свою

функцію примушування, погроза обов’язково повинна бути доведена до відома

потерпілого.  Винний може обмежитись пред’явленням певної вимоги, розраховуючи, що

потерпілому і без погрози зрозуміле можливе заподіяння йому або його близьким

певної шкоди, якщо він не виконає цієї вимоги. Розуміння об’єктивно існуючої

погрози може ґрунтуватися на відносинах між потерпілим і винним, які передували

вчиненню злочину, інших обставинах, які дають підстави для висновку про можливе

заподіяння шкоди.

Отже, погроза може бути одним зі способів втручання в діяльність суддів.

Проте, погроза може бути різною. Наприклад, можлива погроза вбивством,

насильством, знищенням чи пошкодженням майна судді або його близьких родичів,

завдання певних неприємностей на роботі, а також погроза неконкретизованого

характеру. Хоча диспозиція ст. 376 КК передбачає втручання в діяльність суддів “в

будь-якій формі”, більш небезпечні способи вчинення цього злочину, не

охоплюються ст. 376 і такі дії необхідно кваліфікувати за сукупністю ч. 1 або 2

ст. 376 і ч. 1 ст. 377 КК України. Всі інші види погрози охоплює ст. 376 КК і не

потребують додаткової кваліфікаціїза ч. 1 ст. 377 КК Ще одним можливим способом втручання науковці називають підкуп. Підкуп

(давання хабара) – злочин, який полягає у переданні особі матеріальної винагороди

(грошей, майна, права на майно, звільнення від майнових зобов’язань) чи надання

інших благ за вчинення нею протиправних дій. Втручання в діяльність суддів у

формі давання хабара треба кваліфікувати за сукупністю ст. 376 і ст. 369 КК

України.

А.М. Бойко одним із способів втручання називає проведення пікетів [11, с. 867].

Справді, пікетування за певних умов може бути способом втручання в діяльність

суддів. Пікетування (фр. piquet – дослівно кілок, віха, від piquer – проколювати,

простромлювати) – форма безпосередньої демократії, що реалізується у вигляді

публічного вираження колективної або індивідуальної думки (демонстрація

підтримки, солідарності, протесту проти чого-небудь), шляхом розташування

громадян біля певного об’єкта з використанням плакатів, транспарантів та інших

засобів наочної агітації [13, c. 558]. В Україні право на пікети на конституційному

рівні не регламентується, але воно, по суті, передбачене ст. 39 Конституції України.

Відповідно до ст. 39 Конституції громадяни мають право збиратися мирно, беззброї

і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про що завчасно сповіщаються

органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.

Вплив на суддів за допомогою масових акцій, тобто шляхом проведення ходів,

мітингів, демонстрацій з метою підштовхнути суд до прийняття того чи іншого

рішення дійсно має місце. Пікетування судів з вимогою прийняття того чи іншого

рішення відбуваються нерідко.

Своє обурення з цього приводу висловили у відкритому листі судді

господарських судів України. Зокрема, в цьому листі зазначалося, що 9 листопада

2005 року на початку робочого дня пікетувальниками під прапорами Партії

захисників Вітчизни блоку Юрія Кармазина були заблоковані входи у приміщення

Вищого господарського суду України. Внаслідок цього судді, працівники суду та

громадяни, що були викликані у судове засідання з різних областей України, не

змогли потрапити до приміщення суду, що створило перешкоди відправленню

правосуддя, призвело до зриву судових засідань понад як у 60-ти справах та дезорганізації роботи вищої судової інстанції протягом усього робочого дня… Судді

вимагають від органів прокуратури дати належну правову оцінку подіям, які

сприйняті ними як втручання в діяльність судової влади і мають ознаки діянь,

передбачених ст. 376 КК України [2]. На жаль, з даного листа не можна зрозуміти,

чи пікетування відбувалося з приводу конкретної справи, і чого вимагали

пікетувальники. Тому важко сказати, чи були підстави для кваліфікації цих дій за

ст. 376 КК.

Пікетування справді може бути формою втручання в діяльність судових

органів. Проте для цього необхідні такі умови:

1. Пікетування повинно відбуватися з приводу конкретної справи, що

розглядається судом, який пікетується.

2. Пікетувальники повинні в будь-якій формі (гаслами на транспарантах, в усній

формі – вигуками, скандуванням) вказувати на конкретне, бажане для них рішення

по конкретній справі. Не є втручанням в діяльність судових органів пікетування

суду з гаслами на зразок “суд з народом” чи “вимагаємо справедливості”.

Лише за цих умов пікетування може кваліфікуватися за ст. 376 КК.

У Конституції передбачено тільки два застереження щодо проведення таких

заходів – вони мають відбуватися беззброї та про їх проведення необхідно завчасно

сповіщати органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування (ч. 1

ст. 39). Обмеження щодо реалізації права на проведення таких заходів відповідно до

ч. 2 ст. 39 Конституції може встановити суд згідно із законом і лише в інтересах

національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням

чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших

людей Організатори таких заходів розраховують на те, що суддя внаслідок

психологічного тиску з боку багатьох людей, гасел, закликів, шумових ефектів

менше думатиме про законність свого рішення і більше керуватиметься

популістськими мотивами. Отже, у багатьох випадках зазначені дії спрямовані

проти прав і свобод тих людей, які у передбачені процесуальним законодавством

способи домагаються прийняття іншого, ніж маніфестанти, рішення, і могли б на

цих підставах бути заборонені судом. Однак закон, відповідно до якого суд міг би

встановити обмеження щодо реалізації права на проведення таких заходів, поки що

не ухвалено, хоча за Конституцією він має бути прийнятий.

На ще один можливий спосіб втручання в діяльність суддів вказує

П.П. Пилипчук, зазначаючи, що нерідко непроцесуальне втручання в діяльність

судів відбувається в легальних формах – у вигляді листів, клопотань, депутатських

запитів, які підписують авторитетні посадові особи [9]. Згідно з рішенням

Конституційного Суду України від 19 травня 1999 р. № 4-рп/99 у справі № 1-12/99

(справа про запити народних депутатів України) звернення народного депутата

України з вимогою чи пропозицією до судів, голів судів або безпосередньо до суддів

з питань здійснення правосуддя у тих чи інших конкретних справах було визнане

неприпустимим (абзац 5 п. 3 мотивувальної частини). Без сумніву, сказане

стосується не лише народних депутатів України, але й інших представників органів

влади. Отож, прийняття Конституційним Судом зазначеного рішення є позитивним

кроком щодо забезпечення незалежності суддів, однак спроби втрутитися таким

способом у здійснення правосуддя з боку представників законодавчої та виконавчої влади, як зазначає П.П. Пилипчук, простежено і після прийняття цього рішення [12].

Без сумніву, такі дії, за наявності усіх необхідних ознак, слід кваліфікувати як

втручання в діяльність судових органів – за ст. 376 КК.

Ще одним способом втручання в діяльність суддів, від якого останні часто

потерпають, є критика в засобах масової інформації поки рішення у справі ще не

винесено. З усіх суддів, що взяли участь у нашому анкетуванні 27% зазначили, що

втручання в їхню діяльність з боку ЗМІ має місце. В.Т. Маляренко слушно зазначає,

що непроцесуальну критику судового рішення, яке не набрало чинності, у засобах

масової інформації і, особливо, органами влади, розцінюють як втручання в

діяльність судових органів, як тиск на суди, як намагання примусити суди

ухвалювати рішення лише на користь влади, зацікавлених осіб чи організацій [8].

Як слушно зазначає О.О. Кваша, “склад злочину (втручання в діяльність

судових органів – Н.Д.) відсутній, якщо висловлюються критичні зауваження

стосовно загальної лінії кримінальної політики, поради і побажання загального

характеру (у тому числі в пресі)” [5, с. 229]. Проте важко погодитися з висновком

цього жавтора про те, що складу злочину не буде, оскільки “подібні способи впливу

на суд, у тому числі висловлені в засобах масової інформації політичні і соціальні

оцінки конкретних справ, не позбавляють суддю можливості розглянути конкретну

справу і винести у ній законне рішення” [5, с. 229]. Далеко не всі способи втручання

в діяльність судових органів позбавляють суддю можливості розглянути конкретну

справу і винести у ній законне рішення, проте це не означає, що складу злочину

немає. Сам вплив на суддю з метою перешкодити виконанню ним службових

обов’язків або домогтися винесення неправосудного рішення утворює склад

злочину, передбачений ч. 1 ст. 376 КК України, незалежно від того, чи

залишалася у судді можливість розглянути конкретну справу і винести у ній законне

рішення.  Крім того, О.О. Кваша не виключає можливості настання наслідків такого

втручання, зазначаючи: “Якщо таке втручання досягло мети, тобто призвело до

незаконних дій з боку судді у справі, то дії особи, яка впливала на суддю, повинні

кваліфікуватися за сукупністю злочинів, передбачених ст. 376 КК, а також за

співучасть у вчиненні суддею злочину, передбаченого статтями 375, 364, 365 чи 368

КК” [5, с. 229–230].

Отож, вважаю, що критика судді в засобах масової інформації до вирішення

справи є одним із способів втручання в діяльність суддів. Таку позицію займає і

Пленум Верховного Суду України (п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду

України “Про застосування законодавства, що забезпечує незалежність суддів” № 4

від 12.04.96 р.).

На думку В.І. Тютюгіна, складу злочину не буде у випадках, коли втручання в

діяльність судових органів відбувається не у формі впливу на свідомість і волю

судді, а іншим способом (наприклад, викрадення чи знищення матеріалів справи,

підміна речових доказів) [6, c. 421]. Справді, такі дії слід кваліфікувати за ст. 357 КК

як викрадення, привласнення офіційних документів, а не за ст. 376 КК.

Втручання в діяльність суддів може здійснюватися в усній і письмовій формі,

під час безпосереднього контакту з суддею або через посередників – близьких

родичів, колег по роботі тощо. Як уже зазначалося, склад злочину, передбачений ч. 1 ст. 376 КК України, є

формальним. Тому злочин – втручання в діяльність судових органів – визнається

закінченим з моменту вчинення діяння, в якому полягає втручання незалежно від

того, чи перешкодив суб’єкт виконанню суддею службових обов’язків і чи домігся

винесення неправосудного рішення.

Отже, втручання в діяльність суддів може вчинятися різними способами,

зокрема як прохання, адресоване судді, подання йому вказівок, критика в засобах

масової інформації до винесення рішення у справі, погроза, підкуп, проведення

пікетів тощо. Звичайно, в цій статті розглянуті не всі можливі способи втручання в

діяльність суддів. Детальніше дослідження цих та інших можливих способів

втручання в діяльність суддів безумовно сприятиме ефективному застосуванню

ст. 376 КК на практиці.

1. Великий тлумачний словник сучасної української мови/ Уклад. і голов. ред.

В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТ “Перун”, 2001. – 1440 с.

2. Відкритий лист суддів господарських судів України від 15.11. 2005. –

www.rabitr.gov.ua.

3. Див., наприклад, Пилипчук П.П.Ще раз про незалежнiсть суддiв. www.scourt.gov.ua;

Штогун С. Проблеми правових гарантій незалежності суддів в Україні // Право

України. 2003. – № 3; Маляренко В. В Україні частіше апелюють до волі

начальника, а не до волі закону. www.zib.com.ua; Станік С.Р. Законодавчі основи та

гарантії судової влади. www.judges.org.ua.

4. Див., наприклад, Заява Ради суддів України від 13.06.06; Повідомлення про

порушення кримінальної справи за фактом втручання в діяльність судових органів.

www.gpu.gov.ua/control/uk/publish/article.

5. Кваша О.О. Проблеми кримінальної відповідальності за втручання в діяльність

судових органів // Проблеми пенітенціарної теорії і практики: Щорічний бюлетень /

За заг. ред. д-ра юрид. наук проф. А.А. Музики. – К.: КЮІКНУВС, 2005. – 688 с.

6. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / За заг. ред.

В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.: Концерн “ВидавничийДім “ІнЮре”, 2003. –1196 c.

7. Кримінальне право України. Особлива частина: Підручник / За ред. М.І. Бажанова,

В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.: Юрінком Інтер; Х.: Право, 2002. – 496 c.

8. Маляренко В.Т. Авторитет держави – у повазі до суду // Голос України. – 2005.12.09.

– № 234.

9. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. – 2-ге вид.,

перероб. та доповн. / Відп. ред. С.С. Яценко. – К.: А.С.К., 2002. – 936 с.

10. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України у 2-х ч. / Під заг.

ред. М.О. Потебенька, В.Г. Гончаренка – К.: Форум, 2001. – Ч. 2. – 943 с.

11. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / За ред.

М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Атіка, 2003. – 1056 с.

12. Пилипчук П.П. Ще раз про незалежнiсть суддiв. – www.scourt.gov.ua.

13. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін.

– К.: Укр. енцикл. 1998. – Т. 4. – 2002. – 736 с.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук