Головна

ВІДМОВА ВІД ДОГОВОРУ ТРАНСПОРТНОГО ЕКСПЕДИРУВАННЯ М. Луцик


ВІДМОВА

ВІД ДОГОВОРУ ТРАНСПОРТНОГО ЕКСПЕДИРУВАННЯ

М. Луцик

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

Проаналізовано порядок та правові наслідки відмови від договору транспортного

експедирування, запропоновано зміни до чинного законодавства.

Ключові слова: договір транспортного експедирування, відмова від договору,

розірвання договору.

Сучасний етап функціонування транспортного ринку в Україні

характеризується тим, що більшість перевезень вантажу здійснюється не тільки за

участі відправника, одержувача вантажу і перевізника, але й з використанням

послуг експедитора, який має необхідні професійнізнання для оптимізації процесу

перевезення. Розвиток даного виду діяльності значною мірою залежить від

належного правового регулювання. Саме тому аналіз законодавчих норм, щодо

регулювання відносин транспортного експедирування, внесення пропозицій щодо

змін і доповнень до чинного законодавства має важливе теоретичне і практичне

значення.

Право сторін на відмову від договору транспортного експедирування

розглядали у своїх працях такі науковці, як В.В. Вітрянський, А.Г. Калпін,

О.С. Кужко, Н.В. Морозова. Однак не всі аспекти цього питання були з’ясовані,

багато з них і надалі залишаються спірними, в зв’язку з чим виникає потреба

комплексного теоретичного аналізу даного цивільно-правового інституту.

Метою цієї статті є аналіз норм, які закріплюють право сторін на відмову від

договору транспортного експедирува

ння, а також внесення пропозицій,

спрямованих на вдосконалення зазначених норм.

Законодавчі норми покликані забезпечувати стабільність і передбачуваність

цивільного обороту. Тому в ст. 525 Цивільного кодексу (далі – ЦК) України

передбачено, що одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна

його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом [1].

Водночас окремі статті ЦК України надають сторонам право відмовитися від

договору. Так, відмова від договору може мати місце у випадках порушення

договору другою стороною (ч. 1 ст. 670 ЦК, ч. 1 ст. 782 ЦК, ч. 1 ст. 917 ЦК, ч. 2

ст. 1110 ЦК). Однак, в цих випадках відмова від договору є заходом оперативного

впливу, який застосовують щодо недобросовісного контрагента за певних

обставин, а не безумовним правом сторони договору, яке вона може реалізувати в

будь-який момент на власний розсуд.В інших випадках ЦК України закріплює право сторін на відмову від

договору, яке не є заходом оперативного впливу, проте обмежене певними

умовами. Так, сторони можуть відмовитися від договорів комісії, комерційної

концесії, простого товариства лише в тих випадках, коли строк таких договорів не

встановлений (ст.ст. 1025, 1026, 1126, 1142 ЦК). При цьому передбачено

законодавчо визначений термін, протягом якого сторона, яка має намір

відмовитися від договору, зобов’язана повідомити іншу сторону.

Ще в інших випадках ЦК України передбачає, що право в будь-який час

відмовитися від договору мають не дві сторони, а лише одна із сторін договору:  платник безстрокової ренти, наймач за договором прокату, наймач житла, замовник

за договоромпідряду (ч. 1 ст. 739, ч. 1 ст. 790, ч. 1 ст. 825, ч. 4 ст. 845 ЦК).

Стосовно договору транспортного експедирування ЦК України передбачає

безумовне право обох сторін договору відмовитися від договору в будь-який час.

Відповідно до ст. 935 ЦК України клієнт або експедитор мають право відмовитися

від договору транспортного експедирування, попередивши про це другу сторону в

розумний строк. Сторона, яка заявила про таку відмову, зобов’язана відшкодувати

другій сторонізбитки, завдані їй у зв’язку із розірванням договору.

Кожна законодавча норма повинна регулювати відповідні суспільні відносини

з належною доцільністю і ефективністю, що визначається, насамперед, її

відповідністю практиці. В зв’язку з цим Тому виникає питання про доцільність

закріплення в ЦК України права експедитора і клієнта відмовитись від договору

транспортного експедирування. Така норма отримала різну оцінку в літературі.

Так, А.Г. Калпін підтримує положення про право сторін в будь-який час

відмовитися від договору транспортного експедирування, оскільки це

“пояснюється динамічністю договору експедиції, що може вимагати прийняття

швидких рішень в ході виконання. В такій ситуації вимога щодо звернення до суду

і обов’язковості доведення необхідності відповідних змін не відповідала б

інтересам справи” [2, c. 696]. В.В. Вітрянський пропонує залишити за сторонами

право відмови від договору транспортного експедирування тільки в тих випадках,

коли експедитор діє від імені і на підставі довіреності клієнта [3, c. 136].

О.С. Кужко зазначає про можливість для сторін передбачити в договорі порядок

реалізації права на відмову від договору [4, c. 110]. Аналіз законодавства дає підстави зробити висновок, що право сторони

відмовитися від договору транспортного експедирування є безумовним, оскільки

його реалізація не пов’язується із наявністю конкретних підстав (порушення

договору контрагентом та ін.) [5, c. 721]. Якщо керуватися змістом ст. 935 ЦК

України, сторони можуть відмовитись від договору транспортного експедирування

в будь-який момент, тобто навіть тоді, коли договір вже виконується іншою

стороною. Тобто може мати місце ситуація, коли вантаж переданий експедиторові,

вже розпочалося його перевезення і сторона, використовуючи надане їй право,

відмовляється від договору. Така відмова спричинить значнізбитки другій стороні,

зумовить перебої в роботі транспорту.

За чинним законодавством експедитор чи клієнт зобов’язаний повідомити

другу сторону про намір відмовитися від договору в розумний строк. “Розумний

строк”, про який йдеться в ст. 935 ЦК України, є оцінним поняттям і як

справедливо зазначає Т.В. Боднар, “запровадивши в обіг категорію “розумні

строки”, законодавець, як правило, не визначив критерію, якими повинні

керуватися сторони зобов’язання, визначаючи розумність строку” [6, c. 175]. Тому

право сторін відмовитися від договору транспортного експедирування має бути

обмежене конкретним, чітко визначеним на законодавчому рівні строком. Саме

така законодавча визначеність, а не вказівка на необхідність дотримання

“розумного строку” сприятиме стабільності та ясності у відносинах транспортного

експедирування і буде додатковою гарантією безперебійності функціонування

транспортної системи.

Варто зазначити, що схоже правило передбачено в законодавстві окремих

іноземних держав. Так, ст. 731 ЦК Узбекистану передбачає, що клієнт чи

експедитор мають право відмовитися від виконання договору транспортного

експедирування, попередивши по це іншу сторону за десять днів [7]. Згідно з ч. 1  ст. 6.829 ЦК Литви, обидві сторони мають право відмовитись від договору

транспортного експедирування, повідомивши про це іншу сторону за один місяць,

якщо більший термін не передбачений договором [8].

Отже, аналіз ст. 935 ЦК України свідчить про те, що при її застосуванні

можуть виникнути практичні труднощі, в зв’язку з чим, необхідно внести зміни до

цієї статті. Сторони договору транспортного експедирування повинні бути наділені

правом відмовитись від договору, однак в законодавстві необхідно передбачити

порядок реалізації цього права. Передусім, на нашу думку, сторони повинні мати

право відмовитися від договору тільки до моменту завантаження, а не тоді, коли

вантажвже в дорозі. Лише в такому випадку законодавчі норми забезпечуватимуть

чіткість і визначеність у відносинах сторін і стабільність товарообороту в цілому.

Крім того, слід законодавчо закріпити правило, згідно з яким сторона може

відмовитися від договору транспортного експедирування, повідомивши про це

другу сторону не пізніше, ніж за 10 днів до дати завантаження. В сучасних умовах

господарювання, які характеризуються ростом інформаційних потоків і появою

нових засобів комунікації, цей час буде достатнім для того, щоб клієнт міг

підшукати собі іншу транспортну організацію і укласти з нею договір на

організацію перевезення. Своєю чергою, експедитор не витрачатиме даремних

зусиль на організацію перевезення, пошук безпосередніх виконавців, фрахтування

транспортних засобів. З іншого боку, такий строк не буде занадто довгим і

відповідатиме потребам динамічності і оперативності транспортних відносин.

Отож, дотримання десятиденного строку дозволить мінімізувати збитки другої

сторони ізабезпечуватиме ефективність роботи транспорту.

Відповідно до ч. 3 ст. 214 ЦК України, відмова від правочину вчиняється у

такій самій формі, в якій було вчинено правочин. Тому, виходячи з того, що ст. 930

ЦК України передбачає письмову форму договору транспортного експедирування,

можна зробити висновок, що відмова від даного договору також повинна бути

виражена в письмовійформі. Отже, на законодавчому рівні необхідно передбачити такий порядок реалізації

права сторін на відмову від договору транспортного експедирування: кожна

сторона може відмовитися від договору не пізніше, ніж за 10 днів до дати

завантаження; сторона, що відмовляється, зобов’язана в письмовій формі

повідомити про відмову іншу сторону.

Важливо також з’ясувати питання про момент набрання чинності відмовою

від договору. А. Блащук зазначає, що “одностороння відмова від договору не

спричинює його автоматичного припинення, оскільки інша сторона має право

оспорити односторонню відмову від договору в суді” [9, c. 47]. Однак, варто

зауважити, що договір слід вважати припиненим з моменту набрання законної

сили рішенням суду лише в тих випадках, коли договір розривається в судовому

порядку (ч. 3 ст. 653 ЦК України). Якщо ж закон надає стороні право в

односторонньому порядку відмовитися від договору і не обмежує це право

жодними умовами, зобов’язання з договору припиняються з моменту одержання

повідомлення про відмову другою стороною. Може мати місце ситуація, коли

заінтересована сторона оскаржить в суді відмову іншої сторони від договору

транспортного експедирування, посилаючись на недотримання вимоги щодо

попередження про відмову в розумний строк. Якщо сторона, що відмовилась,

доведе факт попередження іншою сторони в розумний строк і позов не буде

задоволений, зобов’язання сторін слід вважати припиненими з моменту

одержання повідомлення про відмову іншої стороною, оскільки рішення суду  лише констатуватиме, що сторона мала право на відмову від договору і

реалізувала його в установленому порядку.

У відносинах транспортного експедирування слід розмежовувати відмову від

генерального договору транспортного експедирування і відмову від разового

договору транспортного експедирування. Якщо між сторонами укладено

генеральний договір, на підставі якого укладаються разові договори, то відмова від

разового договору буде підставою припинення зобов’язань лише за цим разовим

договором, тоді як зобов’язання сторін за генеральним договором зберігатимуть

свою чинність. Відмова сторони від генерального договору буде підставою

припинення всіх зобов’язань транспортного експедирування між сторонами, однак

якщо на підставі генерального договору між сторонами укладено разовий договір,

який в момент відмови від генерального договору вже виконується сторонами,

зобов’язання за разовим договором будуть чинними до моменту його повного

виконання.

В даному контексті необхідно також проаналізувати наслідки відмови від

договору транспортного експедирування. Відповідно до ч. 4 ст. 214 ЦК України

правові наслідки відмови від правочину встановлюються законом або

домовленістю сторін. Стаття 935 ЦК України зобов’язує сторону, яка заявила про

відмову від договору транспортного експедирування, відшкодувати другій стороні

збитки, завдані їй у зв’язку з розірванням договору. Аналогічна норма передбачена

в ст. 806 ЦК Росії. Н.В. Морозова критикує таке положення ізазначає, що сторона,

яка відмовилася від договору, повинна відшкодовувати другій стороні лише

понесені витрати, а не збитки в повному обсязі, оскільки покладення на сторону

відповідальності у формі відшкодування збитків “перетворило право на відмову у

визначену формальність ” [10, c.163]. Відшкодування збитків, як одна з форм

цивільно-правової відповідальності, є наслідком порушення зобов’язання.

Обов’язок відшкодувати кредитору збитки несе боржник, який порушив

зобов’язання (ч. 1 ст. 623 ЦК України). Однак, сторона, яка, реалізовуючи надане

їй законом право, відмовляється від договору, не порушує цим зобов’язання.

Аналізуючи подібну ситуацію, В.П. Грибанов зазначає, що в таких випадках

йдеться про заподіяння збитків правомірними діями, тому за аналогією з нормою,

що регулює заподіяння шкоди правомірними діями у деліктних зобов’язаннях, такі

збитки мають відшкодовуватися лише в передбачених законом випадках

[11, c. 153]. Ми підтримуємо точку зору Н.В. Морозової і вважаємо, що на

законодавчому рівні необхідно закріпити обов’язок сторони, що відмовляється від договору транспортного експедирування відшкодувати іншій стороні понесені

витрати. Будучи одним із проявів принципу справедливості, таке положення

дозволить збалансувати інтереси сторони, яка хоче припинити договірне

зобов’язання та інтереси іншої сторони, яка розраховувала на виконання цього

зобов’язання і у зв’язку з цим вже понесла певні витрати.

Аналізуючи наслідки відмови від договору, не можна не згадати про

законодавче регулювання та існуючі наукові дискусії щодо співвідношення

термінів “відмова від договору” і “розірвання договору”. Згідно з ч. 3 ст. 651 ЦК

України у разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі повністю або

частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір

є, відповідно, зміненим або розірваним. Відповідно до статті 907 ЦК України,

договір про надання послуг може бути розірваний, у тому числі шляхом

односторонньої відмови від договору. Стаття 935 ЦК України передбачає, що

сторона, яка заявила про відмову від договору транспортного експедирування зобов’язана відшкодувати другій сторонізбитки, завдані їй у зв’язку із розірванням

договору. Отже, якщо виходити з положень законодавства, то розірвання договору

можна трактувати як результат відмови від договору.

Водночас у літературі є різні думки щодо співвідношення понять “розірвання

договору” та “відмова від договору”. Н.М. Процьків зазначає, що “якщо договір

розривається в позасудовому порядку, то сторона реалізує своє право у формі

односторонньої відмови від виконання договору” [12, с. 11]. На думку

А. Присяжнюк, відмова від правочину за взаємною згодою сторін “є, по своїй суті,

розірванням договору за згодою сторін” [13, c. 48]. Таку ж позицію висловлює

А.М. Блащук, який зазначає, що “у разі взаємоузгодженої відмови від договору

відбувається з юридичної точки зору розірвання договору, а тому взаємна відмова

відповідно має оформлятися правочином про розірвання договору, а не про відмову

від нього, оскільки в ЦК відсутня така підстава припинення договору” [14, c. 9].

А.Д. Корецький виділяє три форми розірвання договору: розірвання за згодою

сторін, одностороннє розірвання, одностороння відмова від договору [15, c.117].

В.П. Грибанов зазначає, що “не дивлячись на те, право на розірвання договору і

право на відмову від договору мають єдину кінцеву ціль – припинення договірних

відносин, вони все ж досить суттєво різняться за способами їх здійснення”

[11, c. 151–152]. На думку В.М. Коссака, “відмова від договору допускається, якщо

таке право для однієї із сторін передбачено законом або договором. Розірвання

договору як підстава припинення договірних відносин можлива у разі порушення

(невиконання) своїх обов’язків контрагентом” [16, c. 288].

Відмінності між розірванням договору і відмовою від договору полягають у

тому, що розірвання договору може відбуватися лише за згодою двох сторін або

шляхом звернення заінтересованої особи до суду у випадку істотного порушення

договору другою стороною чи у разі істотної зміни обставин, якими сторони

керувалися при укладенні договору. Відмова від договору повинна здійснюватися в

односторонньому порядку без звернення до суду, а саме, в порядку оперативного

впливу чи в інших випадках, коли право сторони на односторонню відмову

передбачено законом або договором  Зі змісту ч. 2 ст. 214 ЦК України випливає, що відмовитися від договору

можна і в тому разі, якщо його умови повністю виконані. Правильність цієї норми

викликає сумнів. Відповідно до ст. 599 ЦК України зобов’язання припиняється

виконанням, проведеним належно. Таке виконання сторонами всіх обов’язків за

договором свідчить про припинення договору, тому такий договір не можна ще раз

припинити шляхом відмови від нього.

Отже, особливістю законодавчого регулювання договору транспортного

експедирування є те, що сторони даного договору мають право в будь-який час

відмовитися від договору. Зазначена норма потребує змін і доповнень, оскільки її

чинна редакція не відповідає потребам практики і перешкоджає стабільності

цивільного обороту. Тому право експедитора і клієнта відмовитися від договору

транспортного експедирування повинно обмежуватися запропонованими в цій

статті умовами, які необхідно закріпити на законодавчому рівні.

В зв’язку з цим, пропонуємо внести зміни до ст. 935 ЦК України і викласти її в

наступній редакції: “Кожна із сторін договору транспортного експедирування має

право відмовитися від договору не пізніше, ніж за 10 днів до дати завантаження, і

зобов’язана повідомити про це другу сторону в письмовій формі. Сторона, яка

заявила про таку відмову, зобов’язана відшкодувати другій стороні витрати,

понесені нею у зв’язку з виконанням договору”.  1. Цивільний кодекс України від 16.01.2003//Голос України вiд 12.03.2003 – № 45.

2. Гражданское право. Часть 2 / Отв. ред. МозолинВ.П. – М.: Юристъ, 2004. – 927 с.

3. Витрянский В.В. Договоры о транспортной экспедиции и иных услугах в сфере

транспорта. – М.: Статут, 2003. – 320 с.

4. Кужко О.С. Договір транспортного експедирування: Дис. …канд.юрид.наук. – Одеса,

2008. – 208 с.

5. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України / За ред. В.М.Коссака. –

К.: Істина, 2004. – 976 с.

6. Боднар Т.В. Договірнізобов’язання в цивільному праві: (Заг. положення): Навч.посіб. –

К.: Юстиніан, 2007. – 280 c.

7. Гражданский кодекс Республики Узбекистан от 29.08.1996г.//Режим доступу: http://

www.mpgu.ru/crypto/laws/Uz2.pdf

8. Civil Code of the Republic of Lithuania from 18.07.2000//Режим доступу:

http://www3.lrs.lt/pls/inter3/dokpaieska.showdoc_e?p_id=245495&p_query=&p_tr2

9. Блащук А. Відмова від виконання договору як підстава припинення зобов’язання //

Юридична Україна. – 2004. – № 12. – С. 43–47.

10. Морозова Н.В. Договор транспортной экспедиции: проблемы квалификации и

правового регулирования. Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03, Московский

государственный университет им. М. В. Ломоносова. – М., 2005. – 179 с.

11. Грибанов В.П. Осуществление и защита гражданских прав.– М.: Статут, 2000. – 411 с.

12. Процьків Н.М. Правове регулювання розірвання цивільно-правових договорів за

цивільним законодавством України: Автореф. дис... канд. юрид. наук.: 12.00.03 / НАН

України. Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького. – К., 2003. – 19 с.

13. Присяжнюк А. Домовленість сторін про розірвання цивільно-правового договору як

правочин, зобов’язання, договір // Юридична Україна. – 2004. – № 11. – С. 45–49.

14. Блащук А.М. Припинення договірних зобов’язань в цивільному праві України:

Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.03, Київський національний університет ім.

Т.Шевченка, Київ, 2006. – 20 с.

15. Корецкий А.Д. Договорное право России. Основы теории и практика реализации. – М.:

ИКЦ “МарТ”, Ростов н/Д: Издательский центр “МарТ”, 2004. – 528 с.

16. Коссак В. Проблеми удосконалення поняттєвого апарату в Цивільному кодексі

України. В кн. Проблеми державотворення ізахисту прав людини в Україні: Матеріали

ХІІІ регіональної науково-практичної конференції. 8–9 лютого 2007 р. – Львів:

Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка,

2007. – С. 287–289

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук