Головна

ЗДІЙСНЕННЯ СУДАМИ ВОЛОСЬКОГО ПРАВА СУДОЧИНСТВА У КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ (XIII–XVIII ст.) Р. Шандра


ЗДІЙСНЕННЯ СУДАМИ ВОЛОСЬКОГО

ПРАВА СУДОЧИНСТВА У КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ

(XIII–XVIII ст.)

Р. Шандра

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна,

e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

 

 

 

Розглянуто систему судів волоського права, досліджено їхні повноваження, порядок

здійснення судочинства та систему покарань, що застосовувались цими судами.

Здійснено розмежування компетенції окремих ланок судів волоського права.

Ключові слова: волоське право, кнез, крайник, громада.

Протягом тривалого часу (приблизно з ХІІІ по XVIII ст.) на українських

землях поширювалось волоське право, яке регламентувало правові відносини у

сфері сільського самоврядування та судочинства, взаємовідносини органів

сільського самоврядування та сільських судів з органами держави тощо.

Найбільшого поширення волоське право здобуло на землях Закарпаття, Буковини

та Галичини.

Суди волоського права становили окрему систему та характеризувалися

низкою особливостей у здійсненні кримінального судочинства порівняно зіншими

сільськими судами, які діяли на зазначених вище землях (судами руського

(українського) та німецького (маґдебурзького) права).

До системи судів волоського права входили сільський суд, який очолював

голова сільської общини так званий “кнез”, зборові (окружні) суди (суд групи

сільських общин, що належали до одного сільського округу – країни, клю

ча,

волості тощо), суд окружного сільського адміністратора (крайника, воєводи тощо).

Кожен із цих судів був наділений повноваженнями у сфері кримінального

судочинства та відігравав суттєву роль ужитті сільської громади.

Найнижчою ланкою у системі судів волоського права був суд сільської

громади. До його складу, переважно, входили голова сільської общини (кнез) та

присяжні. Цей суд відігравав роль суду першої інстанції [1, с. 68]. Кількість

присяжних у складі суду волоського права не перевищувала семи осіб. Голова

сільської общини волоського права міг здійснювати судочинство лише у незначних

кримінальних справах та в присутності сільської громади [2, с. 21]. Одноособовий

розгляд кримінальних справ, скоріш за все, до його компетенції не входив.

Досліджуючи особливостіздійснення судочинства у селах волоського права на

підставі матеріалів податкових ревізій, відомий український історик І. Линниченко

зазначив, що громади вказаних сіл самостійно слідкували за порядком, а

судочинство здійснювалось усією громадою [3, с. 184]. Це свідчиьть про те, що до

складу сільського суду волоського права входили усі повноправні члени сільської

громади У цьому випадку можна порівняти сільські суди німецького (маґдебурзького)

права, де до складу суду входив сільський голова (солтис або війт) та колегію

лавників кількістю від трьох до дванадцяти осіб. Наприклад, повний склад

війтівсько-лавничого суду у с. Чуква становили семеро лавників та ленд-війт

[4, с. 80]. Польський вчений О. Бальцер вважав, що склад сільського суду

волоського права був подібний до суду німецького (маґдебурзького) права і мав  лише ту відмінність, що до голови сільської общини застосовувавсяли термін

“кнез” (“князь”) [5, с. 110]. Насправді ж відмінностей між цими судами було

значно більше.

Якщо у суді німецького права рішення приймали війт та лавники, то у судах

волоського права рішення приймали усією громадою. Участь у судовому процесі

присяжних була пов’язана з виконанням ними поліцейських, адміністративно-

господарських та фінансових повноважень. В силу їх виконання, присяжні були

більше проінформованими порівняно з іншими селянами, у зв’язку з чим подана

ними інформація могла мати вирішальне значення для винесення рішення. Окрім

цього, присяжні були присутніми на допитах і засвідчували зізнання

обвинувачених, яких допитували на тортурах [6, с. 52]. Отже, вони володіли

інформацією щодо вчинених злочинів та проступків і могли під присягою

повідомити її громаді. Якщо сліди злодія вели до села, то про це сповіщалось

присяжного [7, с. 215], який вживав заходів по виявленню злочинця за допомогою

процедури “гоніння сліду”. Отож, присяжний міг надати під час розгляду

кримінальної справи найбільш вичерпну та достовірну інформацію про усі

обставини крадіжки.

Інформацію стосовно різних обставин справи присяжні, безперечно, надавали

під особистою присягою. Складається враження, що присяжні виконували функції

професійних свідків, обов’язком яких було фіксувати усі найважливіші події

громадського та державного значення. Потреба у таких присяжних була пов’язана

з домінуючою усною формою цивільного та кримінального процесу.

Звичай залучати присяжних застосовувався також у “волоських” селах Валахії

та Трансільванії. Присяжні вказаних сіл, під час судового розгляду,

підтверджували правильність повідомленої сторонами інформації, вони

заслуховували свідків, розглядали письмові докази, після чого повідомляли свою

думку усім членам суду. Ця думка могла мати вирішальне значення під час

винесення рішення [8, с. 231]. Безперечно, що такі ж повноваження виконували

присяжні сіл волоського права, розташованих на українських землях (особливо це

стосується Буковини та Закарпаття, де вплив румунського етнічного елемента був

найсильнішим).  Компетенція сільського суду волоського права була досить широкою. Такий

суд виносив вироки в усіх кримінальних справах, окрім справ, які передбачали

смертну кару [1, с. 68] та відносилися до компетенції гродських судів.

Наступною судовою інстанцією були окружні сільські суди волоського права –

так звані “збори” або “зборові суди”. Такі сільські суди проводилися на територіях,

де волоські села лежали групами та утворювали сільські округи (країни, ключі

тощо). Вони проводились один раз або двічі на рік. Склад зборового суду кожного

з судових округів міг мати певні відмінності. Суддів обирали перед початком

судового засідання. До складу суду могли входити окружний сільський

адміністратор (крайник, воєвода), голови сільських общин та інші повноважні

особи.

Повноваження голови окружного (зборового) суду виконували окружні

сільські адміністратори [1, с. 31, 64]. В писемних джерелах, починаючи з XVI ст.,

згадується про участь у зборових судах представників державної влади –

підстарости та надвірного судді. У матеріалах Самбірської економії, датованих

1617 р. в описі складу зборового суду згадуються такі посадові особи, як

самбірський підстароста та підскарбій коронний [9, арк. 131].   Під час здійснення правосуддя окружними (зборовими) судами зобов’язані

були бути присутніми усі повноправні члени сільських громад, що проживали у

селах відповідного сільського округу. Неявка або передчасне залишення засідання

окружного суду суворо карались [1, с. 64]. З часом селянам надано право

відкуплятися від участі в такому суді [10, с. 307].

На зборових судах розглядалися скарги окремих членів сільських громад,

кримінальні справи, проводилось попереднє слідство тощо [1, с. 41, 91]. Рішення

зборових судів у різних категоріях справ найчастіше можна зустріти під назвою

“декрет” (decret) [11, арк. 43].

Ще однією судовою інстанцією волоського права був суд окружного

сільського адміністратора (крайника, воєводи тощо). Судові повноваження

крайників були досить широкими. Спільно з громадами сіл волоського права вони

здійснювали судочинство у великих кримінальних справах. У XVІІІ ст. суд

окружного сільського адміністратора виконував повноваження апеляційної

інстанції по відношенню до зборових (громадських) судів [7, с. 215].

В Галичині окружні адміністратори здійснювали правосуддя у

підпорядкованих їм округах в період між сесіями зборових судів. Селяни могли

безпосередньо звертатися до крайника зі скаргою. Однак, як свідчать документи

Самбірської економії, такий судовий розгляд міг відбуватися за дорученням

старости, який скеровував скаргу за підвідомчістю відповідному окружному

адміністраторові.

Крайник розглядав справу у складі спеціальної комісії, яку він особисто

формував та очолював. До складу комісії входили представники влади на місцях –

“урядовці” та кнези сусідніх сіл. Обов’язково залучались присяжні того села в

якому розглядалась справа, оскільки вони могли мати достовірну інформацію про

предмет спору. Залучались, також, присяжнізінших сіл  Така судова комісія працювала шляхом проведення виїзного засідання. Під час

розгляду справи сторони мали право давати пояснення та залучати свідків.

Рішення комісії виносили, як правило, в усній формі. Разом з цим, з метою

внесення такого рішення у судові книги, крайник міг зафіксувати факт виїзного

засідання у листі, який він особисто підписував. В листі вказувалась фабула

справи, склад комісії, процедура розгляду справи, прийняте у справі рішення, а

такожнадавався дозвіл на внесення змісту листа у судову книгу [12, арк. 39–40].

Хоча справа розглядалась усією комісією, правом прийняття остаточного

рішення був наділений лише окружний адміністратор. У 1663 р. крайник

Розлуцької країни розглядав скаргу Стася Ішайського на дружину Гаврила

Галущича. Скаржник звинувачував жінку у вбивстві його брата – Василя.

Окружний адміністратор прибув у село “в присутності людей віри гідних” (тобто

членів комісії), у їхній присутності вислухав пояснення сторін та показання свідків.

За результатами розгляду було встановлено невинуватість жінки. З метою

засвідчення прийнятого рішення та його внесення до судової книги, крайником

складено відповідний письмовий документ, який він згодом особисто подав на

засідання зборового суду [12, арк. 215–216]. В іншому випадку вдова Маруся

Михайличко з с. Вовче народила дитину і не захотіла повідомити громаді ім’я її

батька. У зв’язку з цим громада передала цю справу на розгляд крайника, який

повинен був приїхати, розглянути справу та призначити покарання [1, с. 190].

Отже, незважаючи на те, що для розгляду справи збиралася спеціальна комісія,

окружний адміністратор приймав рішення самостійно. Що стосується інших членів  комісії, то вони виконували допоміжні факто-фіксуючу, інформаційну та дорадчу

функції.

Поступово сільські суди волоського права обмежуються у здійсненні

кримінального судочинства. Це переважно стосувалося тих справ, у яких

призначалося покарання у вигляді смертної кари. Значна частина кримінальних

справ стала підсудною лише замковим або гродським судами.

Порядок здійснення судочинства щодо мешканців сіл волоського права

гродськими судами розглядав І. Линниченко. Зокрема, у XV ст. Сяноцьким

гродським судом проводилися спеціальні судові засідання (так звані “termini

Valachorum”, “termini castrenses iure Walachorum”). Вчений зазначав, що до складу

такого суду входили представники державної влади (воєвода, каштелян), члени

гродського суду (суддя або підсудок) та представники сільських громад –

окружний сільський адміністратор, голови сільських общин, попи та інші

представники сіл волоського права. На сесії гродського суду могли розглядатись

різні категорії справ: справи, порушені за ініціативою старости, справи, віднесені

до виключної підсудності гродського (міського) суду, майнові справи кнезів

волоського права, претензії однієї общини до іншої. Рішення цих судів повинні

були прийматися на підставі (або, принаймні, з урахуванням правових норм)

волоського права, а судове мито та штрафи стягувались продуктами скотарства

(вівцями або іншою худобою) [3, с. 178–179] Замковий суд Нового Самбора (curia regalis) став для селян першою

інстанцією у кримінальних справах. Він здійснював попередній розгляд

кримінальних справ та передавав їх до тих загальних судів, які мали право

смертного вироку – так зване “право меча” (jus gladii). Це міг бути, зокрема,

війтівсько-лавничий суд цього або іншого міста [13, с. 121].

Важливу роль у кримінальному процесі за волоським правом відігравала

сільська громада. Вона могла взяти на поруки особу, яку вважала обвинуваченою

помилково. При цьому, поручителі брали на себе обов’язок доставити

звинуваченого на суд і були відповідальними у разі його втечі. Взяти особу на

поруки могла як уся громада, так і окремі її члени [1, с. 95–96]. Інколи зборовий

суд доручав обвинувачуваній особі самостійно знаходити собі свідків, які б могли

присягнути на її користь [1, с. 139].

До компетенції громади села волоського права належало виключне право

виносити вердикт (рішення про винуватість або невинуватість обвинуваченого) у

кримінальній справі, порушеній стосовно його мешканців. Винесений громадою

вердикт мав силу незаперечного доказу. Однак він вважався дійсним лише тоді,

якщо був прийнятий одностайно. У випадку відсутності одностайності поміж

членами громади, обвинуваченого віддавали у замкову в’язницю для проведення

додаткового розслідування. Якщо неспростовних доказів вини особи не було

знайдено, судді кримінального суду знову зверталися до громади для винесення

вердикту.

Під час розгляду кримінальної справи громада брала до уваги попередню

поведінку обвинуваченого. Якщо в минулому він не вчиняв ніяких проступків, а

суд не мав доказів вчинення злочину, члени громади надавали присягу і

обвинуваченого звільняли [2, с. 34].

Справи про вбивства, не пов’язані з розбоєм, пролиттям крові шляхтича та

побиття у XVI ст. і протягом майже всього XVII ст. розглядались виключно

полюбовними судами (“людьми до згоди”), склад яких визначався громадою або

адміністрацією замку. Наслідком діяльності таких судів (composition amicabilis,  pojednanie, concordia) було створення судовою практикою специфічної

документації. До неї відносилась мирова угода, котра переважно називалась

“композицією” або “угодою до поєднання” (“braterska miіośж”, “zapowiedź o

pokуj”), письмова порука з боку родичів та громади, записи про сплату головщини

та вини (штрафу). Справи про крадіжки та розбоїзобов’язували громади волоських

сіл розшукувати злочинця по сліду або шляхом “трясіння дому” чи цілого села,

“зводу” та ін. [13, с. 126].

Громада відповідальна за своїх членів згідно з принципом кругової поруки –

засвідчувала їхню моральність, спільно несла відповідальність по різних скаргах

[14, с. 390]. Круговою порукою були пов’язані також члени сім’ї. Голова родини

був відповідальним за усіх членів сім’ї, а також, челяді, комірників та інших

мешканців будинку. Він зобов’язаний був видати злочинця або відбувати

покарання згідно з тяжкістю вчиненого злочину.

Громада виступала на певних етапах кримінального процесу як поліцейський,

слідчий і виконавчий орган. Вона призначала присяжних для визначення

“композиції” (приватна винагорода потерпілому) і для примирення сторін на

підставі правового звичаю. Попередній розгляд справи і визначення винуватця

були обов’язком громади та її органів або органів сільських округів (якщо сторони

належали до громад різних сіл). Усі процесуальні дії відбувалися на місці вчинення

злочину [15, с. 90]. Громада досліджувала злочини, вчинені в межах її території,

переслідувала злочинців, засуджувала їх [14, с. 390  Слідчі функції громади випливали з факту її колективної відповідальності за

нерозкриті злочини. Якщо злочинець не був викритий, або якщо громада його

відпустила чи відмовилась видавати, вся відповідальність покладалась на неї. В

акті Самбірської економії 1610 р. обов’язок видачі громадою злочинця

охарактеризовано як їхній стародавній звичай (wedіug prawa y zwyzcayu ych

dawnego). Цей правовий звичай однаково застосовували у селах руського

(українського), німецького та волоського права [15, с. 90].

Відкриття кримінальної справи в межах громади відбувалося шляхом

використання так званого “поволання” (в судочинстві за маґдебурзьким правом

вживали термін “приволання”, а на сході України – “обволання”). Український

вчений С. Макарчук зазначає, що початок застосування даного правового звичаю

на українських землях датують ХІ–ХІІІ ст.

За своїм змістом це було публічне сповіщення суспільства про вчинений

злочин. За допомогою “поволання” повідомляли про вчинене вбивство або вбивць.

Якщо обставини вбивства були невідомі, “поволання” застосовувалось для

отримання інформації про вчинений злочин від усіх присутніх. Воно також

використовувалось як засіб, що мав сприяти розкриттю інших протиправних

вчинків [14, с. 390]. Така сама процедура застосовувалась для привселюдного

повідомлення про вчинення крадіжки. Вона описана у ст. 34 поширеної редакції

“Руської Правди” (за Троїцьким списком). Потерпілий повинен був оголосити про

крадіжку на торгу. Якщо він після цього знаходив крадену річ у своєму поселенні –

він міг її забрати [16, с. 43]. У науковій літературі цей правовий звичай згадується

під назвою “заклич” [17, с. 87].

У практиці сільських судів Самбірської економії “поволання” могло

застосовуватись не лише як повідомлення про вчинення злочину, а як публічний

протест проти будь-яких незаконних дій. Потерпіла особа “кричала на ґвалт”,

тобто, привселюдно повідомляла щодо вчинюваних проти неї протиправних дій [1, с. 253]. Наведені вище дані свідчать про те, що судами волоського права часто

застосовувались правові норми, закріплені у “Руській Правді”.

В прикарпатських селах волоського права зустрічається ще один звичай

характерний для “Руської Правди” – “звід”. Зокрема у ст. 35 та 36 поширеної

редакції “Руської Правди” (за Троїцьким списком) зазначається, що власник

краденої або втраченої речі, впізнавши свою річ в іншої особи, повинен піти із нею

на “звід”. На “зводі” володілець речі повинен показати власникові особу, в якої він

придбав цю річ. Продавець краденої речі, своєю чергою, був зобов’язаний вказати

у кого він її придбав. Якщо вказати таку особу він не міг, то визнавався злодієм і

платив за крадену річ та за інше майно, що пропало разом із нею [16, с. 43].

Особливості застосування цього правового звичаю деталізують матеріали

судової практики. Ось як описують випадок застосування процедури “зводу” у

селах волоського права. Господар корови, вкраденої у с.Ільнику (Ільницька країна),

помітив її на подвір’ї С. Дашова зі с. Сторона. С. Дашів зізнався у суді, що купив

худобу “при людях” і платив за неї “при наших людях і людях з Підбужа”. Двоє з

присутніх радили йому платити за неї не сумніваючись, оскільки продавець є

надійною людиною. Враховуючи наведені обставини, корову залишили С. Дашіву,

а розшук продавця було покладено на осіб, що гарантували його надійність.

Громада несла колективну відповідальність за вчинення злочину на її території

і тому контролювала укладення договорів купівлі–продажу. Якщо селянин придбав

худобу на території іншої громади і пригнав її додому пізно ввечері, то наступного

ранку повинен був показати її сусідам і вигнати у громадську череду. Це

стосувалось не лише худоби, необхідно було показувати будь-яку куплену річ.

Матеріали Самбірської економії доповнюють Руську Правду, описуючи

практику застосування процедури “зводу”. Впізнавши свою річ, потерпілий

забирав у добросовісного покупця її вартість, а саму річ залишав у нього. Громада

збиралася на суд, на який запрошувала продавця краденої речі, щоб той

підтвердив, чи це та сама річ, яку він продав. Якщо продавець не з’являвся, то річ

залишалась у добросовісного покупця, а потерпілий повинен був продовжувати

процедуру “зводу”. В 1767 р. у с. Волошинове, господар вкраденої речі, впізнавши

в іншої особи, не лише забрав цю річ, але й вимагав повернення того, що було

вкрадено разом із нею. Якщо добросовісність покупця було доведено, то річ не

поверталась. Однак, якщо не було доказів укладення договору купівлі-продажу

стосовно краденої речі, то навіть при посиланні на продавця покупець краденого

повинен був відшкодувати потерпілому вартість речі (с. Вовче Розлуцької країни,

1603 р.) [2, с. 28–30]. Як сільськими так і окружними судами волоського права застосовувалось

“гоніння сліду”. Даний правовий звичай описаний у ст. 77 поширеної редакції

“Руської Правди” (за Троїцьким списком). Це була обов’язкова звичаєва норма

відповідальності громади за вчинені на її територіїзлочини. У випадку відмови від

“гоніння сліду” громада була зобов’язана компенсувати збитки від злочину

потерпілим. Як правило вели слід представники громади у складі присяжного,

кількох громадських сторожів і обов’язково потерпілого. Зазначені особи вели слід

до території сусідньої громади, де передавали слід її представникам. Відмовою

продовжувати вести слід громада, на територію якої він привів брала на себе

відповідальність за вчинену крадіжку і була зобов’язана відшкодувати втрату

волів, коней чи інших матеріальних цінностей потерпілого, тобто платити “дику

виру”. Окрім цього, “гоніння сліду” було засобом відвести від громади підозри у вчиненні злочину [14, с. 391; 16, с. 49, 50]. Отож, громада здійснювала не лише

суддівські повноваження, але й проводила досудове слідство.

За вчинення злочинів та інших проступків суди волоського права накладалися

покарання, розмір яких залежав від суспільної небезпеки вчиненого діяння.

Водночас, навіть у XVII-XVIII ст. спостерігаються архаїчні риси системи покарань

відомої ще уКиївській Русі, які були успадковані населенням українських земель.

Одним із пережитків системи правосуддя Київської Русі був інститут судової

помсти. Право на помсту передбачалося ст. 1 поширеної редакції “Руської

Правди”. Мешканці сіл (незалежно від права, на якому село знаходилось)

застосовували помсту для досягнення справедливості. Ця звичаєва норма

зберігалася протягом тривалого часу навіть після розпаду Галицько-Волинської

держави і широко застосовувалась сільським населенням. Звичай помсти

зобов’язував не лише селян, але й поповичів, простих та шляхетних кнезів. Він діяв

не лише в королівських, але й у церковних і шляхетських маєтках, у селах

волоського та руського (українського) права [15, с. 88; 16, с. 39].

Звичай помсти торкався не лише потерпілого, він охоплював широке коло

його кровних родичів. У разі вбивства одного з членів роду за нього мстився увесь

рід [18, c. 9]. Правовий звичай визнавав право на помсту за батьками, синами,

братами та іншими родичами. Жінки не брали безпосередньої участі у помсті,

однак вони мали право на відшкодування смерті родича [15, с. 88, 89].

Поширення цього правового звичаю викликало відповідну реакцію з боку

держави. Так, посадовими особами Польського королівства на час розгляду справи

встановлювалась досить значна сума, яку повинна була сплатити сторона, що

здійснила помсту (самосуд) незважаючи на заборону суду. У писемних джерелах

вона згадується під назвою “заклад”.

Розмір закладу міг бути різним залежно від особливостей справи. Є суми в 10

та 60 грн а також значно більші суми (1000 грн і більше). При визначенні розміру

закладу суд брав до уваги складність виниклого між сторонами конфлікту, їхнє

суспільне становище тощо. Однак заклад був лише тимчасовим запобіжним заходом, який діяв до

винесення рішення по справі. Очевидно рішення судів не завжди влаштовували

сторони, у зв’язку з чим суди, інколи продовжували дію закладу терміном до трьох

років. Заклад міг скасовуватись за рішенням монарха або його повноважних

представників (наприклад, старости), якщо його застосування визнавалось

недоцільним. З метою недопущення сутичок та подальшої ворожнечі між

сторонами, суд своїм рішенням зобов’язував їх дотримуватись миру (pokoju).

Порушенням миру (zgwaіcenie pokoju) вважались навіть словесні образи однієї

сторони іншою [18, c. 6–7, 17].

Спроби запобігти помсті здійснювались також судами волоського права.

Зборові суди не лише забороняли потерпілим мститися. Вони взагалі забороняли

нагадувати колишнім підсудним про вчинені ним злочини. Так, на зборовому суді

щодо жителя с. Березниця розглядали справау про побиття І. Галиком його

односельця Я. Титунчикова. Незважаючи на те, що І. Галик був покараний, а

Я. Титунчикову нанесли побої, їм заборонялось про це нагадувати під загрозою

грошового стягнення у розмірі 100 грн.

Заклад міг доповнюватись ув’язненням. У 1715 р. на зборовому суді слухалась

справа про непорозуміння між кнезами Гнатом та Іваном Дзюнатиряшами та

смілянськими кнезами Кропивницькими. Конфлікт виник через дружину

Я. Кропивницького, яка каменем розбила ногу дружині Івана Дзюнатиряша Вислухавши свідків, суд вирішив посадити обох жінок до в’язниці, оскільки вони

обидві постійно сваряться. Окрім цього, жінки повиннізаплатити по 3 грн. штрафу

та судові витрати. А та з жінок, котра знову розпочне сварку, зобов’язана буде

заплатити 14 грн штрафу, а такожвідбути тиждень у в’язниці [1, с. 195].

Мирова угода (в писемних джерелах згадується як угода про “покій”,

“заповідь”, “поєднання”, “заспокоєння” тощо) [18, с. 11; 15, с. 91], як правило,

укладалась на умовах матеріального відшкодування шкоди – “викупу” (okup),

морального відшкодування шкоди – “покори” (pokora) або вигнання з общини.

Викуп сплачувався кровним родичам вбитого, передусім його потомкам. Якщо

померлий мав дітей та братів, то перевага надавалась дітям. Якщо ж діти були

неповнолітніми, то викуп отримувала мати або повнолітні кровні, з обов’язком

передати його дітям після досягнення останніми повноліття [18, c. 14–15, 23].

Покора була символічною дією, що вказувала на укладення сторонами мирової

угоди. Акт покори відбувався привселюдно. Місце обиралось так щоб при цьому

була присутня якнайбільша кількість свідків. У випадку вчинення вбивства, акт

покори не звільняв винного від обов’язку сплати викупу. Приймала покору

ображена сторона. Якщо образу нанесено одній особі то покора виконувалась

стосовно неї, у разі заподіяння шкоди цілому родові (наприклад – вчинення

вбивства члена родини) покора виконувалась стосовно усіх потерпілих. Спосіб

виконання покори залежав від класового та соціального становища винного

[18, с. 29–31, 35, 38].

Якщо позивач займав більш високе соціальне становище, аніж відповідач, то

на останнього міг покладатись обов’язок відсидіти певний строк у в’язниці чи

відстояти біля ганебного стовпа у кайданах, сповіщаючи про свій злочин. При

дрібних злочинах відповідач міг попросити пробачення вдома у позивача.

Найпоширенішою формою покори, яка застосовувалась на Самбірщині аж до

XVIII ст., був обов’язок “лежати хрестом”. Злочинець повинен був протягом

кількох “служб божих” лежати “хрестом” або у самій церкві, або на порозі

церковних дверей, щоб люди, заходячи в церкву і виходячи з неї, переступали

через його тіло [15, с. 91].Існували такожінші види покарань. Це, зокрема, покарання у вигляді грошової

“кари” або “вини” (яке за своєю правовою природою аналогічне сучасному

штрафу), фізичне покарання та ув’язнення. У XVIII ст. почали накладати

покарання у вигляді громадських робіт [14, с. 393].

Найчастіше судами волоського права (як і судами руського права)

застосовувалось покарання у вигляді штрафу. Він встановлювався за самі різні

види проступків та злочинів. Суми стягнутих судових штрафів скеровувались на

користь держави. У зв’язку із цим, розміри штрафів визначали державні органи.

Серед судових доходів Самбірської економії 1568 р. згадуються різні види

штрафів: “poena percusionis” (штраф за побої), “poena vulneris” (за рани), “poena

capitalis” (дослівно за “голову”, тобто за вбивство). В інвентарі вказується, що

штрафи стягувались не лише відповідно до такси (iuxta statute poenis), але й з

врахуванням провини та особи правопорушника (pro conditione facti et persona).

Розміри штрафів постійно переглядалися та змінювались. Зокрема, за таксою,

що діяла 1568 р., за кривавий “раз” (криваву рану) сплачувався штраф у розмірі 1

зл. 5 грошів, за “синій раз” (синець) – 12 грошів, за “kraczkк” (смикання за

волосся) – 5 грошів. Згідно зборових реєстрів 1659–1665 і 1667–1670 рр. стягували

наступні штрафи: за криваву рану – 2 грн. (тобто 3 злотих 6 грошів), за синець – 1

злотий, за смикання волосся – 12 грошів.  Штраф за вбивство у другій половині XVII ст. становив 100 грн. (160

польських злотих) незалежно від кількості співучасників [15, с. 93–95]. Штрафи

накладали також за дрібні крадіжки. Це відрізняло зборові суди сіл волоського

права від судів маґдебурзького права, які застосовували фізичне покарання

[1, с. 142].

Покарання у вигляді вигнання злочинця з громади було характерним,

передусім, руському (українському) звичаєвому праву. Воно закріплювалось у

Руській Правді та знайшло своє відображення у Литовських статутах. Зокрема у

Руській Правді згадувався термін “потік і розграбування”, коли майно злочинця

підлягало конфіскації, а винного виганяли з общини або перетворювали на раба

(“холопа”) [19, с. 47]. Це було одним з найсуворіших покарань. Воно могло

застосовуватись як до однієї особи (вигнання з громади) так і до цілої громади

(вигнання з певної місцевості). Застосування такого покарання здійснювалось

унаслідок вчинення тяжких проступків у сфері громадського порядку чи злочинів.

Поширеним було покарання у вигляді арешту, яке засуджений відбував у

сільській в’язниці. Строк такого покарання був невеликим: від кількох годин до

кількох тижнів. Як виняток могло застосовуватись покарання у вигляді арешту на

два-три місяці. Засуджений зобов’язаний був виконувати судове рішення і

перебувати у місці позбавлення волі незалежно від того, чи знаходився він під

вартою чи ні. У такі в’язниці могло не бути замків та вартових [14, с. 393, 397].

Враховуючи викладене вище, можна зробити висновок, що провадження у

кримінальних справах здійснювали усі ланки судів волоського права. Зазначені

суди, під час розгляду справ та винесення вироків керувались, насамперед,

руським (українським) звичаєвим правом. При цьому, значна частина правових

звичаїв, яку вони застосовували, була характерна для “Руської Правди” (“гоніння

сліду”, “звід” та ін). Судочинство за волоським правом суттєво відрізнялося від судочинства у

селах німецького (маґдебурзького) права. Відмінності спостерігаються у складі

відповідних судів, їх компетенції та порядку розгляду кримінальних справ.

Одночасно помітний суттєвий вплив на діяльність сільських судів волоського

права з боку феодальних держав, шляхом обмеження їхньої компетенції,

обов’язкової участі у здійсненні ними судочинства посадових осіб держави

(старости, судді, каштеляна тощо) та встановлення фіксованих розмірів штрафу.

Важливу роль у здійсненні судочинства відігравала сільська громада. Вона

була наділена низкою важливих повноважень у сфері кримінального судочинства:

брала участь у сільських судах, обирала склад зборового суду, виносила вердикт у

кримінальних справах, мала право брати на поруки обвинуваченого тощо.

––––––––––––––––––––

1. Гошко Ю. Звичаєве право населення Українських Карпат та Прикарпаття XІV – XІХ

ст. – Львів, 1999. – 336 с.

2. Інкін В. Інститут співприсяжництва та громадські сільські суди в галицькій звичаєвій

практиці XVІ- XVІІІ ст. порівняно з Руською Правдою // Україна модерна. – Львів,

1996. – Ч. 1. – С. 18–41.

3. Линниченко И.А. Черты изъ исторіи сословий въ Юго-Западной (Галицкой) Руси XIVXV в. – Москва, 1894. – 238 с.

4. Кобилецький М. Суди маґдебурзького права у селах Галичини // Проблеми

державотворення ізахисту прав людини в Україні: Матеріали ІХ регіональної науково-

практичної конференції. 13–14 лютого 2003 р. – Львів: Юридичний факультет

Львівського національного університету імені Івана Франка, 2003. – С. 79–81.

5. Balzer O. Histirya ustroju Polski / Wedіug wykіadu Prof. Dr. Balzera. – Lwуw: Nakіadem

biblioteki sіuchaczy prawa we Lwowie, 1902. – 235 s.

6. Гошко Ю. Населення українських Карпат XV – XVІІІ ст. (Заселення. Міграції. Побут.).

– Київ: Видавництво “Наукова думка”, 1976. – 205 с.

7. Інкін В. Сільське суспільство Галицького Прикарпаття у XVІ – XVІІІ століттях:

історичні нариси. – Львів, 2004. – I-XX+1–420+XXI-CII стор.

8. История Румынии / И. Болован, И.-А. Поп (координаторы) и др. / Пер. с рум. – Москва:

Издательство “Весь мир”, 2005. – 680 с – (Национальная история).

9. Відділ рукописів НБ Львівського національного університету ім. Ів. Франка,

спр.№ 518/ІІІ: “Liber inscripciorum, contractus resignationis tam intra quam extra

conventuum celebrationem, id que inter colonos Samboriensis. 1614–1632”. – арк. 1–625.

10. Инкин В.Ф. К вопросу о социально-политической организации галицьких сёл на

волошском праве (о сборах вечах) // Карпато-Дунайские земли в средние века. –

Кишинёв, 1975. – С. 299–330.

11. Відділ рукописів НБ Львівського національного університету ім. Ів. Франка, № 519/ІІІ:

“Liber inscripciorum, contractus resignationis curiae oeconomiae Samboriensis. 1642–1649

рр.”. – арк. 1–125.

12. Відділ рукописів НБ Львівського національного університету ім. Ів. Франка, № 520/ІІІ:

“Liber inscripciorum, contractus resignationis tam intra quam extra conventuum

celebrationem, id que inter colonos Samboriensis. 1650–1669 рр”. – арк. 1–577.

13. Інкін В.Ф. Архів Самбірської економії // Записки наукового товариства імені

Шевченка. Львів, 1996 рік. Т. ССХХХІ: Праці комісії спеціальних (допоміжних)

дисциплін. – С. 109–146.

14. МакарчукС. Звичаєве право // Етногенез та етнічна історія населення Українських

Карпат. У 4 т. – Львів: Національна академія наук України, Інститут народознавства,

2006. – Т 2: Етнологія та мистецтвознавство. – 816 с.

15. Інкін В.Ф. Нові матеріали до коментування статей “Руської Правди” про мужебійство

та помсту // Вісник Львівського університету. Серія історична. Вип. 6. – Львів, 1970. –

С. 80–96.

16. Гуз А.М. Історія держави і права України. Джерела права періоду Київської Русі:

Навчальний посібник / Упорядкування і наукові коментарі – А.М. Гуз. – Київ: КНТ,

2007. – 72 с.

17. Історія держави і права України. Підручник. – У 2-х т./ За ред. В.Я. Тація,

А.Й. Рогожина, В.Д. Гончаренка. – Том 1. – Київ: Концерн “Видавничий дім “Ін Юре”,

2003. – 656 с.

18. D№ kowski P. Zemsta, okup i pokora na Rusi Halickiej w wiku XV i pierwszej poіowie

wieku XVI. – Lwow: Drukarnia Wіadysіawa Јoziсskiego, 1898 r. – 55 s.

19. Кульчицький В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України: підруч. для студ. вищ.

навч. закл. – К.: Видавничий Дім “ІнЮре”, 2007. – 624 с.

 

 

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук