Головна

ПРО ПРАВО ДОВКІЛЛЯ ТА ЙОГО ПРЕДМЕТ П. Пилипенко


ПРО ПРАВО ДОВКІЛЛЯ ТА ЙОГО ПРЕДМЕТ

П. Пилипенко

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

тел. (032) 239–47–97

 

 

 

 

Розглянено проблеми становлення і розвитку в Україні права довкілля як

самостійної галузі у системі вітчизняного права. У статті наводяться аргументи саме

такої назви цієї галузі, а не традиційно-вживаної на пострадянському просторі –

екологічне право. З огляду на необхідність інтеграції до сучасних правових систем

з’ясовується предмет права довкілля, що є невід’ємною складовою міжнародних

суспільних відносин у сфері охорони довкілля. При цьому відносини, які формують

предмет цієї галузі (екологічні відносини), є комплексними відносинами.

Ключові слова: довкілля, право довкілля, екологічне право, предмет правового

регулювання, правові відносини.

До проблеми назви системи правових норм, які регулюють суспільні відносини у

сфері охорони довкілля зверталися не тільки вітчизняні [1], але й російські вчені [2].

Незважаючи на доволі вагомі аргументи, що ними послугувались противники

загальноприйнятої тепер назви цієї галузі (екологічне право) переконати юридичну

громадськість їм так і не вдалося. Однак, сучасний стан суспільних відносин у

сфері взаємодії суспільства і природи, розвиток законодавчої бази практики

застосування відповідного законодавства та інтеграція України до Європейського

співтовариства все більше потребують приведення у відповідність назви цієї галузі

права до їїзарубіжних аналогів.

Відомо, що ефективність правового

забезпечення чималою мірою залежить від

стану систематизаціїзаконодавства, від того, наскільки обґрунтовано ізакономірно

та чи інша галузь права посідає місце у системі права. Важливо також, щоб

відповідні суспільні стосунки, які лежать в основі поділу цієї системи на окремі

галузі, адекватно відображали потреби економічного й соціального розвитку

держави і при цьому потребували свого врегулювання з допомогою правових норм.

Тому вже сьогодні можна окреслити чимало підстав, що засвідчують необхідність

виділення в системі галузей вітчизняного права такої важливої галузі, як право

довкілля.

Широкому загалу юристів право довкілля добре відоме як екологічне право.

Саме з такою назвою його навчають студентів, позначають галузь права і

використовують в юридичній науковій та навчальній літературі. Щоправда, були

часи коли право довкілля називали також “правом охорони природи”,

“природоресурсовим правом”, “природоохоронним правом” або

“природоресурсовим та природоохоронним правом” чи “правом навколишнього

середовища”. Такий досить широкий спектр найменування системи правових норм, що

регулюють відповідну сферу суспільних відносин, є наслідком впливу на

формування назви цієї галузі права як об’єктивних, так і суб’єктивних чинників.

Перші були пов’язані з трансформацією відносин, що об’єктивно відбувалася в

міру розвитку суспільства і потребувала втручання правових приписів для

забезпечення балансу взаємодії природи і суспільства. На самому початку ці

відносини зводилися до елементарного використання природних ресурсів, а з часом переросли в охорону цих ресурсів у процесі їхнього використання.

Змінювався предмет правового регулювання – змінювалася назва галузевих норм.

Суб’єктивні ж чинники, що впливали на формулювання назви цієї правової

спільності пов’язані із розвитком правничої науки у галузі охорони довкілля та

виражали деяку спільну ідею провідних вчених-екологів звести до єдиного

знаменника усі існуючі на той час правові норми і подати їх як єдину галузь права.

Свою найбільш вживану тепер назву “екологічне право” ці норми отримали,

починаючи з 80-х років минулого століття. Тоді у Віснику Московського

університету було організовано так званий “круглий стіл”, який присвятили

виробленню концепції екологічного права, де чимало науковців підтримали саме за

таку назву цієї галузі права і навчальної дисципліни [3, с. 33–56]. І хоча особливих

аргументів на користь згаданої назви висловлено не було, завдяки вольовому

рішенню природоресурсове та природоохоронне право були перейменовані в

екологічне право.

Вважається, що назва тієї чи іншої галузі права повинна відображати

специфіку певних суспільних відносин, що є предметом правового регулювання

відповідних норм, а також враховувати історичний досвід формування зарубіжної

та вітчизняної системи права. І саме з огляду на ці критерії назва “екологічне

право” навряд чи може вважатися достатньо коректною. Адже, якщо

проаналізувати етимологію слова “екологія”, то у перекладі з грец. (oikos – оселя,

середовище й logos – поняття, вчення) воно означатиме не що інше, як “вчення про

середовище” [4]. Тим самим, застосувавши цей термін до назви галузі права матимемо дослівно

– право науки про середовище. Очевидно, що така назва навряд чи може

вважатися вдалою ізадовольняти вимоги правничої думки та юридичної практики.

Адже об’єктом регулювання не може виступати система знань про взаємодію

суспільства й природи, ним може бути саме довкілля.

Важливо зазначити, що проблема назви “екологічне право” неодноразово

піднімалася у наукових юридичних колах і при цьому зазвичай робились спроби

привести її у відповідність, в тому числі й з існуючою міжнародною практикою,

яка склалася у країнах з розвиненою демократією для регулювання відносин у

сфері охорони довкілля [1, с. 67–68]. Однак спроби ці врешті-решт завершувались

невдало і як видається саме через те, що у перекладі на російську мову відповідний

англійський чи німецький аналог видавався таким же нелогічним, як і назва

“екологічне право”.

Річ у тім, що в англомовних країнах відповідна галузь права має назву

Environmental law, а у Франції і Німеччині вона звучить, відповідно, як: droit de

l`environnment та Umweltrecht. Дослівно на російську мову усі ці назви

перекладаються як – “право окружающей среды”. І чимало науковців саме так і

пропонують називати теперішнє екологічне право. Та якраз тут і вбачається ось та

друга недоречність зазначеної назви.

Відомий російський вчений Н.Ф. Реймерс, зокрема, наголошує, що у

словосполученні “окружающая среда” дуже виразно можна побачити тавтологію,

яка є характерною для перекладу з англійської – “environment” чи німецької

“umwelt”. Він вважає, що такий переклад є неправильним, оскільки в російській

мові слово “окружающий” вимагає додаткового уточнення – окружающий кого

[2, с. 21]. Тобто, до назви “право окружающей среды” на його думку логічно було б

додати слово “окружающей человека среды”.  Вітчизняні науковці, якізаймаються проблемами екологічного права, зазвичай

користуються російськомовними джерелами, а тому на українську мову “право

окружающей среды” перекладають як “право навколишнього середовища”. А у

такому формулюванні український варіант назви нічим особливим не відрізняється

від свого російського аналога, і тому зберігає усі його тавтологічні властивості.

Якщо ж вдатися до спроб дослівного перекладу вже згадуваних англійського

“environment”, французького “l’environnеment” чи німецького “umwelt”, то усі вони

українською мовою звучатимуть як довкілля. Отже, Environmental law або

Umweltrecht могли би подаватися українською мовою як право довкілля. І до речі,

саме цим терміном послугується законодавець, проголошуючи у ст. 50 Основного

закону право кожного на безпечне дляжиття іздоров’я довкілля та гарантуючи при

цьому право вільного доступу до інформації про стан останнього.

Великий тлумачний словник сучасної української мови подає слово “довкілля”

як навколишнє середовище, оточення, в якому існує жива істота, організм

[5, с. 232]. Варто також наголосити, що довкілля є однією з найбільш

фундаментальних категорій сучасної науки та практики. Саме довкілля, а не

природа є інтегрованим об’єктом правового регулювання суспільних відносин на

сучасному етапі як у вітчизняному, так і в міжнародному праві.

Як об’єкт законодавства поняття “довкілля” у країнах з розвиненою ринковою

економікою набуло поширення у 60–70 роках минулого століття. Це якраз той

період, коли стан природи досягнув свого кризового рівня. В Україні зазначена

проблема отримала своє юридичне закріплення у законі “Про охорону

навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 р. [6].

Це були часи все ще радянської системи права, а тому й назва законодавчого

акта нічим не відрізняється від домінуючої на той час доктрини про навколишнє

природне середовище, (а не – довкілля) як об’єкт правової охорони. Лише з

ухваленням у 1996 р. Конституції України термін довкілля отримав своє легальне

закріплення. До речі, на проблему розмаїття назв відповідної галузі права звертає увагу

відомий фахівець вітчизняної правничої науки Ю.С. Шемшученко. Цитуючи

Р. Декарта, який писав, що можна уникнути половини помилок, якщо домовитись

про поняття, він зокрема наголошує, що “... ми мусимо адаптувати свою еколого-

правову термінологію до міжнародних стандартів. Ситуацію, коли одна й та сама

галузь права називається по різному (екологічне право, право охорони

навколишнього середовища, право охорони довкілля), не можна вважати

нормальною” [7, с. 12].

Назва “право довкілля” видається на перший погляд дещо незвичною для

вітчизняного правника. Традиційно слово “право”, що є основним у цьому

формулюванні ставиться в українському вживанні на другу позицію. Та видається,

що таку послідовність можна пояснити хіба що мовними традиціями. Адже від

того, що ми цивільне право назвемо “правом цивільним” – суть останнього, як

системи норм, що регулює майнові відносини не зміниться. Більше того,

формулювання аналогічного плану вже давно використовує вітчизняна система

права. І тут прикладом може бути право соціального забезпечення [8].

Отже, право довкілля, як галузь вітчизняного права в такому своєму

найменуванні, цілком адекватно відображатиме сутність тих відносин, які

виступають предметом правового регулювання у сфері охорони навколишнього

середовища, раціонального використання ресурсів природи та забезпечення

екологічної безпекижиттєдіяльності людини.  Як система норм право довкілля є предметом вивчення його юридичного

наукового і представляє собою систему об’єктивованих знань про поняття,

становлення, закономірності розвитку та принципи галузі права. Здобутки і

досягнення науки права довкілля можуть отримати своє безпосереднє втілення як у

сфері правотворення, так і у сфері правозастосування. Їх успішно можна

застосувати і в навчальному процесі для вивчення права довкілля як навчальної

дисципліни. І хоч у навчальних планах та програмах вона все ще фігурує під

назвою екологічне право існує тим не менше надія, що з часом об’єктивні чинники

все ж візьмуть гору над суб’єктивними підходами, які мали вплив на

формулювання назви цієї важливої галузі права. І в Україні студенти вивчатимуть

не екологічне право, а право довкілля, як це існує у багатьох зарубіжних державах.

Дуже важливо визначитись із предметом цієї галузі права. Як і будь-яка інша

галузь вітчизняного права, право довкілля має своїм предметом регулювання певне

коло суспільних відносин. Однак при визначенні цих відносин у юридичній

літературі існують доволі різні підходи, що не завжди сприймаються однозначно, а

тому потребують додаткового з’ясування.

На початкових стадіях формування права довкілля як самостійної галузі у

системі вітчизняного права вчені юристи зводили його предмет до відносин у сфері

взаємодії суспільства і природи. При цьому, аби обґрунтувати суспільний характер

таких відносин вдавалися навіть до певних юридичних конструкцій. Зокрема,

намагалися довести, що природоохоронні відносини мають не юридичне, а

природне походження і тому вони зумовлені не предметом, а об’єктом правового

регулювання [9, с. 25].  Безперечно, що взаємодія суспільства і природи – це об’єктивне явище. Воно

існує постійно та незворотно, але не завжди така взаємодія виражається у формі

суспільних стосунків, які потребують правового впливу. Наприклад, одним з

характерних напрямів взаємодії суспільства і довкілля можна вважати створення

самою природою для людини та суспільства необхідного для існування

біологічного режиму життя. Але навряд чи в цьому випадку є необхідність

правового регулювання. Тому, визначаючи предмет права довкілля потрібно

якомога чіткіше окреслити відповідні суспільні відносини у сфері взаємодії

природи і суспільства, які потребують застосування правових норм. Адже від того,

наскільки об’єктивно обґрунтовано буде визначено предмет галузі права,

залежатиме не тільки ефективність правового забезпечення суспільних відносин у

відповідній сфері, а й становище її у системі вітчизняного права.

Чимало науковців характеризуючи предмет права довкілля виділяють серед

видів суспільних відносин, що беруть участь у його формуванні відносини з

приводу приналежності природних об’єктів відповідним суб’єктам [10, с. 6] або

інакше – відносини власності на природні об’єкти й ресурси.

Така концепція, незважаючи навіть на те, що об’єктом вказаних відносин

дійсно є природні ресурси та природні об’єкти, навряд чи може бути сприйнятою

беззаперечно. Адже за своєю юридичною природою зазначені відносини більше

тяжіють до майнових стосунків і очевидно потребують бути врегульованими з

допомогою норм цивільного права.

За радянських часів, коли земля, її надра, води і ліси були у виключній

власності держави та були повністю вилучені з цивільного обігу, регулювання

відносин щодо них перебрали на себе так звані поресурсові галузі права: земельне,

водне, лісове тощо. Тому на той час місце таких відносин у структурі предмета

екологічного права ніхто не намагався оспорювати. На сьогодні ж відповідні відносини власності на об’єкти й ресурси природи, як це й належить, регулюються

нормами цивільного права, а тому переважна більшість науковців не вважають за

потрібне зараховувати їх до предмета права довкілля 1

.

Якщо звернутися до вже згадуваного закону України “Про охорону

навколишнього природного середовища” то у ст. першій віднайдемо перелік

суспільних відносин, що їх можна розглядати як предмет правового регулювання

цієї галузі права. Зазначена норма, зокрема, передбачає, що завданням

законодавства про охорону навколишнього природного середовища є регулювання

відносин у галузі охорони, використання і відтворення природних ресурсів,

забезпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідації негативного впливу

господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище,

збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів

та інших природних комплексів, унікальних територій та природних об’єктів,

пов'язаних зісторико-культурною спадщиною [11].

У такому досить громіздкому переліку суспільних відносин, що є предметом

права довкілля, яскраво виділяються чотири групи відносин, які найбільш повно

характеризуватимуть цю галузь у системі вітчизняного права.

Передусім йдеться про групу відносин, які спрямовані на охорону довкілля. Ці

відносини є фактично основою галузевого предмета. Саме їх можна вважати

визначальними для решти відносин, що регулюються нормами права довкілля.

Охорона навколишнього природного середовища є одним з головних

обов’язків соціально-орієнтованої держави. В умовах науково-технічного прогресу

та пов’язаних з ним глобального потепління клімату, розвитком урбанізації,

збільшенням кількості природних катаклізмів на перший план виступатимуть

суспільні інтереси, що виражають прагнення до збереження належного стану

довкілля як середовища існування усього живого. Людство – вже не ставить своїм

завданням взяти від природи якомога більше, а навпаки усю свою свідому

діяльність спрямовує саме на охорону навколишнього природного середовища в

інтересах нинішнього та майбутніх поколінь. І держава тут відіграє не останню

роль, встановлюючи відповідні правила охорони довкілля, аж до застосування

заходів юридичної відповідальності щодо осіб, які порушують законодавство про

охорону навколишнього природного середовища Друга група відносин, які належать до предмета права довкілля, стосується

раціонального використання природних ресурсів. Ці відносини у своєму

первинному класичному вигляді характеризували взаємодію суспільства і природи,

що виражаються в елементарному використанні природних ресурсів без будь-якої

охорони останніх у процесі такого використання. Здавна людина звикла брати від

природи усе їй необхідне для існування, не вдаючись особливо до проблеми

зменшення природних багатств, знищення рослинного, тваринного світу тощо. І

лише на відповідному етапі суспільного розвитку, коли стало зрозуміло, що таке

споживацьке використання природних ресурсів може призвести до екологічної

катастрофи відносини у цій сфері, стали об’єктом посиленої правової опіки.

Законодавчими актами було обмежено використання більшості природних

ресурсів, а решту взагалізаборонили до використання. Тим самим відносини у цій

 

1

Цікаво, що характеризуючи систему сучасного права довкілля (екологічного права) переважна

більшість авторів виділяють окремо інститут права власності на природні об’єкти та ресурси

природи. А майже кожен підручник з екологічного права містить розділ, де з’ясовуються

питання права власності на відповідні об’єкти.

 

сфері набули раціонального (розумного) характеру

1

. Вони були спрямовані на

найефективніше використання наявних природних ресурсів: земельних, водних,

лісових, надрових (гірничих), тваринного світу та атмосферного повітря.

В юридичній літературі цю групу відносин називають іноді

природоресурсовими відносинами. Вони є визначальними також для деяких

поресурсових галузей права: земельного, водного, лісового та гірничого. Однак

предмети цих галузей вважаються все ж похідними від інтегрованого предмета

права довкілля [7, с. 14–15].

Природоресурсові відносини зумовлені переважно економічними інтересами

суспільного розвитку і, здавалося б, мали бути визначальними з поміж інших

відносин у цій сфері. Фактично усі інші види відносин і передусім відносини

охорони довкілля мають своїм завданням якомога більше скоротити їхній вплив та

забезпечити раціональне використання природних ресурсів. Водночас, визначена

за ними законом Про охорону навколишнього природного середовища друга

позиція з-поміж інших відносин взаємодії суспільства й природи свідчить про

досить вагоме їхнє значення для предмета права довкілля.

Третю групу у структурі предмета цієї галузі права формують відносини,

пов’язані із забезпеченням проголошеного Конституцією України (ст. 50) права

громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля. У юридичній літературі їх

зазвичай називають відносинами щодо забезпечення екологічної безпеки [12, с. 21–

31], бо саме так вони подані у законі Про охорону навколишнього природного

середовища. Незважаючи, на деяке тавтологічне нагромадження слів, що проглядається у

назві цих відносин, суть останніх полягає у тому, що держава як соціальний гарант

зобов’язується створити максимально сприятливі умови для запобігання будь-яким

обставинам негативного характеру, що можуть загрожувати життю і здоров’ю

людей та погіршувати стан довкілля. Ці відносини, якщо виходити з преамбули

Закону Про охорону навколишнього природного середовища, де зазначається, що

він визначає попри правових та економічних ще й соціальні основи організації

охорони довкілля в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь, відображають

соціальне призначення норм, які регулюють відносини у сфері довкілля.

Серед науковців, які досліджують проблему відносин, що належать до

предмета права довкілля, немає єдиної думки стосовно виокремлення у структурі

предмета цієї галузі групи відносин щодо забезпечення екологічної безпеки.

Відомий російський вчений-еколог М.М. Бринчук зокрема наголошує, що виділяти

такі відносини немає потреби, оскільки в основі своїй вони охоплюються

відносинами з охорони навколишнього середовища та відносинами раціонального

використання природних ресурсів [2, с. 26].

Видається, однак, що така оцінка відносин щодо забезпечення екологічної

безпеки є дещо спрощеною. Безперечно, що екологічна безпека вимагає здійснення

заходів, які спрямовані на охорону довкілля. І це чітко видно навіть на підставі

аналізу тих статей Закону “Про охорону навколишнього природного середовища”,

які передбачають відповіднізаходи щодо забезпечення екологічної безпеки. Однак,

чимало інших норм, що встановлюють вимоги до розміщення, проектування,

будівництва, реконструкції, введення в дію та експлуатації підприємств, споруд та

інших об’єктів, або ж про додержання вимог екологічної безпеки при проведенні

наукових досліджень, впровадженні відкриттів, винаходів, застосуванні нової

 

Раціональний (від латинського: rationalis – розумний)

 

техніки, імпортного устаткування, технології і систем чи про інші вимоги які

стосуються екологічної безпеки, дають підстави для висновку, що йдеться про

самостійний вид суспільних відносин, які не вписуються у загальну структуру

природоохоронних стосунків. Як правильно зазначає Ю.С. Шемчушенко,

відносини екологічної безпеки спрямовані на забезпечення здорового для життя і

здоров’я людей довкілля, тоді як діяльність щодо охорони навколишнього

природного середовища має ширший спектр цілей [7].

І врешті, ще одна група відносин, які з огляду на завдання Законодавства про

охорону навколишнього природного середовища становлять предмет права

довкілля. Закон, зокрема, передбачає відносини щодо збереження природних

ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних

комплексів, унікальних територій та природних об’єктів, пов’язаних з історико-

культурною спадщиною. Цю групу відносин у навчальній та науковій літературі

називають відносинами у сфері формування, збереження та раціонального,

невиснажливого використання екомережі [7, с. 16].

Таку назву вони отримали після ухвалення у 2000 р. Закону Про

загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі на 2000–

2015 р. [13]. У 2004 році було ухвалено також спеціальний закон Про екологічну

мережу України [14]. Потрібно однак наголосити, що вказані відносини об’єктивно

існували й раніше, а з ухваленням названих нормативних актів їхня юридична

природа суттєво не змінилася.

Екологічне мережа – це своєрідна територіальна система, яка утворюється з

метою поліпшення умов для формування та відновлення довкілля, підвищення

природно-ресурсного потенціалу території України, збереження ландшафтного та

біорізноманіття, місць оселення та зростання цінних видів тваринного і рослинного

світу, генетичного фонду, шляхів міграції тварин через поєднання територій та

об’єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, які мають

особливу цінність для охорони навколишнього природного середовища і

відповідно до законів та міжнародних зобов’язань України підлягають особливій

охороні. Значення цієї групи відносин для предмета права довкілля не можна не

дооцінювати. Регулювання їх в Україні здійснюється цілою низкою спеціальних

нормативних актів, ухвалених з урахування міжнародних зобов’язань нашої

держави та участю її у дво- та багатосторонніх договорах і Конвенціях. Зокрема

передбачається, що національна екомережа України повинна формуватися з огляду

на поєднання її з відповідними екологічними мережами суміжних держав, які

належать до Загально-Європейської екомережі з метою забезпечення розвитку

міжнародного співробітництва у цій сфері Усі перелічені тут групи суспільних відносин у сукупності своїй формують

один з видів відносин, що існують у сфері взаємодії суспільства й природи –

екологічні відносини, які власне виступають предметом регулювання норм права

довкілля. У цих відносинах знаходять своє відображення не лише індивідуальні

інтереси членів суспільства, але й загальносоціальні інтереси. Завдяки цим

стосункам відбувається взаємореалізація прав та інтересів їхніх учасників на основі

дотримання єдиних правил, обов’язковість яких зумовлена спільною згодою самих

учасників та відповідним державним сприянням.

Отже, предметом права довкілля є екологічні відносини, які існують у сфері

взаємодії суспільства й природи та спрямовані на охорону довкілля, раціональне

використання природних ресурсів, забезпечення екологічно безпеки та формування

й збереження екомережі.

1. Шемшученко Ю.С. Правовые проблемы экологии. К., 1989.

2. Бринчук М.М. О понятийном аппарате экологического права. – Государство и право.

1998. № 9.

3. Див.: Вестник МГУ. Серия “Право”. – 1987. – № 5.

4. У словнику іншомовних слів екологія подається, як розділ біології, що вивчає

закономірності взаємовідносин тварин, рослин, мікроорганізмів між собою і

навколишнім середовищем. Див.: Словник іншомовних слів. За ред. О.С. Мельничука,

– К., 1985, – 288 с.

5. Див. Великий тлумачний словник сучасної української мови. – К., “Ірпінь”; ВТФ

“Перун”, 2004.

6. Відомості Верховної Ради України, 1991, № 41, ст. 546.

7. Див.: Екологічне право України. Акад. курс. Підручник / За заг. редакцією

Ю.С. Шемшученка. – К.: ТОВ “Видавництво “Юридична думка”, 2005. – С. 12.

8. У польській мові назви галузей права як це зазвичай існує і в інших європейських

країнах формулюються таким чином, що слово “право” ставиться спереду. Наприклад:

prawo cywilne, prawo pracy, prawo ochorony srodowiska, тощо. Зрештою, можна

порівнювати й російське – право окружающей среды.

9. Див. Петров В.В. Экология и система советского права // Правовые проблемы

экологии: Сб. обзоров. М., 1980.

10. Див. Екологічне право України: Підручник за ред. А.П. Гетьмана і М.В. Шульги.

Харків, “Право”, 2005.

11. Відомості Верховної Ради України, 1991 р. № 41, ст. 546.

12. Див. Лопатин В.Н. Экологическая безопасность: проблемы конституционной

законности // Государство и право. – 2004. – № 2.

13. Відомості Верховної Ради України, 2000 р. № 47, ст. 405.

14. Відомості Верховної Ради України, 2004 р. № 45, ст. 502.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук