Головна

ДЖЕРЕЛА, СТРУКТУРА, ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ АВСТРІЙСЬКОГО ЦИВІЛЬНОГО КОДЕКСУ 1811 р. В. Кульчицький, І. Левицька


ДЖЕРЕЛА, СТРУКТУРА, ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ

АВСТРІЙСЬКОГО ЦИВІЛЬНОГО КОДЕКСУ 1811 р.

В. Кульчицький, І. Левицька

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

Проаналізовано передумови і причини складення, джерела і структуру австрійського

цивільного кодексу 1811 р., який був чинний у Галичині та на Буковині. Значну увагу

зосереджено на характеристиці основних положень Цивільного кодексу 1811 р., які

регламентували зобов’язально-правові відносини.

Ключові слова: Цивільний кодекс, джерела права, застосування права, кодифікація.

Утвердження принципів громадянського суспільства, демократичної правової

держави та інших європейських правових ідей потребує вивчення і врахування в

доцільних межах історичного як національного, так і міжнародного досвіду.

Певний інтерес представляє Українська Галичина, яка тривалий час перебувала у

складі іноземних держав.

Особливу увагу привертає перебування Галичини у складі Австрії та Австро-

Угорщини. Зокрема, необхідно ґрунтовно проаналізувати законотворчу діяльність

австрійської влади щодо кодифікації австрійського права. Австрія, як відомо, була

багатонаціональною державою, в якій з допомогою уніфікованого законодавства

австрійський уряд намагався управляти підвладними територіями.

У другій половині XVIII – першій половині XIX ст. українські землі Східної

Галичини ті Північної Буковини входили до складу Австрії, а Закарпаття – до

складу Угорщини. Це й відбилося на правовій системі, що функціонувала в

Галичині, Буковині й Закарпатті. Одразу ж після приєд

нання, зокрема українських

земель, австрійським і угорським урядами було вжито заходів щодо уніфікації

права, що своєю чергою, сприяло централізації управління підвладними

територіями Австрійське право розвивалось під впливом німецького права. Перші помітні

спроби щодо кодифікації права австрійських земель були зроблені ще за

Максиміліана І. Їх результатом став Codex Austriacus (1704–1777 рр.), у якому було

вміщено цісарські мандати, декрети та резолюції. Франц фон Карієнт був першим,

хто систематизував австрійське право уформі інкорпорації і видав у 1704 р. уВідні

всі нормативні акти, що були прийняті або затверджені, починаючи з правління

Фердинанда I [4, с. 18]. У 1753 р. в Австрії була створена кодифікаційна комісія,

що мала скасувати партикуляризм у праві й створити єдині кодекси: цивільний,

цивільно-процесуальний та кримінальний, що містив норми матеріального та

процесуального права. Характерно, що тогочасна австрійська система права

поділялась на галузі, а тому цивільний, кримінальний і процесуальний кодекси

розроблялися окремо, що свідчило про вищий рівень розвитку як для того часу

правового регулювання і юридичної техніки порівняно з іншими державами,

зокрема, з Російською. В епоху ж, що передувала розробці й поширенню нових

австрійських кодексів на території Галичини і Буковини, діяли джерела права

колишньої Речі Посполитої.

Значним кроком на шляху кодифікації цивільного права у 1763 р. в Австрії

було затверджено кодекс вексельного права, чинність якого в 1775 р.

поширювалася на Галичину і Буковину, де раніше вексельні відносини регулювалися звичаєвим правом, яке, однак, в міру свого формалізму та

складності, було нездатним забезпечувати ефективне правове регулювання

вексельних відносин, що перешкоджало здійсненню вексельних операцій.

Вексельний кодекс 1763 р. налічував усього 53 статті та містив норми, що

регулювали питання кредитних відносин.

План кодифікації австрійського права розробив професор Аццоні з Праги,

передбачивши в ній три частини: особисте, майнове та облігаційне (боргове) право.

Перший проект цивільного кодексу у восьми фоліантах під назвою “Codex

Theresianus” (Терезіанський кодекс, названий так за ім’ям імператриці Марії-

Терезії) був завершений у 1766 р., однак не отримав затвердження ні з боку

Державної ради, ні самої імператриці.

У 1772 р. було віддане розпорядження переробити Терезіанський кодекс,

зокрема уникати наукових положень, зайвих роз’яснень та повторень, не

прив’язуватись до римського права і якомога більше спростити зміст низки

правових норм. Для цього того ж року була створена нова кодифікаційна комісія

для переробки незатвердженого проекту цивільного кодексу. Робота нової комісії

просувалася дуже повільно. Щоправда, у січні 1783 р. був виданий патент про

шлюб, який регулював також сімейні відносини, а в 1786 р. – патент про порядок

спадкування за законом. Декретом від 1 листопада 1786 р. затверджена і

оприлюднена перша частина цього кодексу, яка отримала назву “Йозефінського

кодексу законів”, оскільки її затвердив імператор Йосиф ІІ. Вона передбачала

права осіб у п’яти розділах: 1) про закони; 2) про права підданих взагалі; 3) про

права подружжя; 4) про права батьків і дітей; 5) про права сиріт та інших осіб, не

здатних управляти своїми справами [4, с. 18]. А у 1787 р. було затверджено другу і

третю частини Терезіанського кодексу. Того ж року 1 січня кодекс був введений в

дію у німецьких спадкових землях Габсбургів, а з 1 травня і в Галичині [4, с. 18]. Після 1787 р. продовження Йозефінського кодексу не було. Імператор

Леопольд ІІ у 1790 р. розпустив компіляційну комісію та створив замість неї

“придворну комісію з питань законів” [4, с. 18]. Її робота над укладанням повного

цивільного кодексу Австрії завершилася у 1796 р. Цісарським патентом від 13

лютого 1797 р. його ввели у Західній Галичині, населеним поляками, а придворним

декретом від 8 вересня 1797 р. – і у Східній Галичині, населеним українцями.

Отож, припинило чинність польське феодальне право, а сам кодекс став основою

для подальшого вдосконалення австрійського цивільного законодавства.

Значний вплив на кодифікаційні роботи в Австрії мало запозичення

французького правотворчого досвіду. Так, 21 березня 1804 р. було введено в дію

цивільний кодекс Франції (кодекс Наполеона), який чинний (зі змінами і

доповненнями) і сьогодні [1, с. 369–370]. Його проект був підготовлений урядовою

комісією у складі видатних французьких юристів, що її призначив Наполеон

Бонапарт 11 серпня 1800 р. В основу кодексу було покладено принципи римського

права, французькі нормативні акти, а також правові звичаї. Кодекс замінив понад

14 000 законодавчих актів, прийнятих у попередні роки революційними урядами

Франції наприкінці XVIII ст. Безпосередню участь у розробці цивільного кодексу

взяв Наполеон Бонапарт, у зв’язку з чим 3 вересня 1807 р. звід отримав другу назву

– Кодекс Наполеона. Характерними рисами Кодексу Наполеона є те, що у ньому

було сформульовано практично всі основні принципи французького приватного

права в цілому; кодекс вміщує багато норм цивільно-процесуального та сімейного

права, а також деякі положення, що стосуються трудових правовідносин, а це

робить його ще більш універсальним. Кодекс вирізняється стрункістю викладу, чіткістю трактувань основних понять та інститутів цивільного права, стислістю

юридичних дефініцій. Переважну більшість статей викладено коротко, ясною

мовою, окрім деяких термінів, успадкованих від римського права та дещо

застарілих навіть для того часу зворотів мови.

Спочатку французький кодекс налічував 2 281 статтю. Його структура була

названа інституційною, оскільки відобразила схему побудови інституцій римського

права: особи, речі, спадкування та обов’язки. Незважаючи на скасування деяких

застарілих статей та введення у дію численних нових статей, обсяг кодексу

постійно зростав і тепер перевищує первісний більш як у півтора раза.

Цивільний кодекс Франції складається з трьох книг (перша книга про осіб; 2-а

про майно та про різні різновиди власності; третя про різні способи набуття права

власності), які поділяються на титули, глави, розділи, параграфи та статті. Тому

австрійські кодифікатори під час розробки цивільного кодексу проаналізували хід і

наслідки кодифікації цивільного права уФранції.

Водночас проект австрійського цивільного кодексу було передано на розгляд

особливих провінційних комісій, які мали надані права для зауважень і пропозицій.

Робота цих комісій завершилась, однак “галицький кодекс” був розглянутий ще

тричі на основі подальших експертиз – у 1801–1806, 1808 і 1810 рр. Досвід

застосування його в Галичині був узагальнений і 7 липня 1810 р. схвалено, а

патентом від 1 червня 1811 р. обнародувано. Придворним патентом від 13 липня

1811 р. оголошено: що “Його Величність вважають, що Вони не можуть визнати

жодного особливого права чи статутів для окремих провінцій, функціонуючих

поряд іззагальним цивільним кодексом” [4, с. 18].

Цивільний кодекс Австрії введений в дію1 січня 1812 р. для всієї Австрії:

1 січня 1812 р. – для Галичини, Володимерії (Лодомерії) та Буковини; 1 листопада

1815 р. – для округів Вєлічки та Подгужи. 1 лютого 1816 р. – для земель

Тернопільщини. Варто зазначити, що для Кракова австрійський цивільний кодекс

патентом від 23 березня 1852 р. був введений в дію двічі: 20 квітня 1852 р. щодо

прав подружжя і 29 вересня 1855 р. вже як цілісний документ [8, с. 14].

У Північній Буковині [7, с. 225], а також і на Тернопільщині цей кодекс було

введено в дію 1 лютого 1816 р. (землі Тернопільщини перебували у складі Росії з

1809 по 1815 рр.). Чинне до того моменту загальне приватне право (перейняте

римське право, йозефінський кодекс, провінційні статути і звичаєве право) було

скасоване Джерелами австрійського цивільного кодексу (або австрійського загального

цивільного уложення) стали пандектне право (рециптоване і пристосоване до

нових умов римське право), прусське земське (цивільне) уложення 1794 р. і

провінційне право деяких австрійських земель, що нерідко піддавалися істотній

переробці і змінам. Деякі правові конструкції було запозичено з цивільного

кодексу Франції 1804 р. Австрійський кодекс 1811 р. (у певній частині діючий

донині), на відміну від Прусського уложення, присвячений цивільному праву. Його

змістом було лише загальне цивільне право, що стосується всіх осіб і речей. За

визначенням відомого вченого Е. Аннерса за своїм матеріальним змістом і за

юридичною технікою австрійський кодекс займав проміжне становище між

Прусським уложенням іФранцузьким кодексом [4, с. 19].

Австрійське загальне цивільне уложення 1811 р. було видане німецькою

мовою. В 1868 р. у Львові був виданий його руський переклад, здійснений

комісією, що була створена у 1865 р. під керівництвом радника Вищого суду

К. Кміцикевича Однак, поряд іззагальним цивільним кодексом 1811 р. діяли й окремі цивільні

закони, які сприяли ефективному врегулюванню цивільних відносин. До їх числа

належали військовізакони, що зберігали силу для осіб військового звання; торгове

уложення (введене в Австрії 17 грудня 1862 р.); вексельний статут від 25 січня

1850 р.; загальні закони про поземельні книги від 25 липня 1871 р. (на Буковині у

1873 р. вводились нові поземельні книги) та ін.

Австрійський цивільний кодекс 1811 р. складався з трьох частин, які

поділялися на 1502 статті. У вступі (ст. 1–14) викладено загальні міркування про

цивільний закон, а саме: предмет цивільного права, провінційний статус, судові

вироки, привілеї, тлумачення закону тощо. Перша частина (ст. 15–284) присвячена

особистим правам, правам подружжя, правам між батьками і дітьми, а також

правам опікунів та сиріт (тобто сімейному і опікунському праву). Друга (ст. 285–

1341) – майновим (речовим) і особисто-майновим правам: праву власності, праву

застави, праву на відшкодування шкоди і право на задоволення позову тощо. Третя

частина (ст. 1342–1502) присвячена спільним постановам, що стосувалися

особистих і майнових прав (про затвердження, зміну і скасування прав і обов’язків,

а такожпро давність і прострочення). Характерною рисою австрійського загального цивільного кодексу є його дещо

громіздка структура, яка може видатись довільною. Однак загаломлаконічність та

недостатня теоретична база кодексу дозволяють виявити гнучкість у тлумаченні.

Важливою рисою цивільного кодексу було те, що як і інші кодекси кінця XVIII –

початку XIX ст. в інших країнах, він був результатом розпаду феодального і

формування буржуазного права, причому деяку перевагу надавали першому,

оскільки австрійське загальне цивільне уложення закріплювало найважливіші

правові інститути феодальної власності. До того ж Цивільний кодекс 1811 р.

представляв собою модернізований формулами буржуазного права дворянський звід

законів, метою якого була охорона дворянської власності. Цивільний кодекс 1811 р.

був вигідним також і для польських поміщиків, оскільки надавав їм значні

повноваження для подальшого визискування та експлуатації українських селян та

робітників. Крім того, поміщики залишалися власниками землі. Лише наприкінці

ХVIII ст. землі почали обкладатися податками. Вони були значно нижчими, ніж

податки з земель, що належали селянам. А це означало, що селяни та робітники

платили більші податки, аніж поміщики. Більше того, наприкінці XVIII ст. і до

середини XIX ст. відбувається парцеляція (від франц. рarcelle – невелика доля, наділ,

від лат. рarticula – частка) – подрібнення селянських земельних наділів, які

передавалися у спадщину, на невеликі ділянки (парцели). Це явище розпочалося під

час розпаду первісного ладу, формування моногамної сім’ї та зародження приватної

власності на засоби виробництва [5, с. 447]. Для селянина того часу це означало, що

за невелику земельну ділянку йому доводилось платити чималий податок.

У сімейному праві Австрії зберігався церковний шлюб. Також величезне

значення у сімейних стосунках мала релігія. Про це свідчить § 64 австрійського

цивільного кодексу, де зазначено, що міжхристиянами та особами, що не визнають

християнської віри, не може бути укладено шлюб [8, s. 55]. Серед норм місцевого

звичаєвого права на західноукраїнських землях чинною була норма, відповідно до

якоїза тим з подружжя, хто пережив іншого, зберігалося право користуватися усім

майном. Такий порядок був поширений і в селянському середовищі. Деякі майнові

спори, особливо спадкові, розглядалися на підставі права Речі Посполитої, якщо

воно застосовувалося до її поділу і якщо ці спори не були врегульовані пізнішими

законами. Після введення загального цивільного кодексу в дію з’явилось чимало

додаткових, доповнювальних розпоряджень, які, по-перше, частково модифікували

правовізасади, наявні у самому кодексі, а по-друге, частково належали до категорії

тих політичних розпоряджень, які безпосередньо чи опосередковано впливали на

приватне право. Такими додатками були закони про договір купівлі-продажу зі

сплатою частками від 27 квітня 1896 р., про відповідальність за шкоду, заподіяну

автомобілями від 9 серпня 190 р., про право будівництва на чужій землі від 26

квітня 1912 р., а також закон про авторське право від 26 грудня 1895 р., який

визначав права на твори літератури, мистецтва, фотографії як особливий вид

розумової діяльності.

Ці розпорядження публікувалися в офіційних (службових) і приватних

збірниках. До офіційних збірників варто віднести 14 томів так званого великого

зібрання законів, яке хронологічно охоплює період з 17 грудня 1780 р. по 2 грудня

1848 р. Всі розпорядження, поміщені у збірнику, мали загальнообов’язкову силу

для всіх частин Австро-Угорської монархії, в яких було введено загальний

Цивільний кодекс 1811 р., навіть якщо відповідне розпорядження видане для

окремої судової установи чи певної провінції. Велике зібрання законів, що містило

76 томів і видавалося з 1790 р. по 1848 р., а також “Провінційний збірник законів”,

що видавався з 1819 р. по 1848 р., були офіційними збірниками, що були

призначені слугували для використання в окремих коронних землях. Однак з

1848 р. замість цих законів почали виходити “Вісник державних законів” і “Вісник

крайових законів”, а випуск службових збірників припинився у зв’язку з введенням

загальноімперського вісника законів і вісників земельних урядів. Цісарським

патентом від 4 лютого 1849 р. встановлено, що загальноімперський вісник повинен

видаватися 10-ма мовами народів Австрії.У середині XIX ст. австрійський цивільний кодекс 1811 р. у нових історичних

умовах застарів. У 1904 р. було створено комісію під керівництвом відомого

австрійського юриста, професора Й. Унгера для перегляду низки положень

цивільного кодексу 1811 р. Робота просувалася повільно, були лише розроблені

проекти змін і доповнень, але їх затвердженню перешкодила Перша світова війна.

Окремі норми кодексу в роки війни (1914–1916 рр.) були змінені в порядку

надзвичайних урядових актів (новел), що стосувалися певного розширення прав

жінок, позашлюбних дітей та дальшого розвитку зобов’язального права тощо.

У червні 1917 р. з відновленням парламентського життя в Австрії було

утворено парламентську комісію на чолі з професором С. Дністрянським. Новели

були передані до юридичної комісії австрійського парламенту. Проте у зв’язку з

розпадом Австро-Угорщини у 1918 р. розгляд її пропозицій щодо удосконалення

кодексу 1811 р. не було втілено вжиття [3, с. 18–19].

Австрійський цивільний кодекс 1811 р. діяв з деякими змінами на території

Галичини і в період її приєднання після І Світової війни до складу Польщі за

Ризьким мирним договором 1921 р. У 1933 р. був затверджений обширний за своїм

обсягом польський кодекс зобов’язань, який припинив дію значної частини

австрійського цивільного кодексу. 1811 р. на Буковині, яку загарбала Румунія, цей

кодекс був чинним аж до 1938 р. Однак на території Австрії Цивільний кодекс

1811 р. зізмінами та доповненнями чинний і досі.

Введення цивільного законодавства спершу на території Галичини перед

поширенням його дії на решту частин Австрії справило негативний вплив на

формування окремих джерел права в Австрії та Угорщині. Чинність цивільного

законодавства в окремих частинах держави, її повільне поширення на решту територій Австрії та Угорщини та невідповідність норм цивільного кодексу до

тогочасного рівня розвитку цивільно-правових відносин зумовлювало

недосконалість правових систем Австрії та Угорщини. Австрійське цивільне

законодавство, що діяло на території Галичини після його оновлення та

реформування, а також закріплення на законодавчому рівні окремих

демократичних принципів та інститутів, однаково залишалось недосконалим,

застарілим та сприяло утвердженню позицій Австрії та Угорщини у використанні

та експлуатаціїзахідноукраїнських земель.

––––––––––––––––––––

1. Довгерт А.С., Захватаєв В.М. Цивільний кодекс Франції, // Юридична енциклопедія,

К., “Українська енциклопедія ім. М.П. Бажана”, 2004., –Т. 6.– С. 369–370.

2. Кульчицький В.С., Бойко І.Й., Настасяк І.Ю., Мікула О.І. Апарат управління

Галичиною у складі Австро-Угорщини, Л., “Тріада плюс”, 2002., –С. 68–70.

3. Кульчицький В.С. “Австрійське загальне цивільне уложення 1811 р.” // Юридична

енциклопедія. – К.: “Українська енциклопедія ім. М.П. Бажана”, 1998., – Т. 1. –

С. 18–19.

4. Никифорак М.В. З історії кодифікації австрійського цивільного та цивільно-

процесуального права // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук.

праць. Вип. 82: Правознавство. – Чернівці: ЧДУ, 2000.

5. Поліводський О.А. Парцеляція // Юридична енциклопедія. – К.: “Українська

енциклопедія ім. М.П. Бажана”, 2002. – Т. 4. – 447 с.

6. Тацій В.Я., Рогожин А.Й. Історія держави і права України: У 2 т. – К., 2000. – Т. 1. –

392 с.

7. Чехович В. Право в західноукраїнських землях XVIII–XIX ст.ст. // Мала енциклопедія

етнодержавознавства. – К.: “Генеза”; “Довіра”, 1996 – 225 с.

8. “Powszechna Księga Ustaw Cywilnych”., w Cieszynie, 1894.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук