Головна

ОСНОВОПОЛОЖНІ ПРИНЦИПИ ПРАВА ЯК ОБ’ЄКТ ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ С. Рабінович


ОСНОВОПОЛОЖНІ ПРИНЦИПИ ПРАВА

ЯК ОБ’ЄКТ ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

С. Рабінович

Львівський державний університет внутрішніх справ

вул. Городоцька, 26, 79007 Львів, Україна

 

 

 

Погребняк С.П. Основоположні принципи права (змістовна характеристика). –

Харків: Право, 2008. – 240 с.

Проблематика загальних принципів права, до якої вже звертались як

вітчизняні, так і зарубіжні правники – представники загальнотеоретичної та

галузевої юриспруденції – у багатьох питаннях і сьогодні залишається вельми

малодослідженою з огляду на низку причин як гносеологічного, так і соціально-

політичного плану. До першої групи причин можна зачислити насамперед значну

теоретико-методологічну складність проблем, пов’язаних, зокрема, з необхідністю

дотримання єдності рівнів пізнання при описі такого феномена, як принцип права

та коректного застосування процедур сходження від абстрактного до конкретного,

а також змістовна невизначеність загальних засад права. До причин другої групи,

належать насамперед трансформаційний, перехідний характер правової системи

України, відсутність єдиної національної концепції правового розвитку, суттєві

прогалини й деформації у сфері професійної правової свідомості, наслідками яких

стає неготовність, а в багатьох випадках і небажання окремих правозастосувачів

здійснювати реальне просування в життя загальних засад, задекларованих у

законодавстві. Ці чинники призводять до того, що нині, в умовах виникнення

низки кризових явищ у вітчизняній правовій системі, доктринальна розробка

означених проблем не тільки не втрачає своєї актуальн

ості, але навпаки, стає

дедалі більш нагальною.

З огляду на це, поява наукових розвідок, спеціально присвячених вивченню

такого особливого правового регулятора, як принципи, є, безперечно, прикметним

явищем в українському правознавстві. Серед вітчизняних загальнотеоретичних

праць, предметом висвітлення у яких виступають основоположні принципи права,

привертає увагу монографічне дослідження С.П. Погребняка “Основоположні

принципи права (змістовна характеристика)”.

Пропонована праця відрізняється насамперед тим, що подає основоположні

принципи права як систему, в основі якої перебувають чіткі логічні відношення

між її окремими елементами; отже переконливо демонструються субординаційні

залежності між окремими засадами права. Авторська концепція системних зв’язків

між основоположними принципами права є результатом узагальнення сучасних

доктринальних розробок вітчизняних та зарубіжних правознавців. Варто особливо

відзначити те, що комплексний аналіз засад пропорційності та правової

визначеності в українській юриспруденції виконано вперше.

 

1

Теоретико-методологічні й полемічні міркування стосовно монографії С.П. Погребняка

“Основоположні принципи права (змістовна характеристика)” (Харків: Право, 2008. – 240 с.)

 

Наведений перелік основоположних засад видається достатньо переконливим.

Адже в сучасних суспільствах, і насамперед тих, правові системи яких

розвиваються в руслі західної традиції права, саме такі базові соціально-етичні

цінності, як справедливість, рівність та свобода мають фундаментальне значення

як основи позитивного права. При цьому важливо наголосити, що у монографії

визнано правовий характер не лише у формальних, але й соціально-змістовних

аспектів зазначених принципів. Важко заперечити й цілеутворювальну, соціально-

цільову роль у правовій системі засади гуманізму, яка також слушно зачислена до

основоположних принципів права. Такий підхід протистоїть жорсткому

позитивізму, який характеризується прагненням вилучити ціннісні й соціально-

змістовні засади з числа правових. Натомість автор, вочевидь, є прихильником

єдності формальних та змістовних аспектів права (див. с. 14). Про свідомий відхід

від легістсько-позитивістської методології свідчить також і розгляд правових

принципів у зв’язку із поняттями природної справедливості (с. 27, 68–70),

природної рівності (с. 76–77), “духу” та “душі” права (с. 28). На наш погляд,

визначення основоположних принципів права як “змістовних моральних

стандартів”, які підтверджують “своєрідну “конвергенцію” природного й

позитивного права” (с. 14), мало би логічно призвести також і до необхідності

визнання їхнього специфічного синкретичного характеру, а такождо їх розгляду як

специфічної соціонормативної форми, в якій втілюється єдність права і моралі.

Здійснена на сторінках книги деталізація змісту основоположних принципів

права дає достатньо повне уявлення про їх юридичне значення і, як видається,

повинна стати вельми корисною у різних сферах юридичної діяльності – від

правотворчості, правотлумачення й правозастосування до правової освіти й

виховання.Зокрема, зазначимо ретельне опрацювання автором змісту засад

справедливості та рівності. На особливу увагу заслуговує запропонована

конкретизація засади “диференційованої рівності з можливістю вчинення

позитивних дій”, котра містить теоретичне узагальнення сучасної концепції

правової рівності (с. 101). Цікавим є й запропонований автором підхід до

вирішення проблеми несправедливих законів на підставі їхньої аналогії із

нікчемними та оспорюваними правочинами (С. 66). Поряд із цим зазначимо, що, на

наш погляд, дослідження соціальних аспектів справедливості (С. 46–48),

безперечно, лише виграло би, якби у ньому (а зрештою, й у інших розділах) поряд

із працями античних та сучасних вітчизняних та зарубіжних філософів і науковців,

відображені також і розробки з цього питання, здійснені у радянській

юриспруденції.

Звертаючись до значної кількості сучасних – як вітчизняних, так і зарубіжних

– доктринальних джерел, автор детально структурує розглянені принципи,

виокремлюючи в них матеріальні, формальні, й процедурні аспекти; розкриває

ідейний зміст, соціальні функції та юридичне значення розглядуваних

основоположних засад права. Втілення основоположних принципів у позитивному

праві досліджується на широкому емпіричному матеріалі вітчизняної та зарубіжної

юридичної практики із залученням численних актів національного й зарубіжного

законодавства та конституційного судочинства. Стосовно останніх зазначимо, що в

монографії, вперше в українському правознавстві, проаналізовано використання

низки основоположних принципів права у рішеннях Конституційного Суду

України (с. 94–95 тощо). Гадаємо, що ґрунтовне системне дослідження матеріалів

практики єдиного органу конституційної юрисдикції України становить вагомий внесок до загальнотеоретичного осмислення вироблених ним правотлумачних

положень та правових позицій.

Видається прикметним та цінним використання не лише юридичних,

соціологічних і політологічних праць, але й такої досить малодослідженої в

українському правознавстві групи доктринальних джерел, як офіційні документи

сучасних християнських конфесій.

Отримані у дослідженні результати мають не лише теоретичне, але й

незаперечне практичне значення. Так, наприклад, не можна недооцінити юридико-

практичного значення експлікованих у монографії зв’язків між засадою

справедливості, з одного боку, та рівності й пропорційності, зіншого (с. 52). Попри

давні філософсько-правові витоки такого трактування означених засад, у практиці

вітчизняного судочинства (зокрема, конституційного) іноді має місце редукування

справедливості до формальної рівності. Обґрунтованою й практично значущою

видається також і пропозиція щодо необхідності поширення встановленого у

податковому законодавстві України правила про конфлікт інтересів на інші галузі

публічного права (с. 185).

Безперечно, означеним вище не вичерпується позитивне значення виконаної

наукової роботи. Однак, поряд із цим, хотілося б звернути увагу й на низку тих

положень дослідження, котрі, на наш погляд, мають дискусійний та неоднозначний

характер.  Серед таких положень насамперед варто виокремити обстоюване дослідником

поняття основоположних принципів права. Авторське трактування природи

загальних принципів права загалом збігається із загальноприйнятою у сучасному

правознавстві концепцією, згідно з якою їх розглядають як певні “ідеї, котрі стали

вимогами в процесі їх історичного розвитку” (с. 26). Сам процес перетворення

принципів-ідей у принципи-вимоги описується таким чином: “Спочатку принцип

зазвичай є ідеєю, що виникає лише спорадично як мрії окремих умів чи як легкий

відтінок інших форм духовності; поволі вона втілюється в соціальних практиках,

поступово набуваючи визнання і вимагаючи реформ існуючого порядку...” (с. 25).

Керуючись цим, далі пропонуємо наступну дефініцію поняття основоположних

принципів права: “під основоположними принципами права слід розуміти систему

найбільш загальних і стабільних імперативних вимог, закріплених у праві, які є

концентрованим виразом найважливіших сутнісних рис та цінностей, що

притаманні цій системі права, і визначають її характер і напрямки подальшого

розвитку” (С. 37).

На наш погляд, деякі формулювання, використані у запропонованій дефініції,

зумовлюють появу запитань стосовно авторського розуміння специфіки форм

існування принципів. Адже віднесення ознаки “закріпленості у праві” до складових

поняття принципів, мабуть, свідчить про підтримку автором концепції принципів

як засад, так чи інакше зафіксованих у позитивному праві (на наш погляд, такий

висновок підтверджується і вжитим у дефініції терміном “система права” (замість

“правова система”), а також ілюструванням основних положень дослідження на

матеріалі саме офіційно фіксованих, позитивно-правових форм вираження

принципів.

Ознака “закріпленості у праві” традиційно асоціюється із наданням нормам та

засадам зовнішнього вираження, насамперед у письмовій формі. Відтак можна

зробити висновок, що автор підтримує концепцію принципів як писаних засад

права. Однак це суперечить наведеним твердженням про те, що основоположні

принципи – це радше “ius non scriptum” (неписане право), ніж “ius scriptum” (писане право); навіть після їх закріплення в юридичних актах вони – лише “ius

scriptum sensu grammatico” (записане право), а не “ius scriptum sensu

iuridico”(писане право) (с. 36). З огляду на це визнання “закріплення в праві”

головною ознакою основоположних принципів сприймається як певна логічна

непослідовність. Як видається усунення якої було б можливе лише за умови, що

під правом, в якому повинні бути закріплені принципи, автор має на увазі не

позитивне, а природне право (певною мірою таке розуміння допускає наведене на

с. 24 поняття права, яке містить певні природно-правові елементи, а також

неодноразові згадки про природне право на інших сторінках книги (с. 114, 136,

151–152, 169, 170, 174 та ін.). Однак гіпотетична конструкція “закріплення у

природному праві” видавалось би достатньо неоднозначною та спірною).

Мабуть, означена проблема не могла б виникнути за умови визнання суттєвою

ознакою поняття основоположних принципів не документальних, а діяльнісних

форм їх існування, та звернення до концепції “принципу як звичаю застосування

норми”, в якій саме правозастосовна практика розглядається як форма існування

принципів (цю концепцію нині обстоює Є.В. Скурко, праці якої, відзначимо,

використовувались у розглядуваному дослідженні). Принципова можливість

розробки проблеми саме в такому ключі позначена у положеннях монографії про

те, що “наповнення принципів нормативним змістом відбувається в процесі

практичної діяльності різних гілок влади” та у визнанні того, що “важливу і

динамічну роль як у вираженні принципів, так і в екстраполяції їх щодо питань, які

виникли вперше, часто відіграють і суди” (с. 30).Окрім цього, діалектичне осмислення процесу становлення й формування

основоположних принципів потребує розгляду не лише ідеальних форм їх

існування (ідеї, вимоги) але й, – в аспекті взаємозв’язку сущого і належного у

праві, – також і характеру їхніх зв’язків із предметом правового регулювання та з

динамікою правовідносин. На відміну від ідей, правові відносини як соціально-

емпірична форма існування принципів права поки що не привернули достатньої

уваги дослідників. Цей підхід дає змогу розглядати принципи не лише як засади

регулювання, але й функціонування правовідносин (принципи дії), як об’єктивні

соціально-правові закономірності, засобами відображення та моделювання яких,

своєю чергою, виступають відповідні правові ідеї.

На наш погляд, така постановка питання могла би стати логічним

продовженням тези про те, що “...будь-яка загальна ідея проходить крізь історію у

своїх специфічних формах, обумовлених особливостями буття людей і рівнем їх

цивілізації” (с. 25), а також того, що витоки права “знаходяться в реальному житті,

в існуючих потребах суспільного розвитку”; “оцінюючи роль держави у процесі

правоутворення, не слід забувати, що сьогодні чимала кількість норм права

створюється недержавними суб’єктами, багато правил поведінки виникають і

існують у надрах самого життя, а держава лише санкціонує їх” (с. 170–171). Як

видається, подальший розвиток наведених положень у зв’язку із предметом

дослідження дав би змогу його авторові визнати й факт існування основоположних

принципів права такожу позазаконодавчих соціально-емпіричних формах.

Певна відсутність уваги до чинників соціологічного порядку зумовив також і

те, що саме виникнення новочасних просвітницьких принципів-ідей рівності і

свободи (с. 76) залишається, принаймні частково, явищем загадковим. Згадавши

про те, що за доби буржуазних революцій набула особливої популярності

концепція “рівності можливостей” та виклавши її зміст, автор констатує: “Тому

зрозуміло, що починаючи принаймні із середини ХVІІІ ст. став наростати рух за політичну і правову рівність усіх громадян” (с. 79). Таке твердження дає підстави

для пояснення розвитку згаданого політичного й правового руху причинами

насамперед ідеального, ментального плану. Навряд чи можна вважати достатньою

вказівкою на соціальні причини саму по собі згадку про “прагнення правовими

методами забезпечити вільну конкуренцію” (там само). Відзначаючи цілком

слушне твердження про генетичний і культурний зв’язок сучасної свободи (радше,

сучасної ідеї свободи) із ринковою економікою і капіталізмом (с. 107), зазначимо,

що значення цієї тези “розчиняється” поміж посиланнями на розвиток в ХIV та

ХV ст. на Заході “почуття індивідуалізму” (с. 105), який відображений на рівні

політичної теорії (с. 107).

Представлене у книзі переважно ідеально-деонтичне трактування принципів

як ідей та вимог спричинилось до того, що практичні (соціологічні) аспекти

принципів, проблеми й можливості їх реального втілення у правову систему

України фактично залишились поза сферою дослідження. Самажлише констатація

закріплення низки основоположних принципів у законодавстві України (с. 158,

168, 172, 177) навряд чи спроможна відповісти на питання про перспективи й

проблемні моменти реалізації, соціального просування цих загальних засад у

практику. Необхідність же детального розгляду цих питань зумовлена тим, що, на

наш погляд, Україна належить саме до тих держав, котрі, як зазначено в

монографії, “в минулому не мали уявлення про верховенство права, а сьогодні

впроваджують у свою правову систему її елементи”. Ці держави не мають

культурного фундаменту, цінностей і переконань, необхідних для їх здійснення,

що суттєво ускладнює ситуацію з верховенством права...” (с. 177) У контексті проблеми зовнішніх форм вираження принципів варто вказати й

на те, що, на наш погляд, потребує певного роз’яснення й згадана на с. 35

“дуалістична” концепція, згідно з якою основоположні (загальні) принципи права

можуть розглядатись і як зміст права, і як його форма (джерело). Викликає

заперечення можливість віднесення принципів до форм (джерел) права, оскільки,

як відомо, джерелом права є його зовнішня форма – “такий спосіб об’єктивації,

зовнішнього прояву, матеріально-знакової фіксації змісту норми, який засвідчує її

державну загальнообов’язковість та гарантованість”. Адже розгляд принципів не

як складової джерел права, а саме як самостійного джерела, не допускає

ототожнення їх із нормативно-правовими актами, нормативними договорами чи

прецедентами. У такому разі знову ж таки виникає питання про особливий спосіб

зовнішнього вияву принципів як самостійних джерел права. Однак це питання

автор, нажаль, залишає відкритим.

Є спірними також і окремі твердження, за посередництвом яких розкривається

зміст основоположних принципів.

Так, зокрема, важко погодитись із таким положенням, котре, на думку автора,

входить до змісту принципу правової визначеності: “нормативно-правові акти

повинні пропонувати повне врегулювання суспільних відносин, не допускаючи

існування прогалин” (с. 185). По-перше, ідеал безпрогалинного правового

регулювання є завідомо нездійсненним з низки об’єктивних причин. Окрім цього,

абсолютний та беззастережний характер наведеного твердження не враховує

суттєвих відмінностей між юридичними засобами регулювання публічних та

приватних відносин. Адже в останньому випадку прогалини заповнюються саме за

допомогою основоположних принципів права (справедливості, добросовісності,

розумності)! Дещо сумнівною видається й практична цінність такого висновку: “на

превелике щастя, для примусово-правових врегулювань існує один незаперечний

критерій: обмеження свободи є справедливим тоді, коли з ним може погодитися

кожен: легітимним є будь-який добровільно визнаний примус” (с. 44). Буквальне

розуміння цього твердження, наведеного автором із посиланням на О. Гьофе, мало

б призвести до висновку про несправедливість більшості конкретних

правообмежень у будь-якому сучасному правопорядку – насамперед з огляду на

наявну соціальну диференцію.

Є не зовсім зрозумілим і віднесення автором правових прецедентів до числа

актів, “при створенні яких держава відходить на другий план” (с. 171).

Зазначимо й окремі неточності, допущені у зверненні до історичних аспектів

досліджуваної проблематики. Зокрема, не можна погодитись із тим, що “ідея

природного стану і теза про те, що він відрізняється повною свободою, – гіпотези,

абсолютно чужі для античних і середньовічних текстів” (С. 105). Наведене вище

категоричне твердження спростовується низкою фрагментів творів кініків,

Платона, Ксенофонта та ін. (Ксенофонт, Кіропедія, VI 24; Платон, Держава

VII 520, Політик 267 d, 272 a).

Втім, наявність окремих дискусійних моментів аж ніяк не спростовує

загального висновку про позитивне значення монографії для української

юриспруденції. Запропоновані автором результати значної систематизаторської

роботи та низка теоретичних узагальнень характеризуються науковою новизною й,

безперечно, є вагомим внеском у сучасний стан розробки проблеми системи та

змісту основоположних принципів права.

––––––––––––––––––––

1. Див. напр.: Мальцев Г.В. Социальная справедливость и право. – М.: Мысль, 1977.

2. Офіційний вісник України. – 2004. – № 45. – Ст. 2975.

3. Скурко Е.В. Принципы права. – М., 2008.

4. До нечисленних винятків належить праця В.Н. Протасова “Что и как регулирует

право” (М.: Юрист, 1995. – С. 47–48).

5. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави, 2008. – С. 126.

6. Див. також: Антология кинизма. Фрагменты сочинений кинических мыслителей.

Антисфен, Диоген, Кратет, Керкид. – М.: Наука, 1984. – С. 11; Гуторов В. А. Античная

социальная утопия: Вопросы истории и теории. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1989. – С. 204, 212–

217.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук