Головна

КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНА АНАЛОГІЯ ТА ІНШІ ПРАВОВІ КАТЕГОРІЇ І. Вовк


КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНА АНАЛОГІЯ

ТА ІНШІ ПРАВОВІ КАТЕГОРІЇ

І. Вовк

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

Дослідження та детальний аналіз інституту аналогії у кримінально-процесуальному

праві пов’язані з розглядом її співвідношення з іншими інститутами кримінального

процесу: конкретизацією, поширювальним тлумаченням, судовим прецедентом,

преюдицією та ін. Необхідність такого співставлення зумовлена тим, що вказані категорії

є взаємопов’язаними, і нерідко аналогію ототожнюють з котроюсь із них. Проведене у цій

статті порівняння надасть можливість глибше вникнути у правову природу вказаних

інститутів і чітко відмежувати від них аналогію у кримінальному процесі.

Ключові слова: аналогія у кримінальному процесі, тлумачення закону,

поширювальне тлумачення, правозастосовна конкретизація, преюдиція, судовий

прецедент, субсидіарне застосування права.

Аналогія у кримінальному процесі – це спосіб врегулювання кримінально-

процесуальних відносин, які виникли у процесі кримінально-процесуальної

діяльності, але не передбачені кримінально-процесуальним законодавством, на

підставі застосування норм, що регулюють подібні відносини, за умови

дотримання всіх прав учасників кримінального судочинства та його принципів.

Проблемі застосування аналогії у кримінальному процесі в радянський період

приділяли увагу такі вчені, як М.С. Строгович, М.М. Гродзинський,

Н.Н. Полянський, Р.Д. Рахунов, Л.Б. Зусь та ін.

Так, в одній з своїх праць М.С. Строгович зазначав, щ

о аналогія – “спосіб

тлумачення закону, що забезпечує усунення його неповноти при вирішенні

конкретних судових справ” [13, с. 33]. З таким визначенням навряд чи можна

погодитись з огляду на такі міркування.  У загальній теорії права однією з стадій застосування правових норм є

тлумачення, призначення якого забезпечити правильне, однозначне розуміння

змісту юридичної норми всіма, хто повинен її застосувати [10, с. 135, 142].

Об’єктивна необхідність тлумачення юридичних норм зумовлена, насамперед, тим,

що це запобігає неправильному їх застосуванню, в тому числі й у кримінальному

процесі. Використання аналогії передбачає застосування правових норм до

конкретних суспільних відносин. Тому неможливо ототожнювати цей інститут із

тлумаченням закону, оскільки останнє – лише передумова його застосування.

Варто погодитись з М.М. Гродзинським, який, спростовуючи наведене

помилкове твердження М.С. Строговича, зазначав: “Аналогія в кримінально-

процесуальному праві, як і у всіх інших галузях права, являє собою не тлумачення

закону, а заповнення закону, усунення прогалин, які у ньому містяться” [7, с. 6–7].

Схожу позицію з цього приводу займав і Р.Д. Рахунов, який підкреслював, що

застосування аналогії в кримінальному процесі можливе лише тоді, коли саме

тлумачення закону не дає підстав для його застосування [11, с. 74]. Тож аналогія і

тлумачення – два різні поняття, що мають власний зміст.

Від аналогії необхідно також відрізняти і такий інститут, як поширювальне

тлумачення. Він використовується тоді, коли справжній зміст правової норми слід

розуміти ширше за його буквальний текстуальний вираз [8, с. 184]. Таке тлумачення передбачає поширення норми права на ширше коло суспільних

відносин, ніжце випливає зїї тексту.

Поширювальне тлумачення маємісце там, де законодавець передбачив відповідне

процесуальне відношення, однак не охопив усіх його видів, дав неповне, невичерпне

формулювання положень, що належать до цього питання. У деяких випадках

законодавець, згадуючи про певні обставини, дає лише приблизний їх перелік,

вживаючи вирази “та інші”, “в інших випадках” [12, с. 83]. Так, у разі вирішення

питання про застосування запобіжного заходу, крім обставин, зазначених у ст. 148

КПК України, враховуються тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюється,

обвинувачується особа, її вік, стан здоров’я, сімейний і матеріальний стан, вид

діяльності, місце проживання та інші обставини, що її характеризують. Закріплюючи

таке положення, законодавець уповноважує особу, яка застосовує таку норму,

розширити цей перелік обставинами, що подібні до перерахованих.

Зовсім іншою є ситуація там, де виникає необхідність у застосуванні аналогії.

Потреба в цьому інституті з’являється тоді, коли дане процесуальне відношення

зовсім не передбачено законом. Наприклад, кримінально-процесуальний закон

встановлює поважні причини неявки обвинуваченого до слідчого. Однак він не

вказує на такі причини щодо неявки свідка, підозрюваного, потерпілого. Очевидно,

що у такому випадку поважні причини неявки, встановлені для обвинуваченого, за

аналогією поширюватимуться і на зазначених учасників процесу [12, с. 84].

Окрім того, в юридичній літературі висловлена думка, згідно з якою

використання аналогії закону і аналогії права, у тому числі в кримінальному

процесі, є підвидом правозастосовної конкретизації [6, с. 23]. Справді, як

зазначають В.О. Бєлоносов і М.О. Громов, конкретизація має певні спільні риси з

інститутом аналогії, але все ж – це два самостійні юридичні явища, що мають різну

природу та призначення у правозастосовній діяльності. За своїмзмістомправозастосовна конкретизація є процесомуточнення, деталізації

правових нормативних приписів залежно від конкретних фактичних обставин з метою

найоптимальнішого, доцільного, правильного та законного вирішення справи.

Конкретизація норм можлива не лише в процесізастосування права, але й у зв’язку з

ним, наприклад, унаслідок узагальнення судової практики, у зв’язку із запитами

органів дізнання, досудового слідства чи суду. Результатом конкретизації є висновки,

уточнюючі правила, які враховують ознаки конкретних ситуацій (суспільних

відносин), і не отримали відображення в цій нормі права [2, с. 209].

Справді, не завжди можливо в нормах права з вичерпною повнотою відобразити

всі сторони того чи іншого відношення. Інколи це навіть не потрібно, оскільки закон

повинен абстрагувати від індивідуальності. Тому законодавець найчастіше творить

юридичні норми в узагальненій формі, уповноважуючи правозастосовні органи на їх

конкретизацію. Наприклад, у ст. 177 КПК України вказано, що “обшук проводиться в

тих випадках, коли є достатні підстави вважати, що знаряддя злочину, … знаходяться в

певному приміщенні…”. Виникає запитання: що таке “достатні підстави вважати”, –

інтуїція слідчого, докази, оперативні дані? Видається, що фактичні дані, які є

підставою для проведення обшуку – це наявні в кримінальній справі докази, а також

відомості, одержані оперативнимшляхом, що і є результатомконкретизації.

Конкретизація використовується і тоді, коли процесуальні норми містять

оціночні поняття, зокрема: “достатні дані” (ст. 94 КПК України), “досить доказів”

(ст. 131 КПК України), “достатні підстави” (ст. 245 КПК України) тощо [2, c. 210].

На відміну від конкретизації, необхідність в інституті аналогії виникає тоді,

коли в праві виявлено прогалину і потрібно вирішити конкретний випадок, використовуючи допоміжні, подібні засоби: поширити дію норми права на

неврегульовані законом випадки. Суспільне відношення (чи будь-який його

елемент) потребує додаткового правового регулювання, оскільки відсутній

необхідний нормативний припис. У такому випадку про конкретизацію не йдеться,

оскільки відсутній її об’єкт [2, с. 210]; правовідношення потребує врегулювання за

допомогою аналогії.

Розглядаючи інститут аналогії, В.О. Бєлоносов трактує її як спосіб вирішення

конкретного випадку, не передбаченого кримінально-процесуальним

законодавством, але який знаходиться у сфері правового регулювання, на підставі

статей, що регулюють подібні кримінально-процесуальні відносини [1, с. 13].

Однак це визначення не охоплює ознак аналогії, що відмежовують цей інститут від

преюдиції та судового прецеденту.

Зміст преюдиції полягає в тому, що обставини, які необхідно встановити у

справі, що розглядається, не досліджуються вдруге з огляду на встановлення у

раніше винесеному судовому рішенні, ці обставини кладуться в основу судового

рішення без попередньої перевірки. Власне, йдеться про використання вже наявних

висновків, тобто преюдиція не є засобом доказування фактів [3, с. 7]. На відміну від

використання преюдиції, правозастосовний орган щоразу повинен застосовувати

аналогію навіть до тих відносин, які вже врегульовувались за допомогою неї. До того

ж, для застосування аналогії потрібна прогалина в праві, а правило преюдиціальності

означає, що при розгляді кримінальної справи, в основу правових висновків

кладуться без повторного дослідження і перевірки факти, встановлені попереднім

рішеннямсуду, і вонимають значення для справи, яка розглядається [3, с. 10].

Водночас обидва ці інститути слугують сприянню швидкого і цілковитого

вирішення справи. Однак при застосуванні аналогії використовується інша подібна

норма права, а вирок, що має преюдиціальну силу, також обов’язковий до

виконання, проте, на відміну від норми права, має чітко індивідуальний характер і

регулює конкретне правовідношення.

Судовий прецедент – це рішення суду у конкретній справі, яке містить

юридичну норму і є обов’язковим у вирішенні усіх наступних аналогічних справ

[9, с. 130]. Тобто, йдеться про використання раніше винесеного рішення судами,

що розглядають такі справи. На відміну від судового прецеденту, застосовуючи аналогію,

правозастосовний орган створює правило, яке фіксується лише у його акті. Крім

того, це правило не буде обов’язковим для іншого правозастосовного органу, тобто

не стане прецедентом.

Зазначимо також, що своєрідне застосування за аналогією норм однієї галузі

права до відносин, які є предметом регулювання іншої галузі, дало змогу деяким

вченим розглядати таке застосування поза рамками аналогії закону, виділивши

особливий спосіб казуального заповнення прогалин – субсидіарне застосування

права (від лат. subsidium – допомога) [1, с. 94].

Натомість науковці, які вважають, що субсидіарне застосування права – та ж

аналогія правової норми (аналогія закону), за якої остання належить іншій,

спорідненій галузі права. Таке застосування позбавлене сенсу, якщо аналогічна

норма міститься в тійже галузі права [4, с. 89].

На думку Д.Ю. Сільченка, субсидіарне застосування права та використання в

кримінально-процесуальному праві норм з інших галузей права варто відрізняти

від аналогії у кримінальному процесі [12, с. 84]. Така позиція видається

обґрунтованою. Норми, які використовуються у кримінально-процесуальній діяльності

“проникають” у кримінальний процес трьома шляхами. Перший – “прямі приписи

кримінально-процесуальних норм” [14, с. 18]. Наприклад, згідно зі ст. 28 КПК України

особа, яка зазнала матеріальної шкоди від злочину, має право при провадженні в

кримінальній справі пред’явити до обвинуваченого або до осіб, які несуть матеріальну

відповідальність за дії обвинуваченого, цивільний позов, який розглядається разом з

кримінальною справою. Тому, для визначення поняття матеріальної шкоди

правозастосовному органупотрібно звернутись до нормцивільного права.

Другий шлях – за допомогою бланкетних норм, які містяться у КПК України.

Наприклад, ст. 408 КПК України вказує, що за наявності підстав, передбачених

ст. 84 КК України, суддя районного (міського) суду за місцем відбування

покарання розглядає подання установи, яка відає відбуванням покарання, та

висновок лікарської комісії, і звільняє засудженого від покарання чи подальшого

його відбування. При звільненні від дальшого відбування покарання засудженого,

який захворів на хронічну душевну хворобу, суддя наділей правом вжити

примусових заходів медичного характеру відповідно до ст. ст. 92–95 КК України.

Вказані шляхи – не що інше, як паритетне застосування норм права, яке

передбачає відсутність відносин субординації між нормами кримінально-

процесуального права та нормами інших галузей при застосуванні правових норм.

Третій шлях – пряма дія норм інших галузей права, їх субсидіарне застосування.

Так, ст. 8 Конституції України визначає її вищу юридичну силу і встановлює, що

норми Конституції є нормами прямої дії. Ось чому ст. ст. 28, 29, 30, 31 Конституції

України, які мають кримінально-процесуальний характер, застосовуються

безпосередньо у кримінально-процесуальній діяльності. Окрім того, ст. 9

Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на

обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного

законодавства. Стаття 19 Закону України “Про міжнародні договори України” від 29

червня 2004 р. [5] закріплює пріоритетну дію норм міжнародних договорів при конкуренції їх з нормами національного законодавства. Відповідне положення

відображене і в постанові Пленуму Верховного Суду України № 9 від 1 листопада

1996 р. “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”. Пункт 4

цієї постанови передбачає: керуючись положеннями ст. 9 Конституції України про

те, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною

Радою України, є частиною національного законодавства України, суд не може

застосувати закон, який регулює правовідносини, що розглядаються, інакше, як

міжнародний договір [5, с. 474].

Загалом субсидіарне застосування має місце при відсутності прогалин у

законодавстві. Таке застосування норм права – це не спосіб і не засіб заповнення

прогалин у праві, а сама дія цих норм, яка відображається в тому, що правові

норми, крім регулювання безпосередніх (конкретних) відносин, несуть додаткове,

допоміжне навантаження. У такому разі норми отримують допоміжну, субсидіарну

властивість [1, с. 169].

У субсидіарному застосуванні норм права, правозастосовний орган

використовує норму іншої галузі права, по-перше, винятково як норму, що має

кримінально-процесуальний характер, і, по-друге, тому що посадова особа чи

орган, які здійснюють кримінально-процесуальну діяльність, зобов’язані в силу

ст. ст. 8 та 9 Конституції України їх застосувати. За такого способу

правозастосування недопустимо обговорювати можливість використання

аналогії, оскільки йдеться про звичайне застосування норм права [12, с. 88].  Схожа ситуація виникає і при паритетному правозастосуванні, у випадку

бланкетного характеру норми кримінально-процесуального права. Якщо немає

прогалини в законодавстві – як однієї з підстав застосування закону за аналогією

при регулюванні кримінально-процесуальних відносин, то не може бути мови і про

застосування самої аналогії.

Розглядаючи паритетне правозастосування, Д.Ю. Сільченко зазначає, що норми

інших галузей права застосовуються і у кримінально-процесуальному законодавстві

[12, с. 89]. Так, визначення понять, якими оперує законодавець, не завжди міститься в

КПК України. Наприклад, у тексті ст. 20 КПК України використовується термін

“державна або інша захищена законом таємниця”, роз’яснення якого в самому

кодифікованому акті немає. Використання судом чи іншим правозастосовним органом

для розуміння цього поняття положень Закону України “Про державну таємницю” від

21 січня 1994 р. та Зводу відомостей, що становлять державну таємницю,

затвердженого наказом Голови Служби безпеки України від 12 серпня 2005 р., є

паритетним застосуванням правових норм, а не використанням аналогії закону.

Оскільки джерелами кримінально-процесуального права є закони та інші нормативно-

правові акти, що регулюють кримінально-процесуальні відносини, то прогалини в

розумінні поняття, зазначеного у ст. 20 КПК України немає; варто застосовувати

норми зазначених актів. Радше необхідно вирішувати питання і щодо інших понять,

зокрема, “умовно-дострокове звільнення від відбування покарання”, “примусові

заходимедичного характеру” та ін.

Отже, використання аналогії закону можливе лише в рамках кримінально-

процесуального права; вихід за межі процесу – не що інше як паритетне або

субсидіарне правозастосування.

Проведене розмежування аналогії з іншими інститутами кримінально-

процесуального права підкреслило принципову відмінність між ними. При цьому

неможливо не помітити, що як аналогія, так й інші правові інститути є об’єктивно

необхідними засобами, які забезпечують динамізм кримінально-процесуального

права, ефективну дію його норм. 1. Белоносов В.О. Теория и практика применения аналогии в уголовном судопроизводстве:

Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09 / Владимир Олегович Белоносов.– Саратов, 1998. – 199

с.

2. Белоносов В.О., Громов Н.А. и др. Конкретизация и аналогия в уголовно-процессуальном

праве/ В.О. Белоносов, Н.А. Громов // Правоведение. – 2000. – № 2. – С. 208–211.

3. Бережний О.І. Преюдеціальність судових рішень у кримінальних справах: Автореф. дис.

канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 “Кримінальний процес і криміналістика; судова

експертиза” / О.І. Бережний. – Харків, 2003. – 20 с.

4. Брутян А.Х. Устранение пробелов законодательства судами: проблемы теории и

современной практики/ А.Х. Брутян // Современное право. – 2006. – № 9. – С. 85–90.

5. ВідомостіВерховної РадиУкраїни. –2004. – № 50. – Ст. 540.

6. ВопленкоИ.Н. Официальное толкование нормправа / И.Н. Вопленко – М., 1976. – 119 с.

7. Гродзинский М.М. Аналогия в советском уголовно-процессуальном праве/ Вильнянский

С.Н., Гордон М.В., Гродзинский М.М., Фукс С.Л.// Ученые записки Харьковского юрид.

ин-та. – 1948. – Вып. 3. – 197 с.

8. Копєйчиков В.В. Загальна теорія держави та права / В.В. Копєйчіков – К.: Юрінком Інтер,

2000. – 317 с.

9. Луць Л.А. Сучасні правові системи світу: [навчальний посібник] / Людмила Андріївна

Луць. – Львів, 2003. – 247 с.  10. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави/ Петро Мойсейович Рабінович. –

К. : Атіка, 2001. – 176 с.

11. Рахунов Р.Д. Аналогия в советском уголовном процессе/ Р.Д. Рахунов// Правоведение. –

1971. – №2. – С. 68–75.

12. СильченкоД.Ю. Применение аналогии в уголовномсудопроизводстве: Дис. … канд. юрид.

наук: 12.00.09/ ДенисЮрьевичСильченко – М., 2003. – 160 с.

13. Строгович М.С. Природа советского уголовного процесса и принцип состязательности/

МихаилСоломоновичСтрогович. – М., 1939. – 152 с.

14. Якупов Р.Х. Правоприменение в уголовном процессе России/ Р.Х. Якупов – М.: МВШМ

МВДРФ,1993. – 195 с.

 

 

 

 

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук