Головна

ПРОБЛЕМА ІСТИНИ В СУЧАСНОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ Ю. Пастернак


ПРОБЛЕМА ІСТИНИ

В СУЧАСНОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Ю. Пастернак

Національна академія прокуратури України,

вул. Мельникова, 81б, 04050 Київ, Україна

е-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

 

 

 

У статті автор досліджує зміст та характер категорії істини в кримінальному

судочинстві, аналізує основні підходи до її розуміння. З огляду на філософський

характер цього терміна обґрунтовано думку щодо недоцільності його використання для

позначення мети доказування в кримінальному процесі.

Ключові слова: доказування, мета доказування, об’єктивна істина, абсолютна істина,

відносна істина, формальна істина, достовірність, достатність доказів, внутрішнє

переконання.

Реформування кримінально-процесуального законодавства становить нині

один із найважливіших напрямів розвитку правової системи України.

Очевидно, що зміна моделі системи кримінальної юстиції має змінити і

розуміння її інститутів. Передусім це стосується доказового права, яке є осередком

всієї кримінально-процесуальної діяльності. Декларативні заяви щодо зміни

підходів до визначення сутності кримінального судочинства без послідовного

закріплення і реалізації нового змісту всіх його складових тільки законсервують

існуючумодель.

У дослідженні ми зупинимося на одній із найбільш суперечливих категорій

науки доказового права, а саме – категорії істини. Визначення на законодавчому

рівні основних напрямів реформування всієї системи кримінальної юстиції Украї

ни

стимулює переосмислення старих підходів до її розуміння та вироблення нових,

використання яких було б доцільним в ході правотворчої та практичної діяльності.

Зазначимо, що ця проблема постійно перебуває у сфері уваги науки

кримінального процесу. Про це свідчать роботи великої кількості вчених як

минулого так і сучасності. У дореволюційний період нею займалисяЛ.Е. Владіміров,

І.Я. Фойницький, В.Д. Спасович. В радянський період їй приділяли увагу такі

видатні вчені як: М.С. Строгович, Ф.Н. Фаткуллін, А.М. Ларін, В.Я. Дорохов,

Р.С. Белкин, М.М. Михеєнко. Не залишає її поза увагою і сьогоднішня правова наука

про що свідчать дослідження російських вчених З.З. Зінатулліна, А.Р. Белкина,

І.Б. Михайловської, С.А. Шейфера, Р.В. Костенка, В.С. Балакшина, Г.А. Печникова;

українських Ю.М. Грошевого, В.Т. Нора, В.Т. Маляренка, С.М. Стахівського,

Є.Г. Коваленка, П.В. Прилуцького, В.О. Попелюшка та деяких інших. Наукові розробки зазначених авторів становлять теоретичну основу

доказового права. Водночас, не можна говорити про наявність єдиного розуміння

порушеної проблеми. З огляду на це, на сучасному етапі актуальним є визначення

характеру та змісту згадуваної категорії як мети доказування в кримінальному

процесі, а також перспектив її використання за умови розбудови кримінального

судочинства у напрямах, визначених Концепцією реформування кримінальної

юстиції [1, с. 20].

Категорія істини має філософське походження. Вчення про неї розроблялося з

часів Платона та Арістотеля, однак і по сьогоднішній день не має єдиного

розуміння цього терміна. Тлумачили його по різному: “істина – відповідність знання дійсності”, “істина – це угода”, “істина це властивість само узгодженості

знань”, “істина це корисність знання, його ефективність”, “істина це підтверджене

дослідом знання” [2, с. 11]. Погодьмося, що при всій різноманітності трактувань

“істина” використовується для характеристики не об’єктів матеріального світу, а

знань щодо них [3, с. 51]. У класичному розумінні цієї категорії істина

розглядається як правильне відображення дійсності [2, с. 39].

Слід визнати, що протягом тривалого часу в теорії кримінального процесу мета

доказування вбачалася у встановленні об’єктивної істини. Це була фактично єдина

точка зору на цю проблему іґрунтувалася вона саме на класичному розумінні істини

та пануючій ідеології діалектичного матеріалізму [4, с. 113]. Значною мірою вона

залишається такою і на сьогодні, на що вказують дослідження окремих авторів та

численні думки на її підтримку, як в Україні [5, с. 95–98], так і в Росії [6].

Спробуємо навести власне бачення обґрунтованості використання такого

терміна. Одне з останніх визначень, яке подав С.М. Стахівський, визначає

об’єктивну істину як точну і повну відповідність навколишньої дійсності до

висновків органів розслідування та судової влади про фактичні обставини справи,

правову кваліфікацію діяння та юридичну відповідальність винуватих осіб [7, c. 24].

Зазначимо, що незважаючи на спільну назву, одностайності серед

прихильників такого терміна немає по сьогодні. Суперечки і надалі точаться

навколо того, чи включати у зміст цього поняття правову кваліфікацію та

юридичну відповідальність та який характер носить істина в кримінальному

процесі, якщо керуванися її традиційним поділом у діалектичному матеріалізмі на

абсолютну і відносну Водночас ми вважаємо за потрібне зупинитися і на першій складовій, тобто

точній і повній відповідності фактів до реальної дійсності, оскільки саме вона

відображає істину в її класичному розумінні. Річ в тому, що прихильники вище

зазначеної концепції ставлять знак рівності міжістиною, під якою розуміють точну

і повну відповідності фактів до об’єктивної дійсності і достовірністю, яку

встановлюють у кримінальному процесі.

На наша думку, така позиція не відповідає реальному станові речей, який

відбувається на практиці. Одразу зазначимо, що в теорії кримінального процесу

завжди існували думки щодо неможливості формування повного вичерпного

знання про подію злочину в силу ретроспективного характеру пізнання в

кримінальному процесі та низки інших чинників. Такі твердження вчені

висловлювали ще до революції [8, с. 36–41]. Окремі згадки про це можна

відшукати і в літературі радянського періоду [9, с. 122–127], однак подальшого

розвитку, а тим більше визнання, вони іззрозумілих причин не отримали.

Видається, що перешкоди на шляху повного і точного встановлення обставин

об’єктивної дійсності через недосконалість людського пізнання були завжди і

закривати на це очі було б неправильно. Окрім цього, сама організація процесу

незалежно від його виду пов’язана із встановленням додаткових перепон. Як

слушно зазначає І.Б. Михайловська, навіть якщо пріоритет надається намаганням

встановити істинні обставини справи що розслідується, такі елементи

процесуальної форми, як правила щодо виключення доказів, заборона повернення

до гіршого, а також всі прояви диспозитивного начала, є свого роду перешкодами

для досягнення основної мети доказування [10, c. 19].

Більше того, демократизація кримінального процесу, визнання прав людини,

найвищою соціальною цінністю та одним із пріоритетів в процесі зумовлюють

очевидно таку побудову кримінально-процесуальної форми, яка ще більше  обмежує можливості суб’єктів доказування щодо точного встановлення фактів, які

мають значення для вирішення справи.

Вважаємо, що навіть коли ведеться мова про доведеність вини особи у

вчиненні злочину, не можна говорити про вичерпне і повне встановлення всіх

обставин справи, оскільки вони відбувалися насправді. Про це свідчить аналіз

процесу формування внутрішнього переконання судді, яке є основою у винесенні

рішення. Суд виносить рішення на підставі оцінки доказів за відповідними

критеріями. Окрім інших, такими критеріями є достатність і достовірність. Тут

потрібно звернути увагу, що теза про винність особи у вчиненні злочину набуває

ознак достовірного знання лише після оцінки фактичних даних у сукупності,

причому саме сукупності достатньої для формування внутрішнього переконання

судді, що і має наслідком винесення рішення. До цього вона такою не

розглядається, оскільки презумпція невинуватості ще не спростована, і твердження

про винність особи закон не допускає.

Тобто винесення рішення пов’язується з виникненням внутрішнього

переконання, основою якого є достатність. Саме формулювання вказує на те, що

достатність – це певний, наперед не визначений обсяг інформації. Вона логічно

допускає певну межу за якою подальше подання відомостей (продовження

доказування) видається недоцільним з огляду на вже сформоване переконання.

Тобто допускається залишення поза увагою певної інформації з такої причини.

Якщо подивитися на таку ситуацію з погляду вичерпності пізнання, очевидним

стає, що рішення приймається на підставі не повного знання, а лише такого його

обсягу який формує внутрішнє переконання, а це призводить до недоцільності

подальшого дослідження обставин справи. Без такого переконання у судді не

виникне волі до таких дій, більше того, він на них і не має права згідно ззаконом.

У теорії кримінального процесу країн, де найбільш виражена змагальна

побудова процесу (США, Англія) така особливість отримала своє вираження у

формулі доказаності поза розумними сумнівами (beyond a reasonable doubt)

[11, с. 200–201]. На нашу думку, те що в нашому законодавстві такого виразу не має, не

свідчить про те, що механізм формування внутрішнього переконання судді,

зокрема “безсумнівність”, яка є його основою, у нашій системі якась інша. Адже

закономірності, на яких ґрунтуються процеси мислення у всіх людей однакові. Не

можна говорити, що переконання наших суддів є більш безсумнівним. Очевидно,

говорячи про відсутність сумнівів, наш законодавець не конкретизував і взяв до

уваги те, що теоретичні сумніви завжди можна виявити, однак, оскільки вони не

впливають на формування внутрішнього переконання, то і практичного значення

для суду вони не мають, тому згадувати про них недоречно.

У цьому контексті додатково хотілося б звернути увагу на суб’єктивний

характер істини в кримінальному судочинстві. Врахування його є важливим для

розуміння сутності окремих кримінально-процесуальних явищ. Визнаємо, що істина

значною мірою суб’єктивна, незважаючи на прагнення суду і інших осіб, які беруть

участь в кримінальному судочинстві до об’єктивності. Істина залежить від

свідомості і волі особи, як того, хто пізнає, так і того, хто надає відомості профакти.

Критерій для визначення чи сталася подія насправді тільки один. Таким

моментом є виникнення внутрішнього переконання у суду. Відтоді він починає

сприймати всі обставини як достовірні, а не ймовірні. І причина в тому, що у

кримінальному процесі іншої системи оцінки доказів немає. Система формальних

доказів відійшла в минуле, вона засвідчила свою неефективність. Її замінила система вільної оцінки за внутрішнім переконанням судді й іншої розумної і

обґрунтованої альтернативи не має та і бути, напевно, не може там, де предметом

оцінки є дії людей і для людей. Показовим у цьому плані є реально існуючі

колегіальні суди, суди присяжних. Очевидно, так знижується ризик суб’єктивної

помилки і це ще вищий рівень перевірки даних, оскільки в такому варіанті

достатня сукупність доказів має породжувати внутрішнє переконання вже у

декількох осіб. Що очевидно доводить, що така сукупність більш достовірна.

Однак в кожному випадку така сукупність різна. По-перше, з огляду на те, що

кожна справа індивідуальна, а по-друге, через унікальність суб’єктивного

сприйняття, хай і професійного суб’єкта і відповідно до визначених законом

критеріїв. Об’єктивність картини злочину напряму залежить від сприйняття

доказового матеріалу, яке є суб’єктивним і так чи інакше несвідомо, поза волею

суб’єктів, корегує такий стан речей.

Недаремно вище описані процедури встановлюються для найважливіших

кримінальних справ, очевидно, це робиться з метою зниження ризику помилки,

оскільки такий ризик завжди є внаслідок індивідуальності сприйняття кожного

індивіда. Це якраз і вказує на те, що сам законодавець визнає неможливість

стовідсоткового усунення такого ризику. Він намагається його знизити, а не

усунути, оскільки цілком усунути його неможливо.

В цілому наведені аргументи, на нашу думку, свідчать про невиправдане

перебільшення пізнавальних можливостей суб’єктів кримінального судочинства та,

відповідно, неможливість стверджувати про повну відповідність сприйнятих

фактів реальній дійсності. Про це засвідчує і суб’єктивний характер кримінально-

процесуальної достовірності. Отож, навіть класичне розуміння істини повною

мірою не відповідає реальному станові речей у кримінальному процесі. В зв’язку з

цим видається необґрунтованим і вживання поняття “об’єктивна”.

Для цього є і додаткові причини. Нагадаємо, розуміння об’єктивної істини

ґрунтується на вченнях класиків діалектичного матеріалізму. Однак є певна

непослідовності у використанні таких трактувань, що, на нашу думку, доводить

його проблемність і невідповідність застосованих понять до специфіки

кримінально-процесуальної діяльності. Непослідовним видається зачислення науковцями до явищ об’єктивної

дійсності правових питань (питання кваліфікації та юридичної відповідальності),

які очевидно знаходять своє вираження в результаті доказування. При цьому не

враховано класичне розуміння “об’єктивної дійсності”, на яке самі нібито

опираються прихильники такого погляду. Так під істиною в марксизмі розуміють

ідеальне відтворення у пізнанні дійсності, так, як вона існує, поза і незалежно від

свідомості, від суб’єкта пізнання (людини та людства) [12, с. 3].

Такі елементи важко зачислити до явищ об’єктивної дійсності у розумінні

діалектичного матеріалізму, оскільки необхідними ознаками вони не володіють.

Науковці радянського періоду, орієнтуючись на класиків матеріалізму

абсолютизували соціальну природу людини і, відповідно, всі суспільні явища, в

тому числі і право. На нашу думку, не можна говорити, що право розвивається

об’єктивно, незалежно від людини, суспільства, у тому розумінні, що воно не є

незалежним від людини і людства взагалі. Воно змінюється з розвитком

суспільства, формуванням нових цінностей та пріоритетів. Так чи інакше право

прив’язане до суб’єкта, який його реалізує, застосовує. Без людини, суспільства

право не потрібне, більше того, воно би і не виникло Зазначимо, що навіть в радянський період працювали вчені, які не

погоджувалися з такою несумісністю, але їхні аргументи тоді іззрозумілих підстав

до уваги не бралися [4, с. 124]. Вони послідовніше використовували підходи

марксизму і розглядали істину як абсолютну істину конкретного факту та не

включали до неї правових питань. Як ми вважаємо, цей варіант такожне відповідає

справжньому стану речей, а тільки підкреслює непридатність використання

пануючої тоді ідеології. Результат доказування у кримінальному процесі важко

уявити без використання норм матеріального права. Недаремно переважає і понині

думка щодо включення правових питань в зміст об’єктивної істини як результату

доказування [4, с. 136]. І така ситуація видається зрозумілою. Оскільки важко

уявити, наприклад, що позиція сторони обвинувачення викладається перед судом

без посилань на відповідні норми матеріального права. На практиці немає

процесуальних документів, які виражають процес доказування і в яких містилися б

обґрунтування лише фактичних даних без прив’язки до норм права. Наприклад,

обвинувальна промова, як концентроване вираження діяльності з доказування

сторони обвинувачення, не була б такою за своєю суттю, якби в ній просто

обґрунтовувалось те, що такі то події справді мали місце в минулому без надання

їм відповідної оцінки. Аргументування в кримінальному процесі без посилання на

норми матеріального права неможливе. Можливість оскарження рішень суду

сторонами з мотивів м’якості чи суворості покарання також свідчить про те, що

питання кваліфікації та міри відповідальності входять до сфери інтересів суб’єктів

доказування і мають включатися до змісту поняття, через яке пропонується

визначати мету доказування. Також на користь цієї позиції засвідчують погляди

науковців в галузі теорії права, які стверджують, що кваліфікація пронизує весь

процес правозастосування і її елементи наявні на всіх його стадіях [13, с. 31].

Отож, вважаємо недоцільним називати “об’єктивною істиною” ті речі, які до

“об’єктивної дійсності” ми в розумінні діалектичного матеріалізму зачислити не

можемо. Розуміючи, що елементи кваліфікації та юридичної відповідальності так

чи інакше входять в позицію суб’єкта доказування у справі і їх не можна відкидати,

вчені швидше намагалися видати бажане для тодішньої ідеологіїза дійсне.

Порібно виокремити ще одну непослідовність у використанні підходів

діалектичного матеріалізму щодо поняття істини в кримінальному процесі. Як

відомо, окрім ознаки об’єктивності, вона в подальшому характеризувалась з

позицій абсолютності та відносності [14, с. 104]. На наш погляд, використання

таких характеристик видається недоречним і лише підкреслює неможливість

механічного перенесення філософських постулатів діалектичного матеріалізму в

таку практичну діяльність, як кримінальний процес. Використовуючи цей підхід, ми, називаючи якесь твердження відносною

істиною у розумінні частини недосяжного абсолюту, очевидно повинні допускати

наявність можливості подальшого поступального розвитку цього знання до

безконечності. Знання в кримінальному процесі розвивається за своїми законами, в

конкретних межах і правилах для досягнення певного результату, що не дає змоги

розглядати їх як проміжний результат у безперервному процесі пізнання людством

об’єктивної дійсності. На це окремі вчені одразу звертали увагу і робили це цілком

обґрунтовано [15, с. 14]. Правда вони чомусь не розглядали це як перешкоду для

використання традиційних підходів марксизму в кримінальному процесі.

Тому термін “об’єктивної істини” та окремі його трактування (матеріальна,

абсолютна, відносна) важко використовувати, оскільки на практиці реальний зміст

поняття за своїмхарактеромє іншим. Крім цього, в такому випадку необґрунтовано залишається поза увагою

формальний характер істини. Вимога дотримання кримінально-процесуальної форми,

яка пронизує весь процес, не може не впливати на його результат. Причому це має

місце незалежно від виду самоїформи (змагальний, розшуковий чи змішаний процес).

Використання у кримінальному процесі формальних правил (правила допустимості,

презумпції, преюдиції, спрощений порядок судового розгляду тощо) пов’язане з

відсутністю безпосереднього пізнання, що підкреслює формальний характер істини.

Наприклад, це яскраво простежується при використанні преюдиції. Її основою є

римський принцип “res juditika pro veritate habetur – судове рішення приймається за

істину”. Як бачимо, при тому, що доказування як таке вже завершене, тут немає

категоричного ствердження, що рішення є істинним. Такимвоно тільки презюмується,

що ще раз доводить формальний характер результату. Водночас характеристика

формальності відображає лише одну зі специфічних рис процесу доказування. Одні

формальні правила не дадуть ніякого результату без наповнення їх конкретним

фактичним матеріалом. Тому одного цього терміна, на наш погляд, теж недостатньо

для позначення всіх особливостей, якими характеризується процес доказування. Це

можна сказати і щодо інших концепцій істини, розглянених у літературі [16, с. 8–13].

Сьогодні учасники кримінального судочинства можуть сприймати результат своєї

діяльності як об’єктивну, матеріальну, формальну, конвенційну, референтну,

абсолютну, відносну істину, або і одну й іншу одночасно. Результат від цього мало

змінюється. Вживання на практиці термінів без чіткого розуміння їхнього змісту лише

заплутує іне вносить ніякої ясності.  На підставі викладеного вважаємо, що варто погодитися з позицією вчених,

які визнають недоречним механічне застосування філософських за своїм

характером постулатів для позначення категорій із суто практичної діяльності

[17, с. 50]. Такі характеристики швидше підходять для теоретичного наукового

пізнання. Результат доказування комплексний за своєю природою і дати йому

універсальну характеристику, використовуючи таку категорію, як істина важко в

силу її філософського походження. Досі немає єдиного розуміння “істини” і

очевидно не буде в силу плюралізму і свободи наукових думок, якими

характеризується філософське вчення. У цьому контексті показовими є слова

американського філософа Вільяма Джеймса: “Здоровий глузд краще підходить для

однієї сферижиття, наука для другої, філософська критика для третьої” [18, с. 16].

Підсумовуючи наведені аргументи, вважаємо, що визначаючи мету

доказування, потрібно користуватися чіткішими термінами із однозначним та

зрозумілим змістом. Передусім доказування повинно бути зорієнтоване на

забезпечення доказаності обставин, встановлення яких необхідне для правильного

вирішення справи.

––––––––––––––––––––

1. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 лютого 2008 року

“Про хід реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів”

[Текст]: Указ Президента України від 8 квітня 2008 року № 311/2008 // Офіційний

Вісник України. – 2008. – № 27. – 18 квітня. – С. 20.

2. Чудинов Э.М. Природа научной истины [Текст] / Э.М.Чудинов. – М., 1997. – 298 с.

3. Состязательность и равноправие сторон в уголовном судопроизводстве: Учеб. пособие

[Текст] / Т.Т. Алиев, Н.А. Громов, Л.М. Зейналова, Н.А. Лукичев. – М.: Приор-издат,

2003. – 112 с.

4. Теория доказательств в советском уголовном процессе [Текст]: 2-е изд. под общ. ред.

Н.В. Жогина. М.: Юрид. лит., 1973. – 735 с.

5. Попелюшко В.О. Чи потрібна істина у кримінальній справі [Текст] / В.О.Попелюшко //

Юридична Україна. – 2006. – № 2. – С. 95–98.

6. Печников Г.А. Диалектические проблемы истины в уголовном процессе [Текст]: дис....

док. юрид. наук / Г.А.Печников. – Волгоград, 2005. – 462 с.

7. Стахівський С.М. Кримінально-процесуальні засоби доказування [Текст]: дис.... док.

юрид. Наук / С.М.Стахівський. – К., 2005. – 414 с.

8. ВладимировЛ.Е. Учение об уголовных доказательствах [Текст] / Л.Е. Владимиров. –

Тула: Автограф, 2000. – 462 с.

9. Чельцов М.А. Советский уголовный процесс. Учебник, 4-е изд., испр. и перераб.

[Текст] / М.А. Чельцов. – М.: Госюриздат, 1962. – 503 с.

10. Михайловская И.Б. Настольная книга судьи по доказыванию в уголовном процессе

[Текст] / И.Б.Михайловская. – М.: ТК Велби, Проспект, 2008. – 192 с.

11. Гуценко К.Ф. Уголовный процесс западных государств [Текст]: / К.Ф. Гуценко, Л.В.

Головко, Б.А. Филимонов. – М.: Зерцало-М, 2001. – 480 с.

12. Современные проблеми теории познания диалектического материализма Т.2. [Текст]. –

М., 1970.

13. Гурджі Т. Місце юридичної кваліфікації у процесі правозастосування [Текст] / Т.

Гурджі // Право України. – 2006. – № 4. – С. 31.

14. Теория доказательств в советском уголовном процессе. Часть общая [Текст]: под общ.

ред. Н.В. Жогина. И. И. Карпеца и др.; М.: Юрид. лит., 1966. – 584 с.

15. Ривлин А.Л. Пересмотр приговоров в СССР [Текст] / А.Л.Ривлин. – М.: Юрид. лит.,

1958. – 312 с.

16. ОрловЮ.К. Основы теории доказательств в уголовном процессе. Науч. прак. пос.

[Текст] / Ю.К. Орлов. – М.: Проспект, 2000. – 140 с.

17. Костін М. Щодо реалізації принципу з’ясування істини у кримінальному судочинстві

[Текст] / М. Костін // Право України. – 2004. – № 7. – С. 50.

18. Верч Дж. В. Голос разума: Социокультурний подход к опосредствованому действию.

[Текст] / Дж.В. Верч. – М.: Тривола, 1996. – 176 с.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук