Головна

ПРОЦЕСУАЛЬНО-ПРАВОВА ПРИРОДА СПРАВ, ЩО ВИНИКАЮТЬ ІЗ ШЛЮБНИХ ПРАВОВІДНОСИН М. Німак


ПРОЦЕСУАЛЬНО-ПРАВОВА ПРИРОДА СПРАВ,

ЩО ВИНИКАЮТЬ ІЗ ШЛЮБНИХ ПРАВОВІДНОСИН

М. Німак

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

тел. (032) 274–03–80, e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

 

 

 

Досліджен питання процесуально-правової природи справ, що виникають із

шлюбних правовідносин. Також обґрунтовано доцільність зачислення цих категорій

справ до справ окремого провадження. З’ясовуються основні завдання суду при

вирішенні справ, що виникають із шлюбних правовідносин.

Ключові слова: справи, що виникають із шлюбних правовідносин, надання права на

шлюб, розірвання шлюбу за взаємною згодою подружжя, режим окремого проживання

подружжя, проживання чоловіка та жінки однією сім’єю без шлюбу.

Під справами, що виникають із шлюбних правовідносин в рамках даної статті

слід розуміти ті категорії справ, які виникають із взаємовідносин між подружжям

(в тому числі майбутнім подружжям) або фактичним подружжям та які підлягають

розгляду судом в порядку окремого провадження. Ці правовід-носини визначають

виключно відносини подружжя і не визначають відносини батьків та дітей, окрім

справ про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, де основне

завдання суду полягає у захисті інтересів дітей.

Зокрема, дослідженню підлягатиме процесуально-правова природа справ про

надання права на шлюб; про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей;

про встановлен

ня режиму окремого проживання за заявою подружжя; про

встановлення факту реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу; про встановлення факту

проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу. Відповідно до ч. 3 ст. 234

та п.п. 4, 5 ч. 1 ст. 256 Цивільного процесуального кодексу України від

18.03.2004 р. [2], що набув чинності 01.09.2005 р. (далі – ЦПК України) ці справи

розглядаються в порядку окремого провадження.

Слід зауважити, що це питання малодосліджене у сучасній літературі.

Наприклад, поверхові дослідження у даній сфері провели О.Ю. Бикова,

І.В. Жилінкова, О.М. Калітенко, А.В. Кидалова, та ін.

Метою статті є дослідження процесуально-правової природи справ, що

виникають із шлюбних правовідносин, обґрунтування доцільності віднесення

вказаних категорій справ до справ окремого провадження та з’ясування основних

завдань суду при вирішенні цих справ. Справи про надання права на шлюб розглядаються в порядку окремого

провадження, оскільки в даному випадку немає спору про право, немає сторін з

протилежними інтересами, адже йдеться про надання можливості реалізації

конкретною особою права, яке за певних умов не може бути реалізоване.

Відсутність спору про право в даному випадку полягає в тому, що право на шлюб

може належати кожній особі за умови наявності передбачених законом підстав, а

тому неможливо сперечатися щодо наявності чи відсутності цього права в тої чи

іншої особи. Суд уповноважений встановити наявність чи відсутність необхідних

умов (наприклад, фізіологічні можливості особи), на підставі яких ухвалити

рішення про надання особі права на шлюб, тобто створити особі умови для

можливості реалізації нею права на шлюб.  Деякі автори вважають, що право на шлюб є особистим немайновим пра-вом

фізичної особи, яке може бути реалізовано лише після настання певного

юридичного факту, тобто, досягнення фізичною особою шлюбного віку [11, с. 54].

Проте, якщо особа має право, але не має можливості його реалізувати, то чи

можемо в такому випадку говорити про наявність особистого немайнового права?

Очевидно, що ні. Право на шлюб мають особи, які досягли шлюбного віку (ч. 1

ст. 23 Сімейного кодексу України від 10.01.2002 р. [1], що набув чинності

01.01.2004 р. (далі – СК України)). Особи, які не досягли шлюбного віку мають

лише інтерес на укладення шлюбу, а ті, які досягли 14-ти років, і право на

звернення до суду іззаявою про надання права на шлюб.

Отже, право на шлюб виникає в особи не з моменту народження, а з моменту

досягнення особою шлюбного віку, або набрання законної сили рішенням суду про

надання особі права на шлюб. До цього моменту в особи є лише інтерес на

укладення шлюбу.

Щодо правової природи вказаної категорії справ у літературі висловлені

неоднакові погляди. Так, на думку, Є.О. Харитонова, при розгляді справ про

надання права на шлюб, суд визначає сімейний статус особи, яка досягла 14-ти

років, її право на укладення шлюбу [11, с. 55]. Таку ж позицію займає

З.В. Ромовська, яка вважає, що місія суду у цій ситуації полягає у перевірці того,

чи може особа мати відповідне право на шлюб, і у наданні їй цього права

[13, с. 71]. Натомість Н.Г. Юркевич вказує на те, що, розглядаючи таку справу,

відповідний орган констатує, що в даному випадку ті негативні наслідки для сторін

і суспільства, які звичні для ранніх шлюбів, не настануть. Іншими словами,

відповідний орган визнає, що передбачені законом умови для надання права на

шлюб наявні [16, с. 119]. Тобто, за цією концепцією суд встановлює наявність

певного юридичного факту (умов для зниження шлюбного віку), який є підставою

для можливості реалізації особою права на шлюб.

Отже, справи про надання права на шлюб – це справи про створення умов

здійснення особою права на шлюб, оскільки позитивне рішення суду в даному

випадку є юридичним фактом, який є підставою для виникнення в особи, що

звернулася до суду, можливості реалізувати своє право на шлюб.

З огляду на те, що шлюб є добровільним союзом чоловіка і жінки, то можливо

його можна припинити за взаємною згодою подружжя як цивільні правовідносини?

Виявляється, що ні, оскільки, на відміну від цивільних правовідносин, які можуть

бути припинені за згодою їх суб’єктів, шлюбні правовідносини, які виникають з

факту державної реєстрації шлюбу, не можуть бути припиненіза згодою суб’єктів

цих правовідносин. Для їхнього припинення потрібно не тільки волевиявлення

обох з подружжя, але й рішення суду.

Основними особливостями та обов’язковими передумовами права на

звернення до суду вказаної категорії справ є взаємна згода подружжя на розірвання

шлюбу; наявність неповнолітніх дітей та досягнення подружжям згоди щодо місця

проживання дітей, участі у забезпеченні умов їх життя тим з батьків, хто буде

проживати окремо, а також щодо умов здійснення ним права на особисте

виховання дітей.

У зв’язку з цим в справах про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має

дітей, відсутній спір про право, оскільки, спільна заява подружжя, підписана

особисто чоловіком і дружиною, є вираженням їх взаємної згоди на розірвання

шлюбу. Подаючи спільну заяву про розірвання шлюбу, подружжя тим самим  засвідчує свій єдиний спільний інтерес – припинити шлюбні відносини. Крім того,

на момент подання заяви до суду, питання, які стосуються утримання та виховання

дітей подружжя уже вирішені в договорі та погоджені подружжям, тому завдання

суду полягає лише у з’ясуванні відповідності умов такого договору інтересам

неповнолітніх дітей.

Назва вказаної категорії справ не відповідає процесуально-правовій природі

цих справ. Так, термін “розірвати” – вже містить деякий спір, суперечку, а, як було

вказано вище, у справах про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей,

спір про право відсутній.

Термін “припинення шлюбу” також не досить вдалий, оскільки розірвання

шлюбу є одним із видів припинення шлюбу. Поняття “припинення шлюбу”

ширше, ніж поняття “розірвання шлюбу”, оскільки шлюб може бути припинений

внаслідок смерті одного з подружжя чи оголошення його померлим або внаслідок

розірвання шлюбу.

Оскільки термін “розірвання шлюбу” стосується лише справ, в яких наявний

спір про право, то доцільно для справ, в яких такий спір відсутній, також знайти

відповідний термін. Таким терміном, на нашу думку, може бути “розлучення”.

Отже, назву вказаної категорії справ слід змінити на “справи про розлучення” (з

метою уникнення неясності надалі у тексті вживатиметься термін “розірвання

шлюбу” відповідно до термінології чинного законодавства).

В порядку окремого провадження шлюб розривається на підставі взаємного

волевиявлення подружжя на припинення шлюбних відносин. Але чи є взаємна

згода безумовною підставою для розірвання шлюбу? З цього приводу в юридичній

літературі склалося дві протилежні позиції. Представники першої з них схильні

вважати, що взаємна згода є безумовною підставою для розірвання шлюбу і роль

суду при розгляді вказаної категорії справ зводиться виключно до констатації

факту припинення шлюбних відносин та з’ясування дійсного волевиявлення сторін

[8, с. 17; 10, с. 55; 14, с. 82; 15, с. 122]. Представники ж іншої концепції навпаки не

вважають взаємну згоду безумовною підставою для розірвання шлюбу [5, с. 7;

6, с. 29; 12, с. 38].  Так, С.М. Сергеєва, Я.О. Сидоров вважають, що у тих випадках, коли

подружжя погоджується на розлучення, державні органи мають лише реєструвати

їхню згоду на це [15, с. 122]. Проте виникає запитання: якщо суд у справах про

розірвання шлюбу за спільною заявою подружжя зайняв позицію стовідсоткового

задоволення заяв, то чим тоді судове розірвання шлюбу відрізняється від реєстрації

розірвання шлюбу в органах реєстрації актів цивільного стану (далі – органи

РАЦСу)?

Різниця полягає у тому, що при розірванні шлюбу в органах РАЦСу акт

реєстрації не є юридичним фактом, з яким пов’язувалося б припинення прав і

обов’язків подружжя [14, с. 83]. Крім цього, суд здійснює захист прав

неповнолітніх дітей подружжя, ухвалюючи рішення про розірвання шлюбу лише

після затвердження договору між подружжям про утримання дітей. Такими

повноваженнями органи РАЦСу не наділені.

Справедливо зазначає Г.М. Свердлов, що шлюб укладається на основі взаємної

згоди подружжя, а тому він може бути розірваний теж на основі спільної згоди.

Держава повинна мати тільки гарантію в тому, що насправді дійсна взаємна згода і

що подружжя прийшло до цієїзгоди досить серйозно, не легковажно [14, с. 82].

Натомість Б.С. Антимонов та А.І. Пергамент, не вважають взаємну згоду

подружжя безумовною підставою розірвання шлюбу. “Взаємна згода – не підстава для розірвання шлюбу, вона лише один з можливих доказів розпаду сім’ї. Цей

доказ не безспірний і підлягає перевірці судом в сукупності з іншими доказами по

справі” [6, с. 29].

Таку ж позицію займає М.Т. Оридорога, яка вважає, що визнання взаємної

згоди підставою для розірвання шлюбу веде до необґрунтованого спрощення

судової процедури розгляду цієї категорії справ [12, с. 38].

При розгляді справ про розірвання шлюбу за спільною заявою подружжя суду

недостатньо встановити тільки згоду обох з подружжя на припинення шлюбу. Для

правильного вирішення справи він повинен з’ясувати причини згоди подружжя на

розірвання шлюбу, наскільки вони серйозні, чи дійсно виключена будь-яка

можливість продовження шлюбних відносин і чи відповідає згода подружжя на

розірвання шлюбу їхній волі.

Проаналізувавши позиції, висловлені в юридичній літературі, доходимо

висновку, що взаємна згода подружжя – це вагома підстава для розірвання шлюбу,

оскільки лише саме подружжя повинно вирішувати долю своєї сім’ї. Суд в цьому

випадку є лише як спостерігач, незалежний суб’єкт, присутність якого необхідна

для того, щоб захистити осіб від хибного вчинку, щоб спрямувати їхні дії у

відповідності з їхніми інтересами, щоб забезпечити прийняття подружжям

об’єктивного, непоспішного рішення.

Як свідчить практика, після розірвання шлюбу майнове становище дітей

погіршується. Багато з них тяжко переживають розлучення батьків і в особис-тому

плані. Однак не викликає сумнівів, той факт, що порушення майнових та

особистих прав дітей не може бути підставою для заборони розлучення і прив’язка

до цього виглядає штучною [8, с. 17]. Мова не йде про те, що виходячи з інтересів

дітей, суд повинен прагнути зберегти сім’ю за будь-яку ціну. Справа про

розірвання шлюбу при взаємній згоді подружжя беззаперечна. Завдання суду в

таких випадках інше: подружжя вправі подати на розгляд суду своє погодження

про те, з ким з них житимуть неповнолітні діти і в якому порядку їм будуть

сплачуватися аліменти [10, с. 55]. Отже, справи про розірвання шлюбу за спільною заявою подружжя, яке має

дітей – це справи про встановлення наявності чи відсутності факту припинення

шлюбних відносин та створення умов для можливості реалізації особами своїх

прав у майбутньому. Основним завданням суду у вирішенні цієї категорії справ є

з’ясування дійсної волі подружжя на розірвання шлюбу та відповідності такого

розірвання шлюбу не лише інтересам подружжя, але особливо інтересам їхніх

неповнолітніх дітей, а також, що після розірвання шлюбу не будуть порушені

особисті та майнові права подружжя, права їхніх дітей. Разом з тим порушення тих

чи інших прав не обов’язково призводить до ухвалення рішення про відмову в

задоволенні заяви, оскільки ніхто не може примусити подружжя жити разом, крім

них самих. Суд сприяє подружжю у врегулюванні, узгодженні їх домовленостей,

приведенні їх у відповідність з інтересами подружжя та їхню дітей. Якщо ж

подружжя не досягає згоди з тих чи інших умов, то в такому випадку має місце

виникнення спору про право, а тому суд повинен залишити заяву без розгляду і

роз’яснити подружжю їхнє право на подання позову на загальних підставах. На

момент ухвалення рішення про розірвання шлюбу в порядку окремого

провадження, усі питання, пов’язані із проживанням, утриманням та вихованням

неповнолітніх дітей, повинні бути вирішені та належним чином урегульовані.

Ще однією категорією справ, що розглядаються в порядку окремого

провадження, є справи про встановлення режиму окремого проживання за заявою  подружжя. Такий режим встановлює суд, коли чоловік і жінка не можуть

проживати разом і згодні щодо встановлення такого режиму. Це може бути

викликано певними проблемами в сім’ї, коли подружжя ще остаточно не вирішило

питання про розірвання шлюбу і бажає перевірити свої почуття, з’ясувати

подальші наміри щодо збереження або незбереження сім’ї.

Саме взаємна згода подружжя на встановлення режиму окремого проживання

подружжя і визначає правову природу вказаної категорії справ. Взаємна згода

подружжя є свідченням відсутності між подружжям спору щодо встановлення

вказаного режиму, а отже, і необхідності розгляду справи в порядку позовного

провадження.

В юридичній літературі було висловлено думку про недоцільність встанов-

лення такого режиму. Зокрема, О.М. Калітенко вважає, що оскільки чинне

законодавство закріплює свободу вибору місця проживання незалежно від

сімейного стану, то подружжя в будь-якому випадку може проживати як разом, так

і окремо за своїм бажанням. Крім того, якщо подружжя не має бажання проживати

разом, то навряд чи можна говорити про необхідність продовження таких

“шлюбних” стосунків. І тому в таких випадках, мова повинна йти про звернення до

суду або органу РАЦСу із заявою про розірвання шлюбу, а не про встановлення

режиму окремого проживання подружжя [9, с. 10] Неможливо погодитися з такою думкою з огляду на те, що, по-перше, хоча

подружжя і може проживати окремо за своїм бажанням без офіційного на те

рішення, однак, в такому випадку можуть порушуватися їхні майнові права,

оскільки офіційно вони надалі вважатимуться подружжям, яке є у шлюбі, їхнє

майно вважатиметься таким, що належить їм на праві спільної сумісної власності, а

отже, доводити роздільність проживання в таких випадках буде набагато

складніше. Встановлений рішенням суду режим окремого проживання усуває такі

непорозуміння, оскільки законодавством регламентова-но правові наслідки його

встановлення. По-друге, як справедливо зазначає З.В. Ромовська, сепарація – це

санкціоноване рішенням суду окреме проживання, це переддень можливого

розлучення, але ще не розлучення. Плавність припинення шлюбних правовідносин

не завдає такого болю, якого може завдати розірвання шлюбу [13, с. 245].

Режим окремого проживання згідно зі ст. 119 СК України встановлюється в

судовому порядку за заявою обох з подружжя, або за позовом одного з них. Такий

режим може припинятися у разі поновлення сімейних відносин. У цьому випадку

варто погодитися з думкою О.М. Калітенко про те, що оскільки режим окремого

проживання встановлюється в судовому порядку, то і припинятися він може також

лише в судовому порядку [9, с. 10]. Проте тут варто звернути увагу на строк, на

який встановлюється режим окремого проживання. Оскільки законодавством

питання щодо такого строку чітко не врегульоване, то робимо висновок про те, що

режим окремого проживання може встановлюватися як із визначенням певного

строку, на який встановлюється такий режим, так і без визначення такого строку. У

випадку, коли такий строк чітко визначений рішенням суду про встановлення

режиму окремого проживання, такий режим припиняється внаслідок спливу

встановленого строку, а тому звернення до суду в такому випадку не доцільне.

Якщо ж подружжя має намір скасувати режим окремого проживання до спливу

цього строку або мало місце встановлення режиму окремого проживання без

визначення строку, на який встановлюється цей режим, тоді скасування режиму

окремого проживання повинно відбуватися в судовому порядку. Хоча в кодексі

безпосередньо не визначено, в якому провадженні повинні розглядатися справи  про скасування режиму окремого проживання, вважаємо, що він повинен

скасовуватися також в порядку окремого провадження, тому що у разі скасування

цього режиму споруміжподружжям бути не може.

Відповідно до п. 12 Постанови ПленумуВерховногоСуду України № 11 від 21

грудня 2007 р. “Про практику застосування судами законодавства при розгляді

справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ

спільного майна подружжя” [3, с. 5] вирішуючи заяву в порядку ст. 119 СК

України, суд повинен встановити фактичні взаємини сторін і переконатися в

доцільності сепарації для того, щоб узаконений спосіб окремого проживання не

був формальним засобом вирішення спірних майнових питань. Отже, за наявності

спільної заяви подружжя про встановлення режиму окремого прожи-вання суд

з’ясовує взаємовідносини подружжя, причини та мотиви прийнятого ними

рішення. Розглядаючи справу про встановлення вказаного режиму, суд повинен

захищати не лише інтереси подружжя, але й інтереси їхніх дітей.

Справи про встановлення режиму окремого проживання подружжя – це справи

про створення умов здійснення особою особистих немайнових чи майнових прав,

оскільки встановлюючи такий режим суд сприяє подружжю у врегулюванні їхніх

відносин, приведенні їх у відповідностізінтересами подружжя та їхніх дітей.

До справ, що виникають із шлюбних правовідносин, належать також справи

про встановлення факту реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу та справи про

встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу. Це

справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Компетенція суду в окремому провадженні при розгляді справ про

встановлення факту, що має юридичне значення, обмежена встановленням

наявності (або відсутності) юридичних фактів. Інакше кажучи, при розгляді цих

справ не можна одночасно підтвердити наявність самого факту і прав

заінтересованої особи, які витікають з даного факту [7, с. 18].

Встановлюючи факти реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, суд констатує

саме наявність факту реєстрації, а не саму подію, встановлює достовірні факти, а

не можливі. Що ж до справ про встановлення факту проживання однією сім’єю чоло-віка

та жінки без шлюбу, то назва цієї категорії справ видається не достатньо

коректною. Поняття, яке використовується в законодавстві – “жінка та чоловік, що

проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою” (ст. 74 СК

України), є занадто розтягнутим для його застосування в юридичній практи-ці, а

також таким, що неоднозначно застосовується в СК України та в судовій практиці.

Наприклад громадянин Ч звернувся до суду із заявою про встановлення факту

прожи-вання однією сім’єю із гр. Д, яка є його матір’ю. Заявник посилається на те,

що вони проживали однією сім’єю протягом п’яти років, вели спільне господар-

ство [4]. Отже, з цього прикладу робимо висновок про те, що термін “сім’я”, який

вживається у назві цієї категорії справ, є занадто широким, адже в даному випадку,

гр. Ч і гр. Д проживали однією сім’єю, не перебували у шлюбі між собою, але ця

справа не належить до справ, передбачених п. 5 ч. 1 ст. 256 ЦПК, які за

процесуально-правовою природою стосуються виключно шлюбних відносин, які

не були зареєстровані у встановленому законом порядку.

Доцільно було б встановити спеціальний термін, за яким можна чітко

відмежовувати такі відносини від інших подібних правовідносин. З огляду на це,

пропонуємо відносини чоловіка та жінки, що проживають однією сім’єю без

шлюбу, називати фактичними шлюбними відносинами (проте, з метою уникнення неясності надалі в тексті вживатиметься термін, визначений чинним

законодавством).

На сьогодні факт проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу

встановлюється незалежно від смерті чи пропажі без вісті особи. Основним

завданням суду при розгляді цієї категорії справ є встановлення власне факту

проживання чоловіка тажінки як подружжя, але без реєстрації шлюбу.

Якщо не встановлювати факт проживання чоловіка та жінки однією сім’єю без

шлюбу, а зобов’язати їх зареєструвати шлюб, то залишається неврегульо-ваною та

сфера відносин, які виникли з моменту початку їх спільного проживання до

моменту укладення шлюбу. Саме для того, щоб надати законної сили цій сфері

відносин заявники і звертаються до суду з вимогою про встановлення факту

проживання однією сім’єю без шлюбу, адже в такому випадку фактичний шлюб

прирівнюється за наслідками до зареєстрованого.

Підсумовуючи усе викладене вище, доходимо висновку, що справи, які

виникають із шлюбних відносин – це справи, в яких відсутній спір про право, що є

основним критерієм віднесення їх до справ окремого провадження. Особливості

вказаних категорій справ значно відрізняють їх від інших справ, що розглядаються

в окремому провадженні, а тому повинні бути відображені в ЦПК України. У

зв’язку з цим пропонується ЦПК України доповнити Главою 13 “Розгляд судом

справ, що виникають із шлюбних правовідносин”.  1. Сімейний кодекс України від 10.01.2002 р. // Відомості Верховної Ради України. –

2002. – № 21. – Ст. 135.

2. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. // Відомості Верховної

Ради України. – 2004. – № 40. – Ст. 492.

3. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року “Про

практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб,

розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя” //

Вісник Верховного суду України. – 2008. – № 1. – С. 5.

4. Архів Франківського районного судум. Львова за 2006 р., справа № 2о-109/06.

5. Аксененок Г. Роль суда в укреплении семьи в советском государстве //

Социалистическая законность. – 1949. – № 3. – С. 3–11.

6. Антимонов Б., Пергамент А. Нужны ли изменения в порядке расторжения брака? //

Социалистическая законность. – 1954. – № 9. – С. 24–31.

7. Елисейкин П.Ф. Судебное установление фактов, имеющих юридическое значение. –

М.: Юрид.лит., 1973. – 127 с.

8. Жилінкова І.В. Правове регулювання розірвання шлюбу за новим Сімейним кодексом

України // Проблеми законності: Республіканський мужві-домчий науковий збірник. –

Х.:НЮАУ ім.Я.Мудрого, 2003. – Вип. 63.– С. 14–20.

9. Калітенко О.М. Окремі новели з питань припинення шлюбу (за новим Сімейним

кодексом України) // Актуальні проблеми держави і права. – 2003. – Випуск 17. – С. 8–

10.

10. Кидалова А. Особливості правового регулювання розірвання шлюбу між подружжям,

яке має неповнолітніх дітей // Право України. – 2000. – № 2. – С. 55–57.

11. Науково-практичний коментар до Сімейного кодексу України / За ред. Є.О.

Харитонова. – Х.: ТОВ “Одіссей”, 2008. – 558 с.

12. Оридорога М.Т. Значение согласия супругов в делах о расторжении брака //

Социалистическая законность. – 1956. – № 9. – С. 37–41.13. Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар. – К.:

ВидавничийДім “ІнЮре”, 2003. – 532 с.

14. Свердлов Г.М. Брак и развод. – М. – Л.: Изд-во Академии наук СССР в Мск., 1949. –

146 с.

15. Сергєєва С.М., Сидоров Я.О. Розлучення як форма припинення шлюбу (історичний

аспект) // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2007. – № 4. – С. 114–122.

16. Юркевич Н.Г. Заключение брака по советскому праву. – Минск: Наука и техника, 1965.

– 142 с.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук