Головна

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ В СУЧАСНІЙ РОСІЙСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ Б. Тищик, Н. Лешкович


АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

В СУЧАСНІЙ РОСІЙСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ

Б. Тищик, Н. Лешкович

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

У статті досліджуються питання щодо стану висвітлення українських актуальних

історичних та історико-правових проблем української державності у сучасній російській

історіографії, аналізуються оціночні підходи і наукові позиції російських істориків,

політологів та правознавців щодо цих проблем, їх гносеологічні засади, окремі аспекти

українсько-російських наукових стосунків та ін.

Ключові слова: українська державність, історіографія, наукові підходи.

Тривалий історичний період Україна була включена в орбіту внутрішньої і

зовнішньої політики Росії. Тому зусилля російської історіографії були спрямовані

на виправдання імперської політики Росії та обґрунтування її права на історичну

спадщину України. Відтак, у російській дореволюційній та радянській історичній

науці утвердилося багато міфів та стереотипів щодо багатьох проблем з історії

державності і права України зазначеного періоду.

До найбільш поширених можна віднести ототожнення початкової історії Росіїз

історією всіх народів, які увійшли до складу Російської імперії, а згодом і до СРСР;

трактування Руської держави початком історії Росії та пов’язаний з цим міф про

“київську спадщину” як виключно власну, російську, твердження про “давньоруську

народність” (“спільну колиску трьох братніх народів”), яка об’єднувала всіх східних

слов’ян і надалі поділилася на три

гілки − російську, українську та білоруську.

Можемо згадати і про ідею щодо “месіанського покликання” Росії відносно всього

православного християнського світу; міф про те, що нібито Московська, а згодом

Російська держава та Російська імперія є спадкоємицями з виключними правами на

всі її територіальні надбання; ототожнення утвореної імперії з російською

національною могутністю і величчю, з якої начебто користалися усі народи; спроби

довести, що нібито в Російській імперії не було “правлячої нації”; міф про

“возз’єднання” у 1654 році та подальше процвітання України у складі Росії;

трактування українськоїмови як “наріччя” тощо Отож, виникає обґрунтоване запитання: чи спромоглася російська

історіографія подолати ці історіографічні міфи у пострадянський період?

Важливу роль у висвітленні історичного минулого як України, так і Росії

відіграє офіційна академічна наука, розвиток якої здебільшого відображається у

змісті університетських курсів історії Росії. За останні роки в Росії підготовлено

низку підручників для вищих навчальних закладів зусиллями як вчених провідних

російських університетів, так і Російської Академії наук [8]. Саме такі академічні

видання відтворюють сучасний стан осмислення історичного минулого Росії, а

такожформують уяву про російську історію в суспільстві.

Подана структура у цих підручниках засвідчує, що російські вчені не

відступають від старих догм, а саме, продовжують без усяких застережень вважати

історію Руської держави складовою частиною історії Росії. При цьому визначають

Руську державу штучним терміном “Давньоруська держава” [30, с. 22–43]. Більше

того, російські історики навіть відмовилися вживати назву новоутвореної наприкінці

XV – початку XVI ст. держави – “Московська держава”, замінивши її на “Російську централізовану державу”. До того ж, в контексті старих концепцій у вищеназваних

підручниках з історії Росії спостерігається ревізія києвоцентристської схеми

виникнення Руської держави. Пріоритет надається Півночі–Новгороду, який

висвітлюється як головний державотворчий центр Русі [35, с. 228]. Стосовно

російської державності може це й правильно. Але російські історики не враховують

здобутків сучасної української історіографії, яка аргументовано доводить, що

засадничі умови для утворення держави на теренах Східної Європи у середині ІХ ст.

склалися власне вСередньому Подніпров’ї [27, с. 48–59].

Зазвичай певні етапи розвитку історіографії знаходять свій вияв у складенні

нових історичних енциклопедій. У них підсумовуються здобутки історичної та

історико-правової науки за певний період, виявляються їхні досягнення у

нагромадженні фактичного матеріалу, здійснюються теоретичні узагальнення та

нові методологічні підходи. Важливим є те, що такі видання часто

використовуються в науці та навчальному процесі.

З цієї точки зору показовою є нова багатотомна енциклопедія “Отечественная

история. История России с древнейших времен до 1917 года”, яка підготовлена

науковим виданням “Большая Российская Энциклопедия” під редакцією академіка

Валентина Яніна.

Неабиякий інтерес це видання представляє у тому аспекті, що воно включає

значний обсяг історичного матеріалу, який безпосередньо відноситься до історії

України. Аналіз цих досліджень дозволяє зробити висновки та узагальнення щодо

трактування російськими вченими подій та осіб української історії.

Для зручності візьмемо хронологічний принцип поділуматеріалу  Доба раннього середньовіччя. Київська Русь. Щодо цієї доби, в

енциклопедії вміщено великий нарис з історії Київської Русі під назвою

“Давньоруська держава” [22, с. 82], хоча цей термін, як ми зазначали, є штучним.

Адже справа, звичайно, не тільки у назві як такій, але й в історіографічній

проблемі, зв’язаної з розкриттям культурних і політичних традицій та спадщини

України і Росії. Отже, матеріал цього розділу свідчить, що зусиллями російської

історіографії й далі підтримується ідея самоідентифікації Росіїз усією політичною

і духовною спадщиною Київської Русі. Географічні назви також зовсім не

пов’язуються з історією України. Навряд чи може сприяти науковому з’ясуванню

цієї проблеми визначенняКиєва лише як “міста наДніпрі” [22, с. 552].

Період між розпадом Київської Русі до кінця XVII ст. В енциклопедії

вміщено статті про “Володимиро-Волинське князівство” [21, с. 411] та “Галицько-

Волинське князівство” [21, с. 510]. Однак не сказано, що Галицько-Волинське

князівство, об’єднавши всі етнічні українські землі та ставши рівноправним і

важливим співчленом і партнером спільноти західноєвропейських держав, зіграло

особливу роль в історії українства та української державності. Це стосується також

матеріалів щодо державних діячів як доби Київської Русі, так і пізнішого часу −

Володимира Мономаха [21, с. 405], Володимирка [21, с. 406], Данила Романовича

[21, с. 670]. В них не сказано виразно про цих діячів Київської держави та їх

спадкоємців саме як постатей української історії, які утворювали і підтримували

здобутки саме української державності. Автори енциклопедії приділена увага

висвітленню історії Запорізької Січі [22, с. 227–228]. Однак у цьому матеріалі не

вистачає хоча б побіжного аналізу проблеми трактування історії Запорізької Січі в

українській історіографії та в українській художній літературі з їх різними

тенденціями та визначенням значення доби козацтва для української національної

традиції і національної державності Далі на сторінках енциклопедії знаходимо матеріали про українських гетьманів

− Данила Апостола [21, с. 97], Івана Виговського [21, с. 489], Петра Дорошенка

[22, с. 77] та ін. Як нам видається, автори енциклопедії іноді роблять спробу

неупередженого підходу до вибору цих історичних постатей, оскільки серед них ми

бачимо і тих відомих українців, діяльність яких не узгоджувалася з імперською

політикою, які не дотримувалися виразної проросійської орієнтації, а намагалися

здійснити національно-державну, або, принаймні, автономістську програму. Проте,

ці постаті не вимальовуються саме з погляду української історії, а показані лише

остільки, оскільки пов’язувалися з планами і політикою Росії. Внутрішня, українська

сторона їхньої діяльності не притягує уваги російських науковців.

Лівобережна Україна у складі Російської імперії. Із серії статей, присвячених

російським монархам − Олексію Михайловичу [21, с. 67–68], Анні Іоанівні

[21, с. 86], Єлизаветі Петрівні [21, с. 137], КатериніІІ [21, с. 128–130], неможливо

з’ясувати їхню оцінку і розуміння українського питання, хоча ця тема потребує ще й

власного дослідження українськими істориками. Загалом тон цих статей скоріше

апологетичний, а отже, відсутня будь-яка спроба виявити імперський характер їхньої

зовнішньої політики. Цей період представлений в енциклопедії також державними

діячами та представниками культури, вихідцями з України: О. Безбородько

[21, с. 184], П. Завадовський [22, с. 206], В. Капніст [20, с. 490], Я. Козельський

[22, с. 613], В. Боровиковський [21, с. 274], Д. Бортнянський [21, с. 278], М. Гоголь

[21, с. 573] та ін. Однак, раз у раз спостерігається намагання авторів статей уникнути

визначення національної ідентичності цих діячів, або, принаймні, не згадувати про

неї, хоча вона мала велике значення для багатьох із них. Це стосується, зокрема,

Д. Бортнянського з його трагедією (відірваністю від рідного краю), або М. Гоголя,

що народився в Україні і поетичний світ якого сформувався на основі українського

фольклору та історії. Щоправда, автори енциклопедії зробили спробу виокремити

українську історію, але, на жаль, це зроблено не завжди послідовно, на підставі

переважно старих історіографічних концепцій. Розвиток України як незалежної, суверенної держави, відтворення її власної

історії викликає у певної частини російських дослідників заперечення, що змушує їх

“витягувати” старі історичні догми та стереотипи. Особливу активність у цьому

проявляє “Православний центр імперських політичних досліджень”, який відроджує

спадщину діячів загальноросійського спрямування. За словами одного із його

керівників М. Смоліна “Сьогодні “українську” націю намагаються сформувати як

антиросійську партію”, тому Центр “вважає своїм обов’язком розвінчувати

антиросійську міфологію “мазепинців”, перевидаючи праці противників українства”.

Сучасний російський історик А. Марчуков (Інститут російської історії РАН) у своїй

рецензії на виданий Центром збірник “Українська” хвороба російської нації”

(2004 р.) також наголосив на необхідності “дати аргументовану відповідь українству

по ключових моментах ідейного протистояння, обґрунтувати ті постулати, на яких

базується ідея і свідомість загальноросійської єдності” [18].

Сучасні російські науковці, продовжуючи такі настанови, намагаються усіляко

довести, що поняття “Україна” було нав’язане ззовні і штучно культивувалося в колах,

охоплених “малоросійською” або українською романтикою в середині ХІХст., і було

введено замість природних та історичних понять Русь іМалаРусь [32].

Водночас у російській історіографії сформувався другий напрям, представники

якого намагаються відкинути ідеологічні штампи та певною мірою розвінчують

усталені догми. Помітною подією у розвитку російської україністики стало утворення Центрів

україністики і білорусистики у Московському Державному університеті імені

М. Ломоносова (1991 р.) очолює професор М. Дмитрієв [34] та

СанктـПетербурзькому державному університеті (2004 р.) очолює професор

Т. Таїрова-Яковлєва [28].

При підтримці російських та іноземних наукових установ московському

Центру вдалося здійснити проект “Конфесійно-культурні традиції в історії

України, Білорусії і Балкан”, видати “Нариси історії України”, провести колоквіум

“Монастирі і чернецтво в православних і західнохристиянських товариствах в

Середні віки”, видати кілька випусків “Досліджень з історії України і Білорусії”

[29]. У 2004 р. Центром був прийнятий проект “Україна і Росія: історія та образ

історії”, метою якого було сприяння виробленню критичного погляду на

стереотипи та міфи минулого. Згідно проекту було заплановано тематику

субпроектів, семінарів, колоквіумів, “круглих столів”, конференцій.

Найголовнішими проблемами цих заходів стали книги: “Православ’я українсько-

білоруських земель наприкінці XVI− першій половині XVII ст.”, “Коли українці

стали українцями, а росіяни − росіянами”, “Росіяни і українці: брати? сусіди?

конкуренти?”, “Роль Греко-католицької церкви у формуванні національної

ідентичності української культури у XVII−XVIII ст.” [29]. У квітні 2008 р. Центром разом із Центром українських досліджень Інтситуту

Європи РАН та Відділом східного слов’янства Інституту слов’янознавства була

проведена російсько-українська наукова конференція “Україна і Росія: історія та

образ історії”. Вчені звернулися до спірних питань історії російсько-українських

відносин, зокрема проблеми формування української, російської та

загальноросійської свідомості в Середні віки та Новий час. Заслуговують на увагу

доповіді українських вчених Є. Русіної “Православне населенняВеликого князівства

Литовського між Вільно і Москвою”, С. Савченка “Московське царство очима

України XVI−XVII ст.”, а також російських − Т. Таїрової-Яковлєвої “Коли росіяни

стали “москалями”, а русини − українцями?” [31]. Варто зауважити, що значний

внесок в об’єктивне відтворення російсько-українських відносин належить

Т. ТаїровійـЯковлєвій. Досліджуючи насамперед період Гетьманщини

(XVII−XVIII ст.) у виданій біографії Івана Мазепи (вона віднайшла Батуринський

архів), дослідниця зробила висновки, які деміфологізують образ гетьмана. Зокрема,

акцентується, що перехід Мазепи на бік короля Швеції Карла ІІ став результатом

послідовної політики царя Петра І та його найближчого оточення зі знищення

автономного статусу Гетьманщини у складізароджуваної Російської імперії.

Вагому роль у подальшому звільненні російської історіографії від нав’язаних

віками політичних стереотипів взаємовідносин між Росією та Україною є видання

Центром із вивчення історії України СПбДУ і Санкт-Петербурзьким інститутом

історії РАН спільного збірника документів з архіву І. Мазепи [26].

Відділом східного слов’янства Інституту слов’янознавства Російської Академії

Наук (РАН) були організовані міждисциплінарні “круглі столи”: “Східні слов’яни у

XVII−XVIII ст.: етнічний розвиток та культурна взаємодія”, “Механізм формування

української і білоруської націй в російському та загальнослов’янському контексті

(дореволюційний період)”, “Державно-політичний фактор у розвитку української та

білоруської націй (перша третина ХХ ст.)”, які відбулися з квітня 2001 р. по травень

2003 р. [20, с. 3–4]. У засіданнях 2001−2003 рр. прийняло участь 30 російських

вчених. Обговорення, які відбувалися під час роботи “круглих столів”, дозволили сформувати низку висновків методологічного і методичного плану, визначити

ключові проблеми для вивчення історії державності і права України.

Як свідчать опубліковані матеріали “круглих столів” певна частина російських

учених усвідомлює необхідність подолати традиційні підходи та міфологічні уяви і

стереотипи у вивченні історії України та російсько-українських відносин. Зокрема,

російський дослідник О. Ліпатов доречно вважає, що розглядати історію України

треба не з точки зору державно-політичних інтересів Росії, а притаманних для

українського суспільства особливостей, внутрішньої історії державності України.

Вчений наводить історичні приклади, коли навіть конфесійна єдністьЛівобережної

України і Росії не згасила протиріч під час повстання Б. Хмельницького та після

Переяславської ради 1654 р., що було наслідком різного розуміння українцями та

росіянами національних інтересів і самого типу та суті державності [20, с. 48–49].

Певному спростуванню історичних стереотипів сприяло обговорення

російськими науковцями низки малодосліджених проблем української історії та

історії державності і права. Серед таких питань можна виділити питання про роль

конфесійного фактора у формуванні етнічної самосвідомості українців. Особливу

зацікавленість викликає проблема уніатської церкви, яку негативно оцінювали в

дореволюційній та радянській історіографії, а її вплив на населення категорично

заперечували. Сучасні російські вчені прагнуть більш зважено трактувати цю

проблему. Російський вчений С. Лукашкова певне значення в цій проблемі надає

регіональному аспекту. Вона вважає, що на Лівобережній Україні, яка досить рано

увійшла до складу Російської імперії, унія не мала там серйозного впливу, а на

українських землях, які належали Польщі та пізніше увійшли до складу

Австрійської імперії, конфесійна приналежність стала маркером політичної

орієнтації. Інший російський вчений Б. Флоря висловив думку, що релігійний

фактор прискорив процес самоідентифікації українців [20, с. 37–39]. Отже, такий

обмін думками під час “круглих столів” сприяє виявленню усталених стереотипів

та їх усуненню з наукового обігу. Проте, на жаль, “круглі столи” переважно

відбувалися без участі українських дослідників, що, безумовно, не дозволило

врахувати дослідження української історіографії. Про зростання уваги російських науковців до проблем російсько-українських

відносин свідчить видання РАН (виходить з 2003 р.) єдиного профільного

академічного щорічника “Белоруссия и Украина: история и культура”. Сучасна

наукова російська література особливу увагу надає новим аспектам в інтерпретації

значення приєднання України до Росії у 1654 р. [9, с. 268]. Такий інтерес виник у

зв’язку з історичною датою − 350 років так званого “возз’єднання України і Росії”.

Тому випуск щорічника за 2004 р. під редакцією член-кореспондента РАН Б. Флорі

присвячений цій проблемі. Цей тематичний блок поданий у щорічнику матеріалами

“круглого столу”, статтями, публікаціями джерел, рецензіями, науковою

інформацією, а також науковими доробками іноземних вчених. Аналіз цих

матеріалів свідчить, що російські вчені продовжують досліджувати ці історичні події

з точки зору зовнішньополітичних інтересів Росії (а не самостійної політики

Гетьманщини), а проголошені “нові підходи” є, здебільшого, модифікацією вже

відомих стереотипів або намаганням замінити їх новими. Б. Флоря здійснив спробу

визначити роль Переяславської ради 1654 р. в історії України. Окресливши полярні

оцінки характеру зв’язків між Росією та Гетьманщиною після цієї події, автор

обґрунтовує свою версію і доходить висновку, що російське керівництво мало свої

плани, які розходилися з планами козацької верхівки і їх здійснення в далекій

перспективі призвело до ліквідації Гетьманщини та інкорпорації її території до складу Російської держави. Проте найближчим наслідком цієї події, на думку автора,

стало збереження на цілий історичний період на території Лівобережної України

створених українським суспільством порядків і власних політичних інституцій. Тезу

про “благодатні” наслідки входження України до складу Російської держави автор

обґрунтовує тим, що українське населення спиралося на підтримку ізнаходилося під

покровительством Росії [33, с. 35–365]. Але це давній типово проросійський

стереотип. Навіть офіційна радянська історична наука пізнішого часу визнавала

Переяславську угоду як таку, що “юридично оформила початок колоніального

панування Росії над Україною”, все-таки “офіційна наука”, все-таки поправивши

себе в подальшому, стверджувала, що “Для українського народу приєднання України

до Російської держави мало величезні позитивні наслідки...” [17, с. 70]. Це стало

черговимімперським міфом.

Російський дослідник П. Бушкович, досліджуючи проблему відносин Росії і

Гетьманщини у 1653−1725 рр. намагається вияснити, що змусило російського царя

погодитися взяти Гетьманщину під свою верховну владу та вступити у війну з

Річчю Посполитою. Автор намагається довести, що нібито російський уряд не мав

наміру проводити політику експансії, не зазіхав на інкорпорацію Києва та інших

українських земель, оскільки з його боку не було про це розмов [6, с. 71].

Російський вчений явно ігнорує досягнення української науки, в якій на підставі

джерел доведено, що Москва мріяла повернути землі, втрачені у Смоленській війні

з Річчю Посполитою 1632−1634 рр.

Такожважливо враховувати різні підходи до Переяславської угоди 1654 р. як з

боку Гетьманщини, так і з боку російського царату. Якщо для гетьмана та його

оточення це була ситуативна дипломатична угода, продиктована складною

зовнішньополітичною ситуацією України, котра гарантувала Україні допомогу і

захист на тлі збереження внутрішнього миру, то у Москві, згоджуючись прийняти

гетьмана “під високу царську руку”, завжди розуміли протекторат як поглинання

приєднаних територій і їх населення [36, с. 350–355].Заслуговує на увагу також критичний напрям в російській історіографії,

запропонований науковцями Інституту російської історії Російського державного

гуманітарного інституту. В контексті цього напряму російськими істориками

здійснюється спроба дещо відступити від сталих стереотипів та уявлень про

українську історію, “розмежувати” історію України від історії Росії, показати

відмінність історичного шляху Росії та України. Результатом таких спроб стало

дослідження академіка РАНЮ. Афанасьєва, присвячене найбільш гостримпитанням

російської дійсності, які розглядаються на широкому історичному і

культурологічному тлі. Російський історик намагається з’ясувати початок російської

історії та державності: “Перш за все, говорячи про національну ідентичність, не

зрозуміло, що саме із тисячолітнього нашого минулого, яку епоху, який період, який

початок або який стан країни, держави, суспільства можна було б віднести до

“нормального”, до того, що найбільше відповідало б поняттю “Росія”. Доординську

або ординську Русь? Нібито − а як же без них? В ординській історії − Київська Русь,

а вона − колиска Росії? Навіть якщо залишити таке припущення в силі, то у цьому

випадку належало хоча б уточнити, що вона не тільки однієї Росії колиска, у

Київської Русі виявилося декілька спадкоємців, та й територіально вона сьогодні вже

поза Росією, географічно вона − минуле нашого “зарубіжжя”, хоча і “ближнього”

[4, с. 145–146]. Отже, шукаючи витоки російської державності, російський вчений

“лукавить”: ставлячи під сумнів претензії Росії на спадщину Київської Русі, він

намагається від’єднати від неї і подальшу історію України. Більш послідовним виглядає автор у питаннях цивілізаційних особливостей та відмінностей історичного

розвитку Росії від України. “А отже, історично саме не один, − зазначає історик, − а

два центри виступали як збирачі Руської землі: Московське князівство, російську

владу в якому створили монголи на кшталт своєї, ординської, і Велике Князівство

Литовське, в яке тоді входили землі Полоцька, Києва, Чернігова, Брянська,

Смоленська. Саме та Русь-Литва була більш сприйнятна щодо традицій Заходу і під

впливом католицтва починає вже утверджувати на своїх просторах римське право і

договірну систему управління. Згідно ж “офіційної історії” Московія ще під час

боротьби проти татаро-монгольського іга почала звільняти − повертати споконвічні

російські землі − і від литовців теж! − і тим самим, нібито в ході звільнення

російських земель від загарбників зі сходу ізаходу, ставала крок за кроком Росією”

[4, с. 158–159].Отож, автор ставить під сумнів міф про те, що звільняючись від

татаро-монгольського панування, московські князі виступали нібито провідниками

всієї російської нації [13, с. 18] (під якою розуміють також українців і білорусів). Як

влучно зауважив американський вчений Едвард Кінан, великий московський князь

Іван ІІІ, “збираючи землі“, менш за все керувався хоч якимось усвідомленим

почуттям відновлення єдності із “київською спадщиною”, а посилання на спадщину

предків мало на увазі, передусім, московських великих князів, а не київських

[13, с. 22–23]. Щодо міфу про “татарське ярмо”, американський дослідник стверджує

про доволі тісні та прагматичні відносини між московськими та золотоординськими

політиками, які свідчать, що великі московські князі мало усвідомлювали свою

експансію у Степ як здійснення вікової національної та релігійної боротьби проти

панування мусульман-татар [13, с. 24]. Адже московські правителі зміцнили свою

владу передусім завдяки тісним контактам із золотоординськими ханами, а

Московська держава багато у чому спиралася на сформований Ордою досвід

державності [24, с. 35] У подоланні усталеного міфологічного сприйняття історії державності Росії і

України позитивну роль відіграє діяльність редакції російського журналу

“Исторический архив” (головний редактор − О. Чернобаєв). На сторінках цього

видання друкуються підбірки документів, які враховують сюжетно-тематичне

розмаїття інтересів науковців з проблем історії української державності. Журнал

практикує публікацію документів (з передмовою), пов’язаних однією проблематикою,

які походять з різних архівів (польських, українських, російських) [10].

Особливий інтерес формує спеціальний випуск, присвячений історії Росії і

України XIV−ХХст. [11]. На думку українського вченого Р. Пирога, таке співробіт-

ництво набуває за останні роки якісно нового характеру − рівноправних, партнерських

відносин [11, с. 2]. Без сумніву, публікація джерел, яку здійснює “Исторический

архив”, сприяє більшоб’єктивномувідтвореннюісторії України та Росії.

У популяризації історичних знань важливу роль відіграє російський

ілюстрований історичний журнал “Родина”. Значну увагу редакційна колегія надає

питанням історії російсько-українських відносин, історії державності і права

України, використовуючи різноманітні форми подання матеріалу. З цією метою

редакція журналу підготувала спеціальний випуск, присвячений історії українсько-

російських відносин. У ньому вміщено статті відомих російських та українських

дослідників, які стосуються різних аспектів російсько-українських взаємин. Як

свідчать ці публікації, однією з найактуальніших проблем для російських науковців

й далізалишається проблема утворення російської державності. Відомий російський

вчений В. Янін відображає загальну тенденцію в російській історіографії, яка піддає

ревізії концепцію “києвоцентризму”, проголошену М. Грушевським, а в радянські часи підтриману Б. Рибаковим. В. Янін стверджує, що система державного устрою

поширювалася не з Києва до Новгорода, а навпаки, з Новгорода до Києва. Ця версія

у В. Яніна виглядає суперечливою, оскільки в основі її лежить різниця у формах

державності на Півдні та Півночі [37, с. 22–24]. Хоча достовірно відомо, коли

державне утворення русів почало набувати виразніших обрисів (наприкінці ІХ −

першій половині Х ст.) владу київського князя як його федерат визнав і Новгород, де

відтоді сидів спадкоємець київського князя [36, с. 38].

Постійні зацікавлення, як бачимо, з опублікованих у номері матеріалів,

викликають у російських вчених російсько-українські відносини XVII ст., які, на

їхню думку, вимагають детальнішого дослідження. Це, передусім, питання про

причини так зв. “возз’єднання” України і Росії та російсько-українських відносин у

другій половині XVII − першій третині XVIII ст. Російський вчений І. Андрєєв

зробив спробу дослідити цю проблему із “суб’єктивістських позицій”, шукаючи

відповідь на це питання у тогочасному духовному стані московського суспільства

[2, с. 64–67]. Боротьбу Москви з Річчю Посполитою за Україну автор намагається

пояснити особливою відповідальністю російського монарха за долю православних,

що змушувала його поширювати межі православного царства для виконання своєї

месіанської ролі. Проте, як відомо, на стадії дипломатичної боротьби за контроль над

спірними територіями російський уряд намагався легітимізувати свої політичні

домагання, за допомогою яких завгодно історичних претензій, і, отже, ідея

“особливої месіанської відповідальності” якраз і послужила цій меті. Сучасною

мовою це мало би звучати: “В нас є певні історичні інтереси в цьому регіоні”

[13, с. 52]. До того ж цей міф був започаткований істориками церковного кола, які

оцінювали минуле в поняттях суцільного православного (російсько-українсько-

білоруського) простору, якому смертельно загрожує “латинство”, а врятувати від

загибелі може тільки “возз’єднання” під верховенством православного царя”

[36, с. 355]. Натомість, стверджуючи, що в умовах самодержавної Московської держави не

могло бути і мови про державну автономію України, автор зазначає, що нові піддані

Романових зрівнювалися в соціальному статусіз “старими” підданими у відповідності

зі своєю становою приналежністю, а відтак не було пануючої нації. Така позиція явно

має на меті підтвердити черговий різновид імперського міфу про те, наскільки

“благодатним” було для українського народу “возз’єднання” з Москвою. Доведеним

фактом є те, що надзвичайно зцентралізована політична система Російської держави

виявляла особливе уміння керувати ресурсами та поглинатимісцеві еліти, у тому числі

й українську [13, с. 30]. Недарма це “благо” обернулося для України втратою будь-

яких автономних вольностей і прав у складі Російської імперії [36, с. 518]. І як влучно

наголосив московський вчений Є. Анісімов, від часів Богдана Хмельницького

“Україна пройшла шлях від унікальної демократичної республіки з вільним козацьким

населенням до стану звичайної російської губернії” [1]. Хіба ще можна додати слушне

зауваження проф. О. Апанович, що “І в найстрашнішому сні Богдан Хмельницький не

міг передбачити, в яку безодню, в які нещастя, біди, страждання, знущання, в яке

рабське поневолення, геноцид був кинутий на довгі століття український народ...” [3].

Щодо інших публікацій на цю проблематику, то зазначимо дослідження

російського вченого М. Петрухінцева [23, с. 72–77], в якому аналізується політика

російського уряду, яка привела до форсованої інтеграції України до складу Росії та

максимального падіння української автономії. Автор уникнув повторів будь-яких

історіографічних міфів і зробив спробу розкрити реальну картину “української

політики” російської влади у визначений період.  Публікації на сторінках “Родины” свідчать, що певні кола російських

науковців намагаються підтримати історіографічний стереотип, згідно якого

історія Київської Русі продовжилася у Владимиро-Суздальській Русі. Показовою у

цьому відношенні є дослідження В. Кожинова [14, с. 38–44], в якому автор

намагається обґрунтувати тезу про переміщення столиці Руської держави з Києва у

Владимир. При цьому він не утруднює себе аналізом процесів у Владимиро-

Суздальській землі, які свідчили про зовсім інші глибинні етнокультурні

перетворення. Адже українська історіографія аргументовано доводить, що

ВладимироـСуздальське князівство – це вже цілком інше, специфічне, самостійне

державно-політичне утворення [7, с. 62]. Відкидаючи популярне, на думку автора,

пояснення “перенесення” столиці на північ половецькою загрозою, автор висуває

свою версію, яка полягає у “передчутті” монгольської навали. Отже, для підтримки

міфів одні “аргументи” заміняють іншими.

Ще один спеціальний випуск редакція журналу присвятила проблемі “Давня

Русь: ІХ−ХІІІ ст.”. Загальна назва цього випуску та матеріалів круглого столу,

вміщених у номері під назвою “Давньоруська єдність: парадокси сприйняття”,

свідчать про наполегливі зусилля російських науковців закріпити київську

спадщину за російською історією. Як свідчать назви статей, найболючішим

питанням російських вчених залишається проблема збереження терміна

“давньоруська народність”. При цьому науковці вдаються до нібито “нових”

підходів розуміння цього поняття. Відомий російський дослідник В. Кучкін

[15, с. 38–41] погоджується з гіпотезою деяких українських дослідників [19, с. 489]

у тому, що давньоруська народність існувала на рівні носіїв елітарної культури, але

вважає, що поділ слов’ян на три гілки не був швидким. Дослідження російських

науковців свідчать, що більшість з них намагаються реінкарнувати концепцію

“давньоруської народності” [16, с. 63], що є кроком до відродження імперських

амбіцій Росії. Проте, як деякі російські, так і українські вчені, опираючись на

історико-археологічний матеріал, доводять, що ніякої “давньоруської народності” в

епоху Київської Русі не було. Російський дослідник Г. Штихов стверджує, що в цю

епоху вона не могла сформуватися. Мовний матеріал свідчить, що в цей час

формувалися окремі народи: білоруський та український і в ХІІІ−ХV ст. −

російський [12, с. 63]. Цю позицію підтримує і відомий український історик та

археолог В. Баран, який вважає, що українська, білоруська та російська народність

сформувалися ще в часи “великого переселення народів”, а Київська держава вже

була українською Отже, вважаємо, що російській сучасній історіографії переважно не вдалося

звільнитися від усталених історіографічних міфів як щодо історії розвитку

України, становлення української державності і права, так і загалом російсько-

українських відносин. Одніз них залишаються у незмінному вигляді, інші, у дещо

зміненому, змодифікованому вигляді, але тимижза своєю суттю.

Правда, деякими російськими вченими зроблені певні кроки щодо відмови від

неправдивих історіографічних стереотипів та міфів. Однак це зроблено частково і

здебільшого у контексті критичного осмислення російської історії, без урахування

нових досліджень і висновків українських вчених

Важливими є, на наш погляд, подальші спільні контакти і дослідження з тими

російськими науковцями, з якими можна встановити єдність методологічних цілей

і засад, особливо – засади безсторонності і об’єктивності. Така спільна робота

може стати вирішальною у подоланні стереотипів та міфів історичного минулого

1. Анисимов Е. Геополитика. Трудным оказалось расставание с имперскими взглядами //

Родина. – 1989. – № 12.

2. Андреев И. “Хотим царя восточного, православного...” // Родина. – 1999. – № 8. –

С. 64−67.

3. Апанович О. Правда про возз’єднання України з Росією в січні-березні 1654 року //

Українська газета. – 1994. 20 січня − 2 лютого.

4. АфанасьевЮ. Опасная Россия: Традиции самовластья сегодня. – М.: Росс. гос.

Гуманит. уـт, 2001. – 432 с.

5. Баран В. Давні слов’яни. – Київ, 1998.

6. Бушкович П. Россия и украинское гетманство в 1653−1725 гг. // Белоруссия и Украина:

история и культура. – М., 2005. – C. 67–92.

7. Гринів О. Україна і Росія: партнерство чи протистояння? – Львів, 1997; Яковенко Н.

Нарис історії...

8. Дворниченко А.Ю., Ильин Е.В., КривошеевЮ.В., ТотЮ.В. Русская история с

древнейших времен до наших дней / Изд. 3-е. Санкт-Петербург: Изд-во “Лань”, 1999.

448 с.; История России: В 2-х т. / Под ред. А. Сахарова, А. Новосельцева. Москва: Изд-

во РАН, 2000. Т. 1; История: учебное пособие / Под ред. В.А. Шаповалова,

А.А. Анекеева, А.А. Кудрявцева и др. Ростов-на-Дону: Изд-во “Феникс”, 2000. 608 с.;

История России: В 2-х т. / Под ред. А. Сахарова. Москва: Изд-во Астрель, 2003. Т. 1.;

Орлов А.С., Георгиев В.А., Георгиева Н.Г., Сивохина Т.А. История России. Москва: Изд-

во Проспект, 2006. 528 с.

9. Дзюба І. Україна−Росія: концептуальні основи гуманітарних відносин. Київ, 2001.

10. Исторический архив, 1993. № 5; 1997. № 2; № 4.

11. Исторический архив, 2002. № 4. 13. Кінан Е. Російські історичні міфи. Київ: Критика, 2001.

14. Кожинов В. Путь Руси из Киева во Владимир // Родина, 1996. № 5. С. 39−44.

15. Кучкин В. Своя рубашка ближе к телу. Древнерусские княжества ІХ − ХІІІ вв. //

Родина, 2002, № 11−12. С. 38−41.

16. Котляр Н. Древнерусское государство. Спб., 1998; Седов В. Древнерусская

народность. Москва, 1999.

17. Лукінюк М. Обережно: міфи. Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань

історії України. Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 2003. С. 70.

18. Марчуков А. “Украинская” болезнь русской нации. М.: Имперская традиция, 2004.−

Режим доступу: http:// ukrstor.com /ukrstor/vestnik 2007 − marcukov. Html

19. Моця О. Давня історія України. 2000.

20. На путях становления украинской и белорусской нации: факторы, механизмы,

соотнесения, Москва, 2004.

21. Отечественная история. История России с древнейших времен до 1917 года.

Энциклопедия в пяти томах. Москва: “Большая Российская Энциклопедия”, 1994. Т. 1.

688 с.; Т. 2. 655 с.

22. Отечественная история. История России с древнейших времен до 1917 года.

Энциклопедия в пяти томах. Москва: “Большая Российская Энциклопедия”, 1994. Т. 2.

655 с.

23. Петрухинцев Н. Интермедия с булавой // Родина, 1999. № 8. С. 72−77.

24. Родина, 2005. № 8. С. 34–38.

25. Сивохина Т.А. История Росии. Москва: Изд-во Проспект, 2006. 528 с.

26. Таїрова-Яковлєва Т. Відійти від історичних стереотипів // Дзеркало тижня. − 2008.−

№ 40 (719). − Режим доступу: http://www.dt.ua/300/3150/64457/

27. Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь. Київ: Видавничий дім “Альтернативи”,

1998.

28. Указ президента Украины № 145/2008 о награждении Т. Таировой-Яковлевой орденом

княгини Ольги. − Режим доступу: http://www.spbumag.nw.ru /2004/29/11.shtml.

29. Украина и Россия: история и образ истории. Проект Центра украинистики и

белорусистики МГУ и Отдела восточного славянства Института славяноведения РАН.

Режим доступу: http:// www.hist.msu.ru/Labs/UkrBel/ ukrain obraz.htm

30. Українські історики на підставі аналізу джерел заперечують існування давньої чи нової

Руської держави. Див.: Ісаєвич Я. Проблема походження українського народу:

історіографічний і політичний аспект // Ісаєвич Я. Україна давня і нова: народ, релігія,

культура. Львів, 1996. С. 22−43.

31. Украина и Россия: история и образ истории. Российско-украинская научная

конференция. Москва, 3−5 апреля 2008. − Режим доступу:

http://www.hist.msu.ru/Labs/UkrBel.

32. Храпачевский Р. Мифы украинства: Русь, Малая Русь и Украина. − Режим доступу::

http:// www.russion.Kiev.ua/books/hrapachevsky/fable.shtml

33. Флоря Б. Переяславская рада 1654 г. и ее место в истории Украины // Белоруссия и

Украина: история и культура. Москва, 2005. С. 5–39

34. Центр украинистики и белорусистики Московского Государственного университета

им. М. Ломоносова. − Режим доступу: http:// www.hist.msu.ru /Labs/UkrBel/main.htm.

35. Щодра О. “Нова” стара схема російської історії: висвітлення початкової історії Росії в

сучасних російських підручниках для вищих навчальних закладів // ВісникЛьвівського

університету. Серія історична. Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2002. Випуск 37. Частина 2. С.

227–229.

36. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. 2-ге вид.,

перероблене та розшир. Київ: Критика, 2005.

37. Янин В. Русь на Волхове // Родина, 1999. № 8. С. 22–23.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук