Головна

ПРЕДМЕТ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ СВОБОДИ ВІРОСПОВІДАННЯ В. Маркін


ПРЕДМЕТ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНІВ

ПРОТИ СВОБОДИ ВІРОСПОВІДАННЯ

В. Маркін

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

Досліджено кримінально-правові ознаки релігійних споруд, культових будинків і

релігійних святинь та з їх урахуванням запропоновано дефініції цих понять.

Ключові слова: релігійна споруда, культовий будинок, релігійна святиня, кримінально-

правове поняття, кримінально-правова ознака.

Проголошена ст. 35 Конституції України свобода віросповідання займає чільне

місце в системі особистих прав і свобод людини та громадянина, є їх своєрідним

фундаментом, духовною основою. Реальність цієї свободи залежить не лише від її

нормативного закріплення, чіткої законодавчої регламентації, але й від наявності

дієвої системи правових гарантій реалізації такої свободи.

Переосмислення законодавцем соціальної ваги інституту свободи віросповідання,

значущості суб’єктивних можливостей „сповідувати будь-яку релігію або не

сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні

культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність” [1] висвітлені у чинному

кримінальному законодавстві. Чинний Кримінальний кодекс України (далі – КК

України) передбачає одразу кілька статей, що гарантують безперешкодну реалізацію

свободи віросповідання, а саме – ст. 178 „Пошкодження релігійних споруд чи

культових будинків”, ст. 179 „Незаконне утримування, осквернення або знищення

релігійних святинь”, ст. 180 „Перешкоджання здійсненню релігійного обряду” та

>ст. 181 „Посягання на здоров’я людей під приводом проповідування релігійних

віровчень чи виконання релігійних обрядів” [2].

Більша частина законодавчих приписів, передбачених цими статтями, є новими

для вітчизняної кримінально-правової науки, невідомими судово-слідчій практиці.

Під час їхнього аналізу виникає низка складних теоретичних, а інколи – прикладних

проблем, вирішенню яких вчені не приділили належної уваги. Це стосується

насамперед предмета складів злочинів проти свободи віросповіданняДослідження цієї проблеми знаходяться на початковому етапі, а їх результати

відображені, головно, у підручниках з кримінального права, науково-практичних

коментарях. Авторами відповідних розділів (глав, параграфів) стали

П.П. Андрушко, А.П. Бабій, Л.Б. Ільковець, М.Й. Коржанський, М.І. Мельник,

А.В. Тарасенко, та інші науковці. Увагу проблемі предмета складів злочинів проти

свободи віросповідання приділили у своїх монографічних дослідженняхС.Я. Лихова

та І.О. Зінченко.

Проте висновки, зроблені цими дослідниками, далеко не вичерпують означену

проблематику. Чимало питань не отримали свого однозначного вирішення, а деякі

не розглядалися взагалі. Наприклад не визначено співвідношення між такими

предметами відповідних складів, як релігійна споруда, культовий будинок і

релігійна святиня; не визначено ознаки цих предметів, їх кримінально-правове

значення; дискусійним залишається питання про зачислення окремих предметів

(об’єктів) до тієї чи іншоїз названих категорій тощо.  Необхідність вирішення цих та інших важливих питань зумовлює актуальність

пропонованої статті, формує її мету – комплексний аналіз предмета складів злочинів

проти свободи віросповідання, встановлення кримінально-правових ознак

релігійних споруд, культових будинків та релігійних святинь, формулювання їх

теоретичного поняття.

У сучасних умовах предметом складу злочину є речі матеріального світу, інші

об’єктивно існуючі утворення чи явища, впливаючи на які, винний заподіює істотну

шкоду (або створює реальну загрозу її заподіяння) охоронюваним КК України

правовим благам.

За чинним КК України предметом складів злочинів проти свободи

віросповідання є:

1) релігійні споруди, культові будинки (ст. 178 КК України);

2) релігійні святині (ст. 179 КК України).

Проблему змісту кримінально-правових понять „релігійна споруда”, „культовий

будинок” на сьогодні вирішують двояко.

Більшість дослідників схиляються до вузького розуміння релігійних споруд,

культових будинків як предмета складів злочинів проти свободи віросповідання – це

приміщення, призначені для проведення богослужінь, релігійних обрядів і

церемоній. Зокрема, А.В. Тарасенко визначає релігійні споруди, культові будинки як

будови обрядового призначення, які, як правило, мають внутрішнє приміщення

[3, с. 481]. До таких об’єктів належать „церкви, мечеті, синагоги, каплиці,

монастирі, молельні будинки, інші приміщення, в яких можуть справлятися

церковні служби” [4, с. 66].

Інша частина науковців у своїх роботах пропонують ширші визначення

релігійних споруд, культових будинків.

Так, М.І. Мельник визнає релігійними спорудами, культовими будинками

„приміщення для проведення або забезпечення богослужінь, виконання релігійних

обрядів та церемоній (церкви, собори, костьоли, синагоги, мечеті, пагоди, каплиці,

дзвіниці, мінарети, молитовні тощо)” [5, с. 443]. Як бачимо, релігійними спорудами,

культовими будинками автор називає не тільки об’єкти, де проводяться

богослужіння, релігійні обряди та церемонії, але й споруди, які забезпечують

здійснення перелічених дійств (наприклад, дзвіниці, мінарети).

На думку А.П. Бабій (яка, по-суті, дублює положення п. 4 роз’яснення Вищого

Арбітражного суду України „Про деякі питання, що виникають при застосуванні

Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації” [6]) під культовими

будинками та релігійними спорудами слід розуміти будь-які будинки і споруди,

спеціально призначені для задоволення релігійних потреб громадян” [7, с. 357].

Найпрогресивніші міркування з приводу змісту та співвідношення кримінально-

правових понять „релігійна споруда”, „культовий будинок”, висловилаС.Я. Лихова.

Автор вперше робить спробу розмежування зазначених категорій. Під

культовими будинками С.Я. Лихова розуміє „різного роду будівлі, приміщення,

споруди, які спеціально призначені і пристосовані для того, щоб громадяни брали

участь у богослужіннях, у виконанні релігійного обряду, церемоній чи процесій

(наприклад, церкви, собори, костьоли, синагоги, мечеті тощо)” [8, с. 311].

Релігійними спорудами, крім культових будинків, дослідниця пропонує визнавати також „архітектурні конструкції, зведені з метою задоволення релігійних потреб

людини сповідувати чи поширювати віру (наприклад, побудовані чи споруджені

православні або католицькі хрести тощо)” [8, с. 311].

Думається, що з метою з’ясування категорій „релігійна споруда”, „культовий

будинок” потрібно, насамперед, звернутися до положень чинного законодавства,

релігієзнавчих джерел.

У чинних на території України нормативно-правових актах (крім КК України)

трапляється два види термінологічних зворотів: „культова будівля” (цей зворот є

найпоширенішим і використовується не лише в Законі України „Про свободу совісті

та релігійні організації” [9], але й у низці інших нормативно-правових актів [10; 11]),

і „культова споруда” [12].

Проте жоден з цих законодавчих актів не роз’яснює зміст досліджуваних

понять; немає також положень, які б прямо вказували на ознаки культових будівель

чи культових споруд. Єдиним винятком можна вважати ст. 21 Закону України „Про

свободу совісті та релігійні організації”, де зазначено, що „богослужіння, релігійні

обряди, церемонії та процесії безперешкодно проводяться в культових будівлях” [9].

З цього положення робимо закономірний висновок: культові будівлі – це лише ті

об’єкти, всередині яких можуть знаходитися люди, тобто об’єкти, що мають

внутрішнє приміщення.

Сучасне академічне релігієзнавство також не оперує термінологічними

зворотами, які містить ст. 178 КК України. Для позначення приміщень, у яких

проводять богослужіння, у релігійних обрядах використовують термінологічний

зворот „культова споруда”, а такожтермін „храм”.

Культова споруда трактується як приміщення для проведення богослужінь і

виконання релігійних обрядів. У кожної конкретної конфесії така споруда має свої

найменування: у християнстві – це собор, церква, костел, кірха; в ісламі – мечеть, в

іудаїзмі – синагога. Кожна деталь культової споруди (її архітектура, живопис тощо)

суворо регламентована канонами тієї чи іншої релігії [13, с. 196].

Поняття „храм” охоплює собою три категорії об’єктів: релігійно-культову

будівлю (готичний собор, мусульманська мечеть), релігійно-культову споруду

(будистьську ступу) або ж тектонічний об’єм природного походження (гора,

печера), адаптований для проведення ритуальних церемоній, передусім –

богослужінь [14, с. 1149] Аналіз наведених положень, як бачимо, не дає змоги однозначно встановити

кримінально-правовий зміст понять „релігійна споруда”, „культовий будинок”.

Попри те, більшість з них все ж таки акумулюють у собі найвагоміші

характеристики, соціально значущі ознаки досліджуваних категорій.

На наш погляд, релігійні споруди, культові будинки як предмет складів

злочинів проти свободи віросповідання володіють сукупністю фізичних, соціальних

та юридичних ознак.

Фізичні ознаки релігійних споруд, культових будинків як предмета складу

злочину доцільно пов’язувати з їх матеріальністю. Ці об’єкти є реально існуючими

утвореннями навколишнього світу, що існують незалежно від людської свідомості,

сприймаються за допомогою органів чуття, а отже – піддаються безпосередньому

злочинному впливу – зруйнуванню чи пошкодженню.  З фізичного погляду, будинок – це, зазвичай, будова, що складається із стін, які

утворюють замкнутий простір, і даху [15, с. 7]; будинком, посуті, може слугувати

кожна будівля, яка має внутрішнє приміщення.

Споруда, якщо керуватися лінгвістичним тлумаченням цього слова, – це будь-

яка значима будова, незалежно від її виду та призначення [16, с. 111]; все те, що

збудовано, споруджене, переважно, великих розмірів і складної конструкції

[17, с. 665]. Тому поняття „споруда” є ширшим за обсягом, ніж поняття „будинок”, і

охоплює останнє.

Виділення фізичних ознак релігійних споруд, культових будинків як предмета

складів злочинів проти свободи віросповідання дає змогу визначити коло утворень

(чи явищ), посягання щодо яких не можуть кваліфікуватися за ст. 178 КК України.

До них можна зачилити, зокрема, майнові права громадян чи релігійних організацій

по володінню, користуванню чи розпорядженню релігійними спорудами,

культовими будинками; релігійні почуття та переконання віруючих;

нематеріалізовані зображення релігійного характеру (наприклад, отримані за

допомогою світлових ефектів зображення церков, релігійних персонажів – Ісуса

Христа, Діви Марії, Святих тощо).

Зміст соціальних ознак релігійних споруд, культових будинків відображають

виконувані ними специфічні функції, їх цінність для віруючих.

Чимало дослідників, як видається, необґрунтовано обмежують

функціональність розглянених об’єктів, зводячи їх призначення до місця, де

здійснюються богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії. Насправді ж

коло виконуваних цими об’єктами функцій значно ширше. Так, релігійні споруди,

культові будинки часто використовуються для навчання релігії; вони ж є місцем

позакультового спілкування людей між собою, прихожан і священнослужителя.

Більше того, для багатьох віруючих саме перебування, знаходження у таких місцях

допомагає знайти душевний спокій, рівновагу, додаєжиттєвої сили і наснаги Саме тому специфічну функцію релігійних споруд, культових будинків слід

формулювати більш широко, а саме – задоволення релігійних (духовних) потреб

людей. Основною ж формою задоволення таких потреб, безумовно, є участь

віруючих у богослужіннях, релігійних обрядах, церемоніях та процесіях.

Треба наголосити, що релігійними спорудами, культовими будинками можуть

вважатися лише ті будови, які спеціально призначені для задоволення релігійних

(духовних) потреб людей. Це їх основна, базова функція, яка і визначає особливий

соціальний статус досліджуваних об’єктів. Встановлення такої функції, як

видається, має відбуватися з урахуванням двох взаємопов’язаних чинників –

об’єктивного та суб’єктивного.

Зміст першого з цих чинників зумовлений тими обов’язковими елементами,

якими (відповідно до канонів того чи іншого віросповідання) має володіти

конкретна будівля для визнання її релігійною спорудою, культовим будинком.

Йдеться про місце розташування певних об’єктів, їх архітектурну конструкцію,

внутрішнє та зовнішнє оформлення тощо.

Наприклад, в основу структури православного храму (церкви) покладено принцип

трьохчастинного розподілу буття. Він пронизує всі елементи храму: по вертикалі – це

підстава, тіло (корпус) храму і його завершення (дах, барабани, куполи з зображенням

хреста), а по-горизонталі – притвор, середня частина (власне храм) і вівтар (символ

областіБога, деможуть знаходитися священнослужителі) [18, с. 10–11].   В. Маркін

Другий з перелічених чинників ґрунтується на суб’єктивному ставленні віруючих

до релігійних споруд, культових будинків. Вони мають сприйматися самими

віруючими як об’єкти, спеціально призначені для задоволення релігійних (духовних)

потреб людей, об’єкти, які за своєю роллю та суспільною значимістю відрізняються

від інших будівель житлового, виробничого, культурного призначення. Таке

сприйняття, зазвичай, зумовлене догмами конкретного віровчення (так, у православ’ї

церква вважається місцем перебування трансцендентної сутності; це „дім Божий”, де

людина відмежовується від реальності і отримуєможливість спілкуватися з Богом).

З огляду на наведене, не доцільно визнавати культовими будинками,

релігійними спорудами приміщення, які спеціально не призначені для задоволення

релігійних потреб (приватні будинки, квартири, будівлі підприємств, установ,

організацій), навіть якщо в таких приміщеннях відбуваються релігійні обряди,

церемонії чи процесії. Предметом складу злочину, передбаченого ст. 178 КК

України, вони можуть виступати лише після зміни їх цільового призначення

(наприклад, у разі переобладнанняжитлового будинку під молитовню).

На практиці інколи виникає проблема кримінально-правової оцінки злочинних

посягань щодо будівель, які тимчасово виконують функції приміщень, де віруючі

задовольняють свої релігійні (духовні) потреби (зокрема, намети, тимчасові

дерев’яні конструкції). Так, 1 квітня 2008 року у місті Чернігові кілька невідомих

осіб спалили похідний храм (великий військовий намет з вікнами, у середині якого

розміщувався вівтар і престол) представників УПЦ Московського патріархату [19].

Виникає питання: чи є такі будівлі предметом складу злочину, передбаченого

ст. 178 КК України? Ми схиляємося до позитивної відповіді на це питання.

По-перше, сам факт „тимчасовості” цих об’єктів не може мати кримінально-

правового значення, адже в окремих випадках зруйнування тимчасових релігійних

споруд, культових будинків може завдати значно більшої шкоди свободі

віросповідання, ніж вчинення таких діянь щодо постійнодіючих об’єктів. Наприклад,

унаслідок зруйнування каплиці на морському судні члени екіпажу протягом тривалого

періодупозбавляютьсяможливостізадовольняти свої релігійні (духовні) потреби До того ж, по-друге, у ст. 178 КК України не встановлено мінімального розміру

шкоди, при наявності якого вчинене може кваліфікуватися за цією статтею. Це

означає, що незначна матеріальна цінність тимчасових релігійних споруд, культових

будинків не є перешкодою для кримінально-правової оцінки злочинних посягань

щодо них за згаданою статтею.

Крім фізичних та соціальних ознак релігійних споруд, культових будинків є

необхідність у виділенні їх юридичних ознак. Такі споруди мають бути чужими для

винної особи бути у власності суб’єкта права власності.

На сторінках кримінально-правової літератури трапляється погляд, відповідно

до якого чужим визнається „майно, яке не перебуває у власності чи законному

володінні винного” [5, с. 458]. У такій інтерпретації ця обставина є ознакою майна

як предмета складів злочинів проти власності.

Вважаємо, що ця позиція потребує уточнення. Річ у тому, що наведена вище

цитата справджується лише відносно окремих видів злочинів проти власності

(зокрема, крадіжка, грабіж, розбій), адже неможливо, скажімо, викрасти самому у

себе майно, яким володієш на законних підставах. Однак немає жодних передумов

для висновку про те, що майно, яке є в законному володінні винного, не може бути

ним знищено, пошкоджено, злочинно використано тощо Спираючись на ці міркування, чужими варто визнавати лише ті релігійні

споруди, культові будинки, які не є у власності винної особи. Тому не повинні

оцінюватися за ст. 178 КК України випадки зруйнування, пошкодження особою

релігійних споруд, культових будинків, які належать їй на праві приватної власності

(наприклад, самостійно збудовані каплиці, архітектурні ансамблі, інші конструкції

релігійного характеру), випадки знесення релігійних споруд, культових будинків,

які є у власності релігійної організаціїза рішенням такої організації.

Отож, враховуючи вищенаведене, культовими будинками потрібно вважати

будівлі, що мають внутрішнє приміщення і спеціально слугують для задоволення

релігійних (духовних) потреб людей (насамперед, потреб у здійсненні богослужінь,

релігійних обрядів, церемоній і процесій).

Поняття „релігійна споруда” є ширшим за обсягом, ніж поняття „культовий

будинок”, і охоплює останнє. Однак у кримінально-правовому розумінні (оскільки

ці терміни у ст. 178 КК України вжиті альтернативно) релігійними спорудами

доцільно вважати усі інші (крім культових будинків) будівлі, спеціально призначені

для задоволення релігійних (духовних) потреб людей. Прикладом таких споруд

можуть бути каплиці, жертовники, статуї релігійних персонажів (наприклад, Діви

Марії, Будди), релігійна символіка (православні чи католицькі хрести) тощо.

Наступною проблемою, що потребує вирішення, є проблема змісту

кримінально-правового поняття „релігійна святиня”. У публікаціях з кримінального

права склалися, зновужтаки, два основних підходи щодо її вирішення.

Домінуючим на сьогодні є широке розуміння релігійних святинь, за якого

останніми визнаються шановані віруючими певної релігії предмети та місця

релігійного поклоніння, а також місця паломництва віруючих [5, с. 444–445;

20, с. 332].  Водночас, частина дослідників наводить у власних визначеннях додаткові

ознаки релігійних святинь, звужуючи обсяг цього поняття.

Так, А.П. Бабій вважає, що релігійною святинею можуть вважатися об’єкти,

„визнані такими в установленому релігійною організацією порядку” [7, с. 358]. Оцей

погляд підтримати досить важко. По-перше, сам факт формального визнання

релігійною організацією того чи іншого об’єкта як релігійної святині не повинен

бути визначальним ключовим при встановленні досліджуваного предмета складу

злочину. Куди важливішими є сакральні характеристики релігійних святинь,

сприйняття їх віруючими як таких. До того ж, по-друге, навряд чи всі наявні в

Україні релігійні організації передбачають спеціальний порядок визнання тих чи

інших об’єктів релігійними святинями.

А.В. Тарасенко переконаний, що релігійними святинями мають бути визнані

лише об’єкти, які „є у державній власності чи у власності релігійної організації”

[3, с. 483]. Виділення цієї ознаки нам видається зайвим. З одного боку, вид права

власності на релігійні святині не має жодного кримінально-правового значення, з

іншого – навряд чи сьогодні можна знайти „безхазяйну” релігійну святиню, яка є

„нічиєю” і не є власністю визначеного суб’єкта.

Ще одне уточнення пропонує у своїй дефініції Л.Б. Ільковець. Автор визнає

релігійними святинями споруди, будівлі або місцевості, яким поклоняються

віруючі будь-якої конфесії, „якщо діяльність такої конфесії не заборонена в

Україні згідно з чинним законодавством” [21, с. 191]. Це уточнення є логічним,

однак стосується не змістовних ознак розгляненого предмета складу злочину, а загальнотеоретичної проблеми меж і обсягів кримінально-правової охорони тих чи

інших благ. Тому, очевидно, недоцільно розглядати цю обставину як негативну

ознаку релігійних святинь.

Святиня, у найзагальнішому розумінні, – це місце або предмет релігійного

шанування. Розглядаючи цю категорію як предмет складів злочинів проти свободи

віросповідання, потрібно звернути увагу на її фізичні, соціальні та сакральні ознаки.

Зміст фізичних ознак релігійних святинь (як і у випадку з релігійними

спорудами, культовими будинками) зумовлений їх матеріальністю. Релігійна

святиня як предмет злочину – це завжди реальний об’єкт, щодо якого можливий

безпосередній фізичний вплив (утримування, осквернення чи знищення).

Враховуючи особливості фізичних характеристик досліджуваного предмета

складу злочину, можна виокремити два основні види релігійних святинь – це

релігійні реліквії та святі місця.

Реліквіями вважаються будь-які предмети, які мали відношення до святого; на

вшануванні реліквій особливу увагу акцентують у християнстві та буддизмі

[22, с. 596]. Ними можуть слугувати, зокрема, чудотворні ікони (зображення Ісуса

Христа, Діви Марії, Святих тощо), фрагменти Істинного Хреста (згідно з

віруваннями – це хрест, на якому був розіп’ятий Ісус), книги (Біблія, Трипітака),

манускрипти, останки і мощі святих, інші предмети (наприклад, чаша і посох Будди,

слід стопи Матері Божої, який знаходиться у Почаївській лаврі тощо).

Святі місця – це місцевості та споруди, які, згідно з релігійними джерелами,

пов’язані з життєписом засновника або окремих святих тієї чи іншої релігії,

різними чудами [23, с. 298]. Такими місцями визнані різноманітні природні

утворення (урочища, яри, печери, поляни, скелі, дерева, джерела, кургани),

архітектурні конструкції (храми, монастирі, каплиці, склепи), місця поховання,

могили тощо.  З огляду на відсутність фізичної ознаки, не можуть бути визнані релігійними

святинями різноманітні священні міфи, людська діяльність, звуки (наприклад, в

індуїзмі священним визнається звук „ом” (om)) тощо.

Соціальні ознаки релігійних святинь зумовлені їхнім функціональним

призначенням. Як і релігійні споруди чи культові будинки, релігійні святині

використовують для задоволення релігійних потреб громадян.

Однак, на відміну від релігійних споруд, культових будинків, які здебільшого

використовують з метою відправлення богослужінь, релігійних обрядів, форми

задоволення релігійних потреб громадян з використанням релігійних святинь

різноманітніші та мають свою специфіку. Умовно виділяють дві головних форми

використання таких святинь для задоволення релігійних потреб громадян –

безпосередню і опосередковану.

Перша з цих форм (безпосередня) пов’язане, насамперед, із місцями

паломництва, які (за переконаннями віруючих) володіють цілющими властивостями.

У таких місцях віруючі безпосередньо контактують з святинею, ніби отримуючи

Божу благодать – п’ють цілющу воду, купаються, лежать у піску, притискаються до

дерев, скочуються по гладких частинах скель, прикладають хворі частини тіла в

отвори тощо.

Інша форма (опосередкована) стосується переважно релігійних реліквій, з

якими віруючі не контактують фізично (наприклад, мощі Святого Андрія

Первозванного). Особливо цінні з них зберігаються у храмах, стіни яких окреслюють так званий сакральний контур – територію, де віруючим дозволяється

здійснення актів поклоніння релігійним святиням (проголошення молитов,

виконання релігійних обрядів, церемоній, процесій тощо).

Ознаками, які зумовлюють кримінально-правову специфіку релігійних святинь

як предмета складів злочинів проти свободи віросповідання, є сакральні ознаки.

Сакральне – категорія, що позначає властивість, володіння якою робить об’єкт у

винятково значущим, ціннісним на тому потребує до нього шанобливого ставлення

[14, с. 962]; це сфера буття, ідейно-мислинеєва сутність, істота чи сила, які людина

переживає у розрізі почуттів благоговіння і захоплення, та є для людини

фундаментальною цінністю [24, с. 4–5].

Сутність сакральних ознак релігійних святинь полягає у тому, що віруючі

розглядають останніх як унікальні, незвичайні (принципово відмінні від іншого майна

релігійного призначення) предмети (об’єкти), наділені надприродними властивостями.

Для послідовників тієї чи іншої релігії – це „уречевлені” докази існування вищої сили,

предмети (об’єкти), які становлятьфундаментальну, вічну цінність.

Чимало людей переконані, що релігійні святині можуть містично впливати на їх

життя та долю (зцілювати хворих, запобігати лихам, допомагати у прийнятті

важливих рішень тощо). Реальність цих вірувань не має кримінально-правового

значення; натомість важливим є сам факт сприйняття віруючими того чи іншого

предмета (об’єкта) як релігійної святині, їхня віра у її божественне походження.

У визначення саме сакральних ознак досліджуваного предмета складу злочину

має бути взятий до уваги висновок релігієзнавчої експертизи, забезпечення якої

покладено наДержавний комітет України у справах національностей та релігій [25].

Отже, беручи до уваги запропоновані ознаки, релігійні святині – це об’єкти

матеріального світу (релігійні реліквії, святі місця), якіз огляду на свої надприродні

властивості (реальні чи уявні) є предметами релігійного поклоніння, особливої шани

і становлять для віруючих фундаментальну цінність Підсумовуючи вищенаведене, можна зробити такі висновки, узагальнення:

1. Релігійним спорудам, культовим будинкам як предмету складів злочинів проти

свободи віросповідання властиві фізичні (такі об’єкти є матеріальними, реально

існуючими утвореннями навколишнього світу), соціальні (вони спеціально призначені

для задоволення релігійних (духовних) потреб людей) та юридичні (ці об’єкти мають

бути чужими для винної особи та бути власністю суб’єкта права власності) ознаки.

2. Враховуючи змістовні ознаки культових будинків, їх можна визначити як

будівлі, що мають внутрішнє приміщення і спеціально призначені для задоволення

релігійних (духовних) потреб людей (насамперед, потреб у відправленні

богослужінь, релігійних обрядів, церемоній і процесій).

Поняття „релігійна споруда” є ширшим за обсягом, ніж поняття „культовий

будинок”. У кримінально-правовому розумінні релігійними спорудами доцільно

визнавати усі інші (крім культових будинків) будівлі, спеціально призначені для

задоволення релігійних (духовних) потреб людей.

3. Релігійні святині як предмет складів злочинів проти свободи віросповідання

характеризуються сукупністю фізичних, соціальних (їх зміст такий як і ознаки

релігійних споруд, культових будинків) та сакральних (віруючі розглядають святині

як унікальні, незвичайні предмети (об’єкти) матеріального світу, наділені

надприродними властивостями) ознак.  4. Релігійними святинями потрібно визнавати об’єкти матеріального світу

(релігійні реліквії, святі місця), які через свої надприродні властивості (реальні чи

уявні) є предметами релігійного поклоніння, особливої шани і становлять для

віруючих фундаментальну цінність.

──────────────

 

1. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. –

1996. – № 30. – Ст. 141.

2. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року // Відомості Верховної Ради

України. – 2001. – № 25–26. – Ст. 131.

3. Кримінальний кодекс України : Науково-практичний коментар / [Ю. В. Баулін,

В. І. Борисов, С. Б. Гавриш, та ін.] ; за загальною редакцією В. В. Сташиса, В. Я. Тація. –

3-тє вид., переробл. та доп. – Харків : ТОВ „Одісей”, 2007. – 1184 с.

4. Зінченко І. О.Кримінально-правова охорона виборчих, трудових та інших особистих прав і

свобод людини і громадянина. Аналіз законодавства і судової практики : [монографія] /

Зінченко І. О. – Харків : ВидавецьСПДФО Вапнярчук Н. М., 2007. – 320 с.

5. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України : [за ред.

М. І. Мельника, М. І. Хавронюка]. – 4-те вид, переробл. та доп. – К. : Юридична думка,

2007. – 1184 с.

6. Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України „Про свободу

совісті та релігійні організації” [Електронний ресурс] : Роз’яснення Вищого

арбітражного суду України № 02–5/109 від 29 лютого 1996 року – Режим доступу :

http://www.rada.gov.ua

7. Уголовный кодекс Украины : Научно-практический комментарий : [ответственный

редактор Е. Л. Стрельцов]. – Харьков : ООО „Одиссей”, 2005. – 864 с.

8. ЛиховаС. Я. Злочини у сфері реалізації громадянських, політичних та соціальних прав і

свобод людини і громадянина (розділ V Особливої частини КК України) : [монографія] /

ЛиховаС. Я. – К. : Видавничо-поліграфічний центр „Київський університет”, 2006. – 573 с.

9. Про свободу совісті та релігійні організації : Закон України від 23 квітня 1991 року //

Відомості Верховної Ради. – 1991. – № 25. – Ст. 283.

10. Щодо забезпечення поетапного повернення релігійним організаціям культових будівель,

які не використовуються або використовуються не за призначенням [Електронний

ресурс] : Розпорядження Кабінету Міністрів України № 290-р від 7 травня 1998 року. –

Режим доступу : http://www.rada.gov.ua.

11. Про умови передачі культових будівель – визначних пам’яток архітектури релігійним

організаціям [Електронний ресурс] : Постанова Кабінету Міністрів України № 137 від 14

лютого 2002 року. – Режим доступу : http://www.rada.gov.ua.

12. Про використання культових споруд – визначних пам’яток архітектури, які не

підлягають передачі у постійне користування релігійним організаціям [Електронний

ресурс] : Постанова Кабінету Міністрів України № 1005 від 9 серпня 2001 року. – Режим

доступу : http://www.rada.gov.ua.

13. Шевченко В. М. Словник-довідник з релігієзнавства / Шевченко В. М. – К. : Наукова

думка, 2004. – 560 с.

14. Религиоведение : Энциклопедический словарь : [под редакцией А. П. Забияко,

А. Н. Красникова, Е. С. Элбакян]. – Москва : Академический Проект, 2006. – 1256 с.

15. Шурухнов В. А. Расследование вандализма. [учеб. пособ.] / Шурухнов В. А. / Под

ред. Т. В. Аверьяновой. – Москва : Издательство „Юрлитинформ”, 2005. – 112 с.

16. Ожегов С. И. Толковый словарь русского языка / Ожегов С. И., Шведова Н. Ю. –

Москва, 1993. – 873 с.

17. Словник синонімів української мови : у 2-х томах. – Т. 2 / [А. А. Бурячок, Г. М. Гнатюк,

С. І. Головащук та ін.]. – Київ : Наукова думка, 2001. – 960 с.

18. Проценко В. В. Феномен православного храму в соціокультурному просторі : автореф. дис.

на здобуття наук. ступеня канд. філософ. наук : спец. 09.00.04 / ПроценкоВ. В. ;

Таврійський національний університет ім. В. І. Вернадського. – Сімферополь, 2000. – 20 с.

19. Безбожное хулиганство [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.kommersant.ua/doc.html?docld=876047.

20. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / [відповід. ред.

С. С. Яценко]. – 4-те вид., переробл. та доп. – Київ : А.С.К., 2005. – 848 с.

21. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України : У 2-х част. Ч. 2 /

[під заг. ред. М.О. Потебенька, В.Г. Гончаренка]. – Київ : „Форум”, 2001. – 942 с.

22. Всемирная энциклопедия : Христианство / Главный редактор М. В. Адамчик ; Главный

научный редактор В. В. Адамчик. – Минск : Современный литератор, 2004. – 832 с.

23. Релігієзнавчий словник / [за ред. А. Колодного, Б. Любовика]. – Київ : Четверта хвиля,

1996. – 392 с.

24. Токман В. В. Феномен священного : його сутність та світоглядна природа : автореф. дис.

на здобуття наук. ступеня канд. філософ. наук : спец. 09.00.11 / ТокманВ. В. ; Інститут

філософії імені Г. С. Сковороди національної Академії наук України. – Київ, 2001. – 16 с.

25. Положення про Державний комітет України у справах національностей та релігій

затверджено постановою КМУ від 14 лютого 2007 року № 201 [Електронний ресурс]. –

Режим доступу : http://www.rada.gov.ua

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук