ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗДІЙСНЕННЯ ПОДІЛУ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ Ю. Юркевич


ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗДІЙСНЕННЯ

ПОДІЛУ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ

Ю. Юркевич

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

тел. (0322) 74-03-80, е-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

 

 

 

 

 

Досліджено проблему правового регулювання здійснення поділу юридичних

осіб. На підставі аналізу чинного законодавства висвітлені супуречності, пов’язаніз

порядком припинення юридичних осіб на підставі рішень органів державної влади.

Чинним законодавством України передбачено припинення юридичних осіб на

підставі рішень відповідних органів державної влади лише шляхом поділу.

Право прийняття рішень про примусовий поділ надано Антимонопольному

комітету України, однак на сьогодні виконання таких рішень викликає труднощі. У

статті сформульовано наукові висновки та пропозиції щодо удосконалення чинного

законодавства, що регулює порядок припипинення юридичних осіб з право-

наступництвом.

Ключові слова: юридична особа, припинення юридичних осіб з право-

наступництвом, поділ, виділ, екномічна конкуренція.

Створення ефективної системи законодавства є одним з найголовніших

напрямів розвитку української правової системи в сучасних умовах. Однак процес

розбудови власної правової системи та зокрема системи цивільного законодавства

ще не завершено. Чинний Цивільний кодекс України чітко визначає правові

підст

ави здійснення припинення юридичних осіб шляхом злиття, приєднання,

поділу та перетворення. Враховуючи наявність певних суперечностей у сфері

правового регулювання припинення юридичних осіб на підставі рішень відповідних

органів державної влади, дослідження цієї наукової проблематики в сучасних

умовах ринкової економіки є досить важливим.

Метою статті є теоретичний аналіз порядку припинення юридичних осіб на

підставі рішень відповідних органів державної влади та визначення перспектив

розвитку цивільного законодавства з питань його правового регулювання.

Відповідно до ч. 1 ст. 106 Цивільного Кодексу (далі – ЦК) України злиття,

приєднання, поділ та перетворення юридичної особи відбуваються за рішенням його

учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими

документами, а у випадках, передбачених законом, — за рішенням суду або

відповідних органів державної влади.

Щодо злиття, приєднання, поділу та перетворення юридичної особи за

рішенням відповідних органів державної влади, то чинним законодавстом України

надано право прийняття таких рішень лише Антимонопольному комітету України (далі – АМК) як державному органу із спеціальним статусом, метою діяльності

якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності

та у сфері державних закупівель [7, ст. 1]. Це право надане АМК зокрема Законом

України “Про захист економічної конкуренції” від 11.01.2001 № 2210-III та

Господарським кодексом України (далі – ГК). Відповідно до ст. 53 Закону України

“Про захист економічної конкуренції” та ст. 40 ГК у разі, якщо суб’єкти

господарювання зловживають монопольним становищем на ринку, АМК має право

ухвалити рішення про примусовий поділ монопольних утворень. Строк виконання

такого рішення не може бути меншим ніж шість місяців.

При розгляді цих питань варто зазначити, що чинним законодавством України

передбачено припинення юридичних осіб на підставі рішень відповідних органів

державної влади лише шляхом поділу. ГК, на відміну від ЦК, дає роз’яснення

зазначеного способу припинення юридичних осіб. Згідно з ч. 4 ст. 59 ГК, у разі

поділу суб’єкта господарювання усі його майнові права та обов’язки переходять за

роздільним актом (балансом) у відповідних частках до кожного з нових суб’єктів

господарювання, що утворений внаслідок цього поділу. Визначення поняття

“поділу” міститься також і в інших нормативно-правових актах. Зокрема, відповідно

до Положення про порядок поділу підприємств і об’єднань та відокремлення від них

структурних підрозділів і одиниць, затвердженого наказом Міністерства економіки

України, Міністерства статистики України, Антимонопольного комітету України від

20.04.94 № 43/79/5 поділ – це ліквідація підприємства (об’єднання) з одночасним

створенням на його базі двох або більше нових самостійних підприємств. У разі дослідження поділу як способу припинення юридичних осіб з

правонаступництвом варто здійснити його порівняння з виділом. ЦК дає визначення

лише виділу юридичних осіб, зазначаючи, що виділом є перехід за розподільчим

балансом частини майна, прав та обов’язків юридичної особи до однієї або кількох

створюваних нових юридичних осіб (ст. 109). З цього визначення можна зробити

висновок щодо обов’язкової передачі майна при виділі і неможливість виникнення

ситуацій, за яких майно юридичній особі, яка виділяється, не передається. Що

стосується поділу, то ЦК, на відміну від ГК, не дає визначення цього поняття

[11, с. 56]. Основною відмінністю між поділом і виділом вважається те, що

унаслідок виділу створюється нова юридична особа, яку існуюча юридична особа

наділяє певним майном. При цьому попередня юридична особа не припиняється. У

разі поділужстворюються принаймі дві нові юридичні особи, попередняжприпиняє

свою діяльність [12, с. 166]. Універсальне правонаступництво діє при всіх формах

реорганізації, окрім виділу. При виділі не можна говорити про універсальне

правонаступництво як про заміну сторони у всіх правовідносинах і перехід до

правонаступника на підставі одного акта всіх прав і обов’язків правопопередника.

Крім цього, при виділі може відбуватися передача правонаступнику як визначеної

сукупності прав і обов’язків, так і окремого права [11, с. 50].

Примусовий поділ як вид господарсько-організаційних санкцій за порушення

законодавства про захист економічної конкуренції АМК застосовує у випадках, коли

суб’єкт господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку,

зловживає ним [13, с. 60]. Зловживанням монопольним становищем вважаються:  1) нав’язування таких умов договору, які ставлять контрагентів у нерівне

становище, або додаткових умов, що не стосуються предмета договору, у тім числі

нав’язування товару, не потрібного контрагенту;

2) обмеження або припинення виробництва, а також вилучення товарів з

обороту з метою створення або підтримки дефіциту на ринку чи встановлення

монопольних цін;

3) інші дії, вчинені з метою створення перешкод доступу на ринок (виходу з

ринку) суб’єктів господарювання;

4) встановлення монопольно високих або дискримінаційних цін (тарифів) на

свої товари, що призводить до порушення прав споживачів або обмежує права

окремих споживачів;

5) встановлення монопольно низьких цін (тарифів) на свої товари, що

призводить до обмеження конкуренції.

Відповідно до ч. 4 ст. 40 ГК примусовий поділ не застосовують у разі:

1) неможливості організаційного або територіального відокремлення

підприємств або структурних підрозділів;

2) наявності тісного технологічного зв’язку підприємств, структурних

підрозділів, якщо частка внутрішнього обороту в загальному обсязі валової

продукції підприємства (об’єднання тощо) становить менше тридцяти відсотків.

Рішення АМК щодо примусового поділу суб’єктів господарювання, які

зловживають монопольним становищем на ринку, є, керуючись ст. 106 ЦК,

обов’язковою підставою для здійснення припинення юридичних осіб. Актуальність

цього питання та його практичні наслідки викликають жваву дискусію. Зокрема, ч. 1

ст. 51 ГК визначає виключний перелік підстав припинення підприємницької

діяльності, серед яких рішення суду у випадках передбачених ГК та іншими

законами. Рішенняжвідповідних органів державної влади у випадках, передбачених

законом, ГК не визнає підставами припинення підприємницької діяльності. Цій

нормі кореспондує ст. 59 ГК, згідно з якою припинення діяльності суб’єкта

господарювання здійснюється шляхом його реорганізації (злиття, приєднання,

поділу, перетворення) або ліквідації – за рішенням власника (власників) чи

уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб – засновників суб’єкта

господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених ГК, – за

рішенням суду. Відповідно до ч. 5 ст. 40 ГК, реорганізують монопольне утворення, що підлягає

примусовому поділу, на розсуд суб’єкта господарювання за умови усунення

монопольного становища цього утворення на ринку. До цього схиляється також

Вищий Господарський суд України, який у п. 9 Роз’яснення від 12.09.96 № 02-5/334

“Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із створенням,

реорганізацією та ліквідацією підприємств” зазначив, що прийняті Антимонопольним

комітетом України чи його територіальними відділеннями постанови про примусовий

поділ монопольних утворень є не рішеннями про реорганізацію цих утворень, а

підставами для її здійснення на розсуд самого утворення за умови усунення його

монопольного становища на ринку. У разі незгоди з цією постановою підприємство,

об’єднання, господарське товариство має право відповідно до п. 1 ст. 12

Господарського процесуального Кодексу України звернутися до господарського суду

із заявою про визнання її недійсною. Ця позиція узгоджується зі ст. 55 Конституції України, згідно з якою кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій

чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування,

посадових і службових осіб.

Важливо також зазначити, що фактично неможливим є виконання рішень АМК

про примусовий поділ суб’єкта господарювання без його звернення до суду. Ця

ситуація пов’язана з тим, що відповідно до п. 9 ст. 3 Закону України “Про виконавче

провадження” від 21.04.99 № 606-XIV державною виконавчою службою підлягають

виконанню рішення органів державної влади у випадках, якщо за законом їх

виконання покладено на державну виконавчу службу. Стаття ж 18 цього Закону

визначає, що державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі

виконавчого документа: за заявою стягувача або його представника про примусове

виконання рішення, зазначеного у цьому Законі; за заявою прокурора у випадках

представництва інтересів громадянина або держави в суді; в інших передбачених

законом випадках. Однак, чинними нормативно-правовими актами не передбачено

порядку примусового виконання рішень АМК про примусовий поділ юридичних

осіб і не віднесено обов’язок їх виконання до функцій державної виконавчої служби.

Так само Законом України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних

осіб-підприємців” від 15.05.2003 № 755-IV не визначено порядку державної

реєстрації припинення юридичної особи на підставі рішень відповідних органів

державної влади, хоча відповідно до ч. 1 ст. 105 ЦК орган, що прийняв рішення про

припинення юридичної особи, зобов’язаний негайно письмово повідомити про це

орган, що здійснює державну реєстрацію, який вносить до Єдиного державного

реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення. Можливість залучення суду для забезпечення примусового виконання рішень

відповідних органів державної влади про реорганізацію юридичних осіб

передбачена цивільним законодавством іноземних держав, зокрема Цивільним

кодексом Російської Федерації та Цивільним кодексом Республіки Білорусь.

Зокрема, згідно з ч. 2 ст. 57 ЦК РФ (ч. 2 ст. 53 ЦК Республіки Білорусь): “у

випадках, встановлених законом, реорганізація юридичної особи у формі її поділу

чи виділу з її складу однієї чи декількох юридичних осіб здійснюється за рішенням

уповноважених державних органів або за рішенням суду. Якщо засновники

(учасники) юридичної особи, уповноважений ними орган чи орган юридичної особи,

уповноважений на здійснення реорганізації її установчими документами, не

здійснює реорганізації юридичної особи в строк, визначений в рішенні

уповноваженого державного органу, суд за позовом вказаного державного органу

призначає зовнішнього керуючого юридичною особою і доручає йому здійснити

реорганізацію цієї юридичної особи. З моменту призначення зовнішнього

керуючого до нього переходять повноваження по управлінню справами юридичної

особи. Зовнішній керуючий виступає від імені юридичної особи в суді, складає

розподільчий баланс і передає його на розгляд суду разом з установчими

документами створених в результаті реорганізації юридичних осіб. Затвердження

судом вказаних документів є підставою для державної реєстрації новоутворених

юридичних осіб”.

Відповідно до ч. 2 ст. 105 ЦК учасники юридичної особи, суд або орган, що

прийняв рішення про припинення юридичної особи, призначають комісію з припинення юридичної особи (ліквідаційну комісію, ліквідатора тощо) та

визначають порядок і строки припинення юридичної особи відповідно до ЦК.

Проте, чинним законодавством не передбачено правового механізму прийняття

АМК рішення про призначення комісіїз припинення юридичної особи. Також варто

зазначити, що Закон України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та

фізичних осіб-підприємців” визначає порядок примусового припинення юридичних

осіб лише на підставі рішення суду. Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 38 цього Закону

серед підстав для постановлення судового рішення щодо припинення юридичної

особи, що не пов’язано з банкрутсвом юридичної особи, зокрема, є провадження

нею діяльності, що суперечить установчим документам, або такої, що заборонена

законом. Такою діяльністю також визнано зловживання монопольним становищем

на ринку.

Тому, на нашу думку, найбільш обґрунтованим і раціональним в ситуації, що

склалася, буде внесення змін до ст. 106 чинного ЦК України, згідно з якими злиття,

приєднання, поділ та перетворення юридичної особи здійснюється за рішенням його

учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими

документами, а у випадках, передбачених законом, – за рішенням суду, що як вже

зазначалося, передбачено у ст. 59 ГК України. В такому разі, для виконання

примусового поділу, якщо його добровільно не здійснено суб’єктом

господарювання, необхідним буде звернення Антимонопольного комітету України

до суду. Зазначений порядок на сьогодні є фактично єдиною можливістю виконання

рішень АМК щодо примусового поділу. Цей спосіб вдосконалення правового

регулювання примусового припинення юридичних осіб, на нашу думку, є доцільним

також з погляду забезпечення єдиного підходу різними кодифікованими актами до

порядку примусового припинення юридичних осіб з правонаступництвом та

можливості його швидкої реалізації

1. Конституція України від 28.06.96 // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1996. – № 30.

– Ст. 141.

2. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV // Відомості Верховної Ради

(ВВР). – 2003. – № 40–44. – ст. 356.

3. Господарський кодекс України від 16.01.2003 № 436-IV // Відомості Верховної Ради

(ВВР). – 2003. – № 18, № 19–20, № 21–22. – Ст. 144.

4. Господарський процесуальний кодекс України від 06.11.91 1798-XII // Відомості

Верховної Ради (ВВР). – 1992. – № 6. – Ст. 56.

5. Закон України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-

підприємців” від 15.05.2003 № 755-IV // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 2003. –

№ 31–32. – Ст. 263.

6. Закон України “Про захист економічної конкуренції” від 11.01.2001 № 2210-III //

Відомості Верховної Ради (ВВР). – 2001. – № 12. – Ст. 64.

7. Закон України “Про Антимонопольний комітет України” від 26.11.93 № 3659-XII //

Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1993. – № 50. – Ст. 472.

8. Закон України “Про виконавче провадження” від 21.04.99 № 606-XIV // Відомості

Верховної Ради (ВВР). – 1999. – № 24. – Ст. 207.

9. Роз’яснення ВАСУ Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних зі

створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств від 12.09.96 № 02-5/33410. Положення про порядок поділу підприємств і об’єднань та відокремлення від них

структурних підрозділів і одиниць, затверджене наказом Міністерства економіки

України, Міністерства статистики України, Антимонопольного комітету України від

20.04.94 № 43/79/5, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 07.07.94 за

№ 153/362.

11. Кучеренко І.М. Організаційно-правові форми юридичних осіб приватного права:

Монографія. – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2004.

– 328 с.

12. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: У 2 т. / За відповід. ред.

О.В. Дзери (кер. авт. кол.), Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. – К.: Юрінком Інтер, 2005. –

Т. 1 – 832 с.

13. Щербина В.С. Господарське право: Підручник. – 2-е вид., перероб. і доп. – К.:

Юрінком Інтер, 2005 – 592 с.

14. Гражданский кодекс Российской Федерации (часть первая от 30 ноября 1994 г.

№ 51-ФЗ, часть вторая от 26 января 1996 г. № 14-ФЗ и часть третья от 26 ноября

2001 г. № 146-ФЗ).

15. Гражданский кодекс Республики Бєларусь от 7 декабря 1998 г. № 218-3

< Попередня   Наступна >