Головна

СПІВВІДНОШЕННЯ ТАКИХ ОЗНАК ЯК СУСПІЛЬНО НЕБЕЗПЕЧНЕ ДІЯННЯ І СПОСІБ ЙОГО ВЧИНЕННЯ У СКЛАДІ ЗЛОЧИНУ “ГЕНОЦИД” О. Денькович


СПІВВІДНОШЕННЯ ТАКИХ ОЗНАК ЯК

СУСПІЛЬНО НЕБЕЗПЕЧНЕ ДІЯННЯ І СПОСІБ

ЙОГО ВЧИНЕННЯ У СКЛАДІ ЗЛОЧИНУ “ГЕНОЦИД”

О. Денькович

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

Доведено, що за чинним формулюванням диспозиції ч. 1 ст. 442 Кримінального

Кодексу України з об’єктивного боку склад злочину “Геноцид”, окрім іншого,

характеризується такими ознаками, як діяння та спосіб. На підставі аналізу положень

міжнародних актів запропоновано внести зміни у ч. 1 ст. 442 КК України.

Ключові слова: суспільно небезпечне діяння, спосіб, взаємозв’язок.

У диспозиції ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України законодавцем

сформульовано ознаки складу злочину “Геноцид”. Зокрема, геноцидом є діяння,

умисно вчинене з метою повного або часткового знищення будь-якої

національної, етнічної, расової чи релігійної групи шляхом позбавлення життя

членів такої групи чи заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень, створення для

групи життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення,

скорочення дітонародження чи запобігання йому в такій групі або шляхом

насильницької передачі дітей з однієї групи в іншу.

Об’єктивна сторона складу злочину “Геноцид” у рамках ч. 1 ст. 442 КК

України не була предметом самостійного дослідження. В українській

кримінально-правовій літературі увага питанню кримінальної відповідальностіза

геноцид майже не приділялася. Цей склад злочину аналізували лише в науково-

практичних коментарях КК України (за редакціє

ю М.І. Мельника,

М.І. Хавронюка, С.С. Яценка, В.В. Сташиса, В.Я. Тація та ін). Об’єктивну

сторону складу злочину “Геноцид” науковці аналізували у Російській Федерації,

зокрема В.М. Вартанян [4] та Н.В. Мошенський [13]. Однак у цих наукових

працях склад злочину “Геноцид” розглядали в рамках КК Російської Федерації, а

робота Н.В. Мошенськоїзосереджена в основному на аналізі геноциду як

злочину за міжнародним правом. Питання інституту відповідальності за геноцид

певною мірою висвітлювали науковці у сфері міжнародного права [8, 11, 12].

Однак ці напрацювання стосуються виключно міжнародної відповідальності за

цей злочин, її характеру, суб’єктів та змісту. Сам склад злочину “Геноцид”, зміст

його ознак залишились поза увагою цих авторівАналіз диспозиції ч. 1 ст. 442 КК України показує, що формулювання ознак

об’єктивної сторони складу злочину “Геноцид” є не зовсім вдалим. Однією із

проблем щодо формулювання ознак об’єктивної сторони складу злочину, що

розглядається, є питання про те, яку з ознак складу злочину “Геноцид” у ч. 1

ст. 442 КК України сформульовано за допомогою наступних словосполучень:

позбавлення життя членів будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної

групи чи заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень, створення для групи

життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення,

скорочення дітонародження чи запобігання йому в такій групі або насильницька

передача дітей з однієї групи до іншої. За такого викладу диспозиції ч. 1 ст. 442

КК України не зрозуміло, чи вказані словосполучення конкретизують наявний у

диспозиції ч. 1 ст. 442 КК України термін “діяння” і тим самим формулюють таку ознаку об’єктивної сторони складу злочину як спосіб. З іншого боку, можливо

вказані словосполучення стосуються терміна “знищення”, яке є метою вчинення

суспільно-небезпечного діяння і характеризує суб’єктивну сторону складу

злочину “Геноцид”. Тобто за наявним у ч. 1 ст. 442 КК України формулюванням

незрозумілим є те, чи то діяння умисно вчиняється шляхом позбавлення життя

членів будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи, заподіяння

їм тяжких тілесних ушкоджень, створення для групи життєвих умов,

розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення, скорочення

дітонародження, чи запобігання йому в такій групі або шляхом насильницької

передачі дітей з однієї групи до іншої, чи то знищення відбувається цими

шляхами. Не допомагають вирішити це питання і наявні у ч. 1 ст. 442 КК України

знаки пунктуації, адже поставлені у цій частині статті коми або виділяють

дієприкметниковий зворот або зазначають переліки.

Для вирішення цієї проблеми доцільно звернутися до інших джерел права, у

яких сформульовано ознаки складу злочину, що розглядається. КК України не є

єдиним нормативно-правовим актом у якому сформульовано ознаки складу

злочину “Геноцид”. До таких актів також належать Римський статут

Міжнародного кримінального суду від 17.07.1998 року (далі – Статут) та

Конвенція про запобігання злочинові геноцид та покарання за нього від

09.12.1948 року (далі – Конвенція). У цих джерелах права об’єктивна сторона

складу злочину “Геноцид” сформульована так: геноцид – це одне з перелічених

діянь:

1) вбивство членів такої групи;

2) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам

такої групи;

3) умисне створення для такої групи таких життєвих умов, які розраховані на

повне чи часткове її фізичне знищення;

4) заходи, спрямовані на запобігання дітонародження в такій групі;

5) насильницька передача дітей з однієї людської групи до іншої. Отже, у цих міжнародних актах чітко зазначено, що вказані словосполучення

вказують на об’єктивну сторону складу злочину “Геноцид”. Оскільки КК України

було прийнято 5 квітня 2001 р., то враховуючи положення ч. 1 ст. 9 Конституції

України, ч. 5 ст. 3 КК України, у ч. 1 ст. 442 КК України законодавець мав би

бути врахувати наявні зобов’язання за міжнародним правом. Тому

неоднозначність формулювання ч. 1ст. 442 КК України зумовлена лише

недоліками словесного її викладення, а зазначені вище словосполучення

стосуються терміна “діяння” і формулюють об’єктивну сторону складу злочину

“Геноцид”.

Іншою проблемою щодо визначення ознак об’єктивної сторони складу

злочину, що розглядається, є питання про те, яку саме ознаку об’єктивної

сторони складу злочину “Геноцид” (діяння чи спосіб) сформульовано за

допомогою вказаних словосполучень (а саме, позбавлення життя членів будь-якої

національної, етнічної, расової чи релігійної групи чи заподіяння їм тяжких

тілесних ушкоджень, створення для групи життєвих умов, розрахованих на повне

чи часткове її фізичне знищення, скорочення дітонародження чи запобігання

йому в такій групі або насильницька передача дітей з однієї групи до іншої).

Проблема об’єктивної сторони складу злочину в цілому та окремих її ознак,

в тому числі і способу, були предметом багатьох наукових досліджень. Однак

єдності думок у розумінні поняття способу як ознаки складу злочину немає Загалом у науковій літературі сформувалося декілька підходів щодо розуміння

способу вчинення злочину. Одна група авторів розглядає спосіб як певну форму

вираження злочинного діяння або бездіяльності [2, с. 181; 15, с. 3–4]. Однак з

таким визначенням навряд чи можна погодитись. Якщо розглядати форму як

зовнішній вияв якого-небудь явища, пов’язаний з його сутністю, змістом

[5, с. 1328], то розуміння способу як форми вчинення злочину приводить до

ототожнення самої дії (бездіяльності) і способу її вчинення, оскільки зовнішнім

виявом злочину є саме дія або бездіяльність.

Інші науковці, зокрема у галузі криміналістики, визначають спосіб як

окремі комплекси дій [3, с. 65], або єдиний комплекс дій, або систему дій, які

злочинець використовує для вчинення злочину [7, с. 10]. Розвиваючи цей

підхід, І.Ш. Жорданія визначає спосіб як систему взаємопов’язаних,

цілеспрямованих актів поведінки, дій, операцій, прийомів, рухів, що

застосовуються злочинцем при вчиненні злочину [6, с. 12-–0, 90]. При цьому,

на думку автора, рухи становлять собою спосіб вчинення прийомів. Сукупність

прийомів служить способом здійснення операцій. Система операцій є способом

вчинення дій тощо. Однак і такі підходи видаються не зовсім вдалими. Ще

В.М. Кудрявцев [9, с. 70] зазначав, що інколи через особливості конкретного

злочину те, що ми називаємо злочинною дією, охоплює фактично декілька дій

винного. Саме тому у згаданих визначеннях спосіб вчинення злочину

ототожнюється зізлочинним діянням.

Найбільш доречною є позиція, яку висловив В.М. Кудрявцев [9, с. 71–75] і

розвинули інші науковцями [14, с. 22; 1, с. 7], відповідно до якої під способом

розуміється певний порядок, метод, послідовність рухів і прийомів, які

використовуються особою для вчинення злочину. Таким чином будь-яке діяння

особи, в тому числі і злочинне, характеризується певним способом. Інша справа,

що не у всіх випадках законодавець визнає спосіб обов’язковою ознакою складу

злочину і називає його у диспозиції відповідної статті. Тоді певне діяння

визнається злочином незалежно від способу його вчинення. У випадку, коли у

диспозиції кримінально-правової норми зазначено конкретні способи вчинення

злочину, саме ці способи вважає законодавець суспільно небезпечними.

Вчинення цього діяння іншим способом або не є злочином взагалі або становить

собою інший склад злочину. Спосіб властивий будь-якому діянню особи. Він іманентний до дії, “входить”

до її змісту, “схований” у ній. Саме тому М.І. Панов обґрунтовано зазначає

[14, с. 34–35], що взаємозв’язок способу вчинення злочину і діяння може бути

настільки тісним, що інколи спосіб по-суті співпадає з діянням. Наприклад, при

побоях і мордуваннях (злочин, передбачений ч. 1 ст. 126 КК України)

насильницький спосіб вчинення злочину за змістом тотожний діянню. Тоді

спосіб окремо у кримінально-правовій нормі не називається і самостійну ознаку

складу злочину не становить.

Проте нерідко спосіб вчинення злочину може становити окрему дію. Однак

у таких випадках спосіб виступає не чимось самостійним, окремим від діяння.

Діяння, яке становить собою спосіб вчинення злочину, включається в інше

“основне” діяння, передбачене кримінальним законом як злочин, носить

допоміжний характер, є необхідною умовою вчинення “основного” діяння і

забезпечує його вчинення. Форма “основного” діяння визначатиме форму та

конкретний прояв “допоміжного” діяння. У названому випадку діяння, яке

становить собою спосіб, визначається прямо законодавцем у статті кримінального закону або з необхідністю випливає із змісту диспозиції статті

та підлягає обов’язковому встановленню в процесі кримінально-правової

кваліфікації.

Незважаючи на існуючі дослідження питання способу як ознаки складу

злочину та його співвідношення з такою ознакою складу злочину, як діяння, у

науковій літературі акцент на проблемі, яку саме ознаку об’єктивної сторони

складу злочину “Геноцид” (діяння чи спосіб) сформульовано у ч. 1 ст. 442 КК

України за допомогою словосполучень “позбавлення життя членів будь-якої

національної, етнічної, расової чи релігійної групи чи заподіяння їм тяжких

тілесних ушкоджень, створення для групи життєвих умов, розрахованих на

повне чи часткове її фізичне знищення, скорочення дітонародження чи

запобігання йому в такій групі або насильницька передача дітей з однієї групи в

іншу”, не було зроблено. Автори науково-практичних коментарів, які торкалися

проблеми складу злочину “Геноцид”, одностайні у тому, що об’єктивна сторона

складу злочину геноцид характеризується такою ознакою, як діяння, яке може

виражатися у: позбавленні життя членів будь-якої національної, етнічної,

расової чи релігійної групи чи заподіянні їм тяжких тілесних ушкоджень,

створенні для групи життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її

фізичне знищення, скороченні дітонародження чи запобіганні йому в такій

групі або у насильницькій передачі дітей з однієї групи до іншої. Така ж

позиція закріплена у Конвенції та Статуті, в яких, чітко вказано, що під

геноцидом розуміють перераховані вище діяння які вчиняються з метою

знищити повністю чи частково будь-яку національну, етнічну, расову чи

релігійну групу. У кримально-правовій літературі Російської Федерації (далі – РФ) це

питання також не знайшло однозначного вирішення. В.Н. Кудрявцев [12, с. 129]

та Н.Ф. Кузнєцова [10, с. 445] вважають, що у КК РФ у ст. 357 “Геноцид”

об’єктивна сторона складу злочину, що розглядається, характеризується двома

ознаками: діянням та способом. При цьому Кузнєцова Н.Ф. зазначає що склад

злочину “Геноцид”, який міститься у ст. 357 КК РФ, чітко відповідає Конвенції.

Однак таке твердження є безпідставним. З формулювання визначення геноциду у

Конвенції бачимо, що про таку ознаку об’єктивної сторони складу злочину, як

спосіб не згадується, а ті словосполучення, які, на думку Н.Ф. Кузнєцової,

вказують на спосіб, насправді позначають таку ознаку складу злочину, як діяння.

В.М. Вартанян, розглядаючи питання об’єктивної сторони складу злочину

“Геноцид”, дійшов висновку, що вказаний елемент складу злочину

характеризується лише однією ознакою: діянням, сформульованим альтернативно

[4, с. 93]. Такоїжпозиції притримується Н.В. Мошенська [13, с. 38].

Проблема того, яку з ознак об’єктивної сторони складу злочину “Геноцид”

у ч. 1 ст. 442 КК України сформульовано як позбавлення життя членів будь-якої

національної, етнічної, расової чи релігійної групи чи заподіяння їм тяжких

тілесних ушкоджень, створення для групи життєвих умов, розрахованих на

повне чи часткове її фізичне знищення, скорочення дітонародження чи

запобігання йому в такій групі або шляхом насильницької передачі дітей з

однієї групи до іншої, виникає у зв’язку з тим, що у ч. 1 ст. 442 КК України

законодавець вживає прийменник “шляхом”. Окрім ч. 1 ст. 442, КК України

міститься ряд статей, в яких законодавець склад злочину формулює з

використанням цього прийменника: ч. 1 ст. 127, ч. 2 ст. 142, ч. 2 ст. 143, ч. 1

ст. 144, ч. 1 ст. 150, ч. 4 ст. 157, ч. 11 ст. 158, ч. 1 ст. 159–1, ч. 1 ст. 173, ст. 174, ч. 2 ст. 180, ч. 1 ст. 188, ст. 188–1, ч. 1, 3 ст. 190, ч. 2 ст. 191, ч. 1 ст. 192, ч. 2

ст. 194, ст. 195, ч. 2 ст. 204, ст. 220, ч. 1 ст. 228, ч. 1 ст. 233, ч. 2 ст. 252, ч. 1

ст. 256, ч. 1, 2 ст. 262, ч. 1 ст. 279, ч. 1 ст. 280, ч. 1 ст. 283, ч. 1, 2 ст. 308, ч. 1,

ст. 312, ч. 1, 2 ст. 313, ч. 2 ст. 320, ч. 3 ст. 342, ч. 2 ст. 347, ч. 2 ст. 352, ст. 354,

ч. 1 ст. 357, ч. 1 ст. 373, ч. 2 ст. 378, ст. 386, ч. 2 ст. 393, ч. 2 ст. 399, ч. 1 ст. 409,

ч. 1 ст. 410, ч. 2 ст. 411, ч. 1 ст. 442. Усі випадки вживання у статтях Особливої

частини КК України прийменника “шляхом” за критерієм словесного

формулювання можна поділити на декілька груп:

1) вживаються словосполучення “ті самі дії, вчинені шляхом” (ч. 2 ст. 252,

ч. 2 ст. 347, ч. 2 ст. 378, ч. 2 ст. 393, ч. 2 ст. 399, ч. 2 ст. 411) або “те саме діяння,

вчинене шляхом” (ч. 2 ст. 194) або “дії, передбачені частиною першою цієї статті,

вчинені шляхом” (ч. 2 ст. 142, ч. 2 ст. 352);

2) кримінально-каране діяння, після якого вживається термін “шляхом”,

позначене окремим словом (решта іззазначених вище статей);

3) вживається словосполучення “діяння, вчинене шляхом” (ч. 1 ст. 442).

У перших двох серед запропонованих вище групах за посередництвом

вживання терміна “шляхом” законодавець вказує на таку ознаку об’єктивної

сторони складу злочину, як спосіб. Саме тому, керуючись принципом

системності права, не повинна бути винятком ч. 1 ст. 442 КК України, у якій

також вживається прийменник “шляхом”. Як вказує А.Ф. Черданцев [16, с. 16],

континентальні системи права, до яких належить і Україна, перейняли

презумпцію римського права про те, що законодавець мислить послідовно і не

впадає в протиріччя сам з собою (legislator non praesumitur sibi ipsi contrarius). Ця

презумпція унеможливлює суперечностей між окремими нормами права, але

спонукає в ході тлумачення ізастосування останніх підходити до права як єдиної

системи, логічно несуперечливої, послідовно викладеної, частини якої

взаємопов’язані та взаємоузгоджені. Отже, з огляду на те, що у ч. 1 ст. 442 КК

України законодавець використав формулювання “діяння, вчинені шляхом”, на

мою думку, він тим самим вказав, що словосполучення “позбавлення життя

членів будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи чи

заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень, створення для групи життєвих умов,

розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення, скорочення

дітонародження чи запобігання йому в такій групі або насильницька передача

дітей з однієї групи в іншу” у складізлочину, що розглядається, вказують на таку

ознаку складу злочину як спосіб, а не діяння. Механізм вчинення діянь, визнаних законодавцем у статтях Особливої

частини КК України такими, за які особа підлягає кримінальній відповідальності,

може бути різним. У деяких випадках такий механізм кримінально-правового

значення не має. У такому випадку особа буде підлягати кримінальній

відповідальності за конкретне діяння незалежно від обраного нею механізму. У

деяких випадках серед усіх можливих механізмів вчинення певного діяння

законодавець вважає, що суспільно-небезпечними є лише деякі з них і особа

підлягатиме кримінальній відповідальності, якщо діяння вчинене або злочинний

результат досягнуто визначеним у статті Особливої частини КК України

способом. У цьому випадку ознаки, властивості або суть такого механізму

вчинення діяння конкретно зазначені у статтях Особливої частини КК України і

тим самим законодавцем конструюється така ознака складу злочину, як спосіб.

Кримінальна караність такого діяння, однак не його зміст, фактично визначається

способом його вчинення. Вище розглядалися два випадки взаємозв’язку способу та діяння у межах

складу злочину:

1) спосіб є іманентним до дії, “схований” у ній, окремо у кримінально-

правовій нормі не названий та не є самостійною ознакою складу злочину;

2) спосіб становить собою окреме “допоміжне” діяння, є необхідною умовою

вчинення “основного” діяння, передбаченого у кримінальному законі як злочин.

У диспозиціях статей Особливої частини КК України, в яких законодавець за

допомогою сполучника “шляхом” вказує на спосіб, має місце другий випадок.

Тобто такий спосіб становить собою окреме діяння та має “допоміжне” значення.

Водночас законодавець також окремо називає зміст “основного” діяння, якому

підпорядковується “додаткове” діяння, що становить собою спосіб. Саме

“основне” діяння визначає усі можливі прояви “додаткового”.

Аналіз диспозицій статей, що зачислені до перших трьох груп, показує, що у

статтях Особливої частини КК України, в яких законодавець за допомогою

прийменника “шляхом” вказує на спосіб діяння, він також одночасно через

окремий термін називає зміст такого діяння. Не є винятком і перша та друга

групи, в яких зміст суспільно-небезпечного діяння безпосередньо у відповідній

частині статті не названий. Однак ці склади злочинів належать до кваліфікованих

складів злочинів, а зміст діяння, яке є кримінально-караним за цими частинами

статей КК України, також можна визначити, проаналізувавши частину першу

відповідної статті. Визначаючи зміст діяння та позначаючи його у складізлочину

окремим терміном, законодавець використовує терміни, які або вказують на

характер дій особи, або на наслідок, який досягається винним. Тобто в усіх

названих вище статтях Особливої частини КК України спосіб лише конкретизує

механізм вчинення діяння, зміст якого визначено шляхом використання окремих

мовних одиниць. Ґрунтуючись на принципі системності права, склад злочину,

передбачений ч. 1 ст. 442 КК України мав би належати до складів злочинів, в

яких спосіб названий як окреме діяння. Однак він відрізняється від інших таких

складів злочинів тим, що у диспозиції цієї статті викладено зміст лише

“додаткового” діяння (способу). “Основне” діяння у ньому назване

термінопоняттям “діяння” і конкретним змістом не наділене. За такої ситуації не

“основне” діяння визначає “додаткове” (тобто спосіб), а фактично спосіб

визначає зміст діяння. Такий висновок випливає з того, що для того, аби

з’ясувати, що саме законодавець розумів під термінопоняттям “діяння”, ми

повинні перевірити, чи може це діяння вчинятися в один із перерахованих

способів. Це ще раз підкреслює недосконалість формулювання диспозиції ч. 1

ст. 442 КК України У чинному КК України та теорії кримінального права термін “діяння”

вживається у подвійному значенні:

1) у ст. 11 КК за посередництвом цього терміна визначається поняття

злочину, тобто фактично “діяння” використовується як синонім терміна

“злочин”;

2) застосовується для характеристики лише однієї з ознак об’єктивної

сторони складу злочину і виражається у двох формах – дії та бездіяльності.

Такі ознаки діяння, за якими воно характеризується як суспільно-

небезпечне, свідоме, вольове, протиправне, вказують на ті властивості, які

характерні для будь-якого злочинного діяння. Однак вони не вказують на

конкретні прояви людської поведінки, які вважаються злочином, і не

розкривають їхній зміст. Цей зміст визначається законодавцем у диспозиціях статей за посередництвом різних мовних одиниць. Тобто для позначення такої

ознаки складу злочину, як “діяння”, законодавець використовує терміно-

поняття, які наділені вужчим змістом ніж терміно-поняття “діяння” і

характеризуються вужчим обсягом (наприклад, заподіяння смерті, порушення

правил, викрадення, збут). Отже, можна стверджувати, що термінопоняття

“діяння” та всі інші термінопоняття, які використовуються законодавцем для

вказівки на конкретний акт людської поведінки, співвідносяться як ціле та

частина, відповідно. Зазначимо, що лише у ч. 1 ст. 442 КК України

законодавець відійшов від принципу вказівки на конкретний акт людської

поведінки, який вважається злочинним, і для позначення такої ознаки складу

злочину, як “діяння”, використав термінопоняття про ціле, а саме – терміно-

поняття “діяння”. А отже, фактично можна було б стверджувати, що ч. 1 ст. 442

КК України охоплює усі конкретні вияви людської поведінки (усі терміно-

поняття про частину). Однак тут слід пам’ятати, що окрім вказівки на

суспільно-небезпечне діяння як ознаку складу злочину, у диспозиціях статей

законодавець вказує на інші ознаки складу злочину. Ці ознаки складу злочину

перебувають у взаємодії, впливають на зміст та обсяг один одного. Тому

вказуючи у ч. 1 ст. 442 КК України на інші ознаки складу злочину, а саме –

потерпілого, спосіб, мету, законодавець звузив обсяг термінопоняття “діяння”, і

хоча конкретно не вказав на зміст цього термінопоняття, однак певним чином

обмежив його обсяг. Тому незважаючи на те, що встановити, які саме акти

людської поведінки становлять собою злочин “Геноцид” з формулювання

диспозиції ч. 1 ст. 442 КК України, ми не можемо, ми можемо за

посередництвом використання інших ознак складу злочину окреслити рамки

такої поведінки. Отже, діяння, яке в ч. 1 ст. 442 КК України назване як

злочинне, окрім загальних ознак, властивих будь-якому діянню як акту

людської поведінки, повинне відповідати таким ознакам 1) таке діяння повинно бути можливим виконати у способи, перераховані у

ч. 1 ст. 442 КК України, а саме – шляхом позбавлення життя членів такої групи

чи заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень, створення для групи життєвих

умов, розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення, скорочення

дітонародження чи запобігання йому в такій групі або шляхом насильницької

передачі дітей з однієї групи до іншої;

2) потенційно таке діяння може завдати шкоду об’єктові цього злочину, –

безпеці людства.

Окреслення законодавцем за посередництвом інших ознак складу злочину

рамок змісту суспільно-небезпечного діяння, за яке передбачена відповідальність

у ч. 1 ст. 442 КК України, у будь-якому випадку не вказує на конкретні прояви

людської поведінки, які визнаються злочином за цією статтею. Це призводить до

ситуації, коли практично майже будь-який акт людської поведінки можна

“підвести” під ч. 1 ст. 442 КК України. Ми вже зазначали, що те, що суспільно-

небезпечне діяння у складі злочину “Геноцид” позначено термінопоняттям

“діяння”, зумовлено недоліками словесного формулювання диспозиції ч. 1 ст. 442

КК України. Однак важливим є не форма, а зміст. Аналіз інших нормативно-

правових актів, що стосуються цієї проблематики, а саме – Конвенції та Статуту,

показує, що суспільно-небезпечне діяння у складі злочину “Геноцид” мало б

позначатися такими словосполученнями: позбавлення життя членів групи чи

заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень, створення для групи життєвих умов,

розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення, скорочення дітонародження чи запобігання йому в такій групі або насильницька передача

дітей з однієї групи до іншої.

Отже, фактично спосіб, зазначений у ч. 1 ст. 442 КК України, шляхом

словесного переформулювання (зміни форми) слід перевести у діяння. За таким

переформулюванням злочином “Геноцид” (за наявності усіх інших ознак складу

злочину) позначатимуться такі діяння:

1) позбавлення життя членів національної, релігійної, расової або етнічної

групи;

2) заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень;

3) створення для групи життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її

фізичне знищення;

4) скорочення дітонародження в групі;

5) запобігання дітонародженню в такій групі;

6) насильницька передача дітей з однієї групи до іншої

1. Анісімов Г.М. Зловживання довірою як спосіб вчинення злочину: поняття та

кримінально-правове значення: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Харків, 2003. –

20 с.

2. Брайнин Я.М. Уголовная ответственность и ее основание в советском уголовном праве.

– М.: Юрид. лит., 1963. – 275 с.

3. Васильєв А.Н., Мудьюгин Г.Н., Якубович Н.Я. Планирование расследования

преступлений. – М.: Госюриздат, 1957. – 190 с.

4. Вартанян В.М. Уголовная ответственность за геноцид: Дис… канд. юрид. наук:

12.00.08. – Ставрополь, 2000. – 166 с.

5. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і головн. ред. В.Т.

Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ “Перун”, 2001. – 1440 с.

6. Жордания И.Ш. Структура и правовое значение способа совершения преступления. –

Тбилиси: Сабчота Сакартвело, 1977. – 232 с.

7. Зуйков Г.Г. Криминалистическое учение о способе совершения преступления.

Автореф. дис. д-ра юрид. наук. – М., 1970. – 31 с.

8. Кибальник А.Г. Преступление и ответственность в международном уголовном праве. –

Ставрополь: Ставропольсервисшкола, 2002. –62 с.

9. Кудрявцев В.Н. Обьективная сторона преступления. – М.: Госюриздат, 1960. – 244 с.

10. Курс уголовного права. Особенная часть. В 5-ти томах. Том 5. Ученик для вузов. Под

ред. доктора юридических наук, профессора Г.Н. Борзенкова и кандидата юридических

наук, профессора В.С. Комісарова. – М.: ИКДЗерцало-М, 2002. – 468 с.

11. Лукашук И.И., Наумов А.В. Международное уголовное право: Учеб. – М., Спарк, 1999.

– 287 с.

12. Международное уголовное право. Учебн. пособие / Под общей ред. В.Н. Кудрявцева.

2-е изд. перераб. и доп. – М.: Наука, 1999. – 264 с.

13. Мошенская Н.В. Проблемы ответственности за геноцид. – Москва, 2003. – 80 с.

14. Панов Н.И. Способ совершения преступления и уголовная ответственность. – Харьков,

1982. – 160 с.

15. Пономарева Н.П. Уголовно-правовое значение способа совершения преступления.

Автореф. дис. канд. юрид. наук / М., 1970. – 20 с.

16. Черданцев А.Ф. Системообразующие связи права // Советское государство и право. –

1974. – № 8. – С. 10–17.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук