Головна

ЩОДО ПИТАННЯ ПРО МОДЕЛЬ ІНСТИТУТІВ ВІКОВОЇ НЕОСУДНОСТІ, ОБМЕЖЕНОЇ ВІКОВОЇ ОСУДНОСТІ У КРИМІНАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ Л. Палюх


ЩОДО ПИТАННЯ ПРО МОДЕЛЬ

ІНСТИТУТІВ ВІКОВОЇ НЕОСУДНОСТІ,

ОБМЕЖЕНОЇ ВІКОВОЇ ОСУДНОСТІ

У КРИМІНАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

Л. Палюх

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

тел. (032) 239-44-82, e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

 

 

У статті розглянуто актуальні питання щодо впровадження у кримінальне

законодавство України інститутів вікової неосудності, обмеженої (зменшеної) вікової

осудності. Проаналізовано головні наукові підходи щодо побудови в законі моделей

вікової неосудності, обмеженої вікової осудності, запропоновано передбачити в

кримінальному законодавстві України норми, які б надавали змогу враховувати

особливості розвитку неповнолітнього у вирішенні питання про його кримінальну

відповідальність. На підставі аналізу законодавства, наукової літератури запропоновано

розширити коло примусових заходів виховного характеру, передбачених у кримінальному

законі, передбачивши можливість диференціювати ці заходи до неповнолітніх з

відставанням у психічному розвитку.

Ключові слова: вікова неосудність, обмежена вікова осудність, примусові заходи

виховного характеру, звільнення від кримінальної відповідальності. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх за законодавством

України викликають зацікавленість до питання про введення у кримінальне

законодавство України інститутів вікової неосудності та обмеженої вікової ос

удності.

Останнім часом у вітчизняній юридичній науці дедалі частіше висловлюються

пропозиції щодо введення у вітчизняне кримінальне законодавство положень, які б

визначали інститути зменшеної (обмеженої) вікової осудності, вікової неосудності. Це

питання більшою чи меншою мірою було предметом дослідження таких науковців, як

В.М. Бурдін, Т.О. Гончар, О.О. Левендаренко, Н.С. Лейкіна, Г.М. Міньковський,

B.C. Орлов, П.А. Прімачонка, О.О. Ямкова та ін. Його неодноразово піднімали також

науковці, фахівці у галузі психології, психіатрії. При цьому висловлюють різні

міркування щодо доцільності введення у вітчизняне законодавство інститутів вікової

неосудності та обмеженої вікової осудності, а також про можливі моделі відповідних

норм. З огляду на це видається необхідним визначити, по-перше, чи доцільно вводити

у вітчизняне кримінальне законодавство відповідні норми про вікову неосудність,

обмежену (зменшену) вікову осудність, а також у разі потреби визначити, яка з цих

моделей в законодавстві була б найбільш доцільною.

При визначенні мінімального віку, з якого може настати кримінальна

відповідальність, за основу беруть рівень свідомості людини, її здатність розуміти

характер вчинених нею дій, їхню суспільну небезпеку, тобто рівень соціально-

психологічного розвитку особи. Водночас фахівці зазначають, що процес

формування психіки в так званому перехідному віці характеризується значними

особливостями і нерідко відбувається з відхиленнями від загальних

закономірностей, зокрема, коли особа, яка формально досягла віку, з якого може

наставати кримінальна відповідальність, не досягає необхідного ступеня інтелектуального і вольового розвитку. При цьому відмінності у ступені соціальної

зрілості підлітків можуть бути зумовлені індивідуальними особливостями (в межах

норми) біологічного розвитку організму, наявністю соматичної і психічної патології,

соціальними чинниками [1, с. 27]. Результати досліджень, проведених науковцями у

галузі педагогіки, свідчать, що за рівнем деяких соціально-етичних знань підлітки

12–14 років нерідко є на рівнізнань 3–4-річних дітей [2, с. 9]. Видається, що вказані

особливості особи неповнолітнього, а саме – рівень його психічного розвитку, має

бути врахований при вирішенні питання про його кримінальну відповідальність.

Доцільно погодитися з тим, що в розгляненому випадку особа, яка формально

досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, фактично не

володіє достатньою морально-психологічною зрілістю, яка виправдовувала б

покладення кримінальної відповідальності на неї за вчинене або у будь-якому

випадку -повної міри такої відповідальності [3, с. 60].

Тому видається доцільним визначити можливі моделі інститутів обмеженої

вікової осудності, вікової неосудності у кримінальному законодавстві України. А

для цього передусім видається необхідним з’ясувати питання про те, чи є зазначене

відставання у психічному розвитку неповнолітніх психічним захворюванням.

У міжнародній статистичній класифікації хвороб та споріднених проблем

охорони здоров’я, яка відповідно до Закону України „Про психіатричну допомогу” є

обов’язковою для України, у підгрупі „Розлади психіки та поведінки” визначено

таке захворювання, як розумова відсталість. Згідно з поширеною в медичній

літературі позицією, цей вид психічного розладу, передбаченого у міжнародній

статистичній класифікації, розглядається як синонім олігофренії. Тому можна

зробити висновок, що цей вид розумової відсталості неповнолітніх – не

спричинений наявністю психічної патології, а обумовлений соціальними

чинниками, не належить до психічних розладів Відповідно до ст. 103 КК України, призначаючи покарання неповнолітньому,

суд повинен, крім обставин, передбачених у ст. 65–67 КК, враховувати також умови

його життя та виховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості

особи неповнолітнього [підкреслення моє – Л.П.]. Однак уКК України не визначено

чітко, як саме рівень розвитку та інші особливості особи неповнолітнього

впливають на призначення йому покарання. Окрім цього, у розгляненій статті

йдеться лише про вплив зазначених обставин на призначення неповнолітньому

покарання, а не на вирішення питання про його кримінальну відповідальність. У ч. 3

ст. 433 КПК України зазначено, що за наявності даних про розумову відсталість

неповнолітнього, не пов’язану з психічним захворюванням, має бути з’ясовано, чи

міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою міг керувати ними.

Водночас у кримінальному законодавстві України чітко не передбачено наслідки

встановлення зазначеної у ч. 3 ст. 433 КПК України розумової відсталості або

відставання неповнолітнього у розумовому розвитку, що не пов’язане з психічним

розладом у вирішенні питання про його кримінальну відповідальність.. З цього

приводу у п. 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 16 квітня

2004 р. „Про практику застосування судами України законодавства у справах про

злочини неповнолітніх” міститься роз’яснення, де зазначено: „Якщо санкцією

закону, за якою засуджується неповнолітній, передбачено лише такі види покарань,

якіз огляду на вік підсудного чи його стан [підкреслення моє – Л.П.], не можуть до

нього застосовуватися, суд звільняє його від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру, або відповідно до ст. 7

КПК закриває справу і звільняє його від кримінальної відповідальності, або

постановляє обвинувальний вирок і звільняє засудженого від покарання” [4, с. 299].

У цьому випадку однак не вказано, що цим „станом” може бути саме відставання у

психічному розвитку неповнолітнього.

Відставання неповнолітнього у психічному розвитку, про яке йшлося вище, не

пов’язане з психічним розладом, не охоплюється медичним критерієм станів

неосудності, обмеженої осудності, закріплених у ч. 2 ст. 19, ст. 20 КК України, хоч у

цьому випадку і наявні юридичні критерії означених станів, тобто, коли особа під

час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК України, не могла

усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними при неосудності або,

відповідно, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та

(або) керувати ними (при обмеженій осудності).

Отже, на сьогодні у кримінальному законодавстві України чітко не визначені

наслідки встановлення зазначеного вище відставання неповнолітнього у психічному

розвитку при вирішенні питання про його кримінальну відповідальність. Тому

видається необхідним визначити їх у кримінальному законодавстві України. У таких

випадках передусім видається необхідним визначити найоптимальнішу з нашого

погляду модель вікової неосудності та зменшеної (обмеженої) вікової осудності у

кримінальному законодавстві.

Науковці, які досліджували цю проблематику, пропонують різні моделі

закріплення у кримінальному законодавстві інститутів вікової неосудності та

зменшеної вікової осудності, у тому числі – не притягувати неповнолітніх, які

відстають у психофізичному розвитку, до кримінальної відповідальності на тій

підставі, що в їхніх діяннях немає вини, а, отже, і складу злочину [5, с. 143; 6, с. 56].

Інші вважають, що коли затримка у розвитку неповнолітнього є настільки

великою, що позбавляє особу здатності усвідомлювати свою поведінку або керувати

нею, то в такому разі доцільно говорити про недоумство або хворобливий стан

психіки і розглядати його як неосудність; в інших випадках це повинно бути

враховано як обставина, що пом’якшує відповідальність [7, с. 45–46; 8, с. 15, 16;

9, с. 3, 14] У спеціальній літературі висловлені пропозиції передбачити у законодавстві

таку підставу звільнення від кримінальної відповідальності або виключення

кримінальної відповідальності, як недорозвиненість психіки неповнолітнього,

внаслідок чого „фактичний вік” його менший за вік, з якого може наставати

кримінальна відповідальність. Відповідно до цього підходу у справі не

встановлюється юридичний критерій неосудності, обмеженої осудності; у цьому

випадку необхідно ставити питання щодо встановлення реального віку

неповнолітнього [10, с. 55; 11, с. 141, 142; 12, с. 144–145; 13, с. 9; 14, с. 27; 15, с. 89;

16, с. 73; 17, с. 11]. Прихильники цього погляду Н.І. Фелінська, А.Н. Попов

вважають: якщо встановлено, що підліток у віці 14 (16) років фактично не досягнув

рівня розвитку того віку, з якого настає кримінальна відповідальність, то може бути

зроблений висновок про те, що він був не в стані повністю усвідомлювати значення

своїх діянь [16, с. 73; 18, с. 115].

Така позиція узгоджується з роз’ясненнями Пленуму Верховного Суду України,

яке міститься у пункті 18 Постанови № 2 від 15 травня 2006 р. „Про практику

розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру”, де зазначено, що під час досудового слідства та розгляду в суді справи щодо

застосування примусових заходів виховного характеру за наявності даних про

розумову відсталість неповнолітнього, не пов’язану із психічним захворюванням, має

бути з’ясовано, чи здатний він повністю усвідомлювати значення своїх дій і як може

керувати ними, для чого в разі потреби призначають експертизу за участю спеціалістів

у галузі дитячої чи юнацької психології або експертів-психіатрів. Далі у цьому ж

пункті постанови зазначено, що у разі, якщо є підстави вважати, що неповнолітній за

своїм інтелектуальним розвитком не досяг віку (14, 16 або 18 років), який відповідає

даним свідоцтва про народження чи іншого документа, необхідно призначити

психолого-психіатрично-педагогічну експертизу, за допомогою якої це можна

підтвердити або спростувати. У разі підтвердження висновком експертизи наявності у

неповнолітнього розумової чи психічної відсталості (не пов’язаної з психічним

розладом) такого ступеня, коли він за своїм розвитком не відповідає віку, про який

свідчать документи про народження, суд має поставити на розгляд питання щодо

визнання неповнолітнього таким, що не досягнув віку, з якого може наставати

кримінальна відповідальність та можливе застосування до нього примусових заходів

виховного характеру [19, с. 473–474]. Щодо цієї позиції зазначимо таке. Важко

зрозуміти, які саме моделі вікової неосудності та обмеженої вікової осудності

закладено у зазначену постанову. Спочатку йдеться про визначення факту, чи

неповнолітній з розумовою відсталістю, не пов’язаною з психічним захворюванням,

здатний повністю усвідомлювати значення своїх дій і як може керувати ними, далі

зазначається про необхідність встановлення невідповідності психологічного і

хронологічного віку. Щодо вікової неосудності, видається, що швидше тут закладена

модель саме невідповідності фактичного і хронологічного віку особи як підстави для

виключення кримінальної відповідальності неповнолітнього. Однак із зазначеного

положення цієї Постанови залишається незрозумілим таке питання: якщо буде

встановлено повну його нездатність усвідомлювати свої діяння і керувати ними, то чи

буде це підставою унеможливити притягнення його до кримінальної відповідальності

аналогічно, як і при незбігові фактичного і календарного віку, про що чітко зазначено

в уже згадуваній вище постанові пленуму Верховного Суду України? Крім того, як

бачимо, за змістом зазначеної вище постанови, нездатність неповнолітнього повною

мірою усвідомлювати свої діяння або керувати ними повинна визначатися без

прив’язки до ситуації конкретного суспільно небезпечного діяння. Зауважимо, що фахівці у галузі психології вказують, що мінімальна межа віку, з

якого може наставати кримінальна відповідальність, взята законодавцем „з

запасом”, – особа і до досягнення 14 або, відповідно, 16 років здатна усвідомлювати

значення своїх діянь і керувати ними. Дослідження психологів підтверджують, що

вікова психологія оперує досить тривалими віковими періодами, а не конкретним

віком, тому ніякого певного рівня психічного розвитку, що відповідає 14 рокам,

немає, але якби він і був, то принципово не відрізнявся б від рівня розвитку, що

відповідає 13 рокам і 11 місяцям, коли особа не підлягає кримінальній

відповідальності [1, с. 28; 20, с. 8–9]. Є.І. Цимбал з цього приводу зазначає, що

експерт достовірно може визначити лише ту сходинку, на якій знаходиться дитина,

тобто віковий період, який триває кілька років, але не точний „психологічний вік

обвинуваченого” [21, с. 22–23]. Тому з визначенням моделей вікової неосудності та

обмеженої вікової осудності через визначення невідповідності фактичного і

календарного віку навряд чи можна погодитися.  Такі науковці, як С.В. Бородін, В.М. Бурдін, Н.А. Носкова, Є.І. Цимбал,

С. Шишков вважають, що обмежена здатність або нездатність неповнолітнього

внаслідок відставання у психічному розвитку усвідомлювати фактичний характер і

суспільну небезпеку своїх діянь або нездатність керувати ними, може бути

встановлена лише з урахуванням інкримінованого діяння. У цьому випадку особу

винного не потрібно порівнювати з віковою нормою психічного розвитку, а

визначати, як індивідуально-психологічні особливості неповнолітнього вплинули на

його здатність усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх діянь

чи керувати ними у конкретному правопорушенні [1, с. 27–30; 21, с. 20–28; 22, с. 54–

55; 23, с. 62]. На нашу думку, остання з наведених моделей вікової неосудності є

найдоцільнішою. Варто погодитися з позицією Н.С. Манової у тому, що діагностика

відхилень у психічному розвитку неповнолітніх не має бути самоціллю, а лише

може бути першим етапом експертної оцінки, засобом для вирішення головного

завдання -встановлення здатності підлітка, який володіє виявленими віковими

особливостями психіки, в ситуації вчинення інкримінованого йому злочину

повністю усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними, розуміти небезпечність

діяння, що нею вчиняється [24, с. 16].

Отже, викладені аргументи дають підстави приєднатися і підтримати останню із

запропонованих науковцями моделей вікової неосудності, обмеженої вікової

осудності, відповідно до якої нездатність (або обмежена здатність) неповнолітнього

з відставанням у психічному розвитку, не пов’язаному з психічним розладом,

усвідомлювати свої діяння або керувати ними повинна встановлюватися під час

вчинення суспільно небезпечного діяння. Щодо кримінально-правового значення встановлення вікової неосудності та

обмеженої вікової осудності, науковці висловлюють різні погляди. Так,

З.А. Астеміров, пропонуючи ввести у кримінальне законодавство інститут

обмеженої вікової осудності, зазначав те, що обмежена осудність, яка зумовлена

наявністю відставання неповнолітнього у психічному розвитку, і є проміжним

ступенем між нормальним психічним станом і станом психічної хвороби, не

виключаючи кримінальної відповідальності, має обов’язково пом’якшувати

покарання і в необхідних випадках – застосування примусових заходів виховного

характеру (окремо чи паралельно з покаранням) [25, с. 38]. Щодо цього зазначимо,

що особа, яка через наявне у неї відставання у психічному розвитку не

усвідомлювала своїх дій, не може нести кримінальної відповідальності у зв’язку з

відсутністю вини як обов’язкової ознаки суб’єктивної сторони складу злочину. Тому

видається, що слід підтримати думку тих авторів, які пропонують передбачити в КК

України норму, відповідно до якої, встановивши, що неповнолітній, який на час

вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого Особливою частиною

Кримінального кодексу, не усвідомлював своїх дій (бездіяльності) або не міг

керувати ними через наявне у нього відставання у психічному розвитку, не

пов’язане з психічним розладом, не підлягає кримінальній відповідальності.

Розглядаючи питання про кримінальну відповідальність неповнолітніх з

відставанням у психічному розвитку, В.М. Бурдін вважає, що, враховуючи ту

обставину, коли затримка у психічному розвитку може бути різного ступеня

тяжкості, імовірні випадки, коли неповнолітній з такою затримкою все ж таки буде

визнаний таким, що усвідомлював фактичний характер та суспільну небезпеку свого

діяння та міг керувати ним. За таких обставин затримку психічному розвитку має бути врахована судом як така, що пом’якшує кримінальну відповідальність

[23, с. 64]. Схожі погляди висловлює Є.Г. Дозорцева, яка пропонує у будь-якому разі

враховувати дані, отримані унаслідок проведеної комплексної психолого-

психіатричної експертизи, зокрема, щодо міри усвідомлення неповнолітнім

значення своїх дій і його здатності керувати ними для індивідуалізації кримінальної

відповідальності неповнолітнього [26, с. 10]. Спираючись на такі міркування,

видається доцільним ввести у КК України положення, відповідно до яких у разі,

якщо через зазначене відставання у психічному розвитку неповнолітній не повною

мірою був здатний усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними,

підлягає кримінальній відповідальності, однак цю обставину має враховувати суд

при вирішенні питання про його кримінальну відповідальність. Це надавало б суду

змогу, зокрема, звільняти таку особу від кримінальної відповідальності, в тому числі

іззастосуванням до неї примусових заходів виховного характеру.

З огляду на це виникає питання про те, які саме заходи можна застосовувати до

неповнолітніх з відставанням у психічному розвитку. Як вже зазначалося вище,

розглянене відхилення у психічному розвитку не пов’язане з психічним розладом,

тому в цьому випадку до особи не можуть бути застосовані примусові заходи

медичного характеру.

З цього приводу О.О. Ямкова зазначає, що коли через відставання в розвитку

неповнолітній не розуміє значення своїх дій, то до нього не можуть бути застосовані

примусовізаходи виховного характерунавіть у вигляді соціального захисту [15, с. 90].

Не заперечуючи загалом висловлене Н.С. Мановою міркування, зазначимо, що,

по-перше, пропонуючи ввести у кримінальне законодавство формулу „вікової

осудності”, вона акцентує, що при встановленні нездатності підлітка повною мірою

усвідомлювати свої діяння або керувати ними у разі ситуації наявності у нього

розумової відсталості, не пов’язаної з душевним захворюванням, має йтися про

обмежену відповідальність; до таких неповнолітніх повинні застосовувати

рекомендовані експертами-психіатрами заходи медичного або медико-педагогічного

впливу [24, с. 16] Зазначимо що, по-перше, виносити питання про встановлення такого стану

неповнолітнього під час вчинення суспільно небезпечного діяння видається

доцільним щодо вирішення не судово-психіатричної, а комплексної психолого-

психіатричної або педагогічно-психолого-психіатричної експертизи, керуючись

характером зазначеного відставання неповнолітнього у психічному розвитку. Це

збігається з вказівками Пленуму Верховного Суду України, який у пункті 7 своєї

Постанови від 16 квітня 2004 р. „Про практику застосування судами України

законодавства у справах про злочини неповнолітніх” роз’яснює, що за наявності

даних, що свідчать про розумову відсталість неповнолітнього, відповідно до ст. 76 і

433 Кримінально-процесуального кодексу України має бути призначена судова

психолого-психіатрична або педагогічно-психолого-психіатрична експертиза для

вирішення питання про наявність чи відсутність у неповнолітнього відставання у

психічному розвитку, ступінь такого відставання, встановлення стану його

загального розвитку з метою з’ясування питання про те, чи міг неповнолітній

повністю усвідомлювати значення своїх дій і як міг керувати ними [4, с. 296].

Відповідно до чинного кримінального законодавства України примусовізаходи

медичного характеру застосовуються до неповнолітнього лише у випадку наявності

у нього психічного захворювання. Тому в цьому випадку йдеться про допомогу з боку психолога, педагога, і тоді найбільш доцільним було б вжиття заходів, які за

своєю природою є заходами психолого-педагогічного характеру. Н.І. Фелінська у

зв’язку з цим вказує на необхідність створення спеціальних установ для психічно

незрілих (інфантильних) неповнолітніх і психоневротиків з груп так званих межових

станів, які потребують спеціального режиму, за якого перевиховання поєднувалося б

з деякими лікувальними заходами [18, с. 118]. Т.О. Гончар пропонує передбачити у

чинному Кримінально-виконавчому кодексі України спеціальні виховні колонії

(установи) для обмежено осудних неповнолітніх з обов’язковою наявністю у них

педагогів-реабілітологів, спеціалістів у галузі юнацької психології (психолога,

педагога) і психіатрії та інших фахівців [13, с. 5, 16].

У п. 29.1 Пекінських правил зазначено, що потрібно докладати зусилль для

використання проміжних форм роботи, таких як виправні установи з послабленим

режимом, виховні будинки, центри денної підготовки та інші відповідні до них

форми, які можуть сприяти належній реінтеграції неповнолітніх в життя суспільства

[27]. Видається, що доцільно передбачити для розгляненої категорії неповнолітніх

як закриті установи, що займалися б їх психолого-педагогічною реабілітацією, так і

заклади, що надавали б неповнолітньому можливість отримувати необхідну

допомогу психологів і педагогів, не пов’язану з поміщенням особи в установу

закритого типу. У зв’язку з цим доцільно було б розширити перелік примусових

заходів виховного характеру, який визначений у кримінальному законі і доповнити

його заходами, що за своєю сутністю є психолого-педагогічними, які б

застосовувалися до неповнолітніх з відставанням у психічному розвитку, що не

пов’язане з психічним розладом Отже, у Кримінальному кодексі України доцільно було б передбачити окрему

норму, встановивши в ній, що неповнолітній, який на час вчинення суспільно

небезпечного діяння, передбаченого Особливою частиною КК України, не

усвідомлював свого діяння (дію або бездіяльність) або не міг керувати ними через

наявне у нього відставання у психічному розвитку, не пов’язане з психічним

розладом, не підлягає кримінальній відповідальності. До такої особи рішенням суду

можуть бути застосовані примусові заходи виховного характеру. Якщо

неповнолітній через таке відставання у психічному розвитку не повною мірою

усвідомлював своє діяння (дію або бездіяльність) та (або) не міг керувати ними,

зазначену обставину мав враховувати суд при вирішенні питання про кримінальну

відповідальність цієї особи. При цьому до неї за рішенням суду можуть бути

застосовані примусові заходи виховного характеру. Наведені аргументи дають

підстави говорити про доцільність розширення переліку примусових заходів

виховного характеру, що визначений у ч. 2 ст. 105 КК України, доповнивши його

заходами, що за своєю природою є психолого-педагогічними, і які у такому разі слід

було б у разі потреби застосовувати до неповнолітнього з відставанням у

психічному розвитку, з урахуванням висновку комплексної психолого-

психіатричної експертизи.

Видається також доцільним змінити назву ст. 103 КК України „Призначення

покарання” на „Вирішення питання про кримінальну відповідальність

неповнолітніх, а також застосування до них примусових заходів виховного

характеру”, де помістити норму такого змісту:

„При вирішенні питання про кримінальну відповідальність неповнолітніх,

застосування до них примусових заходів виховного характеру, суд, крім обставин передбачених у статтях 65–67 цього Кодексу, враховує умови його життя,

виховання, дані про батьків, вплив дорослих, наявність майна або заробітку

неповнолітнього, стан здоров’я та загального розвитку та інші особливості особи

неповнолітнього”.

Із внесенням відповідних змін до КК України видається, що зазначені

обставини враховувалися б не лише у разі призначення неповнолітнім покарання

викладення норми, що міститься у ст. 103 КК України, у такій редакції створило б у

законодавстві передумови для об’єктивного вирішення питання щодо кримінальної

відповідальної відповідальності. Крім того, це сприяло б ширшому застосуванню до

неповнолітніх примусових заходів виховного характеру замість покарання, про що

наголошується у низці міжнародно-правових актів.

Підсумовуючи викладене, зауважимо, що в майбутньому детальнішого

вивчення потребує питання про види примусових заходів виховного характеру, а

саме – психолого-педагогічних заходів, – їх диференціація залежно від ступеня

відставання у розумовому розвитку неповнолітніх з метою його реабілітації

1. Шишков С. Правомерен ли вопрос экспертам о соответствии несовершеннолетнего

обвиняемого своему календарному возрасту? / Шишков С // Законность. – 1999. – № 9. –

С. 27–30.

2. Невский И. А. „Трудное” детство, его причины, признаки и формы проявления /

Невский И. А. // Вопросы изучения и предупреждения правонарушений

несовершеннолетних. – М., 1970. – Ч. 1. – С. 5–17.

3. Каминская В. И. О совершенствовании судопроизводства по делам несовершеннолетних

/ Каминская В. И., Гуковская Н. И. // Вопросы изучения и предупреждения

правонарушения несовершеннолетних. – М., 1970. – Ч. 2. – С. 58–66.

4. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 5 „Про

практику застосування судами України законодавства у справах про злочини

неповнолітніх” // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних

справах. – 2-е вид. змін. і доп. – К. : Видавничий дім „Скіф”, 2006. – С. 292–301.

5. Андреева Л. А. Рецензия на кн. Н. С. Лейкиной „Личность преступника и уголовная

ответственность”/ Андреева Л. А., Волженкин Б. В. // Правоведение. – 1969. – № 3. –

С. 142–144.

6. ЧугаевА. П. Индивидуализация ответственности за преступления и ее особенности по

деламнесовершеннолетних/ Чугаев А. П. – Краснодар : Кубанский гос. ун-т, 1979. – 96 с.

7. Лейкина Н. С. Личность преступника и уголовная ответственность / Лейкина Н. С. – Л. :

изд-во ЛГУ, 1968. – 128 с.

8. Орлов B. C. Ответственность несовершеннолетних по советскому уголовному праву :

автореф. дисс. на соиск. науч. степени канд. юрид. наук / Орлов B. C. – М, 1969. – 30 с.

9. Орловська Н. А. Осудність та її види (Порівняльний аналіз законодавства України та

інших держав) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук. /

Орловська Н. А. – Одеса, 2001. – 20 с.

10. Фелинская Н. О психической зрелости несовершеннолетних, совершивших

общественно-опасные действия / Н. Фелинская, Е. Холодковская // Социалистическая

законность. – 1981. – № 6. – С. 55–56.

11. Примаченок А. А. Совершенствование уголовно-правовой системы мер борьбы с

правонарушениями несовершеннолетних / Примаченок А. А. [под ред. М. А. Ефимова].

– Мн. : Навука і тэхніка, 1990. – 272 с.

12. Миньковский Г. М. Профилактиа правонарушений среди несовершенноллетних /

Миньковский Г. М., Тузов А. П. – К. : Полтиздат Украины, 1987. – 215 с.

13. Гончар Т. О. Неповнолітній як суб’єкт відповідальності за кримінальним правом

України : автореф. дис. на здобуття наук ступеня канд. юрид. наук. / Гончар Т. О. –

Одеса, 2005. – 20 с.

14. Гуковская Н. И. Расследование и судебное разбирательство дел о преступлениях

несовершеннолетних / Гуковская Н. И., Долгова А. И., Миньковский Г. М. – М : Юрид.

лит., 1974. – 208 с.

15. Ямкова О. О. Застосування примусових заходів виховного характеру до неповнолітніх /

Ямкова О. О. // Актуальні проблеми держави і права. Зб. наук. праць. Вип. 15. – Одеса :

Юридична література, 2002. – С. 85–92.

16. Попов А. Н. Производство по делам о преступлениях несовершеннолетних :

[монография] / Попов А. Н. – Кн. 1. – Красноярск, 2002 – 156 с.

17. Ситковская О. Д. Психологический комментарий к уголовному кодексу Российской

Федерации / Ситковская О. Д. – М. : Изд-во „Зерцало”, 1999. – 96 с.

18. Фелинская Н. И. О роли биологических и социальных факторов в формировании

личности несовершеннолетнего правонарушителя / Фелинская Н. И. // Вопросы

изучения детей с отклонениями в поведении (Мат. к конф.). Редкол. : И. А. Невский,

А. В. Ведерников, Н. И. Фелинская. – М., 1968. – С. 107–118.

19. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 2 від 15 травня 2006 року „Про

практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного

характеру” // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах. –

2-е вид. змін. і доп. – К. : Видавничий дім „Скіф”, 2006. – С. 466–476.

20. ЕмельяновЮ. Н. Общественные воспитатели несовершеннолетних / Емельянов Ю. Н.,

Семернева Н. К., Щедрина А. К. – М. : Юрид. лит., 1974. – 72 с.

21. Цымбал Е. И. Методологические проблемы производства экспертизы для решения

вопроса о возрастной невменяемости (юридический и психолого-психиатрический

аспекты) / Цымбал Е. И. // Ювенальная юстиция : мультидисциплинарный подход. –

Ростов н/Д, 2001. – С. 20–28.

22. Бородин С. В. Задержка психического развития и ее влияние на уголовноую

ответственность / Бородин С. В., Носкова Н. А. // Криминологические и уголовно-

правовые идеи борьбы с преступностью : [редкол. : С. В. Бородин, В. В. Лунеев,

Г. Л. Кригер, Н. А. Носкова]. – М. : Ин-т государства и права РАН, 1996. – С. 53–59.

23. Бурдін В. М. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх в Україні /

Бурдін В. М. – К. : Атіка, 2004. – 240 с.

24. Манова Н. С. Особенности предмета доказывания по делам несовершеннолетних : автореф.

дисс. на соиск. науч. степени канд. юрид. наук / МановаН. С. – Саратов, 1988. – 22 с.

25. Астемиров З. А. Уголовная ответственность и наказание несовершеннолетних /

Астемиров З. А. – М. : НИиРИО.

26. Дозорцева Е. Г. Комплексная судебная психолого-психиатоическая експертиза

несовершеннолетних обвиняемых (психологический аспект) : автореф. дисс. на соиск.

науч. степени канд. юрид. наук / Дозорцева Е. Г. – Л., 1988. – 22 с.

27. Минимальные стандартные правила Организации Объединенных Наций, касающиеся

отправления правосудия в отношении несовершеннолетних („Пекинские правила”) //

Советская юстиция. – 1991. – № 12. – С. 22–24 (начало) ; Советская юстиция. – 1991. –

№ 13. – С. 22–25 (окончание).

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук