Головна

ОСУДНІСТЬ І ВІК, З ЯКОГО МОЖЕ НАСТАВАТИ КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ: СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ В. Бурдін


ОСУДНІСТЬ І ВІК, З ЯКОГО МОЖЕ НАСТАВАТИ

КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ:

СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ

В. Бурдін

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна,

тел. 2964-482

 

 

 

 

Розглянено ознаки поняття осудності, з’ясовано призначення нижньої вікової

межі кримінальної відповідальності. Проаналізовано зв’язок нижньої вікової межі

кримінальної відповідальності та осудності у кримінальному праві.

Ключові слова: вік, злочин, кримінальна відповідальність, осудність.

Здатність усвідомлювати свої діяння, передбачати можливі наслідки цих діянь,

також керувати ними не виникають в особи раптово в один момент, а набуваються

нею та поступово розвиваються в процесі життєвого шляху на різних етапах її

становлення та досягнення певного віку [1, с. 534]. Отже, і питання про осудність

особи можна вирішувати лише на певному етапі її соціально-психічного розвитку

після досягнення певного віку, коли є всі підстави вважати, що вона має відповідні

психічні здібності [2, с. 8]. Треба погодитись з Р.І. Міхєєвим, що осудність тісно

пов’язана з віком суб’єкта злочину, оскільки однією з передумов осудності є

належний розвиток психічних функцій та певне психічне здоров’я людини, а воно,

як і соціальний досвід, приходить з віком. Утім, його недосягнення усуває

передумову осудності, а отже і саму осудність. Тому, на його думку, якщо з позицій

кримінального закону вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність, та

осудн

ість – це дві різні передумови настання кримінальної відповідальності, то з

гносеологічних, соціально-психологічних позицій осудність включає в себе і вік

[3, с. 38–39].

Про взаємозв’язок мінімального віку, з якого може наставати кримінальна

відповідальність, та осудності як критеріїв соціалізації особи, розвитку її

інтелектуальних та вольових властивостей зазначається і в Мінімальних стандартних

правилах ООН, які стосуються застосування правосуддя щодо неповнолітніх

(Пекінські правила). Так, офіційний коментар до основного тексту підкреслює зв’язок

нижньої вікової межі кримінальної відповідальності з характеристикою емоційної,

духовної та інтелектуальної зрілості, достатньої для усвідомлення відповідальності

перед суспільством [4, с. 287]. Враховуючи тісний взаємозв’язок цих понять, окремі

вчені пропонують розглядати їх як частину та ціле. У літературі трапляються спроби

зачислити до ознак поняття осудності вказівку на досягнення особою певного віку

[2, с. 8; 5, с. 249–250]. На наш погляд, питання про співвідношення понять осудності

та віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, потребує окремого

дослідження. З’ясування соціально-психологічного аспекту особи завжди передбачає

дослідження закономірностей формування певної внутрішньої структури особи та

виконання нею функції регулятора поведінки [6, с. 67]. Формування цієї структури

особи відбувається поступово з моменту її народження під впливом різноманітних

чинників. Залежність здатності керувати своєю поведінкою від вікового розвитку

здавна констатується суспільною думкою. Це, своєю чергою, є основою для

особливого ставлення суб’єктів неформального та формального (офіційного)

соціального контролю до діянь дітей і підлітків, які вчиняються ними з порушенням

норм моралі чи права [7, с. 48].

Щоб бути суб’єктом будь-якого суспільного відношення, людина повинна

досягти певного рівня психофізичного та соціального розвитку, який дасть їй змогу

усвідомлювати та керувати своєю поведінкою, а отже і нести відповідальність за неї.

З огляду на це ще вчені минулого слушно зазначали, що людина не народжується

одразу особою. Для цього потрібен тривалий процес фізичного, розумового та

морального становлення [8, с. 93; 9, с. 414–416]. Тому до досягнення певного віку

людина не лише в правовій, але й в соціологічній літературі не визнається

повноцінним суб’єктом суспільних відносин. Така поступовість розвитку людини як

свідомого суб’єкта суспільного життя зумовлює спроби законодавця встановити в

якості однієї з гарантій принципу винної відповідальності її вікові межі. Тим самим

законодавець намагається виключити зі сфери застосування кримінально-правових

заходів дітей та підлітків, типовий рівень розвитку яких породжує неспростовні

сумніви в тому, що вони при вчиненні діянь, заборонених кримінальним законом,

могли усвідомлювати характер та значення своїх дій та керувати ними в ситуації

вибору [7, с. 48–49]. Питання щодо визначення початкового віку, з якого є можливою кримінальна

відповідальність, та щодо критеріїв, якими повинен користуватися законодавець,

ніколи не було однозначного вирішене. Ця проблема була і, мабуть, залишиться

однією із найдискусійніших в науці кримінального права [10, с. 36–38]. Зокрема,

римське право допускало повну неосудність у дитинстві, але кінцем дитинства воно

вважало не конкретний вік, а той момент, коли дитина починала говорити як людина

[11, с. 120]. Відома також система кліматичних періодів, яка була відтворена у

медичних трактатах у давнину, особливо у Гіппократа. Її головним положенням є

твердження про те, що через кожні сім років матеріальні елементи, з яких

складається тіло людини, оновлюються, а разом з ними оновлюється і організм

людини як у фізичному, так і у моральному відношеннях [12, с. 84–85]. Одні вчені

вважають, що першим віком, з якого може наставати кримінальна відповідальність,

повинен бути вік статевої зрілості. Оскільки саме на цей вік, на їхню думку,

припадає кульмінаційний момент розвитку людини – становлення її як особи

[13, с. 80]. Інші зазначають, що законодавець при цьому повинен використовувати

не тільки дані фізіології та психології, а брати до уваги соціальні та етнографічні

умови життя [11, с. 119–120; 9, с. 415–419]. На сьогодні загальновизнаним є те, що

становлення особи відбувається в діалектичній єдності біологічних та соціальних

чинників. Їх співвідношення у формуванні особи ще не розкрито у всіх своїх

проявах. Визнається лише, що соціальне, яке поступово формується в людині,

мобілізує її біологічні особливості, необхідні для здійснення диференційованої

поведінки. По суті становлення особи є процес руху від формування її як об’єкта суспільних відносин до становлення її як суб’єкта таких відносин. В результаті

цього процесу, людина набуває самосвідомості, формується як соціально-

орієнтований член суспільства. Одночасно відбувається і формування

нормосвідомості особи, яке засноване на механізмах перетворення в суб’єктивний

досвід соціальних норм, що об’єктивно склалися та функціонують в системі

суспільних відносин. Отож, тільки з віком поступово відбувається розвиток

соціальноїзрілості людини [14, с.27].

Як стверджує О.Д. Сітковська, свідомо чи несвідомо, але законодавець вживає

поняття вік, розуміючи при цьому не просто хронологічний проміжок часу. Для

нього, вважає вона, це період, з яким пов’язується певний рівень інтелектуальної і

вольовоїзрілості людини та здатності керувати своєю поведінкою в ситуації вибору

[7, с. 52–53]. Інші науковці також вважають, що сам по собі хронологічний вік особи

не завжди може свідчити про її здатність усвідомлювати свої діяння та керувати

ними [15, с. 13]. Тому, на думку окремих вчених, позиція, згідно з якою під віком

розуміється лише певна кількість прожитих років, не може бути прийнята. Вік як

часовий аспект онтогенезу людини можна зрозуміти тільки як системний феномен,

коріння якого походить з біології, а сутність визначається певним рівнем

соціального розвитку, типом культури тощо. Невипадково вік в багатьох мовах

спершу позначав не стільки “календарні строки”, скільки соціальне положення

особи. З огляду на це, вважає Т.В. Красаєвська, кількісний хронологічний підхід до

визначення віку має обмежений характер та повинен бути доповнений змістовним

аналізом віку, який більш адекватно відображає закономірності розвитку людини, у

тім числі соціальні та біологічні характеристики [16, с. 750–751]. Безперечно, що вирішуючи питання про вік, з якого може наставати

кримінальна відповідальність, окрім таких чинників, як поширеність суспільно

небезпечних діянь серед осіб певного віку, а також неможливість боротися з такими

проявами девіантної поведінки без допомоги кримінально-правових заходів, до

уваги береться і, мабуть, можливість осіб такого віку усвідомлювати свої діяння,

передбачати наслідки цих діянь, а також керувати ними в кримінально-значимих

ситуаціях вибору. Адже встановлюючи вік, з якого може наставати кримінальна

відповідальність, законодавець вказує, що, за загальним правилом, особа саме з

такого віку досягає такого рівня інтелектуального, вольового та соціального

розвитку, який дає підстави говорити про презумпцію її осудності у випадку

вчинення нею злочину. Звісно, що це лише загальне правило, яке може мати

винятки. Йдеться про випадки, коли особа за своїм рівнем психосоціального

розвитку випереджає хронологічний вік, або коли, навпаки, є затримка у

психосоціальному розвиткові. Отож, у кримінальному праві законодавець,

використовуючи такий об’єктивний критерій, як вік, для позначення нижньої межі

кримінальної відповідальності вказує на загальне правило, згідно з яким особи, що

прожили відповідну кількість років, мають змогу робити свідомо-вольовий вибір

поведінки в кримінально-значимих ситуаціях вибору, а отже, у випадку вчинення

ними злочину, стосовно них може діяти презумпція осудності.

У науковій літературі саме поняття віку тлумачать по різному. Наприклад,

М.М. Кочєнов вважає, що поняття віку можна використовувати в законі найчастіше

в одному значенні – як вказівку на кількість прожитого людиною часу [17, с. 34]. На думку Л.В. Борових, вік насамперед – кількісне поняття, але за кількістю прожитих

людиною років, як правило, пише вона, ховається якісна наповнюваність цих

періодів, а це дає можливість розглядати це поняття як певний період у розвитку

будь-якої людини [18, с. 8]. Як вважає Р.І. Міхєєв, в широкому значенні під віком

розуміється календарний період від народження до будь-якого іншого

хронологічного періоду в житті людини. У вузькому значенні вік є таким

календарним періодом психофізіологічного розвитку особи, з яким пов’язані

біологічні, соціально-психологічні та правові наслідки для юридичного статусу

особи. При цьому залежно від різних критеріїв (біологічних, психологічних,

соціальних, хронологічних) він виділяє такі види віку: а) біологічний (синоніми –

функціональний, морфологічний, медичний); б) календарний (синоніми –

паспортний, хронологічний); в) соціально-правовий (синоніми – нормативний,

соціально-психологічний, соціологічний) [19, с. 67].

Ми не можемо погодитися з тими науковцями, які залежно від того, про

розвиток якого явища свідчить вік, пропонують виділяти і його різні види, по суті

додаючи до цього поняття додаткові ознаки тих явищ, критерієм розвитку яких є

вік. Нам видається, що в даному випадку відбувається підміна понять, через яку

термінологію неправильно використовують. Адже саме вік є критерієм розвитку

певних явищ, а не навпаки. Наприклад, коли йдеться про так званий біологічний вік,

то його трактують як сукупність показників стану організму особи порівняно з

відповідними показниками здорових людей такого самого віку цієї епохи,

народності, географічних та економічних умов існування [19, с. 67–68]. Отже

наведений приклад доводить, що саме вік виступає критерієм біологічного розвитку

людини, а не навпаки. Тобто вважається, що особа, проживши певну кількість років,

повинна досягти, за загальним правилом, певного фізіологічного розвитку.

Хронологічний вік є об’єктивним, однаковим для всіх критерієм фізіологічного

розвитку, котрий, своєю чергою, може суттєво відрізнятися у різних людей

однакового хронологічного віку. В такому випадку, на наш погляд, більш правильно

буде говорити не про різницю у віці, а про різницю у фізіологічному розвитку осіб

одного віку На нашу думку, під віком завжди розуміється тільки певна кількість часу, що

минув. Переважно термін “вік” використовується для позначення строку життя

людини. Тож, коли ми говоримо про вік людини, йдеться про кількість прожитих

нею років. Інша справа, що з цим пройденим часом може пов’язуватися багато

соціальних, біологічних та інших змін. Проте від цього суть явища не змінюється –

це об’єктивний, незалежний від волі людини критерій розвитку різноманітних

суспільних та природних явищ. Використовується цей об’єктивний критерій для

того, щоб показати розвиток найрізноманітніших явищ, проте від цього він не

набуває їхніх властивостей і не втрачає свого об’єктивного значення.

Нам видається, що саме таке розуміння віку як певного хронологічного

проміжку часу дає змогу вирішити й іншу проблему, яка стосується вікового

розвитку. Зокрема, у юридичній літературі по-різному запропоновано вирішувати

питання про кримінальну відповідальність осіб, які не досягли встановленого в

законі віку, але демонструють ступінь інтелектуального та вольового розвитку, який

відповідає вимогам винної відповідальності. Оскільки темпи біологічного та

соціального розвитку людини нерівномірні такі випадки є цілком можливими [20, с. 196–197]. Тут треба зазначити, що і в дореволюційній, і в сучасній літературі

трапляються спроби обґрунтувати доцільність відмови від встановлення нижньої

вікової межі кримінальної відповідальності. На доказ цієї пропозиції наводиться той

аргумент, що оскільки розвиток кожної особи індивідуальний, то неможливо в

законі заздалегідь встановити, коли особа за своїм розвитком буде осудною

[21, с. 439–440; 11, с. 119; 22, с. 95]. Інакше кажучи, по суті пропонується взагалі

відмовитися від вікових меж і вирішувати питання про осудність особи в кожному

конкретному випадку.

Як зазначає О.Д. Сітковська, встановлюючи мінімальний вік, з якого можлива

кримінальна відповідальність, законодавець тим самим встановлює неспростовну

презумпцію. На її думку, законодавець не передбачає (оскільки це суперечить змісту

та завданням правового регулювання, що ґрунтується на типових ситуаціях)

можливості після конкретного дослідження розглядати як суб’єкта винної

відповідальності неповнолітнього, який не досяг зазначеного в законі віку, але

фактично володіє знаннями, рівнем розвитку, достатнім для ставлення у вину

[7, с. 51]. Проте в іншій своїй праці вона обґрунтовує такий погляд інакше і вже не

так категорично. Зазначаючи, що законодавець не передбачає можливості в цих

випадках спростувати таку презумпцію, оскільки це викликало б труднощі в

практиці та невиправдані витрати [23, с. 10]. Окремі науковці вважають можливим у перспективі введення до кримінального

законодавства норми, яка б давала змогу за наявності достовірних даних визначати

наскільки свідомо-цілеспрямовано управляють своєю поведінкою такі особи в

кримінально-значимій ситуації вчинення тяжкого чи особливо тяжкого умисного

суспільно небезпечного діяння. Зокрема, І.О. Кобзар пропонує у таких випадках

призначати експертизу фактичного досягнення вікової межі осудності [24, с. 157].

Пропозиція І.О. Кобзаря за своєю суттю така ж, як і пропозиція тих вчених,

котрі пропонували взагалі відмовитись від нижньої вікової межі кримінальної

відповідальності. Нам видається, що ця пропозиція не може бути прийнята з певних

причин. Законодавець, встановлюючи мінімальний вік, з якого можлива

кримінальна відповідальність, враховує не лише рівень інтелектуальної та вольової

зрілості особи, але й рівень її соціальної зрілості. Крім того, враховується здатність

особи понести негативні наслідки від притягнення її до кримінальної

відповідальності. Якщо у дитини можуть бути на досить високому рівні розвинуті

інтелектуальні та вольові властивості, то в будь-якому випадку в соціальному

відношенні вона залишатиметься дитиною, з властивими їй соціальними ролями

(бажанням захисту, потребою в опіці, догляді, прощенні тощо). Враховуючи це,

навряд чи буде гуманним покладати на неї тягар кримінальної відповідальності,

який не ресоціалізує, а, швидше, травмує її [10, с. 65–66]. Крім того, про

необхідність встановлення такої неспростовної презумпції наголошено і в Конвенції

про права дитини, де в ст. 40 зазначено, що держави повинні встановити

мінімальний вік, нижче якого діти вважаються нездатними порушити кримінальне

законодавство [4, с. 319]. Розуміння віку як хронологічного проміжку часу дозволяє

по суті запобігти випадкам, коли питання щодо віку особи буде вирішуватися в

кожному конкретному випадку з урахуванням рівня її психосоціального розвитку.  Отже, очевидно, що тільки з досягненням певного віку особа набуває

здатностей регулювати свою поведінку в кримінально-значимих ситуаціях вибору.

Лише на певному віковому етапі її соціалізації можна говорити і про презумпцію

осудності особи [5, с. 249; 22, с. 94–95]. Треба погодитися з тими науковцями, які

вказують, що формується така здатність лише з віком, в той час як відсутність її

можна пояснити різними причинами [25, с. 25].

Отже, вік та осудність у кримінальному праві тісно пов’язані, але аж ніяк не

тотожні поняття. Певною мірою можна погодитися з О.Д. Сітковською, яка

зазначає, що нижня вікова межа визначає можливість самого виникнення

кримінально-правових відносин, а вирішення питання про осудність – можливість їх

продовження чи необхідність припинення [23, с.16]. На нашу думку, встановлюючи

нижню вікову межу настання кримінальної відповідальності, законодавець по суті

вирішує два принципові питання:

1) зазначається, з досягненням якого віку особа, за загальним правилом,

вважається такою, що досягла відповідного рівня психосоціального розвитку для

того, щоб стосовно неї могла діяти спростовна презумпція осудності;

2) одночасно вказується і на те, до досягнення якого віку особа не вважається

суб’єктом злочину через дію вже неспростовної презумпції її нездатності робити

свідомо-вольовий вибір поведінки у кримінально-значимій ситуації вибору.

Отож, нижня вікова межа виконує по відношенню до осудності обслуговуючу

функцію і самостійного кримінально-правового значення не має. Законодавець

використовує її для того, щоб вказати, з якого моменту стосовно особи діє

презумпція осудності, і до якого моменту діє неспростовна презумпція неосудності

особи. З огляду на це, суперечливою певною мірою можна вважати позицію Пленуму

Верховного Суду України в частині вирішення проблеми кримінальної

відповідальності особи, про яку немає точних відомостей щодо її віку. Зокрема, у

п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 р. № 5 “Про

практику застосування судами України законодавства у справах про злочини

неповнолітніх” зазначено, що вік неповнолітнього підсудного встановлюється за

документами, в яких вказано дату його народження – за паспортом чи свідоцтвом

про народження. В разі їх відсутності відповідні дані можна отримати з книги

реєстрації актів громадянського стану, довідок органів внутрішніх справ за місцем

реєстрації громадян, журналів обліку новонароджених тощо. За відсутності

відповідних документів і неможливості їх отримання вік неповнолітнього

встановлює судово-медична експертиза. У цьому випадку днем народження

вважається останній день того року, який названий експертом. При визначенні віку

мінімальною і максимальною кількістю років суд приймає рішення, керуючись

мінімальним віком, встановленим експертом [26]. Свого часу аналогічну позицію

займав Пленум Верховного Суду СРСР [27]. Отже, із постанови можна зробити

висновок про те, що вирішуючи питання про вік, з якого настає кримінальна

відповідальність, до уваги беруть лише так званий хронологічний вік.

Разом з тим вже в п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15

травня 2006 р. № 2 “Про практику розгляду судами справ про застосування

примусових заходів виховного характеру” зазначено, що якщо є підстави вважати,

що неповнолітній за своїм інтелектуальним розвитком не досяг віку (14, 16 або 18  років), який відповідає даним свідоцтва про народження чи іншого документа,

необхідно призначити психолого-психіатрично-педагогічну експертизу, за

допомогою якої це можна підтвердити або спростувати. У разі підтвердження

висновком експертизи наявності у неповнолітнього розумової чи психічної

відсталості (не пов’язаної з психічним розладом) такого ступеня, за якого він за

розвитком не відповідає віку, про який свідчать документи про народження, суд має

поставити на розгляд питання щодо визнання неповнолітнього таким, що не досяг

віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність та можливе застосування

примусових заходів виховного характеру [28]. З цієї постанови робимо висновок, що

під віком Пленум розуміє не просто кількість прожитих років, а певний рівень

психосоціального розвитку особи. Видається, що і перший, і другий підхід

вирішення цієї проблеми не є абсолютно правильним. На наш погляд, враховуючи зазначене вище функціональне призначення

нижньої вікової межі кримінальної відповідальності, у тих випадках, коли відсутні

документи, які посвідчують вік особи, необхідно призначати комплексну судову

психолого-психіатрично-педагогічно-медичну експертизу. Необхідність призначен-

ня саме такої експертизи обґрунтовується такими причинами. Передусім, експерти в

галузі судової медицини встановлять приблизний хронологічний вік особи –

кількість прожитих нею років. Вирішення цього питання має принципове значення

для всього подальшого дослідження. Адже, як було зазначено, нижня вікова межа

вказує, до досягнення якого віку питання щодо осудності особи не може бути

поставлено взагалі. Тому, якщо в результаті судово-медичного дослідження буде

з’ясовано, що особа не досягла відповідного хронологічного віку, потреба у

подальшому дослідженні відпаде взагалі. В такому випадку діє неспростовна

презумпція того, що особа не досягла необхідного психосоціального розвитку, щоб

вважати її осудною. Тут, до речі, ще раз наочно виявляється важливість розуміння

віку саме як хронологічного проміжку часу. Лише визначивши, що особа досягла

відповідної вікової межі кримінальної відповідальності, можна далі досліджувати,

чи особа за своїм рівнем психосоціального розвитку відповідає встановленому

хронологічному вікові і чи могла вона, відповідно, усвідомлювати свої діяння,

передбачати наслідки цих діянь та керувати ними. Адже, як уже було зазначено,

нижня вікова межа виконує одночасно й іншу функцію – вказує на те, з якого віку

особа вважається такою, що має можливість усвідомлювати свої діяння,

передбачати наслідки цих діянь та керувати ними в кримінально-значимих ситуація

вибору, тобто на осіб якого віку поширюється презумпція осудності. Оскільки у

цьому випадку хронологічний вік особи буде встановлено приблизно, на наш

погляд, питання про осудність такої особи має не презюмуватися, а

встановлюватися. При цьому вирішувати треба питання не щодо відповідності

реального психосоціального розвитку особи до її хронологічного віку, а саме про її

осудність. Як було показано вище, нижня вікова межа кримінальної

відповідальності вказує, з якого віку щодо особи діє презумпція осудності. Отже, ця

вікова межа не має самостійного кримінально-правового значення, а виконує щодо

осудності так би мовити обслуговуючу функцію – вказує, з якого моменту щодо

особи діє презумпція осудності і до якого моменту питання про її осудність не може

бути поставлено взагалі. В розгляненому випадку застосування презумпції про осудність, коли хронологічний вік встановлено приблизно, не буде гарантувати від

об’єктивного ставлення у вину. У такому випадку, встановивши хронологічний вік

особи експерти в галузі психіатрії, психології та педагогіки вирішують питання те,

чи могла особа усвідомлювати свої діяння, передбачати наслідки цих діянь та

керувати ними. Адже у цьому випадку має значення не саме по собі з’ясування

питання про відповідність чи невідповідність фактичного рівня психосоціального

розвитку до встановленого хронологічного віку особи, а питання про те, чи могла

вона під час вчинення злочину усвідомлювати свої діяння, передбачати наслідки цих

діянь та керувати ними. Інакше кажучи, якщо не має можливості чітко підтвердити

дію презумпції осудності через неможливість чітко встановити хронологічний вік

особи, то осудність треба встановити.

Отож, проаналізувавши співвідношення понять осудності та нижньої вікової

межі кримінальної відповідальності, можемо зробити такі висновки:

1. Під віком, на нашу думку, завжди розуміється лише певна кількість часу, що

минув. Термін “вік” переважно використовують для позначення строку життя

людини. Тож, коли ми говоримо про вік людини, йдеться про кількість прожитих

нею років. З цим пройденим часом може пов’язуватися багато соціальних,

біологічних та інших змін. Проте від цього суть явища не змінюється, адже вік – це

об’єктивний, незалежний від волі людини критерій розвитку різноманітних

суспільних та природних явищ. Використовується цей об’єктивний критерій для

того, щоб показати розвиток найрізноманітніших явищ, проте від цього він не

набуває їхніх властивостей і не втрачає свого об’єктивного значення. У

кримінальному праві законодавець, використовуючи зазначений об’єктивний

критерій для позначення нижньої межі кримінальної відповідальності, вказує на

загальне правило, згідно з яким особи, що прожили відповідну кількість років,

мають можливість робити свідомо-вольовий вибір поведінки в кримінально-

значущих ситуаціях вибору, а отже, у випадку вчинення ними злочину стосовно них

може діяти презумпція осудності. 2. Нижня вікова межа виконує по відношенню до осудності обслуговуючу

функцію і самостійного кримінально-правового значення не має. Законодавець

використовує її для того, щоб вказати, з якого моменту стосовно особи діє

презумпція осудності, і до якого моменту діє неспростовна презумпція неосудності

особи.

3. Враховуючи призначення нижньої вікової межі кримінальної

відповідальності, серед ознак поняття осудності недоцільно виділяти таку окрему

ознаку, як вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Вона є

несуттєвою для цього поняття і не властива тому кримінально-правовому явищу, яке

цим поняттям позначається. Адже особа і до досягнення встановленого

законодавцем мінімального віку, з якого може наставати кримінальна

відповідальність, може за своїм рівнем психосоціального розвитку мати змогу

усвідомлювати свої діяння, передбачати наслідки цих діянь та керувати ними.

Трапляються і протилежні випадки, коли незважаючи на досягнення відповідного

віку особа не має можливості усвідомлювати свої діяння, передбачати наслідки цих

діянь або керувати ними.

1. Энциклопедия уголовного права. Состав преступления. – Издание профессора

Малинина, – СПб., 2005. – Т. 4. – 798 с.

2. Лень В.В. Кримінально-правові проблеми визначення осудності злочинця. –

Автореф. дисс... канд. юрид. наук. – Х., – 2003. – 20 с.

3. Михеев Р.И. Проблемы вменяемости и невменяемости в советском уголовном праве.

– Владивосток: Изд-воДальневост. ун-та, 1983. – 300 с.

4. Международные акты о правах человека. Сборник документов. – М.: Издательская

группа НОРМА-ИНФРА. М, 1999. – 784 с.

5. Балабанова Л.М. Судебная патопсихология (вопросы определения нормы и

отклонений). – Д.: Сталкер, 1998. – 432 с.

6. Шорохова Е.В. Социально-психологическое понимание личности. // Методологи-

ческие проблемы социальной психологии / Под ред. Е.В. Шорохова. – М.: Наука,

1975. – С. 63–72.

7. Ситковская О.Д. Психология уголовной ответственности. – М.: Издательство

НОРМА, 1998. – 285 с.

8. Лохвицкий А.Курс русского уголовного права. – СПб., 1867. – 662 с.

9. Таганцев Н.С. Русское уголовное право: В 2 т. – СПб, 1902. – Т.1. – Общая часть. –

815 с.

10. Бурдін В.М. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх в Україні:

Монографія. – К.: Атіка, 2004. – 240 с.

11. Спасович В. Учебник уголовного права. – СПб., 1863. – Т. 1. – 178 с.

12. Таганцев Н.С. Курс русского уголовного права. – СПб., 1874. – Кн. 1. – Часть общая.

– 284 с.

13. Будзинский С. Начала уголовного права. – Варшава, 1870. – 362 с.

14. Плахов В.Д. Диалектика субъективного и объективного в нормативном поведении //

Личность и общество: Межвузовский сб. – Вып. 5. – Калининград: Изд-во КГУ,

1981. – С. 22–2915. Застосування кримінальних заходів до неповнолітніх правопорушників / Від. Ред.

О.Я. Свєтлов. – К.: Наукова думка, 1974. – 78 с.

16. Красаевская Т.В. Социальная детерминация возрастных фаз человека //

Соотношение биологического и социального в человеке: Материалы к симпозиуму в

г. Москве. – сентябрь 1975 г. / Отв. ред. В.М. Банщиков, Б.Ф. Ломов. – М.: Ин-т

психологии АН СССР, 1975. – С. 747–757.

17. Коченов М.М. Теоретические основы судебно-психологической экспертизы. –

Автореф. дисс… д-ра юрид. наук. – М., 1991. – 42 с.

18. БоровыхЛ.В. Проблема возраста в механизме уголовно-правового регулирования. –

Автореф. дисс… канд. юрид. наук. – СПб., 1993. – 30 с.

19. Уголовный закон. Опыт теоретического моделирования / Отв. ред. В.Н. Кудрявцев,

С.Г. Келина. – М.: Наука, 1987. – 278 с.

20. Дубинин Н.П., Карпец И.И., Кудрявцев В.Н. Генетика, поведение, ответственность. –

М.: Политиздат, 1989. – 351 с.

21. Таганцев Н.С. Лекции по русскому уголовному праву. – СПб, 1888.-Часть общая. –

974 с.

22. Ковалёв М.И. Понятие преступления в советском уголовном праве. – Свердловск:

Изд-во Уральского ун-та, 1987. – 208 с.

23. Ситковская О.Д. Психологический комментарий к уголовному кодексу Российской

Федерации. – М.: Издательство ЗЕРЦАЛО, 1999. – 96 с. 24. Кобзарь И.А. Уголовная ответственность и наказание несовершеннолетних по

новому уголовному законодательству: Дисс… канд. юрид. наук: 12.00.08. – М., 1998.

– 220 с.

25. Астемиров З.А. Уголовная ответственность и наказание несовершеннолетних. – М.:

Юрид. лит., 1970. – 125 с.

26. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 р. № 5 “Про

практику застосування судами України законодавства у справах про злочини

неповнолітніх” // Право України. – 2004. – № 8.

27. Бюллетень Верховного Суда СССР. – 1977. – № 1. – С. 17–24; 1982. – № 5. – С. 3–11;

1986. – № 3. – С. 28–29.

28. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 р. № 2 “Про

практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного

характеру” // Вісник Верховного Суду України. – 2006. – № 7

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук