Головна

ЧИ БУВ У ПОЛЬЩІ ФАШИЗМ? З ХРОНІКИ ПОЛЬСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ 1918–1939 рр. М. Маршал


ЧИ БУВ У ПОЛЬЩІ ФАШИЗМ?

З ХРОНІКИ ПОЛЬСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ 1918–1939 рр.

М. Маршал

Вроцлавський Університет

пл. Університетська, 1, 50–137 Вроцлав, Польща

 

 

 

 

У статті розглянено історію розвитку ідеології фашизму у Польщі в період

1918-1939 рр. Виявлені чинники, які були визначальними у цьому процесі.

Ключові слова: криза, Польща, фашизм.

З 1925 р. Польща переживала глибоку політичну, суспільну і економічну

кризу. Призначений 20 листопада 1925 р. уряд графа Олександра Скжинського

почав проводити активну економічну політику через перекладання наслідків

кризи на трудову частину народу. Робочий день продовжено, зменшено зарплати

і підвищено ціни. Криза особливо відчувалася безробітними, які власне

засновували комітети протесту, вони писали петиції на адресу влади,

організовували мітинги і демонстрації, вимагаючи роботи і хліба. Зростало

переконання про крах держави, до якого спричинився також відкритий конфлікт

між прем’єром Скжинським та міністром військових справ генералом Лучіаном

Желіґовським, який обіймав посаду начальника генерального штабу польської

армії. Треба нагадати, що польські військові із генерального штабу, а особливо II

Відділу (розвідки) на рубежі 1925–1926 р. були значно заполітизовані, монолітні

і мали великий вплив на політичне життя країни.

Варто зазначити, що таємні організації неодноразово використовували

зацікавлення польського суспільства італійським фашизмом. “Марш на Рим”,

яким керував Беніто Муссоліні (28 листопада 1922 р.), був неординарним кроком

для здобуття

влади позапарламентським шляхом. До таких організацій, які

відкрито зверталися до ідеї італійського фашизму, зачислюємо Партію Польських

Фашистів, які діяли у Варшаві, і Спілку Польських Фашистів, засновану в

Познані Генезу Партії Польських Фашистів треба шукати у військовому середовищі

II Відділу генерального штабу польської армії (розвідці). У центральному

військовому архіві, у хроніці розвідки містився наказ з лютого 1926 р., згідно з

яким в цілій країні мала постати організація, яка групувала поляків із “чистим

походженням”. Вони ставлять собі за мету “оточення Варшави 100-тисячною

армією і наведення ладу і порядку, так як це зробив Муссоліні у Римі”. Наказ

мав чітке обмеження як таємниці і визначав детальні інструкції для членів

Спілки. Згідно із рекомендаціями, кожен фашист мав вербувати 9 членів і бути

їхнім комендантом. Анонімний автор наказу вимагав, щоб не агітувати в рядах

армії, а державна поліція мала виконувати свої обов’язки, але у “справи

Фашизму не можна їй втручатися”. В контексті наказу кожен фашист мав

вислати 10 відозв про гасло “Нехай живе наш вождь, духовний Мусолліні!!!

Нехай живе наш Польський Муссоліні!!!”. В документі також передбачено

організування двох маніфестацій у Варшаві і Львові, в яких мали бути розвішані

чорні штандарти з білою літерою F. Організацію СПФ було ввірено комбатантові

Романові Т. Богуті-Стажинському, який для підтримки розвідки створив часопис “Польський Фашист”. Формальна діяльність СПФ розпочалася у квітні 1926 р., а органом

організації був часопис “Польський Фашист”, засновниками якого стали Едмунд

Г. Пьотровський, Віктор Щавінський, Адам Шкоцький, Мар’ян Долеґа, Вацлав

Ґіжицький і Чеслав Орлєвіч. У липні 1926 р. утворилися владні структури, т.зв.

Директорія Польських Фашистів, до складу якої увійшли знавець радянської

проблематики Антоній Квятковський (псевдонім Антоні Стародворський),

підприємець Владислав де Вітт, комбатанти Вацлав Заремба і Роман Богута-

Стажинський.

На сторінках “Польського Фашиста” провідники СПФ від початку

симпатизували суспільно-політичному устроєві Італії та її керманичу Беніто

Муссоліні. Вже у першому номері тижневика з квітня 1926 р. з’явився передрук

промови італійського владоможця з нагоди сьомої річниці зародження фашизму.

Редакція не шкодувала на адресу Муссоліні похвал, називаючи його

визволителем не лише Італії, але цілої європейської культури. Варто зазначити,

що похвала на адресу італійського фашизму на сторінках польського тижневика

збіглася також з ідеологічною відозвою фашистської пропаганди. В 1926 р.

фашистські прихильники почали широкі агітаційнізаходи в Європі і Сполучених

Штатах Америки з метою виправити політичний образ Муссоліні.

Програма польського фашизму передбачала необхідність створення у

Польщі сильної державної влади, яка мала би значний диктаторський характер.

Польські фашисти із варшавського середовища з особливим запалом критикували

від початку своєї діяльності устрій, який базувався на ліберально-демократичних

засадах березневої Конституції 1921 р., а особливо політичну систему, в якій

політичні партії відігравали вирішальну роль. Добро цілого народу, а не

конкретних організацій і політичних партій, було для варшавських фашистів

основним критерієм діяльності державної влади. У першому номері “Польського

Фашиста” читаємо: “Немає партії, коли йдеться про інтерес Вітчизни. Є

тільки Народ, а його воля буде нашою волею. А отже в ім’я Боже – вперед.

НЕХАЙ ЖИВЕ ФАШИЗМ” Потреба у новій політичній організації польського народу стала для польських

фашистів постулатом безумовних суспільно-політичних змін. Фашисти,

декларуючи свою чітку несимпатію до парламентаризму, прагнули розпускуСейму

як інституції, неспроможної “до жодного творчого винаходу”. За місяць перед

замахом на Йозефа Пілсудського у квітні 1926 р. вони твердили, що “Сейм

перестав бути виразникомволі Народу, а Народ втратив надію на нормальний

Сейм (...)”. Редактори “Польського Фашиста” покладали відповідальність за важке

суспільно-політичне становище Польщі у половині XX ст. на всі політичні партії

(від Народно-демократичної до Польської Соціалістичної Партії). Особливо гостру

критику варшавські фашисти скеровували на соціалістичні партії і Комуністичну

Партію Польщі. Комунізм був названий на сторінках фашистської преси

“динамітом, який підриває державний організм”.

Окрім тотальної критики політичних відносин, які панували в Польщі перед

травневим замахом, варшавські фашисти порушували також проблеми

економічного життя. На прикладі фашистської Італії провідники СПФ з метою

оздоровлення польської економіки пропонували запровадження “культу праці”. На

сторінках “Польського Фашиста” вони декларували свій намір “заопікуватися

працею” через організування товариства працівників і працедавців. Фашист

Едмунд Петровський не приховував свого захоплення італійським синдикалізмом.

Він стверджував, що польський фашизм на взірець фашистської Італії підтримує створення спілок (об’єднань) працедавців і працівників однієї й тієї самої сфери,

метою яких стане збереження місць праці. Е. Петровський писав: “Прагнемо

бачити всіх Поляків, задіяних в народних економічних об’єднаннях, злучених

в одну головну загальнопольську організацію. Нашим гаслом є: Всі Поляки,

економічно єднайтеся! Геть неорганізованих”.

Після травневого замаху на Йозефа Пілсудського, який стався 12 травня

1926 р., СПФ дещо змінив риторику своїх висловів. Анонімно підписані статті у

“Польському Фашисті” вже підписувалися авторами. Варшавські фашисти щораз

сміливіше вступали в полеміку з демократичними устроєвими рішеннями. Одразу

після замаху члени СПФ апелювали до послів і сенаторів Речі Посполитоїзробити

вибір “господаря Країни” і наділити його необхідними повноваженнями з метою

оздоровлення держави.

Зміна політичного устрою після замаху спричинила також переосмислення

варшавських фашистів щодо особи Йозефа Пілсудського. Критичний тон

висловлювань особи голови Сейму, вміщений на сторінках “Польського

Фашиста”, був замінений пафосом на його честь. Вже в червні 1926 р. в статті під

назвою “Фашизм і голова Сейму Пілсудський” члени СПФ висловили своє

позитивне ставлення до жертви замаху. Доказом їхньої лояльності були такі

рядки: “І засвідчив це нам навіть голова Сейму Пілсудський, який

самовільно не користувався найвищою владою, але покорився перед

Маєстатом Найяснішої Речі Посполитої (...) Тому ми теж будемо

виголошувати і надалі любов до Батьківщини та Її велич, а по відношенню

до посади, яку обіймає голова Сейму, займаючи лояльне становище, будемо

пильно вдивлятись в подальші його починання, та коли буде тим, який нам

дозволяє надіятися, що постає “Нова Польща”, коротко промовимо: Ти є

тим, якого ми очікували” З серпня 1926 р. керівний орган СПФ почав нерегулярно виходити. У

вересні 1926 р. вийшли друком ще два останні об’єднані числа “Польського

Фашиста”. Інтригою можна визнати те, що останньою публікацією була стаття

авторства генерала Владислава Сікорського, в якій колишній прем’єр

пояснював причини економічної кризи у Польщі. У фейлетоні В. Сікорський,

щоправда, не підтримував фашизму, але вів характерну для фашистів полеміку

із соціалізмом. Окрім цього, слід додати, що генерал В. Сікорський жваво

цікавився політично-економічними процесами в Європі, зокрема на

Аппенінському півострові. Ще 1922 р. генерал на сторінках “Воєнної Польщі”

стверджував, що італійські фашисти були “виявом здоров’я і сили”, а “фашизм

у внутрішньому житті Італії може стати певним рухом відродження, який в

першу чергу буде ставити принцип державного інтересу над інтересом

класу [...]”

У вересні 1926 р., не знайшовши широкої суспільної підтримки, а також брак

можливості компромісу із санацією (назва політичного табору, що утримував

владу в Польщі у 1926–1939 рр. – прим. пер.) Директорія СПФ прийняла рішення

про саморозпуск. Виникло питання: кому служила ідея польського фашизму і хто

був її справжнім ініціатором, СПФ? На думку Цата-Мацкєвіча, після травневого

замаху розпочалися зміни в самому таборі Й. Пілсудського. Він висловив

переконання, що “конспірація амбітних офіцерів II відділу генерального штабу”

залежала від секретаря прем’єра Казимира Бартла (призначений після травневого

замаху) полковника Станіслава Зачвіліховського. В Центральному військовому

архіві знаходяться документи, які підтверджують тезу Цата-Мацкєвіча, що частина офіцерів з переворотом пов’язувала великі надії на запровадження

фашизму в Польщі, на те, що Й. Пілсудський виявиться фашистським

керманичем подібно до Муссоліні. Тому в липні 1926 р. існувало припущення,

що Й. Пілсудський після травневого замаху запровадить “лівий фашизм”,

наслідком чого стане розрив з Польською Соціалістичною Партією і дочірніми

організаціями. Через плин часу Й. Пілсудський буде змушений створити правий

фашизм, а лівиця назве його зрадником справи трудової верстви народу.

Варшава не була єдиним осередком діяльності польських фашистів. Після

травневого замаху в Познані з ініціативи учня гімназії Кирила Сосновського

виникла організація із назвою “Спілка Польських Фашистів”, яка на початку

складалася лише з трьох членів. Спілка покликалался на традицію Організації

Народної Молоді і середовища Товариства Томаша Зана, гімназійних товариств,

які виникли після отримання незалежності і здійснювали діяльність у культурно-

освітній сфері у великопольських школах.

Від червня до листопада 1926 р. на території Великої Польщі почали

видаватися часописи з чіткою фашистською орієнтацією. До них слід зачислити

бюлетень “Великопольський Фашист”, який видавався у Познані та наявний в

Ольштині “Клич Фашистів”. У третьому номері “Великопольського Фашиста” з

липня 1926 р. редактори газети поінформували, що 15 травня того ж року

заснована Спілка Польських Фашистів з осідком у Познані. На чолі організації

стала Управа і Головна Рада, органи, які були представлені редактором і видавцем

“Польської Газети” у Берліні і тижневика “Неділя” Юзефа Залаховського. Спілку

зареєстровано 18 травня, а її керівником став агент Залаховський. Проте головою

раптово став познанський поет і письменник Маріуш Рибка. Певні впливи

організація отримала у середовищі колишніх великопольських повстанців, які

знаходилися у дуже складній життєвій ситуації. Повстанцями були комендант

Рибка і капітан запасу Зигмунт Орловський. Фінансово та організаційно Спілці

допамагали члени НародноїДемократії Першим тижневиком СПФ був “Великопольський Фашист”, який видавався

у Познані. Редактори часопису вже у першому числі декларували свій

фанатичний ентузіазм до фашизму і його керманича. Із запалом було написано:

“Дуче Муссоліні! Цей титул сьогодні говорить сам за себе – і не має такого

на даний момент, який би не знав цієї назви. Адже цей титул є сьогодні

знаком рівності до всієї сили, енергії, авторитету держави сонячноїІталії. Це

є чудовий лікар, який у своєму народі зумів в момент кризи, смертельної

хвороби держави подати життєдайний лік: волю до відродження і

оздоровлення.” На відміну від варшавсього середовища, познанські фашисти

сильніше акцентували на самостійності польського фашизму від італійської

доктрини. В оцінці редакції “Великопольського Фашиста” польський фашизм мав

цілком інші умови виникнення і розвитку, ніж фашизм в Італії. Переконували, що

польський фашизм ставить за мету народну революцію, а лише еволюцію, яка

повинна призвести до оздоровлення державного життя. Більше того, познанські

фашисти твердили, що італійський фашизм мав негативні риси, до яких

зараховували надмірну ідентифікацію політичної думки з особою Муссоліні. В

червні 1926 р. на сторінках “Великопольського Фашиста” визнали, що “(...) в

Італії, де ступенем цінності організації є не програма, але лідер, такий тісний

зв’язок особи з ідеєю є необхідний. У нас в Польщі є взагалі по-іншому. В

першу чергу ми не маємо ще свого польського Муссоліні”.  Окрім Познаня СПФ проявив свою активність в Ольштині. Основними

ольштинськими фашистами були регіональні публіцисти Людвік Врубель і

Станіслав Дулят, а також поручник запасу Богдан Козловський, які видавали з

червня до листопада 1926 р. тижневик під назвою “Клич Фашистів”. Окрім

могутньої організаційної мобільності ольштинські фашисти не вирізнялися

оригінальністю творчої думки. Вони повторювали стандартні фрази італійського

фашизму про потребу каральної і планової праці заради благополуччя народу,

відкидали парламентаризм, критикували демократичний устрій, а в економічній

сфері хотіли б запровадити синдикати. Відмінне від варшавської групи, а

наближене до познанської ситуації було негативне ставлення ольштинських

фашистів до травневого замаху і Йозефа Пілсудського. Вже у першому числі

“Кличу Фашистів” ольштинська група критикувала голову Сейму за його

“негативне ставлення до польського народу.” Вона твердила, що “він бореться

з Польщею і вбачає у ній передусім дріб’язковість, підлість і малодушність (...)

В Муссоліні все є свідомою, архітектонічною волею, в Пілсудського все

зводиться до зазубрених, непрогнозованих проявів народного і Державного

життя”. Сильніше наголошені націоналістичні гасла відрізняли ольштинських

фашистів від інших фашистських угруповань, а особливо антисемітські гасла, які

ще у двадцятих роках не містилися в італійській доктрині. Вони покладали

відповідальність за всі невдачі повоєнної Польщі в економічній і політичній

сферах на “міжнародне єврейство”. На сторінках “Клич Фашистів” у листопаді

1926 р. фашисти апелювали: “Поляки! Пізнайте і ви, що вас поїдають єврейські

п’явки і їх гнилі прихильники; туманять вас фразами лібералізму, обіцяючи

вам несотворені речі “морального виправлення”, яке тхне болотом, а хочуть

тільки панувати (...)” У грудні 1926 р. відбулася консолідація і активізація фашистських

угруповань у Великій Польщі. СПФ нав’язала тісну співпрацю з новоствореною 4

грудня 1926 р. в Познані народною організацією, яку заснував Роман Дмовський,

а особливо із Табором Великої Польщі (далі ТВП – прим. пер.). ТВП підтримував

фашистів своїми політичними поглядами і також фінансово з метою їхнього

залучення до своїх структур. Допомога від народовців виявилася необхідною. З

грудня 1926 р. збори фашистів відбувалися в залі Національно-Народної Спілки

при вулиці св. Мартина, 65 у Познані. З 5 грудня 1926 р. пресовим органом СПФ,

який фінансово підтримувався через ТВП, був “Голос Фашистів”. 14 січня 1927 р.

з метою видання “Голосу Фашистів” була заснована Видавнича Спілка “Потуга”,

директором якої був Йозеф Залаховський, а його заступником – Казимир

Бєровський. У склад Наглядової Ради ввійшли підприємці Станіслав

Ярушевський, Генрік Шустер і Вінкентій Згола. На початках головним

редактором “Голосу Фашистів” був Стефан Кіновський, після розширення

покровительства з боку ТВП в січні 1927 р. редактором був член Комітету

Західної Групи Молоді ТВП Зигмунт Ласінський.

До складу СПФ входили здебільшого великопольські ремісники, купці і

комбатанти. У Спілці також на початках було достатньо гімназійної і академічної

молоді, які зосередилися в таємній організації Лицарів Білого Орла. В листопаді

1928 р. вона від’єдналася від фашистів і поєдналася із ТВП. На початку 1930 р.

енденція (назва політичного руху в Польщі – прим. пер.) спричинила консолідацію

комбатантських груп через утворення Великопольського Легіону, в склад якого

ввійшли члени Спілки Польських Фашистів в кількості 1 100 осіб. В 1931 р. Спілка через недостатність фінансових засобів і низького зацікавлення у суспільстві

припинила подальшу діяльність.

Підсумовуючи діяльність і пропаганду польських фашистських угруповань в

Другій Речі Посполитій, варто наголосити, що вони мали на польській політичній

сцені нетривалий, спонтанний і марґінальний характер. Можна припустити, що

головною причиною виникнення тих організацій була суспільно-політична криза,

яка проявилася у Польщі в 1925 р. після падіння уряду Владислава Грабського.

Деяким польським політикам і політичним угрупованням імпонувала модель

італійського фашизму, яка передбачала розправу із соціалізмом, комунізмом і

парламентською демократією. Водночас варшавська організація “Партія

Польських Фашистів” і познанська “Спілка Польських Фашистів” зверталися до

нових цінностей, які “експортувалися” через доктрину Муссоліні. Ідеї

антипарламентаризму, антилібералізму, антикомунізму, авторитаризму і

суспільного солідаризму, які виголошувалися італійським фашизмом, були в оцінці

польських фашистів готовим рецептом на польські політичні, суспільні й

економічні хвороби. Проте, окрім ідейної близькості з доктриною Муссоліні, в

політичній думці польських фашистів з’явилися нові елементи, до яких зачислимо:

абсолютизація ролі народу, програмовий католицизм і брак ролі армії в

суспільному житті. Принаймі ці відмінності не свідчать про оригінальність

польського фашизму, а про його примітивізм. Наприклад, польські фашисти не

мали власної економічної доктрини попри те, що охоче коментували соціальні

питання. Можна також побачити відмінності у думці і політичній програмі між

варшавською “Партією Польських Фашистів” і познанською “Спілкою Польських

Фашистів”. До тих відмінностей належать: ставлення до травневого замаху та його

жертви Йозефа Пілсудського, ставлення до єврейського питання і антисемітизму, а

також до німців. Напевно суттєвою для розкриття тих відмінностей була

територіальна сфера впливу обох фашистських організацій або регіонів Мазовш (зі

значними впливами прихильників оздоровлення) і Велика Польща (коли

представники Й. Пілсудського не були політично потужні)

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук