Головна

ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ УЧАСТІ НАРОДУ У ВІДПРАВЛЕННІ ПРАВОСУДДЯ В КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ А. Гринишин


ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ УЧАСТІ НАРОДУ

У ВІДПРАВЛЕННІ ПРАВОСУДДЯ

В КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ

А. Гринишин

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

Відповідно до Конституції України народ безпосередньо бере участь у відправленні

правосуддя через народних засідателів і присяжних. Отже, в Україні проголошено дві

форми участі народу в реалізації судової влади у кримінальних справах. Проте такі

конституційні приписи кримінально-процесуальне законодавство не сприйняло на

належному рівні . Це актуалізує дослідження правової природи, процедур організації та

діяльності судів за участю представників народу на основі вітчизняного та зарубіжного

досвіду.

Ключові слова: Суд присяжних, суд шеффенів, присяжний засідатель, народний

засідатель, правосуддя.

Кримінально-процесуальне законодавство в Україні потребує істотного

реформування. Мають бути зроблені не лише „косметичні” корективи КПК України,

що відбувалося протягом останніх років, а зміна та вдосконалення цілих

кримінально-процесуальних інститутів. У такому контексті актуальним є питання

участі громадськості у відправленні правосуддя в кримінальних справах України.

Загальновідомо, що порядок у суспільстві забезпечується не лише нормами

права, але й нормами моралі, релігії, культури та етики. Тоді як носієм права є

держава, її народ слугує носієм моралі. У країнах з розвиненим змагальним

процесом народ безпосередньо бере активну участь у здійсненні правосуддя в

кримінальних с

правах. Важливим елементом судової системи багатьох держав є

залучення громадян до відправлення правосуддя: як через суд присяжних, так і

через суд шеффенів. Суд за участю представників народу у такому процесі є не

просто кримінально-процесуальним інститутом, а важливим соціальним інститутом,

наявність якого свідчить про існування в державі демократичної і незалежної

судової влади, захищеної від бюрократизму та формальних установок.

На сьогодні немає однозначної думки правознавців щодо доцільності та форм

існування інституту „народного елементу” в Україні. Відповідно до Конституції

України, народ безпосередньо бере участь у відправленні правосуддя через

народних засідателів і присяжних. Тим самим фактично проголошено дві форми

участі народу в реалізації судової влади. Це конституційні положення не лише

відтворене в Законі України „Про судоустрій України” від 07.02.2002 р., але й

конкретизоване в його положеннях. Тож, як бачимо, участь народних засідателів і присяжних у розгляді і вирішенні

кримінальних справ є нормативною вимогою. Проте досі ці задекларовані норми

повною мірою не закріпленні у кримінально-процесуальному законодавстві

України. Чинний Кримінально-процесуальний Кодекс України на сьогодні

передбачив і врегулював участь лише народних засідателів. Згідно з ч. 3 ст. 17 КПК

України кримінальні справи, за які законом передбачена можливість призначення

покарання у вигляді довічного позбавлення волі, розглядає суд у складі двох суддів і трьох народних засідателів, які під час здійснення правосуддя користуються всіма

правами судді. Тобто законодавець визначає участь народних засідателів у

здійсненні правосуддя обов’язковою не в усіх випадках, а лише у справах про

особливо тяжкізлочини, тобто таких, що мають дуже важливе громадське значення.

Участь же у розгляді і вирішенні кримінальних справ присяжних засідателів КПК

України поки що не передбачив взагалі.

Звернення до практики країн з розвиненим, цивілізованим та гуманним

законодавством допоможе українському законодавцеві врегулювати багато питань у

творенні нового КПК України. Однак потрібно звернутися і до історичного досвіду

кримінального процесу нашої держави та синтезувати з нього все те цінне, що

втрачене в період процесуальних експериментів. Міжнародний та історичний

досвід, однозначно, є необхідними у вирішенні питання щодо форми участі

„народного елементу” в кримінальному процесі України.

Чинний в Україні суд за участю народних засідателів відомий в теорії

організації суду під назвою „шеффенський суд”. Наша судова система має

багаторічний досвід діяльності такого суду – як позитивний, так і негативний, і його

по-різному оцінюють у правовій доктрині та практики. У радянській системі

судочинства в судах будь-якого рівня всі кримінальні справи у першій інстанції

розглядав суд у складі одного професійного судді і двох народних засідателів. На

жаль, якогось суттєвого реформування від часу здобуття незалежності України, крім

значного скорочення його застосування, цей інститут не зазнав. Такий підхід

законодавця до названого інституту неоднозначно оцінюють у кримінально-

процесуальній доктрині.  Так, екс-голова Верховного Суду України В.Т. Маляренко негативно оцінює

діяльність народних засідателів. Він гадає, що головними проблемами у їхній

діяльності є: добір на розгляд конкретної справи, виклик до суду і

непристосованість приміщень судів для оптимальної праці таких засідателів

[1, c. 425–426]. Немало вчених вважає, що суд народних засідателів є лише

пережитком минулого. Опонент такого підходу М.М. Михеєнко слушно вважає, що

участь народних засідателів зміцнює незалежність суду, підвищує його авторитет і

довіру до нього населення [2, c. 235].

Спровді у радянський період, через специфіку відбору народних засідателів (із

передовиків виробництва) і „соціалістичної” правосвідомості цей інститут

дискредитував себе і з погляду реальної (а не формальної) участі громадян у

судочинстві, і як форма колегіального суду. Суд за участю народних засідателів

водночас перетворився на певну умовність, у якому засідателі були лише так

званими „кивалами”. Однак ця форма народного правосуддя виправдала себе у

багатьох державах, де діяльність народних засідателів полягає не лише у

формальному засіданні і впливає на зміст судового рішення. На наш погляд,

переваги суду за участю народних засідателів перед виключно професійним складом

суду під час судового розгляду окремих категорій справ, за умови наведення

порядку в їхній діяльності, є очевидними та незаперечними. Однак, як бачимо,

чинний порядок діяльності народних засідателів в українському кримінальному

процесі потребує значних змін, тому вважаємо за доцільне прийняття Верховною

Радою України повноцінного законодавчого акта, який би регулював усі спірні

питання їхньої діяльності. Кабінет Міністрів України у Постанові „Про затвердження Державної програми

організаційного забезпечення діяльності судів на 2003–2005 роки” від 16 червня

2003 р. [3] доручив Державній судовій адміністрації, за участю Академії суддів,

Верховного Суду України та Ради суддів України вивчити питання щодо організації

участі у відправленні правосуддя народних засідателів та у разі потреби підготувати

відповідні пропозиції з цих питань. Однак робота з цього приводу не була

проведена, принаймні, немає офіційної оцінки діяльності та пропозицій щодо

вдосконалення інституту народних засідателів від зазначених органів.

Закріпивши у Конституції України засади інститутів народних засідателів і

присяжних засідателів, законодавець виніс на обговорення гостре запитання – чи не

буде зайвим у нас один з цих інститутів? Нам видається, що – ні! Коли певні

питання вирішуватиме суд присяжних англійського зразка, а у вирішенні визначеної

категорії справ братимуть участь разом з суддями і народні засідателі, то це

свідчитиме про високу демократичність, гласність та прозорість такого суду. Інша

річ, що питання розмежування сфери діяльності цих інститутів, порядку

формування корпусу присяжних і народних засідателів та наявності належного

матеріально-технічного забезпечення є сьогодні важливими теоретичними і

практичними проблемами, які потребують нагального вирішення. У цьому напрямі

потрібна ґрунтовна підготовча робота, а саме: напрацювання і прийняття, апробація

та адаптація відповідних правових норм; підвищення рівня правової культури та

суспільної моралі, а також усунення суспільно-психологічного „бар’єра” щодо

участі народу в кримінальному правосудді Тож чи має Україна відмовитися від участі народу в кримінальному правосудді,

як це пропонують деякі українські юристи, і змінити свою Конституцію?

Переконані, що це недоцільно, адже саме участь народу в правосудді розвиватиме

демократичні цінності через залучення звичайних громадян до кримінального

судочинства. Це є бар’єром, що відокремлює народні свободи від повноважень,

формалізму і сваволі судді, це основа конституційної свободи, на якій тримається

усе правосуддя. Суд за участю „народного елементу” є тим судом, в якому справді

діє презумпція невинуватості особи. Людина, вина якої у вчиненні злочину не є

доведеною, в такому суді реально може розраховувати на те, що її виправдають.

Відмова від залучення народу до відправлення правосуддя означатиме те, що

зроблено ще один крок назад до тоталітарної системи права, це також свідчитиме

про повернення до суворих інквізиційних судових процесів.

Виникає слушне запитання: що ж таке суд присяжних, як він організовується і

функціонує, яка історія його виникнення і становлення? Досить ґрунтовну відповідь

на це запитання дали численні художні фільми, твори та звичайні телевізійні

новини. Ці джерела інформації створюють для українця образ чогось маловідомого

і, тим не менше, абсолютно необхідного для здійснення правосуддя. І хоча з цим

образом погодиться більшість англійців, тому що праобраз суду присяжних діяв тут

ще до прийняття християнства, чи є необхідним цей інститут в Україні? Що таке суд

присяжних для України: продовження традиції чи нововведення? В українському

суспільстві правові форми участі народу у відправленні правосуддя розвивались

історично і після досягнення певної суспільно-політичної зрілості держави

втілились у класичній моделі суду присяжних під час проведення судової реформи

1864–1865 рр., яка наслідувала кращі традиції англійського та французького

підходів до розуміння та формування суду присяжних. Отож, суд присяжних в Україні не є нововведенням, він існував на теренах

нашої землі протягом досить тривалого періоду часу, хоча його поширення було

нерозривно пов’язане з поширенням цього інституту в Російській імперії.

Можна стверджувати, що конституційна реальність спонукає до запровадження

і функціонування в Україні суду присяжних саме англо-американського взірця.

Щоправда, немало авторів вважає, що це призведе до змішування двох світових

судових систем, оскільки Україна належить до романо-германської системи права, і

англо-американська судова система не може стати гарантом об’єктивного вирішення

конфлікту „суспільство–особа” (В. Котляр) [4, c. 72]. Звичайно питання традицій і

новацій є складним. Проте варто зазначити, що ймовірність перенесення „чужих”

правових інститутів цілком вкладається в уявлення про правовий процес:

неможливо було б сьогодні говорити про романо-германську правову систему, якби

в Європі не відбувалося рецепції „чужого” римського права. Не можна говорити про

цілковиту ізоляцію чи унікальність певної правової системи, оскільки багато ідей та

понять проникали і проникають з однієї системи права в іншу. Підтвердженням

цього є розвинута в XX ст. теорія інтегративної юриспруденції, суть якої полягає у

зближенні позицій і установок різних правових систем. Помилковою є думка, що в

конкретній країні континентальної системи права не може бути суду присяжних

англійського взірця чи що одночасно не можуть існувати суд присяжних, у його

класичному варіанті, і суд шеффенів Багатовікова історія свідчить про тривале існування окремої лави присяжних і в

кримінальному процесі нашої держави, яка остаточно сформована і закріплена в

Україні після судової реформи 1864 р. Суд присяжних був важливим

демократичним засобом захисту прав і свобод людини, обмеження влади правом,

зміцнення народного контролю за процесом правосуддя. Звісно, Україні у процесі

запровадження суду присяжних також потрібно буде врахувати досвід західних

країн, і у разі його створення – запозичити ізїхньої практики усе найкраще.

Тож законодавець у Конституції України, закріпивши дві форми суду за участю

представників громадськості, поєднав вітчизняний досвід безпосередньої участі

народу в здійсненні правосуддя. Про вдосконалення цього інституту неодноразово

згадано в численних нормативних актах. Зокрема, Президент України, затвердивши

своїм Указом від 10.05.2006 р. „Концепцію вдосконалення судівництва для

утворення справедливого суду в Україні відповідно до Європейських стандартів”,

зазначив, що у судах другого рівня має функціонувати суд присяжних, діяльність

якого доцільно врегулювати законодавчо, передбачивши його використання лиш в

окремих категоріях кримінальних справ. Цей нормативний акт закріплює також

необхідність процесуального оформлення інституту народних засідателів у

здійсненні судочинства. Наголошено, що для правильного і максимально

справедливого вирішення певної категорії справ важливими є не лише юридичні

знання суддів, але й життєвий досвід та моральність народних засідателів [5].

Щоправда, лише нормативні рекомендації, які поки що не закріплені на

законодавчому рівні.

У проекті нового КПК України (прийнятий Верховною Радою України в

першому читанні 15 грудня 2005 р.) [6] міститься окрема глава, в якій визначені

особливості провадження в суді присяжних. Відповідно до цього проекту, основною

різницею між двома формами участі народу в здійсненні правосуддя є те, що

народні засідателі користуються всіма правами судді у судовому процесі і утворюють з професійним суддею єдину колегію, тобто приймають рішення зі всіх

питань разом, тоді як права присяжних і професійного судді різні: рішення (вердикт)

про вину чи невинуватість присяжні приймають окремо від професійного судді, і

воно для нього є обов’язковим у винесенні остаточного рішення у справі. Остання

редакція проекту КПК України року містить ще більш ґрунтовний виклад питань

діяльності суду за участю народних засідателів та суду за участю присяжних

засідателів.

Дотепер немає у чинному кримінально-процесуальному законодавстві

визначеного порядку розгляду справ судом присяжних. Вирішення цих питань

залежить від ґрунтовних та глибоких наукових досліджень. „Бути чи не бути” в

Україні суду присяжних класичного зразка залежить також від багатьох чинників:

належного економічного добробуту в державі, належного фінансування суддів,

психологічних чинників, суспільної свідомості, менталітету нації в цілому. Цю

проблему потрібно вирішувати, а не відкидати. Оскільки наявні вказані

конституційні норми, то законодавець зобов’язаний забезпечити функціонування

таких інститутів в нашій судовій системі, і недоцільно говорити про неможливість

існування суду присяжних, адже тоді ставитиметься під сумнів верховенство

Конституції України й імперативність її норм. Зміни у законодавстві самі собою ще не здатні швидко й кардинально змінити

професійні стереотипи і способи діяльності суддів, прокурорів і адвокатів. Адже

нові форми діяльностізавжди стикаються з опором фахівців, чиї професійні навички

сформовано в інших ідеологічних умовах. На підставі досліджень (проводили

анкетування), судді у разі згадки про можливість створення інституту суду

присяжних в Україні воліють змінити тему. А на пряме запитання про ставлення до

журі присяжних судді, здебільшого, негативно ставляться до цього інституту,

вважаючи його архаїзмом, і таким, що не виправдовує себе, заважає правосуддю і

тому не може існувати в Україні. Вони, головно, вважають, що склад колегіального

суду має бути винятково професійним. Більшість з них обстоюють позиції

недоцільності існування в Україні будь-якої форми інституту участі народу в

здійсненні правосуддя. Чи не є це проявом бажання суддівської спільноти отримати

абсолютно безмежні та безконтрольні повноваження? У цьому контексті постає

запитання, чи може держава, її судова гілка влади, здійснювати правосуддя лише на

підставі позитивного права, не прислухаючись до думки безпосереднього носія цієї

влади – народу? Є думка, що там, де стабільність важливіша за правду та законність,

доречніша за справедливість, достатньо лише суддів-професіоналів. Але

трапляються ситуації, коли застосований закон більш жорстокий, ніж скоєний

злочин, якщо підсудний вірить у власну невинуватість, якщо суспільство не може,

самоусунувшись, довірити вирішення найрезонансніших справ державі, то саме тут

простір для діяльності суду за участю представників народу – присяжних.

Наявність у законі норм, що регламентують порядок організації та процедуру

діяльності суду присяжних, загалом не гарантує справедливого правосуддя. Крім

цього, зміні має бути піддане праворозуміння всіх професійних юристів, в тому

числі і суддів, а також правосвідомість усього суспільства. Суд присяжних як

правова інституція, як процесуальна конструкція насправді є соціальним інститутом

лише за умов його включення у контекст оновленої судочинної діяльності.

Здійснення правосуддя за участю присяжних засідателів, з огляду на його

особливості, неможливе без наявності принципу змагальності, без реальної рівності сторін і без підвищення їхньої активності. Суд присяжних не здатний ефективно

функціонувати і вирішувати покладені на нього завдання без участі професійних

юристів, як на боці захисту, так і на боці обвинувачення, активна і тактична

діяльність яких здатна забезпечити справжню живу змагальність і бути засобом для

визначення істини у справі. В такому „непоєднаному поєднанні” професійного суду

із судом представників народу і закладена гарантія того, що такий суд, на відміну

від „суду вулиці”, обмежений чіткою юридичною процедурою і участю професійних

юристів. А тому чим вищий рівень професіоналізму всіх учасників судового

процесу, тим більшими є гарантії того, що суд за участю присяжних забезпечить

належну охорону права на життя і свободу, інших прав людини і громадянина,

захист від незаконного засудження. Без досконалої судової процедури, без високого

професіоналізму суду і сторін присяжні не змогли б приймати справедливі рішення,

і самі ці рішення не змогли б стати частиною загальної правової системи єдиних в

державізаконів і єдиного правопорядку.

Аргументи, які грунтуються на визнанні неготовності України до уведення суду

присяжних, рівноцінні аргументам проти будь-якого руху України до розвитку та

прогресу. Мало сенсу в обговоренні питання про те, чи готова Україна ввести суд

присяжних. На нашу думку, варто ширше обговорювати проблеми, що мають

вирішуватися в Україні з метою забезпечення впровадження цього інституту і

проблеми, пов’язані з його уведенням. Адже недосконалість системи правосуддя за

участю присяжних засідателів закорінений не в самій системі, а в окремих

елементах, які її формують і які потрібно вдосконалювати, а не ліквідовувати саму

систему. Суд присяжних є одним із найважливіших досягнень цивілізованого

суспільства і демократії Викладене свідчить про імовірне припущення можливості існування обох форм

інституту участі народу у відправленні правосуддя в кримінальних справах і

сьогодні. Правові традиції України сформували унікальну концепцію існування в

одній правовій системі суду з єдиною колегією професійних і непрофесійних суддів

та суду з двома різними колегіями: професійних суддів і присяжних. У

сьогоднішньому законодавчому процесі розвитку судової системи Української

держави потрібно враховувати те, що ці інститути правосуддя протягом усього

періоду свого існування неоднозначно сприймалися різними верствами суспільства.

Тому доцільно вибрати оптимальний варіант запровадження форми кримінального

процесу за участю лави присяжних.

Отже, Конституція чітко закріпила, що в Україні запроваджується дві форми

участі народу в здійсненні правосуддя – суд з участю народних засідателів і суд з

участю присяжних засідателів. Проте збільшення кількості засідателів без зміни

змісту процесуальної діяльності порівняно з судом народних засідателів не

означає появи якісно нового суду – суду присяжних. Потрібно запровадити суд

якісно (а не кількісно), який би відрізнявся від суду народних засідателів. А тому в

КПК України має бути передбачено створення суду присяжних засідателів, що

повинен відповідати основним характеристикам цього суду в його англо-

американському варіанті.

Отож, враховуючи і народних засідателів, і присяжних (англо-американського

зразка), ми зможемо констатувати наявність в Україні свого роду змішаної моделі

участі народу в здійсненні правосуддя. Участь народних засідателів відповідатиме

континентальній моделі, а суд присяжних – англійській моделі суду присяжних.

1. Маляренко В. Т. Перебудова кримінального процесу України у контексті європейських

стандартів : [монографія] / Маляренко В. Т. – К. : Юрінком Інтер, 2005. – C. 425–426.

2. Михеєнко М. М. Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні : Вибрані твори /

Михеєнко М. М. – К. : Юрінком Інтер, 1999. – C. 235.

3. Постанова Кабінету Міністрів України „Про затвердження Державної програми

організаційного забезпечення діяльності судів на 2003–2005 роки” від 16 червня 2003 р.

4. Котляр В. Суд присяжних не для України / Котляр В. // Право України. – 1998. – № 9. –

С. 72.

5. Указ Президента України від 10 травня 2006 р. „Про Концепцію вдосконалення

судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських

стандартів”. – Ч. 3. – Р. IV.

6. Проект Кримінально-процесуального Кодексу України № 1233 від 13 грудня 2007 року

(за ініц. Мойсика В. Р., Вернидубова І. В., Ківалова С. В., Кармазіна Ю. А.).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук