Головна

ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ПРОФЕСІЙНОЇ ПРАВОСВІДОМОСТІ УКРАЇНСЬКИХ ДЕРЖАВНИХ І МУНІЦИПАЛЬНИХ СЛУЖБОВЦІВ Ю. Дмитрієнко


ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ПРОФЕСІЙНОЇ

ПРАВОСВІДОМОСТІ УКРАЇНСЬКИХ ДЕРЖАВНИХ

І МУНІЦИПАЛЬНИХ СЛУЖБОВЦІВ

Ю. Дмитрієнко

Київський національний університет імені ТарасаШевченка

вул. Володимирська, 60, 01033 Київ, Україна

е-maіl: nayі Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду (0572) 336-65-09

 

 

 

 

 

Досліджено підходи до аналізу проблем і перспектив професійної

правосвідомості українських державних і муніципальних службовців.

Ключові слова: правова свідомість, правова установка, юридичний наслідок.

За складних соціально-економічних і політико-правових умов становлення

нової української державності як форми української правосвідомості

(П.I. Новгородцев, I.О. Iльїн, Г.В. Гегель, М.I. Козюбра та ін.) зростають вимоги,

пропоновані до рівня правосвідомості всіх членів суспільства та особливо

професійної правосвідомості державних і муніципальних службовців, у тому числі

співробітників органів внутрішніх справ. Негативне ставлення до права різних

верств населення, у тому числі державних, муніципальних службовців і

співробітників органів внутрішніх справ виявляється в значному збільшенні

кількості правопорушень з їхнього боку, а також у фактах порушення законності

серед позначених категорій чиновників.

Проблему професійної правосвідомості державних і муніципальних службовців

у конкретному вигляді в загальній теорії права й держави на монографічному,

дисертаційному, ін

шому теоретичному рівні не було досліджено.

Деякі дослідники (Е.А. Аграновська, А.А. Абдумомінов, П.П. Баранів,

Н.Л. Гранат, А.В. Грошев, Х.С. Гуцерієв, В.I. Камінська, А.Ф. Крижановський,

Е.А. Лукашева, А.Р. Ратинів, В.П. Сальників, Н.Я. Соколов та ін.) у своїх працях

розглядають різні аспекти та форми правової свідомості, професійно-юридичної

свідомості співробітників органів внутрішніх справ, але як самостійний предмет

дослідження професійна правосвідомість державних і муніципальних службовців у

них не висвітлена.Мета наукової статті полягає в аналізі підходів до теоретичного вивчення різних

аспектів змісту й формування професійної правової свідомості державних і

муніципальних службовців, у тому числі співробітників органів внутрішніх справ.

Професійна правосвідомість державних і муніципальних службовців, у тому

числі співробітників органів внутрішніх справ – це різновид групової

правосвідомості, що відбиває специфіку правової дійсності, з яким зазначені

суб’єкти мають справу в процесі виконання своїх службових обов’язків.

Особливості професійної правосвідомості державних і муніципальних службовців

полягають у знанні ними принципів, норм і категорій права, моралі (моральності),

професійному відношенні до права й до практики реалізації, до правоохоронних органів і власної правової [1, с. 4–5] поведінки, професійних умінь, прийомів і

навичок застосовувати право. Специфіка знань державних і муніципальних

службовців, у тому числі співробітників органів внутрішніх справ, залежить від

професійної діяльності, галузевої приналежності принципів і норм, що регулюють

цю діяльність, і характеризується різною глибиною й ступенем формалізації

(готовності до застосування). Знання працівників правоохоронних органів (у

нашому випадку співробітників органів внутрішніх справ) можуть і повинні бути

обмежені правовими й моральними принципами, нормами й категоріями. Їхня

професійна правосвідомість, на відміну від професійної правосвідомості інших

категорій державних і муніципальних службовців, не повинна містити політичного

компонента, що не унеможливлює зв’язку з правовою, моральною та політичною

галуззю або сферою свідомості.

Державні та муніципальні службовці, що є безпосереднім змістом апарата

(механізму) держави, повинні володіти не лише знанням правових і моральних

принципів, норм і категорій, але й мати стійкі уявлення про політичні принципи й

норми, якими керуються владні структури. Професіоналізм правових установок і

ціннісних орієнтацій державних і муніципальних службовців, у тому числі

співробітників органів внутрішніх справ, у реальній діяльності легітимізується у:

а) стійко позитивному ставленні до правових принципів і норм, визнанні

необхідності керуватися ними у повсякденній практичній діяльності; б) стійко

негативному відношенні до правових принципів і норм і правовій дійсності загалом

(що зумовлює економічні й інші злочини, різні види правопорушень); в) змішаному

варіанті, диференційованому залежно від характеру правових приписів й

особистісних детермінант учасників правовідносин, що переважає в реальній

дійсності. Спрямованість професійної правосвідомості державних і муніципальних

службовців, у тому числі співробітників органів внутрішніх справ, визначається

такими суб’єктивними чинниками, як рівень їх правової й моральної свідомості.

Віднесення співробітників органів внутрішніх справ до категорії державних

службовців правомірно з таких причин: а) якщо не тотожність, то подібність

специфіки правового статусу (положення); б) володіння державно-владними

повноваженнями; в) порядок проходження служби; г) бюджетне забезпечення;

ґ) виконання певних функцій держави.

Правосвідомість державних і муніципальних службовців через певний період

професійної діяльності (5–7–10 років) деформується. Попередити або мінімізувати

це негативне явище можна за рахунок профілактики професійної діяльності

зазначених категорій службовців шляхом: 1) зміни виду й характеру діяльності в

межах відомства; 2) постійного підвищення кваліфікації, виховання в колективі й

особливо самовиховання.

Поведінка у найзагальнішому вигляді трактується як система взаємозалежних,

реакцій, здійснених живими організмами для пристосування до середовища. Одні

автори розглядають поведінку як вид діяльності, інші як ширшу від діяльності

категорію. На наш погляд, слушним є погляд авторів, які розглядають поведінку як

специфічний вид діяльності, що слугує загальною категорією, котра характеризує

активну сутність людини як спосіб її існування [2, с. 82]. Поняття “діяльність”  багатозначне. Це складна й багатоаспектна категорія, що увібрала в себе різні

сторони взаємодії людини з навколишнім середовищем. У психології під діяльністю

розуміється та/або інша (внутрішня або зовнішня) активність людини, спрямована

на досягнення поставленої мети. Як зазначав С.Л. Рубінштейн, специфічна

особливість людської діяльності полягає в тім, що вона свідома й цілеспрямована. У

ній і через неї людина реалізує свою мету, об’єктивує свої задуми та ідеї в

перетвореній нею дійсності [3, с. 8].

Через діяльність людина реалізує себе як особистість. Через неї формуються та

виявляються психічні властивості, особливості особистості. Кожна (у тому числі й

протиправна) діяльність наповнена своїм внутрішнім, конкретним змістом,

спрямована до певної мети, а “предмети, що існують в навколишньому світі або

предмети реалізації в ньому, стають цілями людської діяльності через

співвіднесення зїї мотивами” [3, с. 8].

Як активний суб’єкт діяльності людина активно включається в суспільні,

міжособистісні відносини, займаючи певну позицію щодо інших людей, суспільства

в цілому, соціальних цінностей. На цій стадії, як звертає увагу на таку

закономірність С.Л. Рубінштейн, правова діяльність здобуває новий специфічний

аспект, стаючи правовою поведінкою. Поведінка людини складається із системи

соціально значущих дій або вчинків, у них виявляються її відносини до суспільства,

інших людей, предметного миру, які розглядаються з боку їхньої регуляції

соціальними нормами. У юридичній літературі також оперують термінами

“поведінка”, “діяльність”, “дія”. Окрім того, широко використовується й поняття

“діяння”, що невідоме психологам. Термін “діяння” у юридичній теорії охоплює як

вольову дію, так і бездіяльність, тобто невиконання певних необхідних й

запропонованих соціальними нормами дій. Кримінально-правова теорія

користується поняттям “діяння” для позначення будь-якої форми суспільно

небезпечної активності для будь-яких кримінально карних правопорушень.

Розглянувши співвіднесення категорії “діяльність”, “поведінка”, ми можемо

визначити правову поведінку як практичну, предметну діяльність, зовнішню форму

активності, юридично внормовану, що реалізує певні правовідносини.

В.М. Кудрявцев виділяє такі ознаки правової поведінки [4, с. 37]: 1) соціальна значимість. У сферу дії права входить тільки така поведінка, що

має важливе соціально-економічне, суспільно-політичне або цивільне значення – як

позитивне (корисне), так і негативне (шкідливе) [5, с. 28]. Правового значення

набуває така поведінка людей, що здатна суттєво позначитися на стані й розвитку

економічних, соціальних, політичних, ідеологічних суспільних відносин, на статусі

особистості й реалізації її інтересів;

2) психологічна – виявляється у тім, що вона перебуває під актуальним або

потенційним контролем свідомості й волі особи. Право у змозі викликати дожиття й

забезпечити регламентацію тих суспільних відносин, які можуть регулюватися та

контролюватися свідомістю й волею людини.

Як слушно зазначав М.Ф. Орзих, до правової поведінки належать ті прояви

активності людей, які піддаються соціальному (зовнішньому й внутрішньому –

особистісному) контролю в його специфічних юридичних формах [6, с. 22];

3) чітка регламентованість правової поведінки. Ця ознака суто юридична. Вона

полягає у тому, що зовнішні (об’єктивні), і внутрішні (суб’єктивні) властивості

поведінки, передбаченої правом, точно описані в джерелах права; 1) соціальна значимість. У сферу дії права входить тільки така поведінка, що

має важливе соціально-економічне, суспільно-політичне або цивільне значення – як

позитивне (корисне), так і негативне (шкідливе) [5, с. 28]. Правового значення

набуває така поведінка людей, що здатна суттєво позначитися на стані й розвитку

економічних, соціальних, політичних, ідеологічних суспільних відносин, на статусі

особистості й реалізації її інтересів;

2) психологічна – виявляється у тім, що вона перебуває під актуальним або

потенційним контролем свідомості й волі особи. Право у змозі викликати дожиття й

забезпечити регламентацію тих суспільних відносин, які можуть регулюватися та

контролюватися свідомістю й волею людини.

Як слушно зазначав М.Ф. Орзих, до правової поведінки належать ті прояви

активності людей, які піддаються соціальному (зовнішньому й внутрішньому –

особистісному) контролю в його специфічних юридичних формах [6, с. 22];

3) чітка регламентованість правової поведінки. Ця ознака суто юридична. Вона

полягає у тому, що зовнішні (об’єктивні), і внутрішні (суб’єктивні) властивості

поведінки, передбаченої правом, точно описані в джерелах права; 4) підконтрольність правової поведінки державі в особі її правозасто-

совувальних і правоохоронних органів. Вона припускає правову гарантованість

правової поведінки та відповідальність за поведінку протиправну;

5) правова поведінка зумовлює або здатна спричинити юридичні наслідки.

Називаючи відповідну поведінку правовою, ми тим самим визнаємо її вплив на

виникнення, зміну або припинення правовідносин або на інші елементи правової

системи.

Керуючись зазначеними ознаками, правову поведінку можна визначити як

соціально значущу поведінку індивідуальних або колективних суб’єктів,

підконтрольних їхній свідомості та свободі, передбачену нормами права та

мінливим юридичним наслідком. Залежно від того, як поведінка погоджується із

приписами юридичних норм, у правовій теорії виділяють поведінку правомірну та

неправомірну [7, с. 164]. Правомірна поведінка ідентифікується в діях, у яких

здійснюються права й обов’язки громадян, у соціально-правовій активності, що

відповідає та сприяє зміцненню законності й правопорядку. Неправомірна поведіка

– це поведінка, що не відповідає правовим приписам, зменшує суб’єктивні права, не

погоджується з покладеними на особу юридичними обов’язками. У вітчизняній

юридичній літературі традиційним об’єктом досліджень була, зазвичай,

протиправна поведінка, правопорушення. Однак юристи не можуть і не повинні

обмежуватися аналізом причин і методів неправомірної поведінки. Якщо держава не

має ясного розуміння закономірностей нормального розвитку суспільних зв’язків,

якщо не знає обсягу і якості правомірної поведінки учасників правових відносин,

вона не здатна приймати ефективні рішення [8, с. 391] Відповідно до загальноприйнятого визначення, правова поведінка особистості –

це поведінка, що відповідає приписам правових норм. Правова поведінка виражається

як у позитивній дії, так і у позитивній бездіяльності, коли людина утримується від

здійснення дій, небезпечних для тієї або іншої спільності або конкретної особистості.

Соціальною основою правомірної поведінки є єдність, спільність найбільш значущих

інтересів громадян. Правомірна поведінка підтримується державою. У законодавстві

встановлена низка гарантій, що забезпечують реалізацію законних прав і свобод

громадян, їхніх об’єднань і колективів. Визнання поведінки правомірною водночас

дає можливість захисту її з боку державних органів. Деякі з них спеціалізуються на

охороні прав суб’єктів правового спілкування і тому кваліфікуються

правоохоронними. Інші здійснюють захист громадян у процесі виконання своїх

управлінськихфункцій і виробничих завдань.

У реальному житті правомірна поведінка виявляється винятково поліпрофільно,

вона може бути класифікована за різними ознаками та підставами залежно від

суб’єкта, добровільності, ступеня виробленості поважного відношення до права, від

рівня правосвідомості та правової культури, характеру мотивації, змісту, ступеня

реалізації права у вчинках. Розглянемо наявні в загальнотеоретичній літературі

підходи до класифікації видів правомірної поведінки. У зв’язку з особливостями

ставлення особистості до характеру правового припису можна виділити три

основних види правомірної поведінки: 1. Поведінка, що ґрунтується на сприйнятті

правових норм як найбільш доцільних орієнтирів поведінки, що відповідають їх

власному індивідуальному або груповому інтересам. 2. Поведінка, основою якої є конформістське підпорядкування правовим вимогам як наслідок пристосування

особистості до зовнішніх обставин і навколишнього середовища. 3. Маргінальна

поведінка – поведінка, побудована на мотивах страху та особистих розрахунків.

Отже, у правовому плані соціально-правова маргінальність характеризується

особливим, “проміжним”, “перехідним” між правомірним і протиправним станом

особистості. Розрізняють такожактивну, звичайну та пасивну правомірну поведінку.

Вважаємо, що подальше дослідження контекстуальних питань допоможе

подальшому вивченню зазначеної тематики.

__________________________

1. Бжалова И.Т. Установка и поведение. – М., 1968.

2. Леонтьев А.Н.Деятельность. Сознание. Личность. – М., 1975.

3. РубинштейнС.Л. Основыобщей психологии. – М., Т. 2, – С. 8.

4. Кудрявцев В.М. Правовое поведение: норма и патология. – М., 1982.

5. Оксамытный В.В. Правомерное поведение личности. – К., 1990.

6. Орзих М.Ф. Право и личность. – М., 1975.

7. Казимирчук В.П., Кудрявцев В.Н. Современная социология права: Учебник для

вузов. – М., 1995.

8. Гранат Н.Л. Общая теория государства и права: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. –

М., 1996.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук