Головна

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН ПРОМИСЛОВОЇ ВЛАСНОСТІ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ АВСТРО-УГОРЩИНИ З 1772 ПО 1918 РІК Г. Довгань


ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН ПРОМИСЛОВОЇ

ВЛАСНОСТІ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ

АВСТРО-УГОРЩИНИ З 1772 ПО 1918 РІК

Г. Довгань

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна,

тел. (0322)74-03-80, е-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

 

 

 

 

У статті досліджено правове регулювання промислової власності на

західноукраїнських землях у складі Австро-Угорщини з 1772 по 1918 р. Автор

аналізує процес створення системи правової охорони промислової власності на

підставі вивчення тогочасного австрійського законодавства.

Ключові слова: промислова власність, винахід, виключні права, привілей.

Історія становлення законодавства про інтелектуальну власність на

західноукраїнських землях тісно пов’язана із загальноєвропейськими тенденціями у

цій сфері. Це зумовлено передусім перебуванням цих земель у складі Австро-

Угорщини з 1772 по 1918 р., тобто інтеграцією політичною, правовою,

економічною, культурною. Протягом ХІХ ст. в Європі формувалися основні

концепції права інтелектуальної власності. Саме в цей період відбувся перехід від

факультативної правової охорони результатів інтелектуальної діяльності у формі

привілеїв до облігаторного принципу, закріпленого на законодавчому рівні. Серед

перших законодавчих актів, які регулювали відносини у цій сфері, були закони

Австрійської монархії. З огляду на це, ак

туальним видається дослідження правового

регулювання відносин у сфері інтелектуальної власності, зокрема промислової

власності, на західноукраїнських землях у складі Австро-Угорщини з 1772 по

1918 р.

На сьогодні це питання залишається недостатньо вивченим в українській

історико-правовій науці. При висвітленні проблеми використано праці українських,

австрійських, польських та російських вчених, що працювали у цей період:

С. Дністрянського, О. Огоновського, Е. Тілля, Ф. Золля, А. Гурського, О. Піленка,

дослідження сучасної польської вченої Є. Ференц-Шиделко. Джерельну базу

становлять нормативно-правові акти Австрії та Австро-Угорської монархії,

матеріали Центрального державного історичного архіву у м. Львові.

Метою статті є аналіз правової регламентації промислової власності на

західноукраїнських землях у складі Австро-Угорщини з 1772 по 1918 р. на підставі

вивчення тогочасного законодавства та архівних матеріалів.

Економічний розвиток західноукраїнських земель у складі Австрії відбувався

повільніше, ніж у розвинених у господарському відношенні регіонах. Основними

перешкодами було необмежене панування феодальних землевласників, які вели

господарство за допомогою старих методів і рідко застосовували агротехнічні вдосконалення; кріпосництво; податковий тиск; політика уряду. Промисловість

залишалася на мануфактурній стадії, але й мануфактур було небагато: у 1841 р. у

Східній Галичині з територією 56,2 тис. км і з населенням 2,9 млн. ос. було всього

183 підприємства мануфактурного типу (3,6% їх загальної кількості в Австрії).

Управління промисловістю Австрії з 1850 р. було організоване за принципом

торговельно-промислових палат (закон від 1868 р.). На західноукраїнських землях

такі органи діяли у Львові та у Бродах. Кожна палата поділялася на дві секції –

торговельну та промислову, які на підлеглій їм території об’єднували і керували

роботою підприємств. У 1903 р. у Львові був створений Центральний союз

галицької фабричної промисловості. Це була громадська організація, завданням якої

було представництво інтересів промисловців перед центральною і крайовою владою

у справах постачання сировини і устаткування, визначення розміру податків, митної

політики, торгівлі [1, с. 14–18].  Перший загальнодержавний закон у сфері патентного права – закон “Про

привілеї” був прийнятий 15.08.1852 р. Відповідно до §1 винятковий привілей

надавався на нове відкриття, винахід, вдосконалення, предметом яких були новий

виріб, новий спосіб або метод виробництва. Була передбачена вимога місцевої

новизни. Особа, яка хотіла отримати привілей, повинна була подати до державної

установи заяву, опис винаходу, креслення, зразки. У Львові такою установою було

Окружне управління Надвірної канцелярії [2]. Державна установа повинна була

перевірити, чи заявка оформлена належно, чи містить усі необхідні документи, чи

сплачено збір за подання заявки. За умови відповідності матеріалів заявки до вимог

закону, визначалася дата подання заявки, за якою встановлювався пріоритет.

Наступним етапом було вивчення матеріалів у Міністерстві торгівлі та

промисловості, яке мало право відкрити запечатаний опис і дослідити: чи опис

складено німецькою мовою чи мовою, що використовується у певному коронному

краю, чи стосується заявка одного або більше винаходів, чи не суперечить винахід

публічним інтересам. Окремо було наголошено, що не перевірялося, чи був

заявлений об’єкт корисним (§17). Згідно із §21 винятковий привілей надавав

гарантію виключного використання відкриття, винаходу, вдосконалення в обсязі,

передбаченому в описі на строк дії привілею. Максимальний строк правової

охорони становив 15 років. За перші 5 років власник привілею повинен був сплатити

10 злотих, за наступні 5 років – 200 злотих, за останні 5 років – 400 злотих. Власник

привілею мав право створювати майстерні для виробництва на основі винаходів,

організовувати заклади та склади для їх зберігання та продажу,

надавати дозволи на розповсюдження виготовлених предметів, він міг продати свій

привілей, передати у спадщину, видати ліцензію, отримати на такий самий предмет

привілей за кордоном (§22).

О. Піленко вважав цей закон невдалим, вказуючи на такі недоліки: застарілий

явочний порядок видачі привілеїв, відсутність апеляційної інстанції щодо позовів

про визнання привілеїв недійсними, можливість видачі секретних привілеїв,

підсудність позовів про контрафакцію поліцейським органам [3, с. 135].

У переліку привілеїв, виданих у червні 1851 р., згадуються й мешканці Львова.

Наприклад, Кароль Падух – технік, який отримав привілей на вдосконалення

системи розміщення рейок на залізниці. Він просив про збереження цього винаходу у таємниці. Каспар Ченглевич – аускультант

1

приЛьвівському карному суді отримав

привілей строком на 5 років на винахід та вдосконалення механізму для

переміщення рухомої сили у локомотивах. Маєр Беш – бляхар отримав на 1 рік

привілей на винахід та вдосконалення щодо виробництва мір для сипучих речовин

[4, с. 950–951].

Потрібно наголосити, що у Галичині було зроблено багато важливих винаходів.

У 1784 р. у Львові була піднята повітряна куля винахідників І. Мартиновича,

Н. Германа (перший політ – брати Монгольф’є, Франція, 1783 р.). Наприкінці

XIX ст. галичанин О. Остренєвський розробив проект реактивного літального

апарата вертикального старту. М. Тулє розробляє теорію залізобетонних

конструкцій, які стали прототипом сучасних оболонкових перекриттів. На початку

століття Є. Лібанський сконструював літак і в 1910 р. впроваджує його в життя

(перший літак – брати Райт, США, 1903 р.) [5].

Однак, безперечно, найвідомішим львівським винаходом була гасова лампа. У

1852 р. власник аптеки “Під золотою зіркою” П. Міколяш доручає завідувачу

лабораторії Я. Зегу здійснити ректифікацію дистиляту нафти до ступеня “Oleum

petrae album”, що останній успішно виконує. 27.05.1853 р. Я. Зег подав до

Намісництва у Львові заяву про видачу патенту на очищення нафти хімічним

шляхом. До заяви додано опис винаходу та квитанцію про сплату збору у розмірі

40 флоринів. Патент був виданий у Відні 2.12.1853 р. на ім’я Я. Зега, магістра

фармації у Львові. У патенті було зазначено: “винайдення на підставі природньої

гірської нафти на хімічній основі, що може використовуватися для технічних цілей”.

Це був не перший винахід Зега. Ще у 1850 р. він отримав патент на спосіб

вторинного використання водяної пари у паровій машині, а потім отримав ще низку

інших патентів [6, с. 2]. Львівський бляхар А. Братковський придумав, як

використовувати гас для освітлення приміщень. Саме він сконструював гасову

лампу, однак не запатентував свою розробку, внаслідок чого лампи почала

виготовляти віденська фірма “Дітмар”. Цікавим є те, що в Америці на різноманітні

пристрої до цієї лампи було видано близько 50 патентів. На жаль, у світі рідко

пов’язують цей дивовижний винахід зіменем талановитого львів’янина [28]. Наступний закон про охорону винаходів був прийнятий 5.06.1896 р. і, на думку

О. Піленко, являв собою на той час останнє слово патентного права [3, с. 135].

Новий закон був деталізований, більший за обсягом – 124 параграфи. У ньому, на

відміну від попереднього, не було визначення поняття “винахід”. Відповідно до §1

правова охорона надавалася новим, промислово придатним винаходам. Об’єкт

визнавався новим, якщо його опис не був раніше опублікованим; якщо він не був

предметом привілею, що перетворився на суспільне благо; якщо раніше не

використовувася на території Австрії. Право на отримання патенту мав винахідник

або його правонаступник; до моменту доведення протилежного, винахідником

вважали першого заявника.

Важливою новелою було введення положень, які стосувалися службових

винаходів. Саме з Патентним законом 1897 р. пов’язують започаткування реалізації

 

1

Аускультант – від польс. аuskultant – працівник суду нижчого рангу, який склав

перший державний іспит.

 

соціально орієнтованого підходу щодо цих питань [8, с. 166]. Зазначалося, що

робітники, службовці, які створили певну розробку під час роботи, будуть

визнаватися винахідниками, якщо інше не передбачалося у трудовому договорі.

Наголошувалося на праві службовця-винахідника отримати винагороду (§5).

Отримання патенту надавало винахідникові виключне право виготовлення

предмета, введення його в цивільний оборот, продаж, застосування. Якщо патент

стосувався певного процесу, охорона надавалася й предметам, виготовленим за

допомогою цього процесу (§8).

Як у законі 1852 р. (§21–22), у законі 1897 р. права власника патенту називали

виключними, що характеризувало головну ознаку прав інтелектуальної власності –

приналежність їх лише власникові патенту й нікому іншому. При цьому

акцентувалося на позитивній стороні права патентоволодільця. Варто наголосити,

що протягом усього XIX ст. тривали наукові дебати щодо доцільності

запровадження патентної системи. Як доцільність наводили такі аргументи:

виключне право на винахід є справедливою винагородою винахідника за його нову

ідею, витрачені кошти на досліди, винагорода сприятиме винахідництву та розвитку

промисловості. Противники наполягали на монопольному характері патентів, їх

основним аргументом була теза “патенти – це ті ж самі середньовічні монополії”, і

вже через це з ними необхідно боротися. Крім цього, зазначали, що виключне право

зазвичай приносить прибуток не винахідникові, а підприємцеві, який купує винахід,

часто за незначну суму; монополія не сприяє широкому розповсюдженню

загальнокорисних винаходів, затримуючи розвиток промисловості; у державах з

високорозвиненою промисловістю, таких як Швейцарія та Нідерланди, не було

закону про надання виключного права на винахід, а це свідчить, що це не є

визначальним фактором у справі розвитку промисловості [9, с. 77]. Визнання в

Австрії на законодавчому рівні виключності прав свідчило про “перемогу”

прихильників патентної системи У 1897 р. було введено поняття “попереднього користувача” – особи, яка на

момент подання заявки добросовісно використовувала винахід в Австрії або

здійснила підготовку для такого використання. Така особа могла й надалі

продовжувати це використання, одночасно вимагаючи від власника патенту

визнання його прав (§9).

Строк дії патенту становив 15 років, його дія розпочиналася з моменту

публікації відомостей у Патентних відомостях. Передбачалися випадки

експропріації патентів. Згідно з §15, з огляду на військові, суспільні або державні

інтереси, винахідник позбавлявся за рішенням політичних крайових властей у Відні

права використання винаходу повністю або частково, за що йому виплачували

компенсацію. Право отримання патенту та право на патент включалися до складу

спадщини, могли бути предметом застави, виключної або невиключної ліцензії.

Відомості про передачу права власності на винахід мали бути внесені до патентного

реєстру (§23). Скасування патенту мало місце у випадку його невикористання

протягом трьох років з моменту опублікування відомостей про видачу патенту.

На той час особисті немайнові права винахідників не виділялися, у центрі уваги

були матеріальні інтереси. У цьому відношенні, авторське право за розвитком

випереджало право патентне. Як зазначав Е. Тілль, права винахідників мають суто

майновий характер [10, с. 170]. І тим не менше, перший крок на шляху визнання за винахідником права авторства було зроблено: відповідно до §29 патентоволоділець

позбавлявся права на патент, якщо було доведено, що він не був дійсним

винахідником або його правонаступником.

Детально був регламентований порядок отримання патенту. Після проведення

формальної експертизи, публікувалися відомості про заявлений винахід, а у

Патентному відомстві протягом двох місяців заявку з усіма додатками подавали для

загального ознайомлення. На цей період винаходу надавали тимчасову правову

охорону. Участь третіх осіб у процесі розгляду заявки сприяла підвищенню якості

експертизи та зменшенню кількості конфліктних ситуацій після видачі патенту.

Якщо не надходило заперечень, Патентне відомство видавало патент.

За навмисне порушення прав патентоволодільця було передбачене покарання у

вигляді штрафу в розмірі від 500 до 2000 злотих або арешт на строк від 3 місяців до

1 року.

Закон 1897 р. містив положення стосовно діяльності Патентного відомства,

Патентного суду, патентних повірених (розділ ІІ). Патентне відомство знаходилося у

Відні, його членів, у тому числі й голову, призначав імператор за поданням міністра

торгівлі. Патентний суд був вищою інстанцією, що розглядала апеляції на рішення

відділу недійсності патентів Патентного відомства. До його складу належали голова

або голова сенату Верховного суду і суду касаційного, радник Міністерства торгівлі,

двоє радників двору при Верховному суді та троє радників з технічною освітою.

Цікавим було положення, згідно з яким представляти інтереси сторін у патентних

спорах могли адвокати, патентні повірені, працівники фінансової прокуратури та

приватні техніки. Патентні повірені мали бути зареєстровані у реєстрі Патентного

відомства, за що сплачувався збір у розмірі 100 злотих. Їм ставили такі вимоги:

1) досягнення повноліття; 2) громадянство Австрії та проживання на її території;

3) відсутність судимості; 4) практика в Австрії протягом 2 років; 5) складення іспиту

в Патентному відомстві; 6) наявність диплому або свідоцтва про складення іспитів у

вищій технічній школі, гірничій академії, вищій аграрній школі або на

філософському факультеті університету.  Отже, закон про винаходи 1897 р. більш детально врегульовував питання

патентування винаходів, порівняно із законом 1852 р. Він містив багато важливих

новел, враховував положення існуючих на той час міжнародних договорів.

Розпорядження міністерства торгівлі про організацію Патентного відомства

було видано 15.09.1898 р. Детально описані структура відомства та повноваження

кожного з відділів. У складі відомства було створено три відділи: заяв, скарг та

недійсності патентів. На відділ скарг було покладено завдання прийняття

остаточних рішень щодо ухвал відділу заяв. Крім того, цей відділ надавав письмові

висновки на прохання судів. У відділах працювали як особи з юридичною освітою,

так і з технічною. Формував склад відділів голова відомства щорічно. У разі

прийняття на службу працівники складали присягу.

Низка нормативних актів у сфері патентного права: про порядок діяльності

Патентного відомства, про вимоги до заявок та про представників у патентних

справах, про патентних повірених та приватних техніків, про промислове

використання винаходу була прийнята 15.09.1898 р.

Правову охорону промислових зразків здійснювали на основі імператорського

патенту від 7.12.1858 р., а згодом закону від 23.05.1865 р. про охорону зразків та моделей для промислових виробів. Зазначимо, що промислові зразки та моделі

відносили до об’єктів торговельного права [11, с. 142–143; 12, с. 28–29]. У законі

містилося таке визначення зразка (моделі) – це будь-який малюнок і візерунок, який

стосується форми промислових виробів і придатний до відтворення. Правова

охорона надавалася лише тим промисловим зразкам, які відповідали вимогам

абсолютної світової новизни (§10).

Особа набувала виключних прав на зразок з моменту його реєстрації у Торгово-

промисловій палаті та отримання відповідного сертифікату. Строк правової охорони

становив три роки.

Власник сертифікату повинен був сплачувати щорічний збір у розмірі однієї

крони та розпочати використання зразка на території Австрії протягом року з

моменту набуття прав на нього. Умисне порушення виключних прав передбачало

покарання у вигляді штрафу у розмірі від 25 до 500 злотих, згодом розмір штрафу

був збільшений і становив 50–1000 крон, який у випадку повторного порушення

подвоювався, або замінювався арештом на строк до трьох місяців.

На той час торговельні марки більшість науковців відносила до сфери

торговельного права [10, с. 169; 13, с. 160; 9, с. 74; 11, с. 137; 12, с. 25]. Хоча,

висловлювалася й інша позиція: Гірке і Колер вважали права на марки особистими

[10, с. 169]. Правовий режим цих об’єктів регламентувався спочатку законом від

7.12.1858 р. про охорону промислових знаків, згодом законом від 6.01.1890 р. про

охоронні марки. Насамперед потрібно зазначити, що існувала проблема термінології

у законодавстві про товарні знаки (схожа до існуючої на сьогодні в Україні).

Законодавство 1858 р. оперувало терміном “промисловізнаки”, у 1890 р. з’являється

термін “охоронна марка”, у науковій літературі вживали термін і “охоронна марка”,

і як синонім “товарний знак”. А. Гурський наголошував на різному змістовому

навантаженні цих понять: якщо йшлося про вже зареєстроване позначення або

заявлене для реєстрації, слід було вживати термін “охоронна марка”; вираз

“товарний знак” належало використовувати щодо незареєстрованих позначень або

тих, що не підлягали реєстрації [11, с. 140–141]. Виключне право використання марки виникало унаслідок її реєстрації у

Торгово-промисловій палаті. У законі 1858 р. була передбачена спрощена явочна

система, яка не гарантувала підприємцеві виключність його прав. У 1898 р. була

запроваджена система умовного запису до реєстру: внесення відомостей не мало

значення, якби виявилося, що вимоги закону не були дотримані, наприклад, якби

зареєстрували марку, що належала іншому підприємцеві. У такому випадку міністр

торгівлі повідомляв обох осіб та видавав рішення про викреслення марки з реєстру.

З 1898 р. відомості про марки вносили до двох реєстрів – у Торгово-промисловій

палаті та у Міністерстві торгівлі.

Право на марку було тісно пов’язане із підприємством, для позначення товарів

якого марка була зареєстрована. Строк правової охорони становив 10 років, закон

містив вимогу повторної реєстрації марки кожних 10 років. Цікавим було

положення, згідно з яким марки, викреслені з реєстру, можна було знову

зареєструвати щодо тих самих товарів вже іншою особою після двох років з

моменту їх викреслення.

Як відомо, вперше загальновідомі товарні знаки стали об’єктом правової

охорони у 1925 р., коли Паризьку конвенцію про охорону промислової власності було доповнено ст. 6 bis. Тим не менше, це питання було певною мірою

врегульовано в Австрії вже у 1895 р. Згідно з §4, 7, якщо підприємець тривалий час

використовував певний знак для позначення товарів, виготовлених на його

підприємстві, внаслідок чого цей знак у торговельних колах асоціювався саме з ним,

інша особа не могла зареєструвати таке позначення на своє ім’я.

Злочином визнавали навмисне порушення прав на зареєстровану марку, за яке

призначали покарання у вигляді штрафу в розмірі від 1 000 до 4 000 крон або арешт

на строк від трьох місяців до одного року. Потерпілий міг вимагати відшкодування

шкоди, розмір якої встановлював суд під час розгляду справи.

У 1873 р. у Відні відбувалася міжнародна виставка винаходів. Багато іноземців

відмовлялися від участі у зв’язку з недостатнім рівнем правової охорони, яка

надавалася експонованим розробкам. Уряд Австро-Угорщини прийняв спеціальний

закон про тимчасову охорону винаходів, товарних знаків та промислових зразків,

представлених на виставці. Цього ж року Відні був скликаний конгрес з патентних

реформ, в результаті якого було прийнято рішення про необхідність укладення

міжнародного договору про захист винаходів. Як відомо, у 1883 р. була прийнята

Паризька конвенція про охорону промислової власності. Австро-Угорщина

приєдналася до цього документу лише у 1909 р. [14, с. 341].

На підставі аналізу можна зробити такі висновки: 1. Правове регулювання

промислової власності на західноукраїнських землях у період з 1772 р. по 1918 р.

здійснювалося на основі австрійського законодавства. У процесі розвитку

тогочасного австрійського законодавства у цій сфері можна виділити два етапи: 1) з

1852 р. по 1896 р. – поява першого загальнодержавного закону у сфері патентного

права, формування законодавства щодо промислових зразків, торговельних марок;

2) з 1896 р. по 1918 р. – прийняття нового закону про охорону винаходів, який, на

думку видатного російського вченого О. Піленка, був останнім словом патентного

права [3, с. 135].

2. Протягом XIX ст. в Австро-Угорщині було створено дієву систему правової

охорони прав інтелектуальної власності: було прийнято відповідне законодавство,

створені Патентне відомство, Патентний суд, функціонував інститут патентних

повірених.

3. Аналіз тогочасного австрійського законодавства свідчить про його розвиток у

контексті західноєвропейських традицій. Введено багато важливих новел, що

спричинили подальший розвиток права інтелектуальної власності. До таких новел,

на нашу думку, слід віднести положення про службові винаходи, загальновідомі

товарнізнаки, введення поняття “попереднього користувача”.

4. Хоча економічна відсталість західноукраїнських земель у зазначений період

була перешкодою для розвитку винахідництва, тим не менше, на західноукраїнських

землях було сконструйовано та запатентовано багато важливих винаходів. У

суспільстві сформувалося усвідомлення необхідності правової охорони прав

інтелектуальної власності.

1. Тищик Б.Й. Західно Українська Народна Республіка (1918–1923). Історія держави і

права. – Львів: Тріада плюс, 2004. – 392 с. 2. Центральний державний історичний архів у м. Львові. – Ф. 146. – Оп. 80. – Зв’язка 3.

– Од. зб. 32.

3. Пиленко А.А. Право изобретателя. – М.: “Статут”, 2001. – 688 с. (Классика

российской цивилистики).

4. Powszechny dziennik praw krajowych i rządowych dla kraju koronnego Galicyi i

Lodomeryi z Księstwami Oświęcimskiem i Zatorskiem, tudzież z Wielkiem Księstwem

Krakowskiem. – Rok 1851. – Lwów, 1855: z ces. król. galicyjskiej Drukarni rządowej. –

Oddział drugi. – 1024 s.

5. Мигаль С., Павлів А. Галицькі винахідники // Високий замок. – 2003. – № 238.

6. Микулич О. Іван Зег – піонер промислової нафтопереробки // Нафтовик Борислава. –

2003. – № 23. – С. 2–3.

7. http://www/zn/kiev/ua/un/show/561/51022 .

8. Андрощук Г.А., РяботяговаЛ.И. Патентное право: правовая охрана изобретений:

Учеб. пособие. – 2-е изд., перераб. и доп. – К.: МАУП, 2001. – 232 с.

9. Яковлів А. Торговельне право. – Регенсбург-Ульм, 1949.

10. Till E. Nauki ogólne austriackiego prawa prywatnego. – Lwów: Nakładem Księgarni H.

Altenberga, 1911. – 510 s.

11. Górski A. Zarys prawa handlowego austryackiego. – Kraków: Drukarnia Uniwersytetu

Jagiellońskiego, 1900. – 402 s.

12. Repetytoryum prawa handlowego z uwzględnieniem wykładów i dzieł systematycznych

prof. Dolińskiego, Górskiego, Wróblewskiego i Randy. Opracował Dr. M. Wohlmann. –

Lwów, 1914.

13. Zoll F. Podręcznik prawa prywatnego austryackiego na podstawie swych wykładów. –

Kraków: Drukarnia Uniwersytetu Jagiellońskiego, 1899. – 167 s.

14. Основы интеллектуальной собственности. – К.: Издательский Дом “Ін Юре”, 1999. –

600 с.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук