Головна

ЗАСТОСУВАННЯ ПРИМУСОВИХ ЗАХОДІВ ВИХОВНОГО ХАРАКТЕРУ ЩОДО МАЛОЛІТНІХ: ТЕОРІЯ, ЗАКОНОДАВЧЕ РЕГУЛЮВАННЯ І СУДОВА ПРАКТИКА У. Ковна


ЗАСТОСУВАННЯ ПРИМУСОВИХ ЗАХОДІВ

ВИХОВНОГО ХАРАКТЕРУ ЩОДО МАЛОЛІТНІХ: ТЕОРІЯ,

ЗАКОНОДАВЧЕ РЕГУЛЮВАННЯ І СУДОВА ПРАКТИКА

У. Ковна

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

Розглянено проблеми залучення малолітніх осіб у кримінальне судочинство,

проаналізовано правовий статус малолітніх від одинадцяти років до досягнення ними

віку кримінальної відповідальності у судовому розгляді справ про застосування до них

примусових заходів виховного характеру та низка питань, пов’язаних з особливостями

провадження таких справ у суді.

Ключові слова: малолітня особа, примусові заходи виховного характеру,

провадження у справах про злочини неповнолітніх.

Постановка проблеми. Питання щодо участі малолітніх осіб у судовому

розгляді кримінальних справ не є однозначним під кутами зору ані законодавчої

регламентації такої участі, ані судової практики. Немає єдності у поглядах також і

серед науковців на окреслену проблему. Переважно проблема участі малолітніх

осіб у судовому розгляді кримінальних справ вичерпується аналізом їхнього

процесуального становища як потерпілих, або ж як свідків. Проте, нерідко суди

розглядають кримінальні справи і приймають рішення про застосування до

малолітніх осіб примусових заходів виховного характеру. За таких обставин

процесуальний статус їх істотно змінюється, а крім того, виникає багато питань,

пов’язаних з реалізацією додаткових процесуальних гарантій дотримання як прав

та законних інтересів малоліт

ніх, з одного боку, так і справедливого правосуддя, з

іншого. Ця проблема сьогодні набула особливої актуальності. Необхідно

зазначити, що до неї звертались як українські, так і зарубіжні науковці, зокрема,

О.Х. Галімов, Є.М. Гідулянова, Н.І. Гуковська, С.М. Зеленський, Е.Б. Мельнікова,

Г.М. Міньковський, А.Б. Романюк та ін. У працях названих науковців розглядались

різні аспекти статусу малолітніх осіб у кримінальному процесі. Проте деякі з них,

на жаль, залишились поза їхньою увагою. У статті зроблено спробу комплексного

аналізу становища зазначеної категорії осіб у справах про застосування до них

примусових заходів виховного характеру.

З огляду на міжнародні зобов’язання, які взяла на себе Україна стосовно

здійснення правосуддя у справах неповнолітніх, проблема полягає не лише у

визначенні та закріпленні статусу малолітніх осіб, які вчинили суспільно

небезпечні діяння до досягнення ними віку кримінальної відповідальності, а й у

доцільності розгляду справ щодо неповнолітніх та малолітніх осіб зокрема,

виключно судами, що є оптимальним в українських реаліях.

Мінімальні стандартні правила ООН, які стосуються здійснення правосуддя

щодо неповнолітніх від 10 грудня 1985 р., так звані “Пекінські правила” [1, с. 85]

заохочують у розгляді справ неповнолітніх правопорушників при можливості не застосовувати офіційного розгляду справи компетентним органом влади (йдеться

про суди) (п. 11.1 Правил). Поліція, прокуратура й інші органи, які ведуть справи

неповнолітніх, повинні бути уповноважені ухвалювати рішення по таких справах

на свій розгляд, без проведення офіційного слухання справи згідно із критеріями,

встановленими для цієї мети у відповідній правовій системі, а також згідно із

принципами, які містяться у Правилах (п. 11.2). Якщо справу неповнолітнього

правопорушника не було припинено (закрито), ним займається компетентний

орган влади (суд, трибунал тощо) згідно із принципами справедливого і

неупередженого суду (п. 14.1 Правил).

Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України провадження у

справах малолітніх осіб, оскільки саме вони є предметом нашого дослідження,

передбачає проведення досудового слідства, яке завершується постановою

слідчого (прокурора) про закриття справи і передання її матеріалів на розгляд суду

для застосування примусових заходів виховного характеру. Деякі науковці,

навпаки, вважають, що “відносно неповнолітніх, які не є суб’єктами вчинення

злочину, не повинно проводитися попереднє (досудове) розслідування, а тільки

судовий розгляд матеріалів справи про застосування примусових заходів

виховного характеру. Вбачається, що досудова підготовка матеріалів має

провадитись тільки до встановлення неповнолітньої особи, яка вчинила

протиправне діяння, після чого справа повинна направлятися в суд за належністю”

[2, с. 45]. Такої позиції дотримується й ряд російських науковців. Так,

В.В. Ніколюк пропонує обмежити або й зовсім виключити позасудове

(адміністративне) втручання у справи про правопорушення неповнолітніх, якому

властиві відсутність достатніх і надійних процесуальних гарантій дотримання прав

громадян [3, с. 15]. На наш погляд, лише частково можна погодитись із позицією

авторів, і лише щодо того, що суд повинен бути центральною ланкою, яка вирішує

питання про закриття справи і застосування до малолітніх примусових заходів

виховного характеру. Це узгоджується із конституційними приписами (ст. 62, 124, 129 Конституції України). Розгляд цієї категорії справ саме судом дає малолітнім

додаткові гарантії справедливого і неупередженого розгляду справи за їх участю.

Водночас доцільність проведення досудового слідства також не викликає

заперечень. Адже справедливий і неупереджений розгляд справи у суді значною

мірою зумовлений професіоналізмом слідчих та проведеною ними роботою не

лише щодо розкриття злочину, виявленню осіб, які до нього причетні, а й збором

інформації, що характеризує особу малолітнього правопорушника, зокрема, умови

життя та виховання неповнолітнього, обставини, що негативно впливали на

виховання неповнолітнього та ін. Видається, що й надалі ці дві ланки – досудове

слідство та суд при провадженні справ за участю малолітніх осіб, які вчинили

суспільно небезпечне діяння у віці від 11 р. і до досягнення віку кримінальної

відповідальності повинні зберегтися й у новому Кримінально-процесуальному

кодексі України. Схожий погляд висловлює О.Х. Галімов [4, с. 147] з приводу

удосконалення російського кримінально-процесуального законодавства.

Згідно із ч. 2 та 3 ст. 447 КПК України справу, що надійшла від прокурора у

порядку, передбаченому ст. 7–3, для вирішення питання про застосування до

неповнолітнього примусових заходів виховного характеру, суддя за наявності

згоди з цим рішенням слідчого або прокурора у десятиденний строк призначає

своєю постановою до судового розгляду із зазначенням часу й місця, а також осіб,

яких необхідно викликати в судове засідання.  У разі незгоди з таким рішенням слідчого чи прокурора суд мотивованою

постановою (ухвалою) повертає справу прокуророві.

З контексту цих законодавчих положень виникає низка запитань. Зокрема, в

якому статусі перебуває малолітній, щодо якого розглядатимуть справу про

застосування до нього примусових заходів виховного характеру. По-перше,

кримінальну справу щодо такої особи закрито мотивованою постановою слідчого

за письмовою згодою прокурора. Тут же ж виникає запитання, чи закриття справи

в цьому випадку тягне за собою визнання малолітньої особи винуватою у вчиненні

суспільно-небезпечного діяння? А згодом – в якому процесуальному статусі ця

особа перебуває, адже закон не називає її ані обвинуваченим, ані підсудним. Отже,

її статус ніяк не визначений. Водночас розгляд справи провадиться у відкритому

судовому засіданні з обов’язковою участю прокурора і захисника. При цьому

заслуховуються пояснення неповнолітнього, його законного представника,

перевіряються докази, які доводять або спростовують вчинення цією особою

суспільно небезпечного діяння, а такожінші обставини, які мають істотне значення

для вирішення питання про застосування примусового заходу виховного характеру

(ч. 3 ст. 447 КПК). З огляду на таку істотну внутрішню суперечність кримінально-процесуальних

норм напрошується висновок, що малолітні особи, щодо яких ставиться запитання

щодо застосування до них примусових заходів виховного характеру, наділяються

чи повинні наділятися самостійним правовим статусом у судових стадіях з метою

найбільш повного та оптимального захисту їхніх прав та інтересів. При цьому

варто погодитись із А.Б. Романюком у тому, що законодавчо необхідно позначати

цей статус спеціальним терміном “деліквент” [5, с. 10]. Адже, кримінальні справи

щодо таких малолітніх закриваються з нереабілітуючих підстав, тобто все-таки

досудовим слідством доводиться їхня суспільно небезпечна поведінка, яка містить

ознаки злочину, проте зазначені особи звільняються від кримінальної

відповідальності, але при цьому не втрачається асоціальна характеристика їх як

особистостей у суспільстві.

Порядок провадження у справах про злочини неповнолітніх, як передбачено

ст. 432 Кримінально-процесуального кодексу України, визначається загальними

правилами КПК для провадження кримінальних справ і, крім того, додатковими

нормами, викладеними у гл. 36 КПК “Особливості провадження в справах про

злочини неповнолітніх”. У зазначеній главі є норми, якими передбачено

підвищення захищеності прав неповнолітніх у кримінальному судочинстві.

Водночас, провадження у справах про суспільно небезпечні діяння малолітніх і

застосування до них примусових заходів виховного характеру має також свою

специфіку, що зумовлено де-юре тим фактом, що останні не визнаються

суб’єктами злочину.

Найхарактернішою особливістю провадження про застосування до малолітніх

примусових заходів виховного характеру є те, що немає деяких частин (етапів)

стадії судового розгляду. Зокрема, відсутні попередній розгляд справи суддею,

судові дебати та останнє слово підсудного. Очевидно, що це пов’язано із

особливим правовим статусом малолітньої особи у цій стадії, який, як видається,

належно не визначений, тоді як необхідність посиленого захисту цієї категорії осіб

зумовлює цю особливість.

Ч. 2 ст. 447 КПК України передбачає, що справу, яка надійшла до суду від

прокурора в порядку, передбаченому статтею 7–3 КПК, суддя або голова суду,

якщо він згоден з рішенням, прийнятим слідчим або прокурором, призначає до розгляду в судовому засіданні у строк не пізніше десяти днів, а в разі незгоди –

повертає прокурору мотивованою постановою. Таким чином, законодавець дещо

спростив порядок судового розгляду справ за участю малолітніх осіб, що має

позитивне значення й відповідає п. 20.1 “Пекінських правил”, згідно із якими будь-

яку справу неповнолітнього потрібно провадити швидко, не допускаючи яких-

небудь затримок.

Розгляд справ щодо застосування до малолітніх осіб примусових заходів

виховного характеру провадиться у відкритому судовому засіданні з обов’язковою

участю прокурора і захисника, тобто на засаді змагальності. Таким чином,

законодавець встановив імперативну норму щодо форми судового засідання.

Проте, категоричність законодавця з цього питання не завжди матиме позитивні

наслідки. На наш погляд, з урахуванням тих чи інших обставин справи, особи

малолітнього деліквента суд повинен мати право вирішувати питання про

доцільність проведення відкритого чи закритого судового засідання. Згідно із ст. 20

КПК України розгляд справ у всіх судах відкритий, за винятком випадків, коли це

суперечить інтересам охорони державної або іншоїзахищеноїзаконом таємниці.

Закритий судовий розгляд, крім того, допускається за мотивованою ухвалою

суду в справах про злочини осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку, у

справах про статеві злочини, а також в інших справах з метою запобігання

розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у

справі та у разі, коли цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист.

Проте норма ч. 2 ст. 447 КПК України є спеціальною стосовно ст. 20 КПК, а тому

виключає можливість закритого слухання справи про застосування до малолітніх

осіб примусових заходів виховного характеру. Відтак, простежуємо парадоксальну

ситуацію, коли щодо неповнолітніх підсудних, віком до 16 років допускається

закритий судовий розгляд справи, а малолітні деліквенти, щодо яких слухається

справа про застосування до них примусових заходів виховного характеру,

позбавлені такої важливої процесуальної гарантії їхнього права на

конфіденційність Аналогічно урегульовано це питання і в кримінально-процесуальному кодексі

Російської Федерації. Е.Б. Мельнікова з приводу зазначеної проблеми відзначає,

що, не треба забувати, що міжнародні стандарти здійснення правосуддя у справах

неповнолітніх (Пекінські правила, ст. 8) розглядають конфіденційність (закритість)

судового процесу в цих справах як невід’ємне право неповнолітнього і охоронний

принцип всього судочинства [6, с. 90]. З аргументами Е.Б. Мельнікової не можна

не погодитись, тим більше, коли йдеться про малолітніх осіб, у яких вразлива

психіка. Відкритість судового розгляду може зашкодити також подальшій їхній

долі. Відкритий характер судового розгляду справи може також негативно

вплинути на покази малолітньої особи в суді і знизити в кінцевому підсумку

результативність судового слідства.

Ми підтримуємо позицію М.О. Карпенка про необхідність, виходячи із

обставин справи, розглядати у судовому засіданні справи щодо всіх осіб, які не

досягли вісімнадцятирічного віку; з метою охорони прав та законних інтересів

неповнолітнього, який знаходиться у сфері дії кримінального процесу, збереження

його психічної та психологічної рівноваги заборонити розголошувати відомості

про нього, доки вирок (постанова, ухвала) не набере законної сили [7, с. 14].

Як зазначено у кримінально-процесуальній літературі, крім зовнішньої

гласності, є так звана внутрішня гласність. Внутрішня гласність навіть якщо справа

слухається у закритому судовому засіданні, полягає у присутності в судовому засіданні прокурора, потерпілого, підсудного, захисника та інших учасників

судового розгляду, а також свідків, експерта, спеціаліста, перекладача. Крім того,

вироки судів у всіх випадках проголошуються публічно (ч. 4 ст. 20 КПК). Їхній

зміст може бути доведений до відома населення ізасобами масової інформації.

Таке широке трактування гласності, її поділ на внутрішню та зовнішню не

унеможливлює залучення до участі у судовому розгляді, навіть закритому,

представників служби у справах неповнолітніх та міліції у справах неповнолітніх

(ст. 442 КПК України), а також представників підприємств, установ і організацій

(ст. 443 КПК). І хоча залучення зазначених учасників судового розгляду згідно із

ст. ст. 442 та 443 КПК передбачається щодо неповнолітніх підсудних, реалізація

відповідних норм КПК України можлива по аналогії і щодо малолітніх деліквентів,

щодо яких слухається справа про застосування до них примусових заходів

виховного характеру. Згідно із п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України

“Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини

неповнолітніх” від 16 квітня 2004 р. № 5, “суди зобов’язані додержувати вимог

статей 441–443 КПК щодо обов’язкового повідомлення про час і місце розгляду

справи законних представників неповнолітнього підсудного, службу та міліцію у

справах неповнолітніх, підприємство, установу чи організацію, в яких він навчався

або працював. Невиконання цих вимог закону є порушенням права на захист

неповнолітнього підсудного і може бути підставою для скасування вироку. У разі

потреби суд вправі про час і місце розгляду справи неповнолітнього підсудного

повідомити й інші організації (ст. 443 КПК)”.

Проте, на наше переконання, “широке залучення громадськості” до участі у

судових засіданнях у справах за участю малолітніх осіб не є бажаною практикою і

не повинно розцінюватися як порушення права на захист неповнолітньої чи

малолітньої особи у кримінальному судочинстві. Великі аудиторії, як відомо,

здатні розгубити, розсіяти увагу та думки навіть дорослих. Більше того, є серйозні

підстави для сумнівів щодо збереження конфіденційності інформації про хід

справи щодо малолітніх деліквентів у суді. Тим паче, що дотримані інші

процесуальні гарантії, адже слухання справ у закритому засіданні суду

здійснюється з дотриманням усіх правил судочинства з обов’язковою участю

прокурора та захисника Залучення у судове засідання у справі за участю неповнолітніх (малолітніх)

осіб представників підприємств, організацій не підтримується й сучасними

науковцями, які вважають відповідні положення КПК є морально застарілими.

П. Репешко з цього приводу зазначає, що “судове засідання та вирок суду не

повинні використовуватися як повчання близькому оточенню неповнолітнього

підсудного. Тим більш не можна визнати прийнятним виклик в судове засідання

представників з місця роботи батьків, опікуна чи піклувальника останнього. В

цьому вбачається мета вплинути на законних представників неповнолітнього

підсудного, що позбавляє їх активності у захисті інтересів своїх дітей” [8, с. 123–

124]. Без сумніву, зазначені аргументи є переконливими, й стосуються також

насамперед малолітніх осіб, щодо яких слухається справа у суді про застосування

до них примусових заходів виховного характеру.

Загальні положення судового розгляду будь-якої кримінальної справи

визначено ст.ст. 257–283 КПК. При розгляді справи обумовленої нами категорії

суд з’ясовує дані про особу неповнолітнього та повноваження законного

представника; роз’яснює їм процесуальні права, передбачені ст. 263 КПК; приймає

рішення щодо заяв і клопотань осіб, які беруть участь у розгляді справи (ч. 2 п. 16  постанови Пленуму Верховного Суду України “Про практику розгляду судами

справ про застосування до неповнолітніх примусових заходів виховного

характеру”). При цьому ч. 2 п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України

“Про практику застосування судами законодавства у справах про злочини

неповнолітніх” рекомендує судам звертати увагу на те, що докази стосовно

обставин, визначених у ст. 433 КПК, та інших даних про особу підсудного мають

досліджуватися незалежно від того, чи оспорюються ці обставини. На наше

переконання, така судова практика є правомірною і сприяє індивідуалізації

судового розгляду через конкретизацію та акцентування уваги на тих чи інших

біографічних та середовищних обставинах щодо малолітньої особи. Принаймні

поза увагою суду не повинно залишитись жодних “білих плям”, які б

характеризували з будь-якої сторони особумалолітнього деліквента.

За логікою ст. 447 КПК, першою процесуальною дією, пов’язаною із

дослідженням обставин справи судом, є заслуховування пояснення

неповнолітнього (малолітнього). Важливо, що у цьому випадку, законодавець

абсолютно правомірно вживає термін “пояснення”, а не “допит” неповнолітнього

чи малолітнього. При цьому, на наш погляд, справа не лише в термінологічних

позначеннях, а в методах, прийомах спілкування судді з малолітнім деліквентом.

Важлива також атмосфера, в якій відбуватиметься пояснення малолітнього

правопорушника у суді. Ще на початку ХХ ст. дослідниця ювенальної юстиції

А.М. Рубашева у своїй праці “Особые суды для малолетних и система борьбы с

детской преступностью” (Москва, 1912 р.) звертала увагу на “неофіційність”,

спрощення ведення судового процесу щодо малолітніх осіб [4, с. 151]. Згідно із

п. 14.2 “Пекінських правил”, судовий розгляд повинен відповідати інтересам

неповнолітнього і здійснюватися в атмосфері розуміння, що дасть йому змогу

брати участь у ньому і вільно висловлювати свій точку погляд Видається, що після заслуховування пояснень малолітнього деліквента було б

доцільним, з врахуванням обставин справи, на підставі постанови (ухвали) суду

видалити його із залу судового засідання. Ініціаторами клопотання можуть

виступати адвокат, законний представник малолітньої особи чи прокурор. Загалом

це питання можна вирішити за аналогією із ст. 444 КПК, яка регламентує умови та

порядок видалення неповнолітнього підсудного із залу судового засідання.

Водночас, участь у судовому засіданні законного представника малолітньої особи,

щодо якої вирішується питання про застосування до неї примусових заходів

виховного характеру, повинна визнаватись обов’язковою, крім випадків, коли

участь законного представника в судовому засіданні може завдати шкоди

інтересам малолітнього правопорушника. В цьому випадку суд повинен, а не

вправі, своєю мотивованою постановою (ухвалою) усунути його від участі в

судовому розгляді і допустити замість нього іншого законного представника.

Участь законного представника малолітнього деліквента у судовому розгляді

справи про застосування примусових заходів виховного характеру, його

процесуальні права та обов’язки повинні вирішуватись не за аналогією із ст. 441

КПК України “Участь законного представника неповнолітнього підсудного в

судовому розгляді”, а повинні регламентуватись окремою нормою кримінально-

процесуального закону. Це зумовлено, по-перше, особливим матеріальним та

процесуальним статусом малолітньої особи, необхідністю компенсувати

недостатність дієздатності малолітніх, дієздатністю їхніх законних представників.

А по-друге, зазвичай, щодо таких малолітніх осіб застосовують такий примусовий

захід виховного характеру, як передання неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють. Відтак, обов’язкова участь законних представників у

судовому розгляді справи, з одного боку, дасть змогу найбільш повно захистити

інтереси малолітньої особи, а зіншого боку – дасть змогу судові правильно підійти

до вирішення питання про найбільш оптимальний примусовий захід виховного

характеру, враховуючи поведінку законних представників у судовому розгляді

справи.

Необхідність посиленого захисту прав та інтересів малолітньої особи

незалежно від її процесуального статусу простягається “червоною ниткою” крізь

весь кримінальний процес. Й під час судового розгляду справи про застосування

примусових заходів виховного характеру участь, крім законного представника,

захисника, є обов’язковою. Цю позицію Пленум Верховного Суду України

висловив у своїй постанові “Про практику розгляду судами справ про застосування

примусових заходів виховного характеру” (п. 17). Він вважає, що невиконання

вимог ст. 447 КПК про розгляд справи за участю захисника неповнолітнього є

істотним порушенням цього права і підставою для скасування судового рішення

про застосування примусового заходу виховного характеру. У разі, коли

неповнолітній, або його законний представник не запросили захисника, Пленум

рекомендує суддям призначати останнього і забезпечувати його участь у справі

відповідно до п. 1 ч. 4 ст. 47 КПК. При цьому близьких родичів, опікунів або

піклувальників неповнолітнього можна допускати до участі у справі як захисників

лише за наявності адвоката. Як зазначає А.Б. Романюк, діяльність захисника у справах про застосування

примусових заходів виховного характеру відбувається за тими ж принципами, що і

в справах неповнолітніх. Проте, аналіз норм КПК України, які регулюють порядок

діяльності захисника, його повноваження та обов’язки у кримінальному

судочинстві, дає підставу для висновку, що майже всі норми стосуються

кримінальних справ щодо підозрюваних, обвинувачених, підсудних тощо.

Отож, вважає автор, Верховний Суд України скерував суди України до

застосування аналогіїзакону у правозастосовчій практиці. Зважаючи на відсутність

відсилочних чи бланкетних норм, що регулювали б діяльність захисника у справах

про застосування примусових заходів виховного характеру, на практиці

використовують норми КПК, що регулюють діяльність захисника у кримінальних

справах підозрюваних, обвинувачених, підсудних [5, с. 114–115].

Проте, на наше переконання, аналогія закону не завжди здатна ефективно

забезпечити заповнення законодавчих прогалин. Процесуальний статус захисника

(адвоката) малолітньої особи повинен бути спеціалізованим. Насамперед,

законодавство про адвокатуру має передбачати рекомендації щодо спеціалізації

адвокатів, зокрема, щодо захисту малолітніх та неповнолітніх осіб (особливо у

кримінальному процесі). Адже необхідність спеціалізації слідчих, суддів на

сьогоднішній день не викликає заперечень ані в науковців, ані у практичних

працівників правоохоронних органів та суду. На наш погляд, адвокат – захисник

малолітньої, неповнолітньої особи повинен володіти на лише знаннями

кримінально-процесуального законодавства України, а й знаннями міжнародно-

правових актів у сфері захисту прав дитини; по-друге, бажаними є для нього й

знання дитячої психології, адже надавати правову допомогу малолітній особі, не

відшукавши підходу до неї, є вкрай важко. Тож, процесуальний статус адвоката у

провадженні в справах про застосування примусових заходів виховного характеру

є більш багатогранним, що підтверджує необхідність більш детального та спеціалізованого його закріплення як у кримінально-процесуальному

законодавстві, так і в законодавстві про адвокатуру.

Участь захисника (адвоката) не применшує та не нівелює роль законного

представника малолітньої особи у провадженні про застосування примусових

заходів виховного характеру, який дає у суді пояснення, що зумовлює його активну

роль у захисті інтересів малолітніх та неповнолітніх осіб у суді.

Регламентуючи в загальних рисах процедуру розгляду у суді справи про

застосування до малолітньої особи примусових заходів виховного характеру,

український законодавець не передбачив обов’язкового залучення до участі у ній

психолога. Ми підтримуємо погляди тих авторів, які вважають за необхідне участь

психолога упродовжвсього кримінального процесу [9, с. 72].

Чинний Кримінально-процесуальний кодекс України не передбачає

можливості залучення до судового розгляду у справі про застосування до

малолітньої особи примусових заходів виховного характеру педагога. Вважаємо

таку позицію законодавця виправданою. Хоча, з іншого боку, кримінально-

процесуальний закон передбачає, що у випадках, коли підсудний не досяг 16 років

або якщо його визнано розумово відсталим, суд, керуючсь положеннями ст. 438

КПК, за своїм розсудом або за клопотанням учасників процесу може провадити

допит такого неповнолітнього в присутності педагога чи лікаря, які вправі ставити

підсудному запитання і висловлювати своїзауваження. Очевидно, що за аналогією

подібна ситуація можлива й щодо малолітніх осіб у справі про застосування до них

примусових заходів виховного характеру. Врешті-решт, вчені давно обговорюють

питання про те, чи доцільна участь у провадженні із застосування до малолітніх

осіб примусових заходів виховного характеру педагога. Е.Б. Мельнікова вважає,

що при допиті неповнолітнього більш корисними будуть спеціальні знання не

педагога, а психолога чи лікаря-психотерапевта, оскільки судження із суто

педагогічних питань у процесі важливі дуже рідко. Оцінка ж характеристик особи

здійснюється судом саме на базі даних психології [10, с. 248; 11, с. 36]. У спеціальній літературі також обґрунтовано рекомендується залучати

психолога, а не педагога, на допит розумово відсталих підлітків, а також тих, яким

властиві яскраво виражені індивідуально-психологічні особливості (надмірна

імпульсивність, помітне переважання процесів збудження над процесами

гальмування і т. п.) [12, с. 148; 13, с. 114; 14, с. 95].

Підтримуючи такий підхід засадничо, вважаємо, що не варто недооцінювати і

роль педагога. У кожному випадку суд сам може визначити, допомога якого

спеціаліста йому буде необхідна під час судового розгляду. Що не стосується

стадії виконання рішення суду щодо примусових заходів виховного характеру, то

його участь є не лише доцільною, а й необхідною. Застосування педагогічних

методик на стадії виконання постанови (ухвали) суду про застосування

примусових заходів виховного характеру матиме, на наш погляд, оптимальний

ефект у справі перевиховання малолітніх деліквентів.

Необхідною гарантією дотримання прав та інтересів малолітніх осіб у

кримінальному судочинстві є дотримання принципу змагальності, який

закріплений ст. 16–1 КПК України й виявляється, зокрема, у висловлюванні своєї

думки прокурором, потім захисником у судовому засіданні. У зв’язку із цим у

літературі обговорювали питання, пов’язане з участю прокурора та захисника у

розгляді судом справи про застосування примусових заходів виховного характеру.

Чинний кримінально-процесуальний закон чітко визначає, що розгляд справи, яка

надійшла до суду в порядку, передбаченому ст. 7–3 чи ст. 9 КПК, провадиться за обов’язковою участю прокурора і захисника. Проте окремі науковці вважають, що

участь прокурора у зазначеній категорії справ не повинна бути обов’язковою.

Зокрема, Д.А. Рогозін висловив міркування, що з урахуванням особи

неповнолітнього не в усіх випадках виникає гостра необхідність участі прокурора в

судовому засіданні. Автор переконаний, що вирішальну роль у вирішенні цього

питання повинен відіграти суд, тобто, якщо суддя вирішить, що участь прокурора в

судовому засіданні є недоцільною, з мотивів негативного впливу на психіку

неповнолітнього, він повинен мати можливість відмовити в участі обвинувача у

справі [9, с. 111].

На перший погляд, така позиція Д.А. Рогозіна має під собою певний ґрунт.

Проте необхідно мати на увазі і той факт, що прокуратура і її представник –

прокурор забезпечують і правоохоронну функцію – захист прав малолітніх,

неповнолітніх осіб. Сприяючи всебічному дослідженню обставин справи, прокурор

виконує важливу державну функцію в кримінальному судочинстві, спрямовану

передусім на охорону прав і законних інтересів малолітніх та неповнолітніх осіб,

зокрема й у справах про застосування до них примусових заходів виховного

характеру. Тому участь у справі прокурора зумовлена необхідністю виконання і

такої охоронної функції. Крім того, засада змагальності, яка повною мірою

реалізується і у розгляді цієї категорії кримінальних справ, потребує участі обох

сторін. І було алогічним усунути від судового розгляду сторону, яка ініціювала

процес про застосування примусових заходів виховного характеру щодо

малолітньої особи Стаття 447 КПК України не передбачає після закінчення судової перевірки

матеріалів справи та висловлення думок прокурора ізахисника, заслуховування ще

й думки малолітнього деліквента. У той же час Пленум Верховного Суду України

у своїй постанові “Про практику розгляду судами справ про застосування

примусових заходів виховного характеру” рекомендує судам: “після того як суд

закінчить перевірку матеріалів справи, свою думку з цього питання висловлюють

прокурор, захисник, законний представник та неповнолітній” (ч. 2 п. 16). Позиція

найвищої судової інстанції України, на наш погляд, є більш правильною й

відповідає інтересам малолітніх та неповнолітніх осіб. Судом мала бути надана

можливість висловлення малолітнім чи неповнолітнім своєї думки щодо

можливості застосування до них тих чи інших примусових заходів виховного

характеру та з інших питань, пов’язаних із їхнім перевихованням та

ресоціалізацією. При цьому варто взяти до уваги, що згідно із ст. 171 Сімейного

кодексу України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими

членами сім’ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також

питань сім’ї. Такий підхід варто застосувати і в кримінальному судочинстві при

розгляді справ зазначеної категорії.

При вирішенні питання про застосування до малолітнього примусових заходів

виховного характеру та вибору одного із заходів суд повинен керуватися такими

принципами: 1) заходи впливу завжди повинні бути спів мірними не лише з

обставинами і тяжкістю правопорушення, але й із становищем і потребами

неповнолітніх та малолітніх осіб, а також із потребами суспільства; 2) при розгляді

справи неповнолітнього питання про його благополуччя повинно слугувати

визначальним чинником тощо (п. 17.1 Пекінських правил).

Передбачений ч. 2 ст. 105 КК перелік примусових заходів виховного характеру

є вичерпним. На жаль, такий підхід законодавця навряд чи можна визнати

чинником сприяння як “благополуччю” малолітнього та неповнолітнього, щодо яких цізаходи застосовуються, так й інтересам потерпілих від злочинних посягань,

а також інтересам суспільства. На наше переконання, суд мав би володіти ширшим

комплексом заходів впливу на малолітнього деліквента, як це передбачено

Пекінськими правилами. Тому вважаємо обґрунтованим погляд В.М. Бурдіна щодо

необхідності реформування примусових заходів виховного характеру, закріплені

ч. 2 ст. 105 Кримінального кодексу України [15, с. 36].

Додатковим виховним чинником при вирішенні судами питань про

застосування примусових заходів виховного характеру має бути залучення до

цього громадських організацій та осіб, які займаються примиренням потерпілих із

неповнолітніми, котрі вчинили злочин чи суспільно небезпечне діяння.

На жаль, ці питання не врегульовані чинним КПК України. Рекомендації ж

Пленуму Верховного Суду України “Про практику розгляду судами справ про

застосування примусових заходів виховного характеру” (ч. 2 п. 4 постанови) з цього

питання орієнтують на можливість застосування медіації щодо неповнолітніх осіб.

Згідно із Рекомендаціями Міжнародної відкритої конференції “Впровадження

відновного правосуддя в Україні: висновки та перспективи” (м. Київ, 20–21 квітня

2006 р.) для ефективного застосування програм відновного правосуддя щодо

неповнолітніх та для врегулювання у кримінальному законодавстві питань щодо

застосування процедури медіації за участю неповнолітніх, зокрема, пропонується:

внести відповіднізміни до КК, КПК – доповнити розділ XV Кримінального кодексу

ст. 105–1 “Відновні заходи виховного характеру” (або “Відновні заходи щодо

малолітніх/неповнолітніх”), в якій передбачити перелік таких заходів; зазначити у

відповідних законодавчих актах та положеннях особливостізастосування відновних

заходів щодо осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння до досягнення віку

кримінальної відповідальності тощо.

Як бачимо, як науковці, так і практики розуміють важливість впровадження

медіаціїза участю малолітніх деліквентів. Застосування судом примусових заходів виховного характеру до осіб у віці від

одинадцяти років і до виповнення віку, з якого можлива кримінальна

відповідальність – це виняток із загального правила. Тому вирішення цього

питання повинно відбуватися в рамках окремого провадження, у якому повинен

відображатись особливий процесуальний статус суб’єктів цієї категорії справ, а

такожнизка особливостей їхнього розгляду і вирішення судом.

Свою вагому роль у справах про застосування примусових заходів виховного

характеру має відіграти відновлювальне судочинство, впровадження якого стане

новим етапом розвитку кримінально-процесуального законодавства України і

підтвердженням прагнення України інтегруватись у Світове співтовариство,

зокрема у частині дотримання прав та інтересів малолітніх та неповнолітніх осіб –

учасників кримінального судочинства, як це передбачено Європейською

конвенцією про здійснення прав дітей, ратифікованою Законом України від 3

серпня 2006 р. [16, с. 354], та Рекомендацією № R (87) 20 “Про соціальний вплив

на злочинність неповнолітніх”. Врахування законодавством України, теорією та

практикою цих та інших правових актів Ради Європи щодо застосування до

малолітніх правопорушників заходів виховного характеру безумовно сприятиме

інтегруванню України в Європейське таСвітове співтовариство.

––––––––––––––––––––

1. Международные акты по вопросам уголовного судопроизводства: Хрестоматия. В 3-х

томах. Сост. Еникеев З.Д., Васильева Е.Г., Аширова Л.М. Ежова Е.В.– Уфа: РИЦ

БашГУ, 2007. – Т. 1 2. БлагодирС., Смітієнко З. Закриття кримінальних справ щодо неповнолітніх:

вирішення проблем // Право України. – 1998. – № 2.

3. Николюк В.В. Производство с участием несовершеннолетних: Учебное пособие. –

Омск, 1994.

4. Галимов О.Х. Малолетние лица в уголовном судопроизводстве. – Москва, 2001

5. Романюк А.Б. Проблеми захисту неповнолітніх у кримінальному судочинстві.: дис…

канд. юр. наук. – К., 2004

6. Мельникова Э.Б. Ювенальная юстиция: Проблемы уголовного права, уголовного

процесса и криминологии:Учеб. Пособие. – 2-е узд., испр., доп. -М.: Дело, 2001.

7. Карпенко М.О. Особливості провадження в справах про злочини неповнолітніх:

Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.09 / М.О. Карпенко; Нац. юрид. акад. України

ім. Я.Мудрого. – Х., 2004.

8. Репешко П. Особливості допиту неповнолітніх у кримінальному судочинстві України //

Право України. – 2000.

9. Рогозин А.А. Социально-правовые и психологические основы производства по

уголовным делам несовершеннолетних. – Оренбург, 2001

10. Ларин А.М., Мельникова Э.Б., Савицкий В.М. Уголовный процесс России: Лекции-

очерки. – М., 1997

11. Мельникова Э., Ветрова Г. Российская модель ювенальной юстиции (теоретическая

концепция) // Правозащитник. – 1996. – № 1

12. Мифтахова Л.А. Проблемы участия психолога в уголовном процессе: Автореф. дис. …

канд. юрид. наук. – Уфа, 2001.

13. СемьяноваИ.С. Проблемы совершенствования расследования преступлений несовершенн-

олетних (организационно-правовойаспект): Дис. … канд. юрид. наук. – Омск, 2003.

14. Щерба С.П., Зайцев О.А., Сарсенбаев Т.Е. Охрана прав беспомощных потерпевших по

уголовным делам. – М., 2001.

15. Бурдін В.М. Кримінальна відповідальність неповнолітніх.: дис… канд. юр.наук. –

Львів. 2002

16. Відомості Верховної Ради України. – 2006. – N 41. – Ст. 354

 

 

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук