Головна

ПОНЯТТЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН С. Сеник


ПОНЯТТЯ

ЦИВІЛЬНИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

С. Сеник

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

Цивільні процесуальні правовідносини є різновидом правових відносин. Як і для усіх

правових відносин, цивільним процесуальним правовідносинам характерно те, що вони

виникають і існують на основі норм права між конкретними суб’єктами, юридично

закріплюють взаємну поведінку їх учасників, забезпечені силою державного примусу.

Проте, цивільне судочинство – специфічна сфера суспільної діяльності, тому і

правовідносини, які тут виникають, мають свою специфіку. Саме з’ясуванню

особливостей цивільних процесуальних правовідносин і присвячена дана стаття.

Ключові слова: цивільне судочинство, цивільні процесуальні правовідносини,

учасники цивільних процесуальних правовідносин.

Цивільні процесуальні правовідносини виникають у процесі розгляду і

вирішення цивільних справ у суді першої інстанції, перегляду судових рішень, з

приводу судового контролю за виконанням судових рішень.

Цивільні процесуальні правовідносини є засобом реалізації норм цивільного

процесуального права. Аналіз цивільних процесуальних правовідносин –

необхідний етап дослідження ефективності чинного законодавства, в процесі якого

аналізуються конкретні правовідносини в їх співвідношенні з нормами права для

того, щоб показати, наскільки правильно вони змодельовані в нормі, чи застосовані

адекватнізасоби правового впливу та інше.

Доктрина процесуального права багата на різні погляди про прир

оду

цивільних процесуальних правовідносин. Теорія процесуальних правовідносин

одержала розвиток у працях багатьох учених-процесуалістів, зокрема,

Є.В. Васьковського, Н.Б. Рейдера, В.М. Гордона, Н.О. Чечіної та ін. Сама категорія

“цивільне процесуальне відношення” була введена у науковий обіг у другій

половині ХІХ ст. німецьким ученим Оскаром Бюловим. Він вказував, що

процесуальне право визначає права і обов’язки суду і сторін у їх взаємних

відносинах, а тому цивільний процес є співвідношенням прав сторін і обов’язків

суду. Закладені ним основи є фундаментом теорії процесуальних відносин у

німецькій доктрині, яка по сьогоднішній день визначає цивільний процес як єдине

правовідношення. Сучасна процесуальна доктрина виробила два різних підходи до розуміння

процесуальних відносин як таких, що відображають суть цивільного судочинства:

1. цивільне судочинство є єдиним багатосуб’єктним процесуальним

правовідношенням;

2. цивільне судочинство є системою цивільних процесуальних правовідносин,

елементами якої є окремі правовідносини між судом і кожним із учасників

цивільної справи.

Розуміння цивільного судочинства як єдиного правовідношення було

викликано намаганням пояснити процес як цілісне явище, яке має свою специфіку і

закономірності розвитку, як феномен правового життя, який не зводиться до

випадкового набору окремих процесуальних дій, що вчиняються різними

учасниками процесу.  На противагу прибічників розуміння цивільного судочинства як єдиного

правовідношення, у процесуальній літературі доводиться розуміння цивільного

судочинства як системи процесуальних правовідносин. Наприклад, М. Гурвіч

вказував [1, с. 90–93], що цивільний процес – це складне (комплексне)

правовідношення, яке складається із елементарних правовідносин. Нимвиділялись:

1) головне правовідношення – між судом, з однієї сторони, і позивачем,

відповідачем, третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета

спору, прокурором та іншими органами і особами, які мають право звернутись до

суду для захисту чужих інтересів, з другої сторони;

2) додаткові правовідносини – між судом і третьою особою, яка не заявляє

самостійних вимог щодо предмета спору, органами, які виконують функцію дачі

висновку у справі;

3) службово-допоміжні правовідносини – між судом та іншими учасниками

процесу (свідками, перекладачами, спеціалістами, експертами).

Якщо здійснити системний аналіз досліджуваного питання, можна прийти до

висновку, що усе ж таки цивільне судочинство є системою процесуальних

відносин, які складаються між судом і кожним учасником цивільної справи.

Системостворюючим фактором виступає предмет судочинства, який залежить від

виду провадження – це або спірне матеріальне правовідношення, або необхідність

вирішення іншого правового питання.

Система цивільних процесуальних правовідносин характеризується

взаємозв’язком і взаємообумовленістю елементів. Структуру системи цивільних

процесуальних правовідносин складають окремі правовідносини, що виникають

між судом, з однієї сторони, і кожним учасником цивільної справи, з другої

сторони. Цивільні процесуальні правовідносини утворюються за схемою: “суд-

позивач”, “суд-відповідач”, “суд-спеціаліст”, “суд-експерт“ і т. д.

Погоджуюсь із думкою Т.В. Сахнової, що цивільних процесуальних

правовідносин виникає стільки, скільки разів реалізується процесуальне право чи

виконується процесуальний обов’язок конкретного учасника процесу. Будь-який

суб’єкт процесу здійснить юридично значиму процесуальну дію тільки у тому

випадку, коли вона є реалізацією закріпленого у ЦПК процесуального права або

процесуального обов’язку. Юридичні наслідки реалізованого процесуального

права (процесуального обов’язку) виражаються в юридичному “взаємозв’язку” із

судом, у відповідній процесуальній дії суду. Іншої об’єктивації у процесі вони не

мають [2, с. 154]  Цивільне процесуальне правовідношення завжди виникає між судом і іншим

учасником цивільної справи. Без участі суду суб’єкти цивільного судочинства не

можуть вступати у процесуальні правовідносини один з одним. Суд є обов’язковим

учасником будь-якого процесуального правовідношення. Це обумовлено

специфікою судового захисту.

Наприклад, позивач подає заяву про виклик свідка, щоб одержати доказ у

вигляді показання свідка. Сампозивач викликати свідка неможе, оскільки відповідно

до ЦПК країни свідка повинен викликати суд. Проте без відповідної заяви позивача

суд з власної ініціативи зробити цього не може. Отже, в першу чергу позивачеві

потрібно вступити у процесуальні правовідносини із судом шляхом подання заяви

про виклик свідка. Задоволення заяви судом призводить до виникнення наступного

процесуального правовідношення – постановлення судом ухвали про виклик свідка до

суду. Це, у свою чергу, передбачає виникнення щ одного право відношення – між

судом і свідком. Саме така послідовність реалізації відповідного права приведе до бажаного для позивача результату: одержання доказу у вигляді показання свідка

для підтвердження необхідного їй юридичного факту.

Приєднуюсь до позиції В.І. Тертишнікова, що навіть у випадках, коли сторони

за договором визначають підсудність справи, вони це роблять під контролем і при

участі судді, що приймає заяву. Мирова угода укладається сторонами також під

контролем іза допомогою суду [3, с. 51].

Усі окремі процесуальні правовідносини не існують поза зв’язком з іншими

процесуальними правовідносинами, тобто поза їх системою, що передбачено

системністю цивільної процесуальної форми. Система цивільних процесуальних

правовідносин є явищем динамічним. Вона розвивається послідовно. Проте у

певних випадках процесуальні правовідносини можуть повторюватись.

Наприклад, відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 195 ЦПКУкраїни, якщо під час ухвалення

рішення виникає потреба з’ясувати будь-яку обставину шляхом повторного

допиту свідків або вчинення іншої процесуальної дії, суд, не ухвалюючи рішення,

постановляє ухвалу про поновлення судового розгляду. У цих випадках розгляд

справи проводиться виключно в межах з’ясування обставин, що потребують

додаткової перевірки.

Крім цього, кожний суб’єкт може реалізовувати одне і теж право (залежно від

його природи), не один раз. Наприклад, відповідно до ст. 27 ЦПК особа, яка бере

участь у справі, має право заявляти клопотання. У ході провадження у цивільній

справі це право може бути реалізовано неодноразово. Відповідно в кожному

конкретному випадку з приводу заявленого клопотання буде виникати

правовідношення між судом і особою, яка його заявила.  Отже, можна констатувати, що кількісний склад процесуальних правовідносин

визначається числом процесуальних дій з реалізації належних суб’єкту цивільного

судочинства процесуальних прав і обов’язків.

У цивільній процесуальній доктрині часто підкреслюється владний характер

цивільних процесуальних правовідносин, що пояснюється участю у них владного

суб’єкта – суду. Проте це видається не цілком правильним. Участь владного

суб’єкта у правовідношенні не перетворює його у владовідношення. Суд не стоїть

“над” учасниками цивільної справи, а судове керівництво процесом не зводиться

до імперативу, наказного характеру вияву владних повноважень суду у цивільному

судочинстві. Владні функції суду балансуються ініціативою і процесуальними

правами, гарантіями процесуальних прав учасників цивільної справи, а також

наявністю у суду процесуальних обов’язків перед суб’єктом, який протистоїть

йому у правовідношенні. Правосудна функція суду в окремо взятих процесуальних

правовідносинах усе більше виражається в контрольних і координуючих

повноваженнях суду (як виняток можна вказати на застосування норм, що

передбачають санкції, яких в цивільному судочинстві не так вже й багато).

Як правильно зазначає з цього приводу О. Боннер [4], влада суду у цивільному

судочинствізводиться в основному до двох моментів:

1) суд і від його імені головуючий керують судовим засіданням;

2) суд здійснює правосуддя в цивільних справах іменем держави, вирішує

справи по суті, а судові рішення, які набрали законної сили, є обов’язковими для

виконання.

Владний характер повноважень суду не означає, що він виступає тільки як

носій права, а усі інші учасники процесу – носії обов’язків. Суд наділений не

тільки процесуальними правами, а й обов’язками стосовно інших учасників

процесу. Наприклад, суд зобов’язаний прийняти позовну заяву у цивільній справі, якщо вона подана у порядку, встановленому законом; він зобов’язаний розглянути

ізадоволити обґрунтоване клопотання про залучення до справи доказу [5, с. 65].

Аналіз правової природи цивільних процесуальних правовідносин дозволяє

виділити ознаки, які відрізняють їх від інших правовідносин:

– цивільні процесуальні правовідносини виникають завжди між двома

суб’єктами цивільного процесуального права;

– обов’язковим суб’єктом будь-якого процесуального правовідношення є суд як

орган державної влади, який здійснює правосуддя;

– цивільне процесуальне правовідношення завжди виникає з приводу реалізації

процесуального права чи виконання процесуального обов’язку;

– цивільне процесуальне правовідношення існує тільки в правовій формі;

– цивільні процесуальні правовідносини взаємопов’язані і взаємообумовлені, а

система правовідносин характеризується рухом цивільного судочинства як

механізму судового захисту.

Отже, цивільні процесуальні правовідносини – це система врегульованих

цивільним процесуальним правом відносин, які виникають між судом і іншим

учасником цивільного судочинства у зв’язку із здійсненням правосуддя у цивільній

справі.

––––––––––––––––––––

1. Гурвич М.А. Гражданские процессуальные правоотношения и процесуальные действия:

Тр. ВЮЗИ. – М., 1965.

2. Курс гражданского процесса: теоретические начала и основные институты / Т.В.

Сахнова. – М.: Волтерс Клівер, 2008.

3. Проблеми теорії та практики цивільного судочинства: Монографія / В.В. Комаров, В.І.

Тертишніков, В.В. Баранкова та ін.; За заг. ред. професора В.В. Комарова. – Х.: Харків

юридичний, 2008.

4. Боннер А.Т. Принцип диспозитивности советского гражданского процессуального

права. – М., 1987.

5. Гражданский процесс: Учебник. 3-е изд., испр. и доп. / Под ред. М.К. Треушникова. –

М.: ООО “Городец-издат”, 2000.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук