Головна

СУБ’ЄКТИ ПРАВА У ПРАВОВІЙ ДОКТРИНІ ТА КОДИФІКАЦІЯХ ПРИВАТНОГО ПРАВА XVIII–XIX ст. У КРАЇНАХ РОМАНО-ГЕРМАНСЬКОГО ТИПУ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ


СУБ’ЄКТИ ПРАВА У ПРАВОВІЙ ДОКТРИНІ

ТА КОДИФІКАЦІЯХ ПРИВАТНОГО ПРАВА XVIII–XIX ст.

У КРАЇНАХ РОМАНО-ГЕРМАНСЬКОГО ТИПУ

ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ

Г. Федущак-Паславська

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

Стаття присвячена проблемі основних параметрів правоздатності та дієздатності

фізичних та юридичних осіб. Ідея наявності цих характеристик у зазначених суб’єктів права

виникла ще у давньому Римі. Питання право- і дієздатності юридичних осіб за римським

правом перебували ще на етапі становлення. Процес рецепції римського права, і одночасно,

кодифікаційні роботи ХVIII – XIX ст.ст. у Європі стимулювали прискорення розвитку та

вдосконалення цих інститутів.

Ключові слова:суб’єктиправа, фізичніособи, юридичніособи, правоздатність, дієздатність.

Процеси конвергенції правових систем, що простежуються сьогодні, потребують

виявлення тих спільних рис, що поєднують правові системи різних типів і, зокрема,

притаманні романо-германському типу, до якого належить правова системаУкраїни.

Романо-германський тип правової системи, усі етапи становлення якого тісно

пов’язані з процесом рецепції римського права як система сформувався унаслідок

кодифікацій XVIII–XIX ст.

Відомо, що саме у кодифікаціях цього періоду були врегульовані проблеми,

пов’язані із суб’єктами права – фізичними та юридичними особами.

Законодавець, особливо це стосується французького цивільного кодексу, брав

до уваги норми та конструкції, з

апропоновані римським приватним правом. Також

знайшли своє законодавче закріплення і складні формулювання та класифікації

юридичних осіб, розроблені тогочасною правовою доктриною.

Зважаючи на викладене вище, метою запропонованого дослідження є

виявлення специфічних рис теоретичного обґрунтування та законодавчого

закріплення інститутів – суб’єкта права фізичної та юридичної особи у

кодифікаціях XVIII–XIX ст. Для досягнення цієїмети слід вирішити такізавдання:

– дослідити філософські основи кодифікацій XVIII–XIX ст. у країнах Європи;

– встановити наявність (відсутність) римської правової традиції у регулюванні

питань суб’єктів права фізичної та юридичної особи у правовій системі романо-

германського типу; – з’ясувати закономірності та особливості регулювання питань правосуб’єктності

фізичних та юридичних осіб у кодексах приватного права, які представляють

романський та германський підтипи романо-германського типуправової системи.

Слушною є думка, що в умовах кризи суспільство інстинктивно звертається до

джерел, до історії, шукаючи там підказки. У процесі таких досліджень видатні уми

людства доходили до висновків про наступність, про наявність певних традицій у

розвитку цивілізації. Аналіз процесу становлення права дав змогу Гарольду

Берману виділити елементи, характерні ознаки європейського права і навіть

твердити про наявність західної традиції права [1, с. 10–14].

Однією із рис, притаманних західній традиції права, що виявилася під час

кодифікаційних робіт XVIII–XIX ст. було сподівання на розум. За уявленнями того

часу Розум має божественне походження, але, водночас, невіддільний від  природного права і головне, – від людської свідомості, яка наказує людині не

визнавати юридичної сили несправедливого права.

Вважаючи Французький цивільний кодекс (1804 р.) таким, що закріпив

природничо-правові засади, законодавець прагнув виключити неоднозначності,

власний розсуд при застосуванні права. Для цього суддя повинен перестати виступати

особою, що тлумачить право, а стати, фактично, машиною, яка застосовує ясні, чітко

виписані, стабільні приписи, що за допомогою структурно впорядкованих приписів

автоматично вирішує спір, врегульовує правові відносини. І, як зазначив дослідник

історіїзахідної теорії права Джон Келлі, саме Розум повинен був бути провідником у

творенні цієї структури, а завершена конструкція кодексу – найвищим його

досягненням [9, с. 340]. Саме тому, з появою Французького цивільного кодексу

пов’язують один ізнайважливіших етапів урозвиткупозитивістськогорозумінняправа.

Кодифікаційні роботи у Пруссії та Австрії, розпочавшись раніше, ніж уФранції,

мали, відповідно, й інші передумови. Зокрема, потреба у їхньому проведенні

зумовлювалася необхідністю систематизації цивільного права, джерелами якого

булимісцевізвичаї та римське право.

Прусський кодекс (1784 р.) був першим національним зібранням прав, і мав

уніфікувати правові системи всіх земель Прусського королівства. Виходячи із

пануючої доктрини про першість природничого права перед римським, у кодекс

були включені лише ті приписи, які узгоджувалися з природничим правом. У

тексті кодексу містилися положення про загальні повноваження особи, які

базуються на природному прагненні особи до власного добра, не порушуючи

інтересів інших осіб, про можливість вчинення будь-яких дій, які не заборонені

природничим чи волевстановленим правом.  Перед кодифікаційною комісією яка тринадцять років працювала над

Австрійським цивільним кодексом (1811 р.).Постало завдання вибрати існуючі у

різних регіонах імперії Габсбургів, найприродніші і справедливі норми, та

впорядкувати їх, виходячи іззасад розуму та природничого права.

Джерелами Французького цивільного кодексу були старі германські звичаї

північної частини Франції, римське та канонічне право, що склали відокремлені

системи, які регулювали відповідні групи правових відносин. І хоча кодекс,

головно, містив старі норми, мав консервативний характер, оскільки автори його

уявляли писаним розумом (ratio scripta) те право, до якого вони звикли, весь процес

кодифікаційних робіт, як і в Австрії, все ж був просякнутий вірою в раціональність

природничо-правової доктрини та її постулатів.

Постулати природничо-правової доктрини, виражені в гаслі: “свобода,

власність, договори”, які у сфері регулювання сімейних відносин та суб’єктів права

реалізовували у вигляді формальних засад рівності та загальності. Хоча і надалі

сильними були патріархальні та егалітарні впливи, що залишились від попередніх

етапів розвитку цих інститутів. Наприклад, Прусський цивільний кодекс детально

регламентував права суспільних станів, зокрема станові привілеї, підданство

залежних верств. Австрійський цивільний кодекс, задекларований як зібрання

прав, які “зобов’язують загально”, зафіксував, що “кожен здатен набувати права”.

Вважаючи норми, які стосуються суспільних верств такими, що належать до сфери

публічного права, законодавець не включив їх до цієї кодифікації.

Проголошена у кодифікаціях засада рівності громадян у сфері приватно-правових

відносин, нівелювалася в процесі їхньої реалізації. Обмеження у цивільних правах

стосувалисяжінок, позашлюбних дітей та деяких інших категорій осіб. Законодавство

багатьох країн зафіксувало заборону жінкам виступати свідками при складенні заповіту, при вчиненні нотаріальних дій та інших офіційних актів. Зміни почали

відбуватися лише з кінця XIX ст., коли жінки поступово стають незалежними в

економічній та суспільній сферах. Так лише з 1921 р. уПольщі в законодавчомупоряд-

ку було ліквідовано обмеження дієздатності заміжньої жінки при вчиненні правових

дій та у процесуальному праві. УФранціїзафіксовані уКодексі Наполеона обмеження

прав заміжніхжінок були остаточно ліквідовані тільки в період IV–V Республіки.

Позашлюбні діти не могли набувати прав, які випливали із сімейних відносин та

родинної спорідненості. За Французьким цивільним кодексом ці особи не набували

громадянського стану. Так само, як і стосовно жінок, зміни у правовому становищі

позашлюбнихдітейна законодавчомурівніпочалифіксуватися лишепідкінець XIX ст.

У кодифікаціях того періоду траплялися й інші відхилення від засад рівності

суб’єктів цивільного права. До 60-х років XIX ст. в австрійському праві існували

спеціальні вимоги стосовно дозволу на шлюб євреїв; норми, які забороняли

нехристиянам виступати свідками у складенні заповітів християнами тощо. Існували

обмеження, які узалежнювали можливість реалізації деяких цивільних прав від

чинників морального характеру. Так само, як і в римському праві, критерієм реалізації

цивільних прав могли виступати особиста гідність, риси характеру тощо. Реалізація

прав особи могла також залежати від її майнового становища. Наприклад, за

Австрійським цивільним кодексом відсутність належних доходів була причиною

відмови у дозволі на одруження. Відомі й інші обмеження, якізалежали від майнового

стану особи.

Здатність мати права і обов’язки – правоздатність – як якісна ознака суб’єкта

права, набувалася з моменту народження і припинялася зі смертю. Саме ці виміри

– народження і смерть були характеристиками правоздатності фізичної особи у

Римі, зафіксовані під час кодифікаційних робіт уЄвропі XIX ст.  У давньому Римі виникло поняття повної правоздатності, що означало наявність

в особи таких властивостей: 1) свобода; 2) громадянство; 3) статус особи власних

прав (persona sui iuris), якою переважно володів домовладика. Згодом, коли за

едиктом імператора Каракали (212 р.) всі вільні жителі римської держави були

зрівняні у правоздатності, чіткі ознаки повної правоздатності стали дещо розмитими.

У зв’язку з відмінними від давнього Риму суспільно-політичними обставинами, в

процесі рецепції римського права країнами Європи, перелічені ознаки вже не були

настільки актуальними. Наповнене новим змістом поняття повної правоздатності,

розуміли як здатність особи за певних суспільно-політичних обставин мати всі

доступні права, як у приватній, так і в публічній сферах. Водночас, передбачалася і

обмежена правоздатність, яка довгий час стосувалася жінок та іноземців. Обмеження

правоздатності, які переважно стосувалися сфери публічного права, могли виникати з

таких причин: 1) природних (неповноліття, психічний стан, жіноча стать, фізичні вади);

2) соціальних (іноземне громадянство, засудження, віросповідання, національність).

Протягом розвитку інституту суб’єкта правовідносин, правове поняття

правоздатності наповнювалося характеристиками, які дозволили виділити види

правоздатності, підстави її обмеження. Якщо йдеться про правоздатність як правомати

права, то це активна правоздатність. Відповідно, правоздатність як можливість мати

обов’язки, пасивна правоздатність. Ще у давньому Римі дорослий син у сфері

публічного права володів активною правоздатністю, а у сфері приватного – лише

пасивною. Так само і раб, працюючи на пекулії, володів пасивною правоздатністю.

Коли ж поставало питання про відповідальність за завдану, при роботі на пекулії

(батьківському чи рабському) шкоду, то її відшкодування покладалося на

домовладику, який був власником всього майна римської сім’ї. Тобто, маємо  відповідальність домовладики за чужу вину. Особливістю батьківського пекулія було

те, що при розгляді справи про відшкодування шкоди, дорослий син (що володів

пекулієм) разом з домовладикою виступав у цивільному процесі. Стосовно рабського

пекулія це не було передбачено.

Особа, наділена повною правоздатністю, має загальну правоздатність, що дає

змогу мати всі можливі права і обов’язки. Повна правоздатність, – необхідна

передумова спеціальної правоздатності, – здатність мати права і обов’язки у певних

конкретних сферах суспільних відносин. Наприклад, у давньому Римі особи, наділені

повною правоздатністю, володіли спеціальною шлюбною правоздатністю (ius connubii)

та спеціальноюправоздатністюв економічнійсфері (ius commercii). Вступати узаконний

римськийшлюб з відповідними правовими наслідками для подружжя і дітей умайновій

та особистій сферах, могли лише особи, щомали ius connubii. Ius commercii передбачало

можливість торгувати, складати заповіт (активна заповідальна правоздатність),

спадкувати (пасивна заповідальнаправоздатність), укладатидоговоритощо.

Запозичуючи юридичні конструкції римського права, нові кодекси,

встановлюючи опіку, охороняли інтереси зачатої, але ще не народженої дитини.

Так само, як і в римському праві, у кодифікаціях нового часу, крім фізичної смерті,

правоздатність особи припиняла і так звана цивільна смерть. У Кодексі Наполеона

зафіксовано інститут цивільної смерті, – фікції, згідно з якою фізично жива особа

вважається померлою. Як наслідок, вона втрачає майнові та особисті немайнові

права, після неї відкривається спадщина, з нею припиняється шлюб тощо. Підстави

цивільної смерті теж дуже подібні до тих, які існували у римському праві:

пожиттєве ув’язнення, депортація та інші тяжкі міри покарання.

З приводу можливості відновлення правоздатності фізичної особи виникли різні

позиції: 1) унаслідок засудження чи іншого особа не втрачає правоздатності як такої

(загальної правоздатності), а лише права у певній сфері (Е.В. Васьковський); 2) особа

втрачає правоздатність повністю і може набути нову правоздатність

(Г.Ф. Шершеневич); 3) особа втрачає тільки спеціальну правоздатність і тому після

закінчення терміну, на який були накладені обмеження, тобто, після переходу в

повноправну групу, може знову набувати права (Я.М. Магазінгер)  У європейському законодавстві інститут цивільної смерті почали ліквідовувати з

середини XIX ст. Але у радянському кримінально-процесуальному законодавстві у

XX ст. передбачалося таке покарання, як вигнання, що було безстроковим і тягнуло

позбавлення прав довічно. Теоретично, особа втрачала тільки спеціальну

правоздатність. Однак, через безстроковість позбавлення прав, покарання, фактично,

мало наслідкомтужцивільну смерть.

Дієздатність фізичної особи як здатність набувати права також підлягає

обмеженням. Але, якщо обмеження правоздатності є посяганням на інтереси

особи, то обмеження дієздатності спрямоване на захист її інтересів та інтересів

осіб, з нею пов’язаних. За відсутності правоздатності особа позбавлена права мати

права, а за відсутності дієздатності не здатна розпорядитися правами, якімає.

Дієздатність завжди залежала, перш за все, від віку: повна дієздатність настає з

досягненням повноліття (у римському праві воно наставало у 25 років; за

англійським правом – у 21 рік; у швейцарському праві – 20 років). Існує низка

чинників, якізавжди впливали на обсяг дієздатності:

– фізичний стан. Фізична недорозвинутість, душевна хвороба, значні фізичні

вади – підстави обмеження дієздатності або і позбавлення її;

– стать. Як правоздатна у сфері приватного права, жінка, однак, не могла

здійснювати деякі свої права беззгоди батька чи чоловіка;  – спосіб життя. Підставою обмеження чи позбавлення дієздатності були

марнотратство і пияцтво, зафіксовані у законодавчих актах багатьох країн

Європи. Римське право, вважаючи жінку від природи марнотратною,

обмежувало з цих міркувань її дієздатність.

На обсяг дієздатності, окрім перелічених вище чинників, за нормами

римського права впливали такі фактори, як громадянська честь, релігійна

приналежність та постійне місце проживання.

Отже, правова конструкція суб’єкта права – фізичної особи – передбачає

наявність у неї правоздатності, яка, своєю чергою, обмежена такими параметрами,

як народження і смерть. Правоздатність означає здатність мати права, але

розпорядитися наявними правами особа може за наявності дієздатності. Такими ж

є підходи до питання правосуб’єктності юридичних осіб як виду суб’єктів права.

Кодифікації європейського права XVIII ст., виходячи із принципу

індивідуалізму у праві не багато уваги присвячували організованим об’єднанням –

юридичним особам. Керівна доктрина виходила з того, що об’єднання обмежують

свободу особи. Такими були передумови виникнення на початку XIX ст. однієї з

основоположних теорій юридичної особи – теорії фікції (Ф. Савіньї), згідно з якою

об’єднання єштучними утвореннями і суб’єктами права їх визнають черезфікцію. За

теорією інтересу (Р. Єрінга), яка розвивала попередню, юридичні особи є витвором

юридичної техніки. Показовим є твердження Р. Єрінга, який пов’язував поняття

суб’єктивного права лише з фізичними особами: “Юридична особа (принаймні у

цивільно-правовому розумінні) є лиш технічним інструментом, призначеним

компенсувати недоліки у визначеності суб’єктів” [3. с. 365]  Поєднавши вже згаданий вище індивідуалізм, ідеї канонічного права та ідею

природничого права про належність природних невідчужуваних прав лише людській

особі, теорія фікції все ж змогла модифікуватися в нових умовах, і зі своїх позицій

обґрунтовувати бурхливий розвиток об’єднань. Ця теорія була взята за основу одниміз

напрямів німецької цивілістичної науки – романістами. Дискусія між ними і германіс-

тами виникла при створенні Німецького цивільного уложення (1900 р.), яке досить

багато уваги присвятило регулюванню відносин та правовому становищу юридичних

осіб. Майже ціле століття відділяє його від кодексів, які дуже мало місця приділяли

або і взагалі оминали питання врегулювання відносин з юридичними особами. Так, у

Французькому цивільному кодексі лише де-не-де згадувалося про заклади публічної

користі як, наприклад, державна казна; Австрійський цивільний кодекс робив

відсилання до норм адміністративного законодавства. У Німецькому цивільному

уложенні питанням, що стосувалисяюридичних осіб, присвячено 69 параграфів.

Саме проблеми юридичної особи як суб’єкта права викликали дискусію між

згаданими вище напрямами німецької правової думки: романістами (Савіньї,

Дернбург, Пухта) та германістами (Гірке, Єлінек, Лукас).

Якщо романісти схилялися до подальших відмін теорії фікції, то германісти

визнавали реальне існування юридичної особи. О. Гірке, спираючись на середньовічні

ідеї про підпорядкування особи різним суспільним об’єднанням, містичну схильність

до їх персоніфікації, сформулював органічну теорію, згідно з якою прирівняв

юридичну особу до людського організму. Відтак, у концепції германістів юридична

особа має волю, розум, органи. Вчений розглядає юридичну особу як реальну

колективну особу, якамає і правоздатність, і дієздатність. ЦюідеюО. Гірке розвинув у

своєму вченні Г. Єлінек, який стверджував, що юридична особа – логічна, а не реальна

категорія. Тобто, юридична особа є особою лише в правовому розумінні, – це

юридична абстракція. За традицією був складений Швейцарський цивільний кодекс  (1907 р.), який визнав юридичну особу дієздатною з моменту створення органів,

визнаних закономі статутом. Саме органи виражають волююридичної особи.

Вирішуючи питання про дієздатність юридичної особи, романісти, вважаючи її

штучним утворенням, приходять до висновку про відсутність у неї природної волі.

Тому, на їхню думку, саме відповідні органи юридичної особи (а в римському

праві – фізичні особи, з якими укладено договір) представляють її волю. Згідно з

концепцією романістів юридична особа – правоздатна, але недієздатна, а її органи

– дієздатні, але не мають правоздатності.

Із уявлень про суть юридичної особи, її право та дієздатність випливало і

відповідне вирішення проблем виникнення юридичних осіб, питання їх видів, а

такожвідповідальності юридичної особи представників перелічених теорій.

Як відомо, вже у римському праві існували нематеріальні суб’єкти права,

першими з яких були: 1) муніципії – міські структури, що мали адміністративну

автономію та через представників реалізовували права у сфері приватних відносин;

2) колонії латинських чи римських громадян, які були суб’єктами правових

відносин. Поряд з цими, державними за своєю природою, утвореннями, у давньому

Римі існували також колегії та товариства громадян, які могли мати, відповідно, –

релігійні цілі чи створювались для взаємної допомоги своїм членам.

Подальший розвиток інституту юридичної особи в Римі відбувався в

напрямкуі регламентації їх створення та діяльності. За Законом Августа про колегії

(Lex Iulia de collegiis) багато з них були розпущені, для створення нових було

передбачено дозвіл Сенату, згодом – Принцепса. Колегії, що одержали дозвіл,

вважалися легальними і виступали суб’єктами права.

У посткласичний період юридичною особою визнавали спадщину, залишену з

релігійною чи іншою доброчинною метою. На підставі цього розвинулась

концепція про доброчинні установи.

Із прийняттям християнства, за імператора Костянтина суб’єктом права у Римі

стала Церква. Дослідники історії римського права стверджують про правоздатність

Римської держави (populus Romanus). Однією із підстав цього твердження, поміж

іншими, є те, що Римська держава, через свої органи (цензорів і квесторів),

здійснювала здачу в найм і продаж приватним особам земельних ділянок, які були

публічною власністю [8, с. 49]  Протягомтривалого часуєвропейськаправованаука впроцесі рецепції римського (з

використанням ідей природничо-правової та історичної шкіл) права, виробила класи-

фікації юридичних осіб на підставі різних критеріїв. За правовим характером виділяли:

1) юридичних осіб приватного права, які виникали на підставі договору чи установчого

акта; діяльність їх регулювалася нормами приватного права; 2) юридичних осіб публіч-

ного права, які діяли на підставі статутів (заклади публічної користі). За структурою

об’єднання, як і в Римі, цивілістика нового часу виділяє: 1) корпорації (спілки), –

товариства, які функціонували як об’єднання осіб зі спільною метою; 2) фонди як

заклади, в основі яких було спільне майно, призначене для реалізації певної мети.

Залежно від мети виділяють: 1) юридичні особи, утвореніз метою одержання прибутку,

якіздійснюють господарськудіяльність; 2) юридичні особи, якімаютьнекомерційніцілі.

Юридичні особи приватного права виникали, тобто, набували правоздатності

різними шляхами. Історично першою була концесійна система, яка узалежнювала

створення юридичної особи від спеціального дозволу влади. Її розвиток тісно

пов’язаний з ідеєю фікції школи романістів. Визнаючи юридичну особу

фіктивною, вони вважали, що держава створює, контролює її виникнення та

діяльність. Ця доктрина була законодавчо закріплена уКодексі Наполеона.  Із активізацією боротьби за свободу об’єднань вона почала уступати місце

іншій системі – нормативній, суть якої полягала в тому, що об’єднання набувало

правоздатності із виконанням вимог правових приписів, шляхом внесення запису

до реєстру. Так виникали корпорації у Франції XIX ст., фонди ж, як правило,

створювалися за концесійною системою. Загалом, протягом XIX ст. у Франції

привілеєм одержання правоздатності від держави користувалися винятково

товариства публічної користі. Зважаючи на суспільно-політичні обставини початку

80-х років XIX ст., державна влада Франції заборонила будь-які об’єднання

“спрямовані на знищення сім’ї, власності і релігії”. Після того поступово відбувся

перехід від концесійної до системи законодавчої регламентації, особливістю якої у

цій країні було те, що закон, який регулював виникнення певного конкретного

типу об’єднання визнавав їх суб’єктами права в цілому, не вдаючись до деталей.

Наступним етапом у законодавчому регулюванні виникнення юридичної особи у

Франції був Закон (1901 р.) про об’єднання, який запровадив свободу утворення

об’єднань: “товариства можна створювати вільно, без попереднього дозволу чи

заяви”. Виняток стосувався релігійних спілок, створення яких вимагало дозволу.

Теорію нормативної системи розвивали германісти, які вважали, що оскільки

юридична особа володіє право- і дієздатністю з моменту створення, то державі

залишається лише констатувати її виникнення. Подібно до того, як людина має право

на існування, виходячи з факту народження, так і юридична особа існує тому, що

відповідно до закону, люди об’єдналися або об’єднали майно з певною метою. Вже

цього достатньо для існування об’єднання. Цей спосіб набуття правоздатності через

закон, тобто за нормативною системою, використаний законодавцем у Швейцарському

цивільномукодексі стосовноюридичнихосіб, якінемають господарськоїмети.

Німецьке цивільне уложення прагнуло зберегти втручання держави в питання

створення об’єднань. Передусім приписи, що стосувалися набуття правоздатності

певними об’єднаннями перебували у компетенції місцевих органів, які на практиці

мали змогу гальмувати їхнє виникнення. По-друге, в Уложенні було зафіксовано

вимогу концесії стосовно об’єднань з господарською метою. Товариства, які мали

негосподарські цілі, так звані, ідеальні (наукові, благодійні тощо) ставали

суб’єктами права, шляхом запису до реєстру. Однак існувала примітка про те, що

адміністративна влада може внести протест проти запису, якщо товариство має

“політичну, соціально-політичну чи релігійнумету”.  З точки зору романістів, сфера реалізації правоздатності юридичної особи,

створеної державою, визначена її статутом. Відтак, те, що не зафіксовано у статуті,

не є дозволеним юридичній особі, тобто її правоздатність є спеціальною.

Виходячи із уявлень про правову природу юридичної особи, притаманних

германістам, юридична особа, так само як і фізична, проявляє право- і дієздатність у

всьому, що не заборонене їй державою (законом, судомчи природою самої юридичної

особи). Такимчином, на їх думку, юридична особа володіє загальноюправоздатністю.

Стосовно питання відповідальності юридичної особи, романісти стверджували,

що тут йдеться про чужу вину. Оскільки дієздатними є органи юридичної особи, то

вони можуть вчиняти правопорушення, але відповідальність за ці дії несе юридична

особа. Германісти, виходячи із дієздатності юридичної особи, визнавали дії органів

юридичної особи діями самої юридичної особи. Зазначені міркування сприяли

розвитку конструкціїюридичної відповідальності.

Таким чином, підійшовши до крайньої точки свого розвитку, досягнувши апогею

у вигляді фіксації основних засад у законодавчих актах, природничо-правова теорія, фактично, породила свою протилежність – позитивістську теорію. Вона ж, своєю

чергою, змогла розвиватись завдяки появі ряду кодифікацій XVIII–XIX ст.

Римська правова традиція, у досліджуваній тут сфері, простежується у

кодифікаціях XVIII–XIX ст., як мінімум, у вигляді правової конструкції суб’єкта

права, параметрами якого стосовно фізичних та юридичних осіб є правоздатність,

дієздатність, деліктоздатність.

З римського права запозичені поняття повної правоздатності фізичної особи,

поняття загальної та спеціальної правоздатності, обмеження правоздатності чи

позбавлення її (цивільна смерть); обмежень дієздатності, які залежали від віку, а

такожвід інших чинників, що поповнювались черезінститут опіки (піклування).

Спосіб створення, момент виникнення правоздатності та дієздатності

юридичної особи, міра втручання органів держави у процес створення юридичної

особи, наявність дієздатності юридичної особи визначали види юридичних осіб, їх

юридичну відповідальність у кодифікаціях та правовій доктрині XVIII–XIX ст.

У процесі рецепції римського приватного права в період раннього та пізнього

середньовіччя, у новий час правова конструкція наповнювалась новим змістом,

доктрина суб’єкта права розвивалась залежно від суспільно-політичних обставин та

цивілізаційних змін.

У сфері правосуб’єктності юридичної особи правова доктрина XVIII–XIX ст.

виходила із теорії фікції (романістів), яка ґрунтувалась на положеннях римського

права та органічної теорії (германістів).

––––––––––––––––––––

1. Берман Г.Дж. Западная традиция права: эпоха формирования. – М. 1998.

2. Гражданское уложение Германии. – М., 2006.

3. Иеринг Р. Избранные труды. В 2 т.– СПб., 2006. – Т. II.

4. Кабрияк Р. Кодификации. – М., 2007.

5. Луць Л.А.Сучасні правові системи світу: Навч.посібник. – Л, 2003.

6. Магазингер Я.М. Избр.труды по общей теории права. – Спб., 2006.

7. Французский гражданский кодекс: учебно-практический комментарий. – М., 2008.

8. Франчози Дж. Институционный курс римского права. – М., 2004.

9. Kelly J.M. Historia zachodniej teorii prawa. – Krakow, 2006

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук