Головна

СУДОВО-СЛІДЧІ ДІЇ ЯК ЗАСІБ РОЗГЛЯДУ КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ У СУДІ І. Когутич


СУДОВО-СЛІДЧІ ДІЇ

ЯК ЗАСІБ РОЗГЛЯДУ КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ У СУДІ

І. Когутич

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

На підставі спеціальної літератури та судочинної практики у контексті системи

засобів криміналістичної тактики проаналізовано сутність судово-слідчих дій. Наведено

їх поняття, співвідношення із слідчими та іншими процесуальними діями, показано

значення у судовому розгляді кримінальних справ та вплив на його повноту і всебічність.

Ключові слова: судово-слідчі дії, слідчі дії, процесуальні дії, судові дії, судовий

розгляд кримінальних справ.

Як відомо, зміст криміналістичної тактики утворюють вчення про:

криміналістичну версію; про організацію й планування розслідування; про поняття

слідчої ситуації та її ролі в розслідуванні злочинів; про засоби криміналістичної

тактики: слідчі дії, систему тактичних прийомів і рекомендацій щодо проведення

окремих слідчих і судово-слідчих дій, тактичні операції, тактичні комбінації,

рішення [8, с. 43–45; 1, с. 103–104; 2, с. 259–260; 5,с. 265–266 та ін.]; принципи

основ взаємодії між слідчим та іншими органами, що ведуть боротьбу зі

злочинністю тощо.

У статті зроблено спробу аналізу, як видається, найголовнішого у контексті

придатності для застосування у розгляді кримінальних справ у суді засобу –

судово-слідчих дій.

Термін “слідча дія” багаторазово згадується в КПК. Однак законодавець не

роз’яснює його зміст. Аналізуючи наявні у літературі підходи науковців

процесуалістів і криміналіс

тів щодо трактування цього терміна (а трактують його у

двох значеннях: широкому і вузькому). Слідчі дії у широкому значенні – усі дії, які

провадить слідчий, виконуючи вимоги кримінально-процесуального закону. За

такого підходу ставиться знак рівності між слідчими і процесуальними діями.

Слідчі дії у вузькому значенні – це кримінально-процесуальні дії, які виконують

для встановлення, фіксації і перевірки доказів. Це більш визнаний і правильний

підхід, за якого слідчими діями вважають лише частину процесуальних дій,

пізнавального спрямування), можна дійти висновку, що існує потреба у наведенні

співвідношення понять; “слідча дія”, “процесуальна дія”, “судова дія” і “судово-

слідча дія” Найширшим із чотирьох наведених понять, як видається, є “процесуальна дія”.

Відповідно до п. 42 ст. 6 проекту КПК [7], процесуальна дія – дія службових осіб

органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, суду чи інша дія, передбачена

цим Кодексом. За суттю – це те, про що вже йшлося: про один із підходів

розуміння слідчої дії уширокому значенні.

Частиною процесуальних дій вважають, власне, “слідчі дії” (підхід

трактування цього поняття у вузькому значенні).

Судові і судово-слідчі дії – також підмножина процесуальних дій. У якому ж

співвідношинні є вони міжсобою?

Розмежувати ці поняття необхідно за такими критеріями, як притаманність

(відсутність) у них пізнавального спрямування і за особливостями їхнього Пізнавальний аспект властивий лише судово-слідчим діям, оскільки унаслідок

саме їхнього виконання у судовому засіданні, отримують фактичні дані, відомості

про обставини, що їх доказують у справі. Отримані у законний спосіб ізафіксовані

в передбаченій законом формі, ці дані стають доказами. У такому розрізі судово-

слідчі дії слугують способом збирання (формування) й дослідження доказів на

досудових стадіях провадження у кримінальних справах. Формування доказів не

означає довільного фабрикування доказів, це надання доказам належної

процесуальної форми.

У пізнавальному (змістовному, а не формальному) аспекті судово-слідча дія –

це спосіб збирання (формування) й дослідження доказів у судовому засіданні

шляхом здійснення регламентованих кримінально-процесуальним законом

комплексу пізнавально-засвідчувальних і перевірочних операцій.

Перше запитання, на яке необхідно відповісти, взявши за основу

запропоноване визначення: як правильно називати процесуальні дії, які виконують

у ході судового слідства – слідчі, судові чи судово-слідчі? Правильним видається

третє. Термін “слідчі” необхідно зберегти. На досудових стадіях такі дії йменують

“слідчими” не тому, що виконуються слідчим (їх може здійснювати і особа, яка

провадить дізнання, і начальник слідчого підрозділу, і прокурор, які взяли на себе

їхнє виконання), а тому, що вони слугують складовою частиною розслідування,

слідства. У цьому сенсі нічого не змінюється і в судовому розгляді, де такі дії

здійснюють в рамках судового слідства. На обидвох стадіях процесу саме “слідчі”

дії скеровані (з урахуванням відповідних особливостей) на збирання (формування),

перевірку й дослідження доказів. Термін “судові” у словосполученні, яке

аналізуємо, також необхідно зберегти – окреслити специфіку таких дій, зумовлену

особливостями перебігу судового слідства.

Називати судово-слідчі дії одним терміном “судові”, як видається,

невиправдано. Адже всі дії, що здійснюються у судовому розгляді – процесуальні,

отож термін “судові дії”, рівнозначний термінові “процесуальні дії”, не розкриває

специфіку пізнавальної діяльності, яка також реалізується у суді. Отож, як

видається, усі пізнавальні дії, здійснювані під час судового розгляду кримінальних

справ, необхідно називати “судово-слідчими”. Інший підхід породжує тупикову

плутанину, зумовлену тим, що “судові дії” неможливо відокремити від

“процесуальних дій”. Друге запитання: які судово-слідчі дії з передбачених процесуальним законом

слідчих дій можна виконати у судовому засіданні як судово-слідчі?

У главі, що регламентує процес судового слідства в кримінальних справах (гл.

26 КПК), перелічено не всі слідчі дії, передбачені Кодексом. Однак, як видається,

це не означає, що коло судово-слідчих дій обмежене тільки наведеними у цій главі.

Навіть якщо суд не є суб’єктом доказування, хоча це суперечить закону, однак

повністю відповідає вимогам змагальності процесу, тобто de lege ferenda, такими

самодостатніми суб’єктами слугують і повинні бути сторони і, передусім, їхні

найактивніші професійні представники: прокурор та адвокат. Вважаючи стадію

провадження справ у суді першої інстанції центральною, що є правильним за

суттю і формою, була б, принаймні, нелогічною ситуація, за якої ті, хто реалізує

цю стадію були б обмежені у засобах доказування порівняно зі слідчим. Отож,

КПК не забороняє провадити під час судового розгляду будь-які слідчі дії,

детально перелічені у главах про дізнання й досудове слідство. Однак це не

означає, що потреби, фактичні можливості, а також порядок виконання тих чи

інших слідчих дій на досудовому розслідуванні й у суді є однаковими Між слідчими і судово-слідчими діями є певні і навіть суттєві розбіжності, які

виникають за відповідних обставин, про які частково вже йшлося. По-перше, існує

розбіжність у меті. Якщо для досудового розслідування це, передусім, формування

(виявлення, фіксація й засвідчення) доказів, то для судового розгляду –

дослідження (перевірка й оцінка) доказів, зібраних на досудових стадіях і наданих

суду. Однак це не означає, що у судовому розгляді не може відбуватись

дослідження нових доказів, які не фігурують у матеріалах досудового

розслідування. Суд не може відмовитися від дослідження будь-якої обставини чи

доказу, оскільки, згідно з кримінально-процесуальним законом, його вирок може

бути обґрунтований тільки тими доказами, які розглянуто в судовому засіданні

(ст. 323 КПК.

По-друге, суттєво вирізняються процесуальні умови, за яких здійснюють

дослідження доказів під час досудового слідства і в суді. В умовах судового

розгляду, з урахуванням, зокрема, значної кількості його учасників (особливо за

колегіального складу суду), виконання деяких слідчих (судово-слідчих) дій часто є

складним щодо реалізації абожнавіть неможливим.

Судова практика засвідчує, що такі слідчі (судово-слідчі) дії, як обшук і

виїмка, притаманні для дізнання і досудового слідства, передусім на початкових

етапах розслідування у кримінальних справах, під час судового розгляду

практично не виконуються. Вони потребують (принаймні, до початку проведення)

абсолютної конфіденційності, оперативності, мобільності виконавців, що в

судовому засіданні – гласному, публічному, обтяженому багатьма учасниками і

чіткими вимогами юридичної процедури, забезпечити майже неможливо. Хоча і

необхідності у здійсненні обшуку чи виїмки під час судового процесу, за мізерним

винятком, не виникає (не кажучи вже про те, що перспективи щось виявити,

відшукати мінімізовані). Відповідно до ст. 66 КПК, суд має право вимагати від

підприємств, установ, організацій, службових осіб і громадян пред’явлення

предметів і документів, які можуть встановити необхідні фактичні дані. Якщо ж

під час розгляду справи у суді у зв’язку із виявленням тих чи інших нових

обставин, виникає необхідність у проведенні обшуку або виїмки предметів чи

документів, суд, відповідно до ст. 315–1 КПК, мотивованою ухвалою, а суддя –

постановою має право доручити органу, який провадив розслідування, виконати

такі дії. В ухвалі (постанові) зазначають, для з’ясування яких обставин і які саме

слідчі дії необхідно виконати, та встановлюють термін виконання доручення. Під час судового розгляду можуть бути виконані: допити підсудного,

потерпілого, свідка, експерта; судові огляди (місця події, місцевості, приміщень,

речових доказів, освідування); оголошення документів; призначення і проведення

судових експертиз; пред’явлення для впізнання особи чи предметів; відтворення

обстановки і обставин події.

Схожість мети слідчих і судово-слідчих дій та однаковий (за незначним

винятком) їхній перелік зумовлює й схожість процесуальних правил їхнього

виконання під час досудового розслідування і розгляду кримінальних справ у суді.

Проявляється це, зокрема, у проекті КПК, де у статтях, що передбачають

виконання у судовому розгляді пред’явлення для впізнання, проведення

експертизи, перевірки показань на місці, безпосередньо містяться посилання на

правила виконання таких дій на досудовому розслідуванні. Так чи інакше, це має

відношення і до інших судово-слідчих дій.

Однак, як уже зазначено, відмінність безпосередніх завдань (мети)

дослідження доказів під час судового розгляду і наявність на цій стадії специфічних як для неї процесуальних умов зумовлюють, порівняно із досудовим

розслідуванням, суттєві особливості порядку й тактики виконання судово-слідчих

дій у суді. від цього залежить зміст подальшого викладу матеріалу. Ми не

повторюватимемо рекомендацій, напрацьованих криміналістикою для досудового

розслідування, коли вони придатні і у судовому розгляді, а розглянемо лише

особливості тактики виконання окремих судово-слідчих дій залежно від специфіки

судового слідства.

Рекомендації криміналістичної тактики стосовно ефективного виконання

судово-слідчих дій спрямовані, передусім, на найшвидше і, за змогою, найповніше

збирання (формування), фіксацію й оцінку доказів у справі, на підставі яких суд

постановить законне і обґрунтоване рішення.

Досудове розслідування, на відміну від судового розгляду кримінальної справи

судом першої інстанції, зазавичай, провадять за таких умов, коли слідчий не завжди

може передбачати, які докази виявляться істотними для справи, а які не матимуть

практичного значення, тобто діє, майже “наосліп” [4, с. 70]. Унаслідок цього слідчий

намагається виявити максимальну кількість зв’язків події злочину з об’єктивною

дійсністюі пов’язаніз цієювзаємодієюзміни. Тут слідчиймає у своємурозпорядженні

об’єктивну можливість досліджувати докази в їхніх першоджерелах. Адже перебіг

розкриття і розслідування злочинів відбувається, зазвичай, в умовах дефіциту часу,

інформації та конфліктності [3, с. 79]. За такого перебігу вирішення завдань

доказування можливе за умов застосування дещо складніших і ефективніших

прийомів пізнання, які передбачають різноманітні заходи процесуального примусу з

метою забезпечення можливості подолання протидії осіб, зацікавлених у прихованні

чи спотворенні істини [11, с. 49]. А це, відповідно, диктує і спеціальні вимоги до

тактичних прийомів, що застосовуються у рамках досудового слідства: раптовість,

швидкість, оперативність тощо “Відмінність між цими двома стадіями процесу, –

зазначив О.Л. Ципкін, – полягає в тому, що перша є розслідуванням попереднім і

відіграє, як відомо, допоміжне значення стосовно другої, як такої, що становить собою

вже розслідування завершене” [9, с. 44] Суд, прокурор, адвокат вже перед початком дослідження обставин справи у

судовому процесі обізнаний з матеріалами досудового розслідування (за умови, що

до цього вони готувались): які відомості у справі встановлено, з яких джерел їх

отримано і як вони взаємопов’язані з іншими доказами. Отож для цих суб’єктів

кримінального провадження, що розглядають справу за суттю, проблеми збирання

(формування) доказової інформації, здебільшого, або не існує взагалі, або вона є не

настільки актуальною, як це властиво стадії досудового розслідування. Під час

судового розгляду головну увагу приділяють, як вже зазначалось, не розшуку

носіїв інформації (їх, зазвичай, вже встановлено органами дізнання і слідчим), а

одержанню, дослідженню, перевірці й оцінці отриманих відомостей про факти, що

й визначає сутність діяльності щодо збирання доказів [10, с. 9].

Погодимось з тим, що обізнаність з матеріалами досудового слідства полегшує

доказування, яке здійснюватимуть у ході подальшого судового розгляду

кримінальної справи. Воно дає змогу суду, прокурору, адвокату з’ясувати спірні,

незрозумілі питання, виявити слабкі ланки в ланцюзі доказів ізосередити увагу на

їхній перевірці. Дослідження джерел інформації, раніше вивчених слідчим,

спричинює до формування за суттю нового доказу. Наприклад, показання свідка,

допитаного під час судового слідства – це не звичайне відтворення показань,

наданих раніше слідчому, адже повторне дослідження джерела інформації

здійснюють вже нові суб’єкти пізнавальної діяльності й за умов нової пізнавальної ситуації [3, с. 80]. Звідси і завдання, що підлягає вирішенню у ході судового

розгляду: “порівняти два наявних докази, дослідити розбіжності між ними,

одержати необхідну додаткову інформацію з метою вирішення питання, який з

двох доказів є достовірним [11, с. 84].

Та обставина, що судовий розгляд за часом віддаленіший від моменту

вчинення злочину, аніж досудове слідство, досить часто призводить до

унеможливлення або до значних складнощів щодо безпосереднього виконання в

суді тих чи інших дій, які було свого часу здійснено в процесі розслідування.

Зокрема, на момент розгляду кримінальної справи у суді свідки, потерпілий

можуть взагалі забути окремі деталі злочину; обстановка місця події (унаслідок

різноманітних просторово-часових явищ чи дії людського чинника), речові докази

(унаслідок експертних досліджень) могли бути видозмінені або ж взагалі не

збереглися унаслідок об’єктивних причин (дія органічних процесів) тощо. Отож, як

зазначають в літературі, судовий розгляд не заперечує можливості дослідження

матіріалів досудового слідства навіть без повторення на суді тих дій, унаслідок

яких їх отримано [12, с. 123; 6, с. 131–150; та ін.].

Отже, рекомендації криміналістики необхідно спрямувати, передусім, не на

пошук нових фактичних даних у суді, а на найефективніше використання наявних

доказів. Цього досягають за допомогою їхнього аналізу і зіставлення з іншим

даними, встановленням причин розбіжності між ними. З цією метою під час

судового слідства оголошуються всі протоколи, складені в процесі розслідування під

час огляду, обшуку, виїмки, досліджують речові докази тощо. З огляду на це серед

тактичних прийомів виконання відповідних судово-слідчих дій превалюють ті, які

спрямовано на перевірку, узагальнення й оцінку доказовогоматеріалу [3, с. 81].  1. Біленчук П.Д., Головач В.В., Салтевський М.В. та ін. Криміналістика: Підручник / За

ред. П.Д. Біленчука. – К.: Право, 1997. – 256 с.

2. Біленчук П.Д., Лисиченко В.К., Клименко Н.І. та ін. Криміналістика: Підручник / За

ред П. Д.Біленчука. – 2-ге вид., випр. І доп. – К.: Атіка, 2001. – 544 с.

3. Кисленко С.Л., Комиссаров В.И. Судебное следствие: состояние и перспективы

развития. – М.: Юрлитинформ, 2003. – 176 с.

4. Колбая Г.Н. Соотношение предварительного следствия и судебного разбирательства. –

М.: Юридическая лит., 1975. – 152 с.

5. Криминалистика: Учеб. пособ. / А.В. Дулов, Г.И.Грамович, А.В.Лапин и др. ; Под ред.

А.В.Дулова. – Мн.: НКФ “Экоперспектива”, 1996. – 415 с.

6. Моисеева Т.В. Объективность и беспристрастность суда первой инстанции. – М.: Изд-

во “Юрлитинформ”, 2006. – 152 с.

7. Проект Закону України від 19.05.2003 р. № 3456–1 “Кримінально-процесуальний

кодекс України”, одержаний Верховною Радою України 19.05.2003 р., прийнятий

Верховною Радою України у першому читанні 27.06.2004 р.

8. Салтевський М.В. Криміналістика. Підручник: У 2 ч. Ч. 2. – Харків: Консум, 2001. –

528 с.

9. Цыпкин А.Л. Судебное следствие и криминалистика // Соц. законность. 1938. № 12. –

С.43–46.

10. Чеджемов Т.Б. Судебное следствие. – М.: Юридическая лит., 1979. – 96 с.

11. Шейфер С.А. Собирание доказательств в советском уголовном процессе.

Методологические и правовые проблемы. – Саратов: Изд-во СГУ, 1986. – 170 с.

12. Шундиков В.Д. Принцип непосредственности при расследовании и рассмотрении

уголовных дел / Науч. ред. Чеканов В.Я. – Саратов: Изд-во СГУ, 1974. – 157 с.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук