Головна

ОСОБЛИВОСТІ ТАКТИКИ ЗБИРАННЯ ТА ПЕРЕВІРКИ НЕПРЯМИХ ДОКАЗІВ ПРИ ЗДІЙСНЕННІ ОКРЕМИХ СЛІДЧИХ ДІЙ М. Багрій


ОСОБЛИВОСТІ ТАКТИКИ ЗБИРАННЯ ТА ПЕРЕВІРКИ

НЕПРЯМИХ ДОКАЗІВ ПРИ ЗДІЙСНЕННІ

ОКРЕМИХ СЛІДЧИХ ДІЙ

М. Багрій

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

тел. (0322) 96–47–40

 

 

 

Досліджено тактичні особливості збирання та перевірки непрямих доказів при допиті

свідків, обвинувачених, відтворенні обстановки та обставин події та під час проведенні

експертизи; проаналізовано слідчі ситуації, які виникають при цьому; виявлено

закономірності застосування тактичних прийомів у разі здійснення останніх з метою

найефективнішого використання непрямих доказів при доказуванні у кримінальній

справі.

Ключові слова: непрямий доказ, тактичний прийом, слідча ситуація, допит,

відтворення обстановки і обставин події, проведення експертизи.

Збирання доказів за допомогою слідчих, судових та інших процесуальних дій є

основним із способів одержання доказів та їхніх процесуальних джерел у

кримінальному судочинстві. Це пов’язано з тим, що тільки особи, які ведуть

кримінальний процес, має право проводити слідчі дії, і, згідно з законом, саме на

них покладається обов’язок здійснювати процес доказування та встановлювати

істину у кожній кримінальній справі.

Процесуальні засоби та способи, а також процесуальний порядок є єдиними

для всіх видів доказів, як прямих, так і непрямих. Проте тактика збирання та

перевірки прямих та непрямих доказів істотно відрізняється. Пояснюється це

складністю природи непрямих доказів, їх здатністю по-різному тлумачити

<

p>відповідні факти, неможливістю виявлення всієї кількості непрямих доказів, які

наявні у кожній кримінальній справі, а звідси – особливим підходом слідчого до їх

формування та перевірки.

Тактичний аспект доказування непрямими доказами значною мірою

відрізняється від процесуального, що зумовлено співвідношенням процесуальної

процедури і тактичних прийомів роботи з непрямими доказами. Процесуальна

процедура – це законодавча регламентація порядку, змісту, цілі проведення

слідчої дії і відображення її ходу та результатів в процесуальному документі,

який відіграє роль джерела доказів. Саме в рамках цієї процесуальної процедури

з метою забезпечення повноти, значення та ефективності її результатів і

застосовуються тактичні прийоми роботи із доказами, в тому числі непрямими.

Кожній процесуальній процедурі відповідає своя система тактичних прийомів,

спеціально розроблених для цієї процедури чи пристосованих до її специфіки та

цілей. Ця система утворює тактику слідчої дії. Саме з огляду на тактику

проведення окремих слідчих дій і проаналізуємо збирання та перевірку непрямих

доказів, – проблеми, що ще не знайшла належного висвітлення у криміналістичній літературі, не зважаючи на її важливість для практики

доказування у кримінальному процесі.

Допит свідків та обвинувачених. Допит є однією з найскладніших та

найвідповідальніших слідчих дій. Для концептуальних положень тактики допиту

визначальними є: а) процесуальна форма допиту; б) врахування ситуації, в якій

проводиться допит; в) характеристика особи допитуваного, у тім числі уявлення

про зайняту ним позицію та можливу лінію поведінки на допиті. Процесуальна

процедура встановлює стадії допиту та їх зміст. Якщо ситуація носить

безконфліктний характер, то метою тактичних прийомів допиту є забезпечення

повноти показань, сприяння допитуваному у відтвореннізабутих фактів, виявлення

допущених ним помилок у разі відтворення сприйнятого у пам’яті чи

попередження таких помилок [2, с. 363–364].

Під час розслідування кримінальної справи кожен слідчий зацікавлений

знайти очевидців розслідуваної події і допитавши їх, отримати прямі докази у

справі. Проте, далеко не в кожній кримінальній справі присутні очевидці, а якщо

вони і є, то їхні показання стосовно характеру події та винності обвинуваченого не

можуть охопити всі обставини справи і, крім цього, потребують додаткової

перевірки. Водночас, шляхом допиту свідків у будь-якій кримінальній справі

можуть бути отримані цінні непрямі докази. З допомогою допиту свідків можуть

бути встановлені, наприклад, деякі деталі зовнішності злочинця (якщо свідки не

можуть впізнати його); побічні деталі ходу події; місцезнаходження

обвинуваченого; перебування його на місці вчинення злочину чи неподалік від

нього; спосіб життя чи коло знайомств обвинуваченого чи потерпілого; наявність у

обвинуваченого зброї чи інших об’єктів та час їхньої появи у нього; відомості, які

свідчать про підготовку до вчинення злочину та спроби його приховати; відомості

про минуле обвинуваченого, наявність у нього спеціальних навиків; відомості, які

заповнюють прогалини у протоколах обшуку, огляду та інших слідчих дій

[4, с. 180].Конкретні завдання допиту свідка визначаються, керуючись обставинами

справи вже відомих слідчому і розроблених на їх основі версій, і, звичайно,

корегуються в ході допиту. Тут важливим є вміння слідчого застосувати загальні

положення теорії непрямих доказів до конкретного випадку для того, щоб,

керуючись правильним уявленням про характер непрямих доказів та враховуючи

відношення до справи цієї особи, визначити межі обізнаності кожної особи.

Однією з особливостей тактики збирання непрямих доказів є те, що під час

цього процесу необхідно враховувати деякі психологічні чинники. Передовсім

потрібно зазначити, що відомості про факти, які є прямими доказами, як правило,

сприймаються свідками яскравіше і гостріше, а тому й запам’ятовуються міцніше,

ніж ті відомості про факти, які можуть стати непрямими доказами [10, с. 117–119].

Пояснюють це тим, що другорядні факти, які не є складовою частиною злочинної

події, не притягують особливої уваги свідка передусім тому, що він не бачить

(принаймні, в момент сприйняття) їх зв’язку із злочином і не надає їм належного

значення. Іноді свідок, який запам’ятав ці факти, не розповідає про них, вважаючи,

що вони не можуть становити інтерес для слідства та суду. Тому деталізація

допиту свідка особливо необхідна у справах з використанням непрямих доказів. В

ході такого детального допиту свідок може розповісти про факти, які, на його

думку, ніяк не пов’язані зі злочином, оскільки такий зв’язок стає очевидним лише

у разі співставлення з іншими, невідомими свідку фактами. Ця специфічна риса

непрямих доказів повинна враховуватися і в іншому аспекті: свідки, які не бажають з тих чи інших причин розповідати правду про відомі їм обставини

вчинення злочину, нерідко досить охоче розповідають про факти, істинне значення

яких їм не відоме через необізнаність про інші, вже встановлені слідчим чи судом

обставини справи. Такі відомості про факти і стають потім непрямими доказами.

Зазначене положення є особливо важливим, і його варто брати до уваги при допиті

свідків, які тією чи іншою мірою зацікавлені у розслідуванні кримінальної справи.

Важливе значення при допиті має вміле використання додаткових запитань з

метою забезпечення повноти збирання непрямих доказів. Якщо правильна

постановка додаткових запитань є істотною умовою успішності допиту свідків

загалом, то особливо великого значення ця умова набуває при збиранні та

використанні непрямих доказів. Таке значення має, зокрема, правильна постановка

уточнюючих запитань для виявлення та дослідження причин суперечностей у

показаннях свідків чи між показаннями та іншими доказами у справі. Факт

наявності таких суперечностей має доказове значення, оскільки побічно свідчить

про недостовірність наявних доказів. Відмова від уточнення показань свідка з

метою з’ясування протиріч у показаннях чи між показаннями та іншими доказами

у справі рівнозначна відмові від повного використання можливостей непрямих

доказів.

Деякі особливості має тактика допиту недобросовісних свідків. Незалежно від

свого суб’єктивного небажання дати правдиві показання, такий свідок досить часто

повідомляє цінні відомості, оскільки, він не завжди орієнтується щодо значення

відомих йому фактів. Неможливо дати які-небудь стандартні “рецепти” з’ясування

неправдивості показань свідків. Загальним правилом є оцінка достовірності

повідомлених свідком фактів у співвідношенні останніх з іншими матеріалами

справи. Не варто поспішати з висновком про недобросовісність свідка:

суперечності у доказових фактах, які містяться у показаннях та інших матеріалах

справи, ще не означає, що свідок обманює, він може неумисно переплутати факти,

викривити їх. Висновок про достовірність фактів, встановлених показаннями,

можна зробити лише після перевірки усіх можливих версій у цій кримінальній

справі. З огляду на це, важливо встановити за допомогою наявних та додатково

зібраних відомостей (про умови сприйняття, службове положення, відношення до

події) мінімальне коло доказових фактів, про які свідок, керуючись нормальним

ходом речей, повинен бути обізнаний. Невідповідність між такими відомостями та

реальним обсягом показань є своєрідною “негативною обставиною”, яка побічно

свідчить про їх неправдивість Тактика допиту недобросовісних свідків має бути такою, щоб допитуваний був

підведений до думки про необхідність розповісти правду не вмовляннями слідчого,

а логікою фактів. Саме тут знаходять найбільше застосування уже зібрані у справі

непрямі докази. Неправдивим твердженням свідка слід після їх максимальної

деталізації поступово протиставляти наявні достовірні дані (докази, отримані з

інших джерел), виявляти суперечності в показаннях, вислуховувати, фіксувати та

досліджувати “поправки” свідка, знову протиставляти їм наявні дані тощо.

Зазначені положення підтверджуються слідчо-судовою практикою. Зокрема, в

одній із справ про обвинувачення П. у вчиненні крадіжки зі швейної фабрики,

слідчий виявив у П. шмат тканини чорного кольору із тонкими світлими

смужками. У товариша П., громадянина К., який працював кравцем, було виявлено

відріз із такої ж тканини, з якої і був пошитий костюм П. Під час допиту як свідка

К. пояснив, що цю тканину він придбав на ринку. Слідчий, не повідомляючиК. про

здійснення обшуку у квартирі П. , зафіксував детальні показання К. з цього питання. Зокрема, К. повідомив, що цей шмат вирізав сам, а потім викинув його.

Згодом свідкові був пред’явлений шмат, знайдений у П. , і продемонстровано, що

він вирізаний із вилученого у П. відрізу (за розмірами, формою, матеріалом).

Допитуваний визнав факт давання завідомо неправдивих показань і повідомив, що

відріз він придбав у П. Отже, встановлення порівняно віддаленого,

опосередкованого стосовно предмета доказування походження шматка тканини від

конкретного відрізу дало змогу слідчому довести під час допиту факт

неправдивості показань П. і отримати нові непрямі докази, які викривали П. у

вчиненні крадіжки [1].

Наведене вище має значення і для визначення тактики допиту

обвинуваченого. Показання обвинуваченого є важливим джерелом не лише

прямих, але й непрямих доказів, як у випадку, коли обвинувачений визнає себе

винним і дає детальні показання по суті обвинувачення, так і тоді, коли він

повністю заперечує свою вину [10, с. 126–130]. В останньому випадку

обвинувачений зазвичай погоджуючись з окремими фактами, заперечує

наявність зв’язку між цими фактами та злочином; його показання містять

виправдовувальні непрямі докази. Також навіть при запереченні своєї вини,

обвинувачений нерідко поза своєю волею повідомляє відомості, які можуть

бути обвинувальними непрямими доказами.

Основним способом збирання та використання непрямих доказів при допиті

обвинуваченого, який визнає себе винним, є більша деталізація його показань

щодо мотиву вчинення діяння, його підготовку, засоби та інші обставини

вчинення злочину, дії, спрямовані на приховування злочину, його співучасників

тощо. Інакше кажучи, потрібно шляхом послідовної постановки відповідних

запитань простежити крок за кроком всю діяльність обвинуваченого в період,

який передував події злочину, під час самої події та після неї. Так будуть

отримані суттєві уточнюючі та доповнюючі вільну розповідь показання про

побічні окремі факти, перевірка яких дасть підстави стверджувати про

правдивість зізнання. Перевіряючи за допомогою непрямих доказів зізнання обвинуваченого,

слідчий передусім зіставляє деталі, повідомлені обвинуваченим в ході вільної

розповіді, з наявними у справі доказами. З такою ж метою він ставить перед

обвинуваченим запитання про деталі події та інші обставини вчинення злочину, які

він не повідомив в ході вільної розповіді і які вже встановлені наявними у справі

непрямими доказами. Об’єктивний збіг відповідей на ці запитання з наявними

даними свідчитиме про детальну обізнаність обвинуваченого з обставинами

справи, тобто побічно вказувати на його причетність до події і тим самим

підтверджувати правдивість показання. Водночас, збирання та використання

непрямих доказів під час допиту обвинуваченого, який зізнався у вчиненні

злочину, шляхом деталізації показань не обмежується з’ясуванням, чи збігаються

ці показання з наявними доказами. Постановка перед обвинуваченим питань про

деталі того, що, де, коли він робив у зв’язку з вчиненням злочину, допомагає

виявити ще не відомі можливості збирання непрямих доказів з інших джерел.

Непрямі докази, зібрані в ході таких додаткових слідчих дій, знову ж таки

зіставляються з показаннями обвинуваченого, допомагаючи перевірити та

уточнити їх.

Особливе значення має використання показань обвинуваченого для отримання

нових непрямих доказів з інших джерел у справах, де обвинувачений заявляє про

свою винуватість з самого початку розслідування (наприклад, у разі явки з повинною (ст. 96 КПК України), з’явленні іззізнанням (п. 1 ч. 1 ст. 66 КК України)

тощо), коли інші докази майже відсутні, а також у справах, які розслідуються після

значного періоду з часу вчинення злочину.

Основним тактичним прийомом для оперування непрямими доказами при

допиті обвинуваченого, який не визнає своєї вини, є послідовна постановка

запитань про окремі обставини справи, вже встановлені наявними доказами,

відповіді на які повинні поступово подати відповідь на основне питання, яке

цікавить слідчого. До постановки нового запитання слідчий фіксує відповідь

обвинуваченого на попереднє запитання, порівнює його з попередніми даними, а

якщо це необхідно, то проводить додаткові слідчі дії з метою перевірки пояснень

обвинуваченого. Якщо обвинувачений виклав відповідні обставини правильно, то

об’єктивний збіг змісту показань та доказів, які ще не були відомі обвинуваченому,

свідчитиме про правдивість показань у цій частині. Якщо ж наявні інші безспірні

докази, які свідчать про неправдивість відповіді, слідчий, пред’явивши їх

обвинуваченому, ставить його перед необхідністю дати правдиві показання

стосовно відповідної обставини і в той же час спонукати його взагалі відмовитись

від давання неправдивих відомостей. унаслідок постановки перед обвинуваченим,

який дає неправдиві показання, системи запитань про окремі обставини справи і

послідовного пред’явлення наявних доказів, неправдиві показання такого

обвинуваченого виявляються крок за кроком. В підсумку ж слідчий доходить

висновку, що обвинувачений або розповідає правду, або всі його твердження

необхідно ретельно перевіряти. Отож, отримання в результаті допиту обвинуваченого правдивих показань

головно залежить від того, чи в ході розслідування було зібрано необхідний

мінімум непрямих доказів, якими можна оперувати в ході допиту, і від того,

наскільки правильно використовуються ці докази.

Відтворення обстановки і обставин події. Відтворення обстановки і обставин

події є за своєю суттю комплексною слідчою дією, яка поєднує в собі: слідчий

експеримент та перевірку показань на місці.

Слідчий експеримент – це слідча дія, яка полягає в проведенні спеціальних

дослідів з метою перевірки зібраних доказів, отримання нових доказів,

перевірки і оцінки слідчих версій про можливість існування тих чи інших

фактів, які мають значення для розслідування кримінальної справи [11, с. 205].

Слідчий експеримент як окрема слідча дія у КПК України не виділений, проте

він регламентований у рамках відтворення обстановки і обставин події. Не

вдаючись до дискусії стосовно того, чи є він самостійною слідчою дією, чи ні,

зазначимо, що його проведення створює додаткові можливості для збирання

непрямих доказів та їх перевірки.

Теоретичну основу слідчого експерименту становить застосування двох

загальнонаукових методів пізнання: експерементального та методу моделювання, а

логічну – аналогія. Експеримент є більш ефективним методом пізнання, ніж,

наприклад, спостереження, без якого також не можна обійтися у разі здійснення

цієї слідчої дії. Слідчий експеримент як одна із процесуальних форм застосування

в кримінальному судочинстві експериментального методу пізнання є науково

обґрунтованим досвідом, який застосовується з метою збирання, дослідження та

використання доказів. Це означає, по-перше, що хоча слідчий експеримент і не

можна ототожнювати з науковим експериментом, проте в його основу покладені

наукові дані, положення криміналістики і тих наук, які нею використовуються.

Наукова обґрунтованість слідчого експеримента означає, по-друге, що необхідність його проведення випливає із самої суті досудового розслідування як

процесу пізнання істини, із ролі практики, експерименту в цьому процесі. По-

третє, наукова обґрунтованість цієї слідчої дії полягає в тому, що умови і засоби

його проведення напрацьовані унаслідок наукового узагальнення слідчої практики,

з врахуванням принципів застосування таких методів пізнання, як експеримент,

моделювання і аналогія [2, с. 370].

Через свій характер (відтворення окремих обставин події, відслідковування

відповідності визначеної версії фактичній обстановці) слідчий експеримент, як і

огляд, є способом отримання непрямих доказів, і його результати можуть бути

використані лише разом зіншими доказами.

Тактика проведення слідчого експерименту повинна бути направлена на:

а) максимально точне відтворення умов досліджуваної події; б) забезпечення такої

організації дослідів, за якої унеможливлювалося надання доказового значення

випадковим обставинам, які б викривлювали справжню картину злочину;

в) забезпечення повноти та об’єктивності результатів експерименту для того, щоб

попередити спроби вкласти їх в наперед намічену схему [4, с. 125]. З огляду на це

особливого значення набуває збирання відомостей про умови і деталі обстановки,

події вчинення злочину, обставини якої підлягають відтворенню (для того, щоб

забезпечити проведення експерименту в аналогічних умовах). Наприклад, при

перевірці можливості спостерігати хід події з визначеного місця, місце події

потрібно відтворювати не тільки зі слів особи, чиї показання відтворюються, але і

шляхом вивчення протоколу огляду, показань інших осіб тощо. Для того, щоб

недопустити вплив різних випадковостей на результати дослідів особливе значення

має правило про багаторазове повторення дослідів та варіація умов їх проведення.

Недотримання цієї умови може спричинити появу у справі недостовірних

непрямих доказів.

Перевірка можливості сприймання певних явищ проводиться для з’ясування

достовірності прямих і непрямих доказів (показань очевидців та учасників подій), а

також для перевірки слідчих версій про хід події. Докази, отримані таким шляхом,

побічно підтверджують достовірність доказів (та заснованих на них версій) чи

свідчать на їх недостовірність і, відповідно, схиляють слідчого до пошуку інших

доказів, які підтверджують даний факт, чи до відмови його використання у справі.

Встановлення можливості бачити або чути те, що відбувалось насправді, допомагає

виявити в низці випадків нові непрямі докази про невиявлені до того обставини

справи.  Перевірка можливості вчинення певних дій за конкретних умов (щодо часу,

обстановки) також сприяє повноті перевірки наявних версій та висунення нових.

Така перевірка має особливе значення у встановленні алібі, а також у справах про

розкрадання, нещасних випадках на виробництві, аваріях на транспорті.

Слідчий експеримент, направлений на встановлення характеру та

послідовності окремих дій, які складають досліджувану подію, дає змогу отримати

непрямі докази, які уточнюють хід цієї події, а відповідно, і роль окремих

учасників.

Шляхом слідчого експерименту можуть бути отримані непрямі докази, які

свідчать про належність визначеної речі конкретній особі, чи навпаки, про те, що

ця річ їй не належала. Необхідність проведення таких слідчих експериментів

виникає, наприклад, у справах про давання хабара, якщо необхідно перевірити

приналежність предмета хабара; у справах, коли на місці вчинення злочину

виявлені речі, які, можливо, були залишенізлочинцем тощо Результати слідчого експерименту можуть визначати наявність у

обвинуваченого спеціальних навиків, які побічно свідчитимуть про вчинення

ним відповідних дій. Зокрема, повністю виправданим є слідчий експеримент,

метою якого є перевірка показань обвинуваченого у справах про підробку

документів, в ході якого обвинувачений на прохання слідчого відтворює

“техніку” підробки.

Проведення експертизи. Шляхом проведення експертизи можуть бути

отримані і прямі і непрямі докази. Проте, як правило, за результатами її

проведення отримуються непрямі докази. Це пояснюється тим, що в більшості

випадків об’єктом експертизи є окремі предмети, ті чи інші властивості, які

необхідно встановити, пояснити, порівняти з іншими. Зрозуміло, що в такому

випадку, можна частіше з’ясувати окремі обставини справи, які набувають свого

значення лише у взаємному зв’язку зіншими фактами. Так, висновок експерта про

те, що куля, яка вилучена із трупа потерпілого, випущена із пістолета, котрий

вилучений в обвинуваченого, не доводить прямо його винуватості. Цей пістолет

міг бути отриманий обвинуваченим після вчинення розслідуваного діяння, міг бути

переданий злочинцеві на певний час, чи взятий ним без відома власника цієїзброї.

Це є обвинувальний непрямий доказ. І, навпаки, той факт, що ця куля була

випущена не із досліджуваного пістолета, не встановлює невинуватість його

власника: він міг стріляти з іншого пістолета, міг бути співучасником вчинення

злочину. І в цьому випадку висновок експерта буде лише непрямим доказом

(виправдувальним).

Призначивши експертизу для дослідження певних обставин справи, слідчий і

суд повинні передусім оцінити висновок експерта з погляду існуючої класифікації

доказів для того, щоб використати правила використання прямих чи непрямих

доказів, не допустити помилки – оперування непрямими доказами без урахування

їх специфіки У кожному конкретному випадку необхідно досліджувати не лише

достовірність, але, спираючись на конкретні обставини, – і значення у справі

висновку експерта, зокрема встановити, чи є ті відомості, які в ньому містяться,

прямим чи непрямим доказом. С.М. Потапов вважає, що “висновок про тотожність

є рівним за своїм значенням прямому доказу. Висновок про можливість чи

ймовірність рівний непрямому доказу...” [8, с. 126]. Проте, як видається, така

думка вченого є не зовсім слушною. Точка зору С.М. Потапова побудована на

основізмішування питання про достовірність висновків експерта та їх відношення

до предмета доказування. Так, керуючись процитованим, слід вважати прямим

доказом відомості, які містяться у висновку балістичної експертизи про тотожність

пістолета, з якого було вчинено постріл, та пістолета, вилученого в

обвинуваченого. Як було зазначено вище, виявлення в обвинуваченого пістолета, з

якого стріляв злочинець, не є безумовним доказом його винуватості. Крім того, у

зазначеній точці зору проф. С.М. Потапова є ще одне “слабке” місце. Так, поняття

прямого доказу пов’язується з достовірністю, а непрямого доказу – з ймовірністю

висновку експерта. Водночас, передумовою використання у кримінальному

судочинстві і прямого, і непрямого доказів є встановлення їх достовірності. Із

непрямого доказу, взятого окремо від інших, доходимо лише до умовного висновку

про його зв’язок з предметом доказування, проте зміст цього непрямого доказу

повинен бути достовірним.

Щодо питання про допустимість використання ймовірного висновку експерта

як джерела доказів, то з цього приводу досить довго тривали дискусії у процесуальній та криміналістичній літературі. Не закінчились вони і на сьогодні.

Так, М.А. Чельцов та Н.В. Чельцова вважають, що “питання про те, чи може

експерт давати ймовірні висновки є спірним. Ми вважаємо, що не можна вимагати

від спеціаліста, щоб він надавав своєму висновку характер достовірного у тих

випадках, коли у нього немає для цього достатніх даних” [9, с. 195].

Право експерта надавати слідству та суду ймовірні висновки обстоюються в

низці дисертаційних робіт [5; 7]. Проте, поряд із зазначеними працями існують

такі, в яких рішуче відхиляється можливість надання експертами ймовірних

висновків [6]. Варто погодитися з твердженнями М.А. Чельцова та Н.В. Чельцової

про те, що коли немає підстав для достовірного вирішення питань, поставлених

експерту, не можна вимагати, щоб висновок експерта носив достовірний характер.

Неправильно було б орієнтувати експертів на те, щоб вони давали категоричні

висновки замість імовірних, якщо для перших немає підстав. При цьому не можна

не враховувати, що допустимість ймовірних висновків може потягти за собою

необґрунтовані висновки експертів, які не допоможуть органам розслідування та

суду у здійсненні їх завдань, а навпаки – сприятимуть серйозним помилкам в їхній

роботі. І деякі прихильники ймовірних висновків, і їхні противники погоджуються в

одному, що висновки експертів не можуть ґрунтуватись на основі припущень.

А.І. Вінберг, який висловлювався за допустимість ймовірних висновків, проте

зазначає про досить обережний підхід до їх оцінки. Він писав: “В окремих

випадках експерт не може виявити істину. Тоді він обмежується констатацією

лише відомого ступеня ймовірності, тобто припущеннями... Ймовірність у

висновку експерта, незалежно від її ступеня, завжди є лише припущенням... Вищий

ступінь переконання складає достовірність. В основі ж ймовірності лежить лише

припущення, здогадка” [3, с. 59–60].

Прихильники ймовірних висновків зазначають, що із суми ймовірностей у

кримінальній справі складається достовірність. Не погоджуючись з таким

твердженням, зазначимо, що не можна підмінювати ймовірний висновок

експерта достовірністю відомостей, викладених у ньому. Ймовірність

експертного висновку – це не достовірність. При оперуванні іншими видами

доказів слідчий та суддя за умови недостовірності того чи іншого джерела

фактів шукають інші джерела, за допомогою яких можна встановити ті ж факти.

Як видається, аналогічно вони повинні вчинити і в цьому випадку. В кінцевому

підсумку ймовірний висновок експерта, якщо він не відхилений, а прийнятий,

тягне за собою не достовірність, а ймовірність тих фактів, які суд визнав

встановленими. Наслідком цього є винесення судом вироків, які базуються на

припущеннях.

Отож, з огляду на вищенаведене, видається правильною та думка, згідно

якою, якщо експерт визначив які-небудь факти, які, однак, не дають підстав для

категоричного вирішення поставлених перед ним питань, що мають, на його

думку, значення для слідства та суду, то він може довести ці факти до відома

слідства та суду, одночасно повідомивши їх про неможливість дати висновок.

Органи слідства та суд повинні перевірити таке повідомлення за допомогою

інших джерел доказів. Такої ж думки дотримувався і М.П. Шаламов [10, с.162–

167].

Тому ймовірний висновок експерта не є джерелом доказів у кримінальному

судочинстві, але окремі відомості, викладені у ньому, можуть мати значення

непрямих доказів за умови встановлення їх достовірності, та якщо вони узгоджуються з іншими непрямими доказами у справі, заповнюючи прогалини у

відтворенні останніми обставин предмета доказування.

Отже, проаналізувавши тактику збирання та перевірки непрямих доказів, ми

зупинились лише на окремих слідчих діях як способах їх збирання. Звичайно,

непрямі докази отримуються і при здійсненні інших слідчих дій, і не тільки їх.

Проте для нашого дослідження були вибрані слідчі дії, під час проведення яких

отримується основний масив непрямих доказів. Вони різні за своєю природою і

тактикою проведення, проте є ефективним способом збирання непрямих доказів,

їхньої перевірки з метою найоптимальнішого використання останніх при

розслідуванні у кримінальній справі та винесенні у ній законного, обґрунтованого і

справедливого вироку.

––––––––––––––––––––

1. Архів Бориславського міського судуЛьвівської області. – Справа № 1–58/08

2. Белкин А. Р. Теория доказывания. – М.: НОРМА, 1999. – 429 с.

3. Винберг А. И. Основные принципи советской криминалистической експертизи. – М.,

1949. – 138 с.

4. Винберг А. И., Миньковский Г. М., Рахунов Р. Д. Косвенные доказательства в

советском уголовном процессе. – М.: Юрид. лит., 1956. – 219 с.

5. Джангельдан Н. А. Криминалистическая експертиза на предварительном следствии:

дис.... кандидата юрид. наук: 12.00.09 / Джангельдан Николай Алексеевич. – М., 1955.

– 186 с.

6. Зотов Б. Л. Производство и оценка достоверности криминалистической експертизы на

предварительном следствии: дис. … кандидата юрид. наук: 12.00.09 / Зотов Богдан

Леонидович. – М., 1953. – 173 с.

7. Колдин В. Я. Основные вопросы теории и практики идентификации в советской

криминалистике: дис. … кандидата юрид. наук: 12.00.09 / Колдин Валентин

Яковлевич. – М., 1951. – 168 с.

8. Потапов С. М. Судебная фотография. Издательство АН СССР, 1936. – 135 с.

9. Чельцов М. А., Чельцова Н. В. Проведение експертизы в советском уголовном

процессе. – М., 1954. – 224 с.

10. Шаламов М. П. Теория улик. – М., Госюриздат, 1960. – 183 с.

11. Шепітько В. Ю. Криміналістика. Енциклопедичний словник. – Х.: Право, 2001. – 554 с

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук