Головна

РОЛЬ ТА ЗНАЧЕННЯ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ В ПРАВОВОМУ РЕГУЛЮВАННІ ЦИВІЛЬНИХ ВІДНОСИН О. Яворська


РОЛЬ ТА ЗНАЧЕННЯ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ

В ПРАВОВОМУ РЕГУЛЮВАННІ ЦИВІЛЬНИХ ВІДНОСИН

О. Яворська

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

Проаналізовано роль та значення судової практики в правовому регулюванні

цивільних відносин. Обстоюється позиція про віднесення до форм права рішень

Конституційного Суду України та вищих судових інстанцій України, а також необхідність

уніфікації форм їх зовнішнього виразу та правил про дію в часі, просторі та по колу осіб.

Ключові слова: форма права, судовий прецедент, рішення Конституційного Суду.

Питання про роль та місце судової практики в механізмі правового

регулювання завжди викликали інтерес ще давньоримських юристів, а пізніше

теоретиків та практиків різних історичних етапів розвитку суспільства. На

сучасному етапі розвитку українського суспільства такі ключові аспекти проблеми

як визначення суті та змісту судової правотворчості; її співвідношення з

парламентською правотворчістю; соціальне та правове значення судової практики;

її правова природа та співвідношення із загальновизнаними джерелами права

продовжують залишатися предметом наукових дискусій. Ці проблеми мають, в

першу чергу, загальнотеоретичне значення. Однак їх з’ясування та оцінка є

визначальними для галузевих наук та для правозастосувальної діяльності.

Аналізуючи праці вчених правників дорадянського періоду, слід відмітити

неоднозначність оцінки місця та значення судової практики в механізмі правового

регулювання. Так, Г.Ф. Шершенєвіч розцінював су

дову практику як правило

створене судом при винесенні ним рішення з окремих справ [1, с. 86]. М. Малишев,

як і М.М. Коркунов, розглядали судову практику в широкому плані як окрему

форму загального права [2, с. 85–86, с. 357–358]. Д.І. Мейєр, досліджуючи джерела

цивільного права, зазначав, що судова практика завжди є помічницею

законодавству, доповнюючи його прогалини, точніше визначаючи застосування

законів до даних випадків. З часом законодавча влада може, звичайно,

перетворювати судові звичаї в закони [3, с. 59]. Й.О. Покровський, досліджуючи

проблему визначеності права, негативно оцінював, за його ж словами, “вільну

судову правотворчість”. Якщо теорія вільної судової правотворчості містить в собі

органічну і таку, що не може бути усунена, небезпеку судового свавілля, якщо вона

саму невизначеність і неясність права виводить у принцип, вона, очевидно, йде

врозріз з інтересами розвинутої людської особи. Ця особа може змиритися з

багатьма обмеженнями своєї свободи, якщо вони встановленізаконом і якщо вони

зрозумілі, але вона не може змиритися із залежністю від будь-чийого свавілля,

навіть і найбільш доброзичливого. Прагнення до сувороїзаконності складає такуж

невід’ємну рису цивільного права, як і права публічного, і жоден судовий

“трансперсоналізм” цього прагнення здолати не може [4, с. 105].Отже, в цілому, якщо М.І. Коркунов фактично визнавав самостійну роль

судової практики як джерела права і такий підхід відслідковується у працях

Г.Ф. Шершенєвіча, Д.І. Мейєра та інших авторів, то Л.І. Пертажицький,

Й.О. Покровський дотримувалися протилежних поглядів – не може бути й мови

про судову правотворчість, оскільки йдеться лише про тлумачення законів. Радянський період розвитку цивілістичної науки проходив під впливом

ідеологічних і політичних чинників цього періоду. Однак науковим дослідженням

природи та місця судової практики приділялася значна увага. Ці питання

досліджувалися як на загальнотеоретичному, так і на галузевих рівнях [5, с. 176–

183, с. 24–26]. В основу офіційної концепції радянського права була закладена теза,

а точніше аксіома, відповідно до якої соціалістичне право взагалі, а радянське

зокрема не може розглядати судовий прецедент в якості джерела права, оскільки це

асоціюється: а) з руйнуванням соціалістичної законності, яка сприймалась як

суворе і неухильне дотримання законів і інших підзаконних нормативних актів;

б) з можливим судовим свавіллям в процесі одночасного виконання правотворчих і

правозастосувальних функцій; в) з підривом або ж з послабленням правотворчої

діяльності законодавчих органів [6, с. 379]. Однак, прецедент, за влучним виразом

М.І. Гранат “пробиває собі дорогу в правовій системі” [7, с. 9].

Країною, в якій судова практика є джерелом права, є Англія. В цілому група

правових систем англо-американського типу характеризується як система загального

права. У даному типі правової системи, на думку Л.А. Луць, необхідно розрізняти

два підтипи: англійське та американське право, які мають як спільні ознаки, так і

особливості [8, с. 117, 126–127]. Англійська правова система наділена цілим рядом

особливостей. За влучним висловом К. Цвайгерта і Х. Кьотца для юристів

континентальної Європи англійське право завжди уявлялося як дещо дивне і

незвичайне. На кожному кроці вони змушені стикатися з правовими інститутами,

процедурами і традиціями, яким неможливо підшукати аналогів у звичному світі

правових понять континенту. Замість цього вони бачать юридичну техніку, основу

якої складають не тексти законів і їх тлумачення і не система юридичних понять, що

опосередковують явища соціального життя і слугують інструментом їхньої

класифікації. Для англійських юристів більш характерним є преюдиційний спосіб

мислення. Вони схильні детально обговорювати життєві проблеми і аргументувати

свої висновки, спираючись, перш за все, на конкретні й історичні факти, ніж на

абстрактні поняття [9, с. 273–274]. В англійському праві немає поділу на право

приватне і право публічне. Натомість право поділяється на загальне право і право

справедливості. В процесі свого історичного розвитку англійське право склалося як

право судової практики. Наявність судового прецеденту, як основного джерела

права, є характерною ознакою правової системи англо-американського типу. Однак,

на думку науковців, на сьогоднішні закони і підзаконні акти органів Англійської

держави фактично відіграють таку ж роль, що й аналогічні джерела права на

Європейському континенті [8, с. 119]. Правова системаСША подібна до англійської:

прецедентне право знаходиться у взаємодії іззаконодавством В сучасний період проблематика, пов’язана з місцем та роллю судової

практики в системі джерел права, обговорюється, в першу чергу, на

загальнотеретичному рівні вченими – теоретиками права. Л.А. Луць зазначає, що в

системі джерел права України відсутній правовий прецедент (зокрема, судовий),

хоча можливість його появи впродовж тривалого часу обговорюється в літературі.

На думку прихильників появи такого джерела, правовий прецедент сприятиме не

просто збільшенню кількості суб’єктів правотворчості, а й дасть змогу

розформалізувати систему джерел права та надати гнучкості та динамізму всій

правовій системі. Отож, існуюча система джерел права України з часом може бути

доповнена судовим прецедентом, хоча в нинішньому стані вона виконує необхідну

роль у структуруванні суспільного життя в Україні, створенні ефективної,

впорядкованої національної правової системи [10, с. 188, 189].  У сучасних дослідженнях вчених-цивілістів природа судової практики

оцінюється по-різному. Так на думку М.Д. Єгорова, постанови судових пленумів

повинні лише тлумачити і роз’яснювати зміст цивільного законодавства, але не

створювати нові норми цивільного права. Тому постанови судових пленумів не є

джерелами цивільного права. Не є джерелом цивільного права і судова практика,

під якою слід розуміти багаторазове, однакове вирішення судами однієї і тієї ж

категорії справ [11, с. 35, 36].

На думку авторів академічного курсу Цивільного права України роз’яснення

вищих судових органів треба розглядати як форми тлумачення чинного цивільного

законодавства, що застосовується судами. А рішенням Конституційного Суду

України відводиться особлива роль у правовій системі. Вони є обов’язковими до

виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені

[12, с. 24–25].

Науковий інтерес викликає позиція З.В. Ромовської. На її думку, не можна

стверджувати, що в Союзі РСР судового прецеденту не було. Він був, але дещо в

специфічній “радянській” формі. Судовий прецедент існує в Україні віддавна, форми

його прояву відмінні, ніж у Великобританії, адже при вирішенні відповідного спору

суд не застосовує рішення вищої судової інстанції, винесене в аналогічній справі.

Але суд використовує “обґрунтувальну” його частину, тобто його дух, підходячи до

вирішення “своєї” справи на тих теоретично-правових засадах, котрі були

сфомульовані вищою судовою інстанцією. Утвердження такої форми судового

прецеденту здійснювалося різними засобами, зокрема, опублікуванням правових

позицій Верховного Суду України з окремих видів судових спорів, призначенням

“зональних”, тобто тих суддів Верховного Суду України, які мають здійснювати

специфічний патронат над судами області. Є всі підстави, стверджує науковець, для

висновку про прецедент рішень Конституційного Суду України, з тією відмінністю,

що суди, вирішуючи спір, дотичний до питання, визначеного у рішенні

Конституційного Суду України, у своїх рішеннях посилаються на рішення

КонституційногоСуду України [13, с. 68–69].  Правосуддя в Україні здійснюється Конституційним судом та судами

загальної юрисдикції. Конституційний Суд України – єдиний орган конституційної

юрисдикції, правові засади діяльності якого визначені Конституцією та Законом

“Про Конституційний Суд” [14]. Відповідно до ст. 13 Закону Конституційний Суд

приймає рішення та дає висновки у справах щодо: 1) конституційності законів та

інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів

Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної

Республіки Крим: 2) відповідності Коституції України чинних міжнародних

договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної

Ради України для надання згоди на їх обов’язковість; 3) додержання

конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення

Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених

Конституцією; 4) офіційного тлумаченняКонституції та законів України.

Конституційний Суд за результатами розгляду справ щодо конституційності

законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента

України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради

Автономної Республіки Крим приймає рішення. Конституційний Суд може

визнати неконституційним правовий акт повністю або в окремій його частині. У

разі, якщо ці акти або їх окремі положення визнаються неконституційними, вони

оголошуються нечинними і втрачають чинність від дня прийняття Конституційним Судом рішення про їх неконституційність (ч. 2 ст. 73 Закону). У разі, якщо в

процесі розгляду справи за конституційним поданням виявлено невідповідність

Конституції інших правових актів (їх окремих положень), крім тих, щодо яких

відкрито провадження у справі, і які впливають на прийняття рішення чи дачу

висновку у справі, Конституційний Суд визнає такі правові акти (їх окремі

положення) неконституційними. Отже, Конституційний Суд України вправі

скасувати чинність законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів

Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної

Ради Автономної Республіки Крим.

Конституційний Суд має право давати висновки у справах з питань офіційного

тлумачення Конституції України та законів України (ст. 62 Закону). В результаті

розгляду справ та прийнятті рішень і дачі висновків Конституційний Суд може

закріпити додаткові чи нові, порівняно з чинним законодавством, норми. Самі ж

рішення і висновки Конституційного Суду є обов’язковими до виконання на

території України, остаточними і не можуть бути оскаржені (ст. 150 Конституції),

рівною мірою є обов’язковими до виконання (ст. 59 Закону). Такі законодавчі

положення дають підставу стверджувати, що рішення та висновки

Конституційного Суду і є судовим прецедентом. Сам же Конституційний Суд є

правотворцем. А відтак для застосування такого судового прецеденту у формі

рішення чи висновкуКонституційного Суду виникає цілий ряд практичних питань.

По-перше, набрання законної сили рішеннями та висновками Конституційного

Суду. У ст. 152 Конституціїзазначено, що закони, інші правові акти або їхні окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення

Конституційним Судом рішення про їхню неконституційність. У ст. 67 Закону

встановлено, що рішення і висновкиКонституційного Суду підписуються не пізніше

семи днів після прийняття рішення, дачі висновку, офіційно оприлюднюються

наступного робочого дня після їх підписання. Рішення і висновки разом з окремою

думкою суддів Конституційного Суду публікуються у “Віснику Конституційного

Суду України” та в інших офіційних виданнях України. Отож, будучи вже

ухваленим, але ще не підписаним і не оприлюдненим, рішення та висновки уже

діють. З якого ж моменту суди при вирішенні конкретних справ можуть опиратися

на ці акти? З моменту їхнього ухвалення чи з моменту їхнього оприлюднення, чи з

врахуванням правил про набрання чинності законами? Відповідно до ст. 94

Конституції закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного

оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його

опублікування. Рішення та висновки Конституційного Суду де-юре не закон, де-

факто є такими фактично поза межами дії правил про набрання чинності законами,

оскільки діють вже з моменту їх ухвалення. Отже, потрібна чітка законодавча

вказівка про те, що рішення та висновки Конституційного Суду набирають чиності

за тими ж правилами, що й закони. Така визначеність лише сприятиме

правозастосувальній діяльності.

По-друге, потрібно з’ясувати питання про дію рішень та висновків

Конституційного Суду в часі, просторі та по колу осіб. Оскільки Конституційний

Суд є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, то норми, встановлені

у його рішеннях та висновках, діють на всій території України і поширюються на

всіх осіб. Необхідною є пряма законодавча вказівка про дію в часі рішень та

висновків Конституційного Суду, в яких встановлюються додаткові чи нові норми,

В такому разі мають діяти правила про дію в часі законів. Рішенням та висновкам Конституційного Суду зворотна сила може бути надана, якщо про це прямо

передбачено в них. За загальним правилом вони мають пряму дію.

Щодо Постанов Пленуму Верховного Суду, Роз’яснень, Листів Вищого

Господарського Суду та інших “продуктів” узагальненої судової практики, то, на

думку Л. А. Луць, їх не можна визнавати судовими прецедентами [10, с. 188] (і це

справедливо з позицій класичного розуміння судового прецеденту). Але саме в

таких узагальненнях судової практики містяться новіза змістом правила поведінки

чи тлумачаться норми закону, які надалі повинні враховувати суди у вирішенні

конкретних справ [15].

У 1998 р. Верховним Судом України вперше були опубліковані правові

позиції щодо розгляду судами окремих категорій цивільних справ, які прийшли на

зміну постановам та роз’ясненням. Такі практично в останній період не

проводяться і це негативно позначилося на судовій практиці. Адже не секрет, що з

аналогічних справ (однотипних, однакових) різні суди постановляють різні за

змістом рішення. У виданні 2002 р. зазначені, що правові позиції не є нормативно-

правовими актами і не мають обов’язкового характеру. В них міститься інформація

про думку Верховного Суду України з тих чи інших правових питань, яка може

допомогти у правильному визначенні відповідних норм права в подібних правових

ситуаціях, але цих норм не замінює [16, с. 7]. У ст. 354 ЦПК України передбачена як підстава оскарження у зв’язку з

винятковими обставинами – неоднакове застосування судом (судами) касаційної

інстанції одного і того самого положення закону. Як зазначають В.М. Кравчук,

О.І. Угриновська, неоднакове застосування судом касаційної інстанції тієї самої

норми права має виявитись у різних справах, однак у схожих правових ситуаціях.

Йдеться про застосування насамперед норм матеріального права. Однак можливі

випадки, коли і неоднакове застосування норм процесуального права може стати

підставою для перегляду рішення за винятковими обставинами [17, с. 828] Право

оскарження судових рішень касаційної інстанції із зазначеної підстави мають

сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали

участі у справі, коли суд вирішив питання про їх права та обов’язки. Зазначена

обставина є підставою для скасування чи зміни Верховним Судом України

ухвалених у справах судових рішень. В такий спосіб проявляється специфічна

форма контролю з боку Верховного Суду України за однаковим застосуванням

судами касаційної інстанції положень закону. І одночасно ухвалені ним рішення чи

постановлені ухвали є орієнтиром для подальшого формування судової практики.

Нормою ч. 1 ст. 57 Закону України “Про власність” (втратив чинність) було

встановлено: якщо в результаті видання акта органом державного управління або

місцевим органом державної влади, що не відповідає законові, порушуються права

власника та інших осіб щодо володіння, користування чи розпорядження

належним їм майном, такий акт визнається недійсним за позовом власника чи

іншої особи, права якої порушено. У зазначеній нормі межі судової влади

окреслюються вказівкою лише на можливість визнання такого акта недійсним.

Наступне його скасування здійснював орган, що прийняв такий акт. Законодавець

розширив повноваження суду, закріпивши у ст. 393 ЦКУ норму такого змісту:

правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим

або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права

власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та

скасовується. Отже суд, встановивши невідповідність правового акта законові і

факт порушення прав власника, має право його скасувати. Одним із аргументів проти визнання судового прецеденту як джерела права є

посилання на конституційний принцип розподілу державної влади в Україні на

законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6 Конституції). Але як свідчить реальна

практика “чистого” поділу влади на три класичні гілки не існує. В реальномужитті

маємо взаємопереплетіння, взаємозв’язок, взаємодію різних гілок влади, зумовлені

потребами практикижиття.

Отже, постанови, роз’яснення, правові позиції Вищих судових інстанцій

повинні знайти належне відображення в системі джерел права України. Від майже

одностайного сприйняття в науковій літературі позиції про їх особливе місце в

системі джерел права слід перейти до реальної оцінки ситуації. Як зазначає

М.М. Марченко: в більшості країн романо-германського права прецедент, як

джерело права, формально не визнається, але фактично використовується. Пряме

визнання прецедент разом із судовою правотворчістю отримав за Цивільним

кодексом Швейцарії – суд уповноважений при певних обставинах діяти так, якби

він був законодавцем. Але за Цивільним кодексом Франції суддям заборонено

своїми рішеннями встановлювати загальні норми права [18, с. 124–125].

Нерідко судовий прецедент ототожнють із звичайним рішенням суду, що в

принципі є невірним. Але і в самій науці теорії права немає єдності щодо поняття

прецеденту. Вбачається, що його розуміння не може бути уніфікованим, єдиним

для різних правових систем. Правові системи різних країн, об’єднані за спільними

ознаками в певний тип правової системи, не виключають національних їх

особливостей, зумовлених історичним розвитком, національними традиціями,

культурним рівнем, рівнем праворозуміння тощо

1. Шершеневич Г.Ф. Общая теория права. Учебное пособие (по изданию 1910–1912гг.). –

Т.2. – Вып.2, 3, 4. – М. – 1995.

2. Малышев Н. Курс общего гражданского права России. – СПб. – 1878. – Т.1; Коркунов

Н.М. Лекции по общей теории права (по изданию 1898г.). СПб. – 2004.

3. Мейер Д.И. Русское гражданское право (в 2 ч.). По исправленному и дополненному 8-

му изд., 1902. Изд. 2-е, испр. М.:”Статут”, 2000.

4. Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. М.: Статут, 1998.

5. ЗивсЛ.И. Источники права. – М., 1981.; Судебная практика в советской правовой

системе. – М., 1995.

6. Марченко М.Н. Источники права: учеб. Пособие. – М.: ТКВелби, Изд-во Проспект, 2005.

7. Гранат Н.И. Источники права. – Юрист. – 1998. – № 9.

8. Луць Л.А. Сучасні правові системи світу. Навчальний посібник. – Львів: юридичний

факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2003.

9. Цвайгерт К., Кётц Х. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права:

В 2-х тт. – Т.1. Основы: Пер. с нем. – М.: Междунар. отношения, 2000.

10. Луць Л.А. Європейські міждержавні правові системи та проблеми інтеграції з ними

правової системи України (теоретичні аспекти): Монографія. – К., Ін-т держави і права

ім. В.М.Корецького НАН України, 2003.

11. У кн.: Гражданское право. Учебник, Часть 1./ Под ред. А.П.Сергеева, Ю.К.Толстого. –

М.:”ТЕИС”, 1996.

12. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах/ За заг. ред. Я.М.

Шевченко. – Т.1. Загальна частина. – К.: концерн “ВидавничийДім “ІнЮре”, 2003.

13. Зорислава Ромовська. Українське цивільне право: Загальна частина. Академічний курс.

Підручник. – К.: Атіка, 2005.

14. Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 49. – Ст. 272.15. Про необхідність обов’язкового застосування положень, викладених в узагальненнях

вищих судових інстанцій з окремих категорій справ, свідчать, зокрема, такі приписи: у

постанові ПленумуВерховногоСуду України від 28 квітня 1978 р. з наступними змінами

і доповненнями “Про судову практику в справах про визнання угод недійсними” – судам

належить мати на увазі, роз’яснити судам; звернути увагу судів; у Роз’ясненні Вищого

арбітражного суду України від 12 березня 1999 р. “Про деякі питання практики

вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними” – господарським судам

необхідно враховувати, необхідно мати на увазі, повинні виходити; у листі Вищого

арбітражного суду України від 31 січня 2001 р. “Про деякі приписи законодавства,

пов’язані ізздійсненням права власності та його захистом” – суди повинні мати на увазі,

судам слід враховувати; у роз’ясненні Президії Вищого арбітражного суду від 26 січня

2000 р. “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням

недійсними актів державних та інших органів” – господарським судам слід мати на увазі,

слід виходити з того, повинні враховувати тощо. Застосування наказової форми дієслів

мало свої наслідки, які, однак, офіційно не проголошувалися. Винесені всупереч

приписам вищих судових інстанцій рішення скасовувались, але не з посиланням на ці

причини. Тобто, фактично мова йшла про неофіційну обов’язковість врахування

узагальнень вищих судових інстанцій. І в принципі немає нічого негативного в такій

практиці. Адже конкретний суддя конкретного суду при винесенні судового рішення

іменем України так чи інакше вивчає, аналізує існуючу судову практику. Під її впливом

формується його власне праворозуміння, виходячи з якого, він і розглядає справи, але

опирається виключно на законодавство. Як зазначила у цитованій вже праці

З.В. Ромовська – основний негатив полягав, мабуть, лише у постійних спробах

замовчування цього боку діяльності найвищої судової інстанції.

16. Застосування судами цивільного і цивільного процесуального законодавства / За заг.

ред. П.І. Шевчука. – К.: ІнЮре, 2002.

17. Кравчук В.М., Угриновська О.І. Науково-практичний коментар Цивільного

процесуального кодексу України. – К.; Істина, 2006.

18. Марченко М.Н. Судебное правотворчество и судейское право. – М.: ТК Велби, Изд-во

Проспект, 2007

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук