Головна

УЧАСТЬ ОРГАНІВ ПРОКУРАТУРИ У СУДОВИХ ПРОЦЕСАХ ПРОТИ СВОБОДИ ПРЕСИ В ГАЛИЧИНІ (1849–1918 рр.) Н. Панич


УЧАСТЬ ОРГАНІВ ПРОКУРАТУРИ

У СУДОВИХ ПРОЦЕСАХ ПРОТИ СВОБОДИ

ПРЕСИ В ГАЛИЧИНІ (1849–1918 рр.)

Н. Панич

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна,

тел. (0322) 74-03-80, е-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

 

 

 

Окреслено засади діяльності органів прокуратури у судових процесах проти

свободи преси на території Галичини у складі Австрії та Австро-Угорщини. Значну

увагу зосереджено на аналізі компетенції органів прокуратури під час здійснення

ними нагляду за діяльністю засобів масової інформації в Галичині.

Ключові слова: Австрія, Австро-Угорщина, прокуратура, злочин, преса.

Одним з основних та невід’ємних елементів правової держави є свобода слова

та друку. Становлення та розвиток правової держави в Україні також немислимі без

наявності незалежних та об’єктивних засобів масової інформації. У цьому контексті

особливої актуальності набуває важливість вивчення історико-правового досвіду

української державності, зокрема, питання державної політики щодо преси в

Галичині у складі Австрії та Австро-Угорщини. Таке дослідження сприятиме

ґрунтовнішому аналізу діяльності органів державної влади, зокрема, прокуратури, у

здійсненні нагляду за функціонуванням преси в Галичині, що матиме суттєвий

позитивний вплив на подальший державотворчий процес в Україні.

В Австрії XVIII–XIX ст., як, зрештою, і у всій Європі, відбувалося особливо

з

начне зростання обсягів книгодрукування. Збільшення тиражів друкованої

літератури, в тому числі такої, яка була спрямовувана на підрив монархічної влади,

змушувало уряди держав докладати чималих зусиль для регулювання цієї галузі з

метою недопущення і вилучення такої літератури. Не стала винятком у цьому

питанні і австрійська, а згодом і Австро-Угорська монархії. Володіючи значними

територіями, приєднаними насильницькими способами, австрійський уряд розумів,

якої шкоди може завдати поширення революційної літератури, а тому докладав

чимало зусиль для уникнення таких негативних наслідків.

Прагнучи запровадити ефективну систему нагляду за порядком утворення

засобів масової інформації та їх діяльністю, австрійський уряд організував на

землях, які входили до складу імперії, систему, аналогічну до тієї, яка успішно діяла

в інших західноєвропейських державах. Вона характеризувалася як превентивна

поліцейська система і мала на меті створити розгалужену систему цензури для

нагляду за всіма засобами масової інформації.

Особливої актуальності запровадження такої превентивної поліцейської

системи набуло на території Галичини, яка після першого поділу Речі Посполитої у

1772 р. увійшла до складу Австрії [23, с. 140]. Штучне об’єднання в один коронний край українських та польських земель і їх насильнице включення до складу імперії

сприяло поширенню ідей про незалежність та відокремлення від Австрії, а

близькість російського кордону була передумовою для поширення на території

Галичини революційних настроїв серед її мешканців, що становило загрозу для

територіальної цілісності австрійської, а згодом і Австро-Угорської монархій.

Прагнучи запобігти такому розвитку подій, австрійський уряд, здійснюючи судову

реформу, значні зусилля скеровував також і на утворення в Галичині системи

судових та контрольно-наглядових органів, зокрема, органів прокуратури [22, с. 51].

З цією метою у 1849 р. в Галичині було організовано прокуратуру, одним іззавдань

якої став нагляд за утворенням та діяльністю засобів масової інформації.

Зокрема, 14 червня 1849 р. австрійський імператор затвердив постанову “Про

основні риси нового судочинства”, відповідно до параграфа 29 якої при кожному

повітовому та повітовому колегіальному суді, а також при крайових судах було

запроваджено посади державних прокурорів [3, с. 343]. Крім того, при кожному

Вищому крайовому суді уводили також посаду Вищого державного прокурора.

Усвідомлюючи необхідність функціонування інституту прокуратури в Галичині та

важливість покладених на нього завдань, австрійський уряд зосередив свою увагу на

вдосконаленні структури та компетенції прокуратури в Галичині. З цією метою 29

червня 1855 р., міністром юстиції Австрії було прийнято постанову, згідно з якою на

території Галичини при Вищому крайовому суді була утворена Вища державна

прокуратура, а також державна прокуратура, яка здійснювала свою діяльність при

Крайовому суді у м. Львові [5, с. 520]. Прагнучи посилити ефективність нагляду прокуратури за діяльністю засобів

масової інформації в Галичині, австрійський законодавець не обмежувався

загальним законодавчим визначенням правового статусу цього органу. З цією метою

були прийняті окремі нормативно-правові акти, в яких були визначені передумови

утворення та порядок діяльності засобів масової інформації та врегульовували

завдання і компетенція органів прокуратури у цій сфері.

Імперське законодавство про порядок утворення та діяльності засобів масової

інформації було представлене, зокрема, чотирма нормативно-правовими актами, дія

яких поширювалася на територію королівства Галичини та Лодомерії. Усі без

винятку акти запроваджувалися в дію патентами австрійського імператора і мали

статус законів та положень

Зокрема, 13 березня 1849 р. австрійський імператор прийняв патент про закон

проти зловживань преси, який, по суті, був вдосконаленою редакцією закону про

пресу 1848 р., оскільки містив значну кількість його застарілих та недемократичних

положень, наприклад, щодо зобов’язання видавця сплачувати грошову заставу для

отримання дозволу на створення видання та його обов’язку надавати екземпляр

кожного видання органові прокуратури [1, с. 178]. Одночасно із затвердженням

цього закону імператорським патентом було введено в дію також положення про

процес у злочинах преси від 14 березня 1849 р. [2, с. 187].

З метою подальшого вдосконалення законодавства про пресу 27 травня 1852 р.

своїм королівським патентом австрійський імператор затвердив нове положення про

пресу [4, с. 603]. Це положення стало, по суті, першим та єдиним актом, який

регулював відносини у сфері засобів масової інформації на території всієї

Габсбурзької монархії. До прийняття цього акту для окремих частин імперії приймалися різні законодавчі акти, що негативно відображалося на гармонізації

системи їїзаконодавства.

Доволі прогресивним та значно досконалішим став затверджений патентом

імператора Австрії новий закон про пресу від 17 грудня 1862 р. [6, с. 145]. Як

структурно та змістовно досконаліший, новий закон мав на меті частково усунути

все ще наявну в імперії, в тому числі й на території Галичини, цензуру, скасовуючи

значну кількість обмежень щодо утворення засобів масової інформації. З огляду на

це суттєвих змін у вигляді їх скорочення зазнали також і права органів прокуратури,

зокрема, щодо здійснення нагляду за діяльністю видавництв. Закон був чинний аж

до розпаду Австро-Угорської монархії у 1918 р. Він неодноразово вдосконалювався,

більше того, розроблялися також його нові проекти, зокрема, проект закону про

пресу 1902 р., який, однак, так і не був остаточно затверджений та введений у дію

[20, с. 1].  Основна увага кожного з цих правових актів була спрямована на визначення

правового статусу, передусім, суб’єктів видавничої діяльності на території

Галичини. До них належали, зокрема, засновник видання (або у разі наявності

декількох таких засновників – усі засновники), а також видавець такого засобу

масової інформації. Також у цих законодавчих актах визначався перелік

повноважень органів прокуратури та органів безпеки під час виконання ними

функцій нагляду за законністю утворення та діяльності таких видань.

Зокрема, відповідно до закону проти зловживань преси від 13 березня 1849 р.

майбутні видавці для зайняття видавничою діяльністю зобов’язувалися вносити на

рахунки органів державної влади суми коштів як грошову заставу з метою

унеможливлення ними друку забороненої літератури [1, с. 180]. У разі порушення

цієї заборони суму застави їм не повертали, а конфісковували як дохід держави. З

метою здійснення їхньої реєстрації як видавців, громадяни австрійської імперії, які

проживали на території Галичини, зобов’язувалися попередньо подати в органи

прокуратури заяву із зазначенням назви видання, яке вони мали намір видавати,

вказавши при цьому періодичність його виходу, а також відзначити, які статті

(політичні чи аполітичні) там будуть друкувати. Крім того, у цій заяві подавалися

також дані про відповідального редактора видання та директора або власника

друкарні, яка зобов’язувалася тиражувати видання. Необхідною умовою для

отримання права на друк була також сплата відповідної суми коштів, метою чого

було запобігання утворенню дрібних та малотиражних видань, здійснення контролю

за діяльністю яких з боку прокуратури було б досить ускладненим. Суми застави

були різними і залежали від кількості мешканців регіону, в якому

розповсюджувалося видання, а також від частоти його виходу друком. Так,

наприклад, в разі друку видання у регіоні, кількість мешканців у якому сягала більш

ніж шістдесят тисяч, а саме видання друкувалося більш ніж три рази на тиждень,

сума застави становила десять тисяч гульденів [1, с. 180]. В тому разі, якщо

періодичність друку була, наприклад, менш ніж тричі на тиждень, стягували суму у

розмірі три тисячі гульденів.

Після отримання дозволу на видання друком, видавець зобов’язувався надавати

один екземпляр кожного надрукованого видання (а в разі друку періодичних видань

– одного екземпляра кожного номера) або прокуророві або органу безпеки. Шляхом закріплення у законодавстві імперії обов’язку видавців надавати екземпляр видання

прокуратурі, держава не лише контролювала зміст цих видань, але отримувала

також і можливість запобігати появі революційних або інших небажаних матеріалів

у цих виданнях. У 1852 р. з метою посилення контролю ця норма була доповнена

нормою про зобов’язання видавця за вісім днів до друку такого видання надавати

його екземпляр для перевірки як органові прокуратури, так і органові безпеки

[4, с. 607]. У законі про пресу від 17 грудня 1862 р. ця норма була дещо

лібералізована скасуванням колишнього восьмиденного строку – видавець

зобов’язувався надавати екземпляр видання органові прокуратури або органові

безпеки перед початком друку відповідного тиражу. Законодавче закріплення такого

обов’язку видавця призводило до того, що практично весь тираж певного видання

міг бути конфіскований під час або після його друку із огляду на це не потрапляв до

читачів. Так, наприклад, 14 липня 1890 р. за наказом прокурора державної

прокуратури у м. Львові було конфісковано майже весь тираж (796 екземплярів)

часопису “Червона Русь” від 15 листопада 1890 р. [25, с. 2]. Причиною конфіскації

стала розміщена у цьому часописі стаття “Отзыв к русским послам”, які, як

зазначалося “…не щадять сил своїх та зусиль для захисту прав руського народу в

Галичині” [25, с. 6].

Органи прокуратури наділялися не лише правом надання дозволів на

видавництво засобів масової інформації, але також і правом посвідчення

припинення їхньої діяльності. Лише після офіційного підтвердження з боку

прокуратури на адресу крайової фінансової дирекції щодо припинення друку

видання, його засновник мав право повернути попередньо внесену ним суму

застави Наділяючи органи прокуратури функцією контролю за діяльністю преси в

Галичині, австрійський імператор затвердив своїм королівським патентом також і

положення про процес у справах проти преси від 14 березня 1849 р. Досить

недосконале це положення вже не закріплювало окремих основоположних

принципів судового розгляду, характерних для попередніх нормативно-правових

актів, зокрема, принципу колегіального розгляду кримінальних справ, що полягало у

відсутності визначення порядку утворення списків присяжних.

Для виконання функції нагляду за діяльністю преси в Галичині органи

прокуратури мали право розслідувати всі злочини у справах преси, вчинені у їх

округах. Обвинувальний процес у справах проти свободи преси був публічним та

усним. За наявності вимоги прокурора суд міг визнати кримінальну справу як таку,

розгляд якої мав бути проведений у закритому режимі. Обвинувачення у суді міг

підтримувати не лише прокурор, але також і приватний обвинувач – громадянин

Австрії. Однак, як свідчила практика судів у Галичині, кількість таких скарг

приватного обвинувачення була надзвичайно малою і у своїй переважній більшості

стосувалася злочинів протижиття та здоров’я [26, с. 2].

Положення про процес у справах проти преси від 14 березня 1849 р. не

передбачало права сторін процесу на апеляційне оскарження рішення суду першої

інстанції. Учасники процесу могли скористатися виключно правом касаційного

оскарження при Вищому судовому та касаційному трибуналі (Oberste Gerichts- und

Kassationshof) [2, с. 199]. Водночас, як прокуратура, так і обвинувачений або його

захисник не могли оскаржувати факт недослідження або неповного дослідження окремих доказів у справі, а лише звертати увагу касаційного суду на неправильне

застосування судом першої інстанціїзаконодавства імперії або вчинення нимсуттєвих

процесуальних порушень під час розгляду справи. У разі задоволення касаційної

скарги на підставах порушення судом першої інстанції законодавства імперії, Вищий

судовий та касаційний трибунал виносив нове рішення у справі. У разі вчинення

процесуальних порушень під час розгляду справи, трибунал скеровував справу на

новий судовий розгляд, надаючи судові першої інстанції вказівки щодо проведення

нового судового розгляду зметою уникнення нових порушень.

Починаючи з 1849 р., органи прокуратури здійснювали жорсткий нагляд за

видавничою діяльністю засобів масової інформації, забороняючи або вилучаючи з

обігу статті, що містили образи членів імператорської сім’ї, були спрямовані на

підрив державного ладу, пропагували революційні погляди тощо. Особлива

активність органів прокуратури в Галичині пояснювалася не лише наявністю

значної кількостізасобів масової інформації в Галичині, але також і її близькістю до

російського кордону, що сприяло поширенню проросійських настроїв серед галичан

та розповсюдженню революційної літератури Беручи участь у судових розглядах справ проти преси, органи прокуратури в

Галичині підтримували державне обвинувачення у таких справах та домагалися

заборони друку видань або вилучення вже надрукованих тиражів з обігу. З цією

метою прокуратура наділялася правом звернення до поліції з вимогою конфіскації

уже надрукованих видань у тому разі, якщо вважала, що у них порушено

встановлені законом вимоги щодо їх реєстрації чи розповсюдження, або якщо їхній

зміст суперечив законодавству імперії. Цей перелік підстав, за яких органи

прокуратури мали право надавати такі вказівки, був вичерпним – в усіх інших

випадках правом вилучення таких видань наділяли виключно суд, до якого з

відповідним поданням зобов’язаний був звернутися прокурор. У разі конфіскації

друкованого видання органами поліції, вони зобов’язані були протягом двадцяти

чотирьох годин відзвітувати прокурору щодо проведення такого вилучення.

Наприклад, 18 квітня 1878 р. державна прокуратура у м. Львові звернулася до

комісара поліції у м. Львові з наказом про вилучення усього тиражу часопису

“Dwutygodnik polski” № 12 від 16 квітня 1878 р. [24, с. 1]. Після цього вилучення

державний прокурор звернувся до Крайового суду у м. Львові із заявою про

знищення усього тиражу та про подальшу заборону розповсюдження цього випуску.

Обґрунтовуючи свою позицію, державний прокурор стверджував, що слова однієїзі

статей “…і може перестанемо … споглядати на щасливіших сьогодні від нас …

утиснених народів” є такими, що суперечать законодавству імперії.

Списки заборонених видань, а у разі накладення заборони друку на періодичні

видання – також і списки номерів таких видань, систематично публікували в

офіційних державних засобах масової інформації австрійської, а згодом і Австро-

Угорської імперії, зокрема, у “Віденській газеті”.

Аналіз архівних матеріалів Центрального державного історичного архіву

України у м. Львові, а також літературних джерел дає підстави зробити висновок

про те, що значна частина заборонених до друку видань містила статті, автори яких

критично висловлювалися на адресу імператорів Європи. Зокрема, 6 серпня 1870 р.

Крайовий суд у м. Львовіза поданням державної прокуратури у м. Львовізаборонив подальше розповсюдження № 15 журналу “Szczutek” у зв’язку з появою у ньому

карикатури на російського імператора [9, с. 1].

Значна частина заборон щодо розповсюдження друкованих видань була

зумовлена також наявністю у них матеріалів, в яких містилися несхвальні відгуки

щодо державного ладу монархії. Наприклад, 18 січня 1895 р. за поданням державної

прокуратури у м. Львові Крайовий суд у м. Львові заборонив поширення газети

“Сатир” з огляду на наявність у ній статтіз такими критичними відгуками [11, 1].

Відносна близькість до Галичини російських кордонів сприяла поширенню

серед її жителів революційних поглядів та переконань, що створювало сприятливі

умови для поширення в Галичині таких вчень, в тому числі й за допомогою засобів

масової інформації. Прагнучи запобігати цим процесам, органи прокуратури в

Галичині скеровували свою особливу увагу і на заборону друку видань, які містили

таку інформацію або у них конфісковували уже надруковані тиражі. Наприклад, 23

грудня 1894 р. державна прокуратура в Галичині домоглася судової заборони

подальшого розповсюдження № 272 журналу “Діло” у зв’язку з наявністю у цьому

виданні статті “Віче радикалів уЛьвові” [10, с. 1].

Також 22 квітня 1895 р. за поданням державної прокуратури Крайовий суд у

м. Кракові заборонив поширення на території імперії журнал “Власність у

минулому, сучасному та майбутньому. Характеристика вступу в соціалізм з

полемікою проти німецького рейхсдепутата Євгена Ріхтера” [17, с. 1].

На підставі аналізу та вивчення діяльності органів прокуратури щодо

здійснення ними нагляду за утворенням та діяльністю засобів масової інформації

можемо стверджувати, що саме у цій сфері найчіткіше проявлялася репресивна

функція органів прокуратури в Галичині. Наділені значними контрольними

повноваженнями щодо здійснення видавничої справи та організації контролю за

нею, органи прокуратури здійснювали нагляд за друком преси, забороняючи або

конфісковуючи ті видання, матеріали яких містили загрозу для австрійської, а

згодом і Австро-Угорської імперій. Беручи активну участь у судових процесах

проти свободи преси в Галичині, органи прокуратури перешкоджали у реалізації

українцями своїх прав та свобод, негативно впливаючи та стримуючи, отже,

державотворчі процеси в Галичині.

1. Allgemeines Reichs – Gesetz – und Regierungsblatt für das Kaisertum Österreich.

Jahrgang 1849. – Wien, K. – k. Hof – und Staatsdruckerei. N 161, 1849.

2. Allgemeines Reichs – Gesetz – und Regierungsblatt für das Kaisertum Österreich.

Jahrgang 1849. – Wien, K. – k. Hof – und Staatsdruckerei. N 164, 1849.

3. Allgemeines Reichs – Gesetz – und Regierungsblatt für das Kaisertum Österreich.

Jahrgang 1849. – Wien, K. – k. Hof – und Staatsdruckerei. N 278, 1849.

4. Allgemeines Reichs – Gesetz – und Regierungsblatt für das Kaisertum Österreich.

Jahrgang 1852. – Wien, K. – k. Hof – und Staatsdruckerei. N 122, 1852.

5. Allgemeines Reichs – Gesetz – und Regierungsblatt für das Kaisertum Österreich.

Jahrgang 1855. – Wien, K. – k. Hof – und Staatsdruckerei, XXVII Stück, 1855.

6. Allgemeines Reichs – Gesetz – und Regierungsblatt für das Kaisertum Österreich.

Jahrgang 1863. – Wien, K. – k. Hof – und Staatsdruckerei. N 6, 1863.

7. Amtsblatt zur Wiener Zeitung und Zentralanzeiger für Handel und Gewerbe. N 1. Vom. 1.

Januar 1870

8. Amtsblatt zur Wiener Zeitung und Zentralanzeiger für Handel und Gewerbe. N 188.

Vom. 14. August 1870.

9. Amtsblatt zur Wiener Zeitung und Zentralanzeiger für Handel und Gewerbe. N 194.

Vom. 20. August 1870.

10. Amtsblatt zur Wiener Zeitung und Zentralanzeiger für Handel und Gewerbe. N 16.

Vom. 19. Januar 1895.

11. Amtsblatt zur Wiener Zeitung und Zentralanzeiger für Handel und Gewerbe. N 33.

Vom. 9. Februar 1895.

12. Amtsblatt zur Wiener Zeitung und Zentralanzeiger für Handel und Gewerbe. N 38.

Vom. 15. Februar 1895.

13. Amtsblatt zur Wiener Zeitung und Zentralanzeiger für Handel und Gewerbe. N 76.

Vom. 30. März 1895.

14. Amtsblatt zur Wiener Zeitung und Zentralanzeiger für Handel und Gewerbe. N 80.

Vom. 4. April 1895.

15. Amtsblatt zur Wiener Zeitung und Zentralanzeiger für Handel und Gewerbe. N 94.

Vom. 21. April 1895.

16. Amtsblatt zur Wiener Zeitung und Zentralanzeiger für Handel und Gewerbe. N 97.

Vom. 25. April 1895.

17. Amtsblatt zur Wiener Zeitung und Zentralanzeiger für Handel und Gewerbe. N 110.

Vom. 10. Mai 1895.

18. Amtsblatt zur Wiener Zeitung und Zentralanzeiger für Handel und Gewerbe. N 154.

Vom. 7. Juli 1915.

19. Amtsblatt zur Wiener Zeitung und Zentralanzeiger für Handel und Gewerbe. N 254.

Vom. 3. November 1915.

20. Beilagen zu den stenographischen Protokollen des Abgeordnetenhauses. 17. Session.

N. 1386.

21. Österreichisches Staatswörterbuch in vier Bänden. Handbuch des gesamten

österreichischen öffentlichen Rechtes. Herausgegeben von Mischler E. und Ulbrich J. K.

und k. Hof – und Universitätsbuchhändler. – Wien, 1909.

22. Кульчицький В.С. Державний лад і право в Галичині (в другій половині XIX – на

початку XX ст.). – Львів, 1965. – 64 с.

23. Кульчицький В.С., Тищик Б.Й.Історія держави і права України. – Київ, 2006. – 350 с.

24. ЦДІА України уЛьвівській області. – Ф. № 458. – Оп. № 1. – Справа № 27.

25. ЦДІА України уЛьвівській області. – Ф. № 458. – Оп. № 1. – Справа № 55.

26. ЦДІА України у Львівській області. – Ф. № 156. – Оп. № 1. – Зв’язка № 43. – Справа

№ 1088.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук