Головна

ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВИ У СФЕРІ ЗАСТОСУВАННЯ КРИМІНАЛЬНИХ ПОКАРАНЬ Т. Денисова


ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВИ У СФЕРІ

ЗАСТОСУВАННЯ КРИМІНАЛЬНИХ ПОКАРАНЬ

Т. Денисова

Інститут права Класичного приватного університету (м. Запоріжжя)

 

 

 

Висвітлено ключові питання щодо діяльності держави у сфері застосування

(призначення і виконання) кримінальних покарань, а саме: аналіз застосування

кримінальних покарань в Україні та їх ефективність; визначення основних функцій

кримінального покарання; показ відсутності співвідношення між існуючими цілями та

функціями покарання, видами, строками та умовами виконання кримінальних покарань;

можливості гуманізації кримінальної та пенітенціарної політики; питання адекватності

кримінального покарання вчиненому злочину.

Ключові слова: покарання, злочин, політика, функції покарання, засуджені,

позбавлення волі, альтернативні покарання.

Протидія злочинності в Україні є одним з пріоритетних напрямів державної

політики. Суспільство завжди застосовувало низку запобіжних заходів, щоби

протистояти порушенням кримінального закону і стримувати своїх членів від

вчинення протиправних дій.

Незважаючи на прийняття нових Кримінального та Кримінально-виконавчого

кодексів, низки інших нормативних актів щодо призначення та виконання

кримінальних покарань, реформування судової системи та правоохоронних

органів, кримінальному покаранню відводиться значна роль. Воно продовжує бути

основним засобом протидії злочинності. Практика призначення покарання

засвідчує, що при винесенні вироку суди внутрішньо орієнтовані на застосування

позбавлення волі, незважаючи на тяжкість злочину, без ретельного, всебічного

розгляду обставин справи, збільшення строків покарання за вчинення окремих

злочинів. Якість виконання покарань є недостатньо ефективною, про що свідчить

високий рівень рецидивної злочинності. Своєю чергою, ефективність покарання

залежить передовсім від того, наскільки правильно і справедливо призначено

покарання і наскільки воно відповідає тяжкості вчиненого злочину. Політика держави у сферізастосування кримінальних покарань, сутність, мета,

та завдання покарання, аналіз застосування кримінальних покарань є предметом

багатьох наукових досліджень. Цим проблемам присвячувались роботи

Г.А. Аванесова, М.І. Бажанова, Л.В. Багрія-Шахматова, В.К. Грищука,

І.М. Даньшина, М.Д. Дурманова, А.П. Закалюка, С.М. Іншакова,

М.Й. Коржанського, В.А. Ломако, В.Г. Маляренка, А.С. Міхліна, І.С. Ноя,

П. П. Михайленка, В.В. Сташиса, А.Х. Степанюка, М.О. Стручкова ,

В.М. Трубнікова, М.Д. Шаргородського, П.Л. Фріса та ін. Однак, незважаючи на

таку значну кількість наукових праць, деякі питання залишаються дискусійними та

не мають чіткого визначення й відокремлення. Це передусім визначення основних

напрямів політики держави у питаннях призначення, виконання і ефективності

кримінальних покарань, функцій покарання, співвідношення сутності, змісту,

завдань та мети покарання, застосування альтернативних позбавленню волі видів

покарань. Спроба відповісти на цізапитання є метою нашого дослідження.

Політика – багатопланове поняття, зміст якого може бути розкрито лише при

розгляді всіх його аспектів. Політика держави у сфері застосування кримінальних

покарань (частіше її називають кримінальною політикою – прим. авт.) охоплює кримінально-правову, кримінально-процесуальну, кримінально-виконавчу та

профілактичну складові, які спрямовані на протидію суспільно небезпечним діям. Не

викликає сумніву, що саме вона покладена в основу кримінального законодавства,

особливо в частині застосування кримінальних покарань. Відповідно до вимог

кримінальної політики формується коло кримінально-караних діянь, встановлюється

вид і розмір санкцій та порядок застосування кримінальних покарань.

Завданнями політики держави у сфері застосування кримінальних покарань

сьогодення мають стати: вибір найбільш суспільно небезпечних діянь, які

підпадали б під ознаки складу тих чи інших злочинів, за які призначається

кримінальне покарання; вибір найбільш оптимально побудованих санкцій, які б

відповідали ступеню суспільної небезпеки вчиненого злочину та особистості

злочинця; застосування принципу економії репресії і подальше впровадження

санкцій, не пов’язаних із позбавленням волі. Неможливо будувати нове

суспільство, що базується на демократичних цінностях і водночас проводити

репресивну політику. Але зовсім відмовитися від кримінальних покарань

суспільство не може, хоча воно повинно розуміти, що це не є основним засобом у

запобіганнізлочинності.

Ст. 51 КК України передбачено 12 видів покарань, що застосовуються до осіб,

винних у вчиненні злочину, а саме: 1) штраф; 2) позбавлення військового,

спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; 3) позбавлення права

обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; 4) громадські роботи;

5) виправні роботи; 6) службові обмеження для військовослужбовців;

7) конфіскація майна; 8) арешт; 9) обмеження волі; 10) тримання в

дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; 11) позбавлення волі на певний

строк; 12) довічне позбавлення волі [1]. Доречі, в переважній більшості країн світу основних покарань два – штраф та

позбавлення волі. На сьогодні перед науковцями і практиками стоїть важливе

завдання пошуку оптимального балансу у використанні методів переконання,

заохочення та примусу для того, щоби покарання відповідало злочину.

Проблема вивчення ефективності застосування кримінальних покарань і

відповідності покарання тяжкості вчиненого злочину, повинна розглядатися з

позицій трьох взаємозалежних та взаємопов’язаних процесів: 1) призначення

покарання; 2) виконання покарання установами кримінально-виконавчої системи;

3) організація роботи іззапобігання нових злочинів з боку звільнених і їх соціальна

адаптація у суспільстві. Покарання – це теж насильство, зло, яке суспільство

змушене застосовувати, щоб зупинити злочинця. Ми перебуваємо нібито у

замкнутому колі насильства: агресія, жорстокість, що виходить від злочинця,

провокує державу на адекватний крок – жорстоке поводження із ним. Тенденції

всього цивілізованого світу до гуманізації покарання затверджують нову модель

взаємовідносин суспільства з злочинністю, завдяки якій держава повинна

обмежити власнужорстокість і нарешті розірвати коло насильства.

Основною тезою політики держави у сфері застосування кримінальних

покарань стало те, що кримінальне покарання виконує запобіжну функцію, тобто

триває боротьба з злочинністю шляхом притягнення до відповідальності,

призначення покарання і виконання заходів державного примусу до осіб, які

вчинили злочин.

Безумовно, покарання є одним із засобів запобігання злочинності, особливо,

коли існує ціла низка об’єктивних і суб’єктивних чинників, які зумовлюють

подальше її зростання в Україні (зниження життєвого рівня більшості населення, тіньовий сектор економіки, зниження авторитету влади та послаблення державного

управління тощо). Однак загально-превентивні дії повинні бути зумовлені не

жорстокістю покарання, а його невідворотністю. Варто ще раз підкреслити і

неможливо забувати про те, що покарання, хоча і важливий, але не основний засіб

боротьби з злочинністю. І як би сьогодні не хотілося швидше скоротити кількість

злочинів, елементами погроз, посиленням покарання, навіть застосуванням

довічного ув’язнення та смертної кари, досягти цього неможливо. На жаль,

кримінальне законодавство України і практика його застосування переконливо

свідчать, що держава відводить кримінальному покаранню значну роль.

Загальновідомо, що незважаючи на приєднання до міжнародних документів з прав

людини і взяття перед Європейською спільнотою зобов’язань щодо дотримання

прав кожного громадянина, Україна, як не прикро зазначати, входить до “лідерів”

із застосування запобіжного заходу “утримання під вартою” та кримінальних

санкцій з призначенням покарань у вигляді позбавлення волі, а саме – посідає одне

з перших місць у світі (післяСША, Росії, Білорусії).

Зокрема, за даними Державної судової адміністрації України, застосування

позбавлення волі становить 27% до осіб, що “проходять” у кримінальних справах

(для порівняння: в Білорусії – 36,3%; в Російській Федерації – 32,7%; в Молдові –

20,8%; США – 22%; Великобританії – 11%; Швеції – 8%). За останні 12 років, за

вчинення злочинів в Україні засуджено більш ніж 2 млн 500 тис. громадян, що

збільшило кримінальну репресію порівняно з 1991 роком до 65%. Більшість з

них – це молоді люди.

Станом на 01.01.2008 р. у місцях позбавлення волі в Україні утримується

більш ніж 235 тис. осіб, а задля їхнього утримання країна містить 181 кримінально-

виконавчу установу: 126 виправно-трудових колоній, 11 колоній для

неповнолітніх, 33 слідчих ізолятори, 11 лікувально-профілактичних

профілакторіїв. Крім цього, щорічно під контролем кримінально-виконавчих

інспекцій України утримується близько 100 тис. осіб, що звільняються з місць

позбавлення волі Отож, засуджені становлять більш ніж 0, 416% населення України, яке

постійно зменшується (за даними останнього перепису населення в Україні

проживало близько 48 млн осіб, тоді як у 1990 р. їх було 52 млн). Тільки за січень

2008 р. порівняно з попереднім місяцем кількість населення скоротилась на 18 тис.

і 46 млн 337 тис. 340 осіб. Кількість міського населення – близько 32 тис.,

сільського – близько 14 тис [2].

Незважаючи на те, що в Україні, починаючи з 1996 р., простежується тенденція до

зниження рівня злочинності, криміногенна ситуація в країнізалишається складною, а

позбавлення волі є головнимвидомкримінального покарання.

У структурі злочинності переважають тяжкі та особливо тяжкі злочини. Їх

темпи приросту становлять майже 11%, а питома вага – 51,6%. Кожний другий

злочин – тяжкий або особливо тяжкий. Зростає кількість насильницьких злочинів,

особливо вчинених організованими групами (+17,2%), умисних тяжких тілесних

ушкоджень (+1,1%) та ін. Злочинні діяння з корисливою спрямованістю становлять

більше половини (61,4%) від усіх зареєстрованих злочинів [3].

Прогнозування злочинності як у світі, так і в Україні на найближчі 2–3 роки, як і

на весь початок третього тисячоліття, залишається невтішним. Загалом очікується

зростання злочинності, особливо тяжких видів злочинів. Середній приріст злочинності

може знаходитись в межах 3–5% на рік і більше. Враховуючи це, можна очікувати і

підвищення застосування кримінальних санкцій, особливо пов’язаних з позбавленням волі, божорстокість репресивної системи, що включає в себе і кримінально-виконавчу

систему, її негативні наслідки, не викликають антипатії у населення, а тим більше у

співробітників правоохоронних органів. З такими методами звиклися, і в разі

зростання злочинності дедалі вагомішими стають питання про посилення тих чи інших

норм кримінального закон про застосування поряд з позбавленням волі на значний

термін, довічним ув’язненням (яке навіть ще не встигло проявити себе в Україні),

смертної кари.

Врешті “населення” наших місць позбавлення волі зростає. У більшості слідчих

ізоляторів засудженим, а такожособам, що тільки чекають вироку, доводиться спати в

дві–три зміни, туберкульоз та інші тяжкі й небезпечні захворювання стали реаліями

сьогодення. Засуджені до позбавлення волі, особливо на термін більше 8– 10-ти років,

поступово деградують і у соціально-моральному відношенні, втрачаючи соціально-

корисні зв’язки, розпадаються сім’ї. За роки перебування в місцях позбавлення волі,

знаходячись в специфічному оточенні, засуджені набувають безліч навичок та

установок продовжувати злочинну діяльність умайбутньому.

Ми провели анкетування різних категорій засуджених: неповнолітніх, дорослих

чоловіків та жінок, які скоїли злочини невеликої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.

Анкетування проводили у слідчих ізоляторах та установах по виконанню покарань. На

запитання про визнання вини та адекватності призначеного покарання тяжкості

вчиненого злочину, 79,6% “тюремного” населення визнають себе винними у вчиненні

злочинів. Більше того, 72,1% вважають, що за свої вчинки вони заслуговують

покарання. Але лише 18,5% погоджуються з призначеним видом та строками

покарання. Більшість засуджених вважає, що позбавлення волі не було обґрунтованим

і справедливим, оскільки воно руйнує їх подальше життя і назавжди позбавляє права

стати нормальнимгромадяниному суспільстві. Найбільш вразливою залишається категорія неповнолітніх та осіб, які

перебувають під вартою і довгий час очікують на розгляд кримінальної справи та

вироку суду.

Назавжди покалічене життя, захворювання, страждання, приниження честі й

гідності, позбавлення спілкування з рідними, – ось тільки невеликий перелік наслідків

утримання під вартою особи, яка ще не визнана винною, бо згідно з Конституцією

України та чинним кримінальним законодавством це може зробити лише суд. Але

міжнародний досвід засвідчує: якщо людина заарештована і її справа розглядається в

суді, то суддя, зазвичай, застосовує обвинувальний вирок. Хоча цей вирок часто

прирівнюється зфактично відбутимтерміномуперіод проведення досудового слідства

і судового розгляду. Трапляються і вироки, коли позбавлення волі застосовується з

випробуванням. Отже, у цьому випадку до особи, яка вчинила злочин, можна було б і

не застосовувати такий жорстокий запобіжний захід, як взяття під варту. Незважаючи

на це, аналіз практики свідчить, що в період проведення слідства та судового розгляду,

невиправданим є показники взяття винних осіб під варту (більш ніж 57,8%). Поміж

тим наявний і позитивний досвід, коли до особи застосовуються запобіжні заходи:

підписка про невиїзд, застава та особиста порука.

Прагнення вирішити проблему злочинності за рахунок посилення карального

впливу (утримання під вартою як найголовніше профілактичне завдання на стадії

проведення досудового слідства; розширення такого виду покарань, як

позбавлення волі, особливо з терміном 10, 15, 20 років тощо), характерно для

нашого суспільства. Нажаль, воно мало обізнане в тому, чим насправді обертається

для його членів відбування покарань у вигляді позбавлення волі, особливо у відповідних установах, що іменуються “фабриками злочинності” і є, як і сучасна

кримінально-виконавча система, одними з найнебезпечніших у світі.

Ще раз звернемося до видів кримінальних покарань та судової статистики за

останні роки. В Особливій частині КК України альтернативні покарання

представлені досить широко, але їх застосування, як і раніше, запроваджується

непослідовно та недостатньо. Зокрема, питома вага штрафу, як основного виду

покарання, становить близько 32% від загальної кількості санкцій. Однак цей вид

санкцій застосовувався лише приблизно до 5% засуджених. Громадські роботи

передбачені у 14-ти санкціях, їх застосування починалося з 0,07%, а нині становить

1,7%. Не краще виглядають і застосування виправних робіт (5,9%), арешту (0,

001%) і обмеження волі (1,6%).

Такий стан застосування кримінальних покарань можна пояснити:

1. 3ростанням кількості тяжких та особливо тяжких злочинів, що обумовлює

призначення вироку у вигляді позбавлення волі.

2. Відсутністю роз’яснень щодо застосування альтернативних позбавленню

волі видів покарань (особливо стосовно арешту).

3. Неефективністю інших видів покарання, особливо через складну економічну

ситуацію в країні, через безробіття та зубожіння основноїмаси населення.

4. Недосконалістю законодавства.

5. Традиціями (усталена попередня практика), що формувалася при

застосуванні судами покарань, особливо у вигляді позбавлення волі.

Як вже було зазначено, Україна серед країн Середньої і Західної Європи

посідає третє місце після Росії та Білорусії за кількістю ув’язнених на 100 тис.

населення. Це дає привід замислитися над необхідністю обмежити застосування

позбавлення волі, враховуючи його руйнівний вплив на особу, та суспільство.

Вищезазначені негаразди, а саме – розлад фізичного здоров’я, соціальна і

розумова деградація засуджених, ізольованість від цивілізованого людського

життя, розрив соціально-корисних зв’язків, тривалі терміни покарання, професійна

деформація співробітників місць позбавлення волі – усе це справді загрожує

моральному стану суспільства Знижується поріг негативного сприяння суспільством актів насильства і

злодіянь, його члени стають терпимими до усілякого зла, поступово і самі

перетворюються на жорстоких, безкомпромісних, готових до найжорстокіших

вчинків. Ось чому дедалі гучніше лунають гасла про посилення покарань, навіть за

незначні провини чи необережнізлочини.

У місцях позбавлення волізасуджені сповна отримують за свої вчинки.

Життя за колючим дротом – само собою важкий період. Навіть добровільне

перебування декілька годин у місцях позбавлення волі змушує замислитися про

цінність життя. Дуже швидко і просто можна потрапити в неволю, але надзвичайно

тяжко вийти з неї.

Життя у неволі ставить непрості проблеми перед суспільством, різними його

інститутами. Тому безсумнівно, що державно-правова політика в галузі призначення

та виконання покарань має базуватися на цивілізованих методах, позитивному досвіді

вітчизняної та зарубіжної науки і практики. Керуючись положеннями Конституції

України, яка закріпила пріоритетними загальнолюдські цінності, потрібно поступово

протидіяти злочинності, що дасть змогу забезпечити безпеку життя, здоров’я

громадян, їхні права і свободи. Але при цьому є недопустимими такі крайнощі, як

репресивний уклін (тривалі строки покарання, особливо, пов’язані з позбавленням

волі, жорстокість тощо), або нічим не виправданий лібералізм, що призводить до беззаконня, підвищення рівня злочинних проявів та рецидиву. Було б неправильно

робити висновок, що держава і суспільство відмовляться від застосування

кримінальних покарань. Але з прийняттям нового Кримінального кодексу створені всі

умови для застосування в розумних межах позбавлення волі і визначено широке коло

альтернативних видів кримінального покарання.

Наприклад, в Особливій частині КК України декриміналізовано понад 30

складів злочинів, бо діяння, передбачені ними, в умовах нових суспільних відносин

втратили суспільну небезпеку або не потребують кримінально-правового впливу

для боротьби з ними. Поряд з суворою відповідальністю за вчинення тяжких та

особливо тяжких злочинів, надано можливість застосовувати до осіб, які скоїли

злочини середньої та невеликої тяжкості, покарань, не пов’язаних з позбавленням

волі, і навіть звільнення від кримінальної відповідальності. Все зазначене повинно

дати змогу значно зменшити негативні наслідки криміналізації.

Суспільство, держава та кожен її громадянин повинен зробити все для того,

щоби підняти рівень моральності, правової культури для досягнення основної мети

– скорочення кількості вчинених злочинів та установлення рівноваги між

вчиненими негативними діями і покаранням за них.

В ч. 2 ст. 50 КК України зазначено, що покарання має на меті покарати винну

особу, а також виправити засуджених, запобігти вчиненню нових злочинів як

засудженими, так і іншими особами. Досягненню мети слугують функції

кримінального покарання.

Функція (лат. functio – виконання, здійснення) – це діяльність в рамках певної

системи, до якої вона належить, або напрям правового впливу. Мета – ідеальне,

мислене передбачення результатів діяльності [4].

Реалізація мети потребує певної діяльності, а саме – виконання відповідних

функцій. Функції та цілі кримінального покарання є близькими, але не тотожними

за змістом поняттями, хоча іноді їх назви можуть ізбігатися.

Ідеальний результат, якого прагне держава, зазначений саме у ст. 50 КК

України: покарати злочинця, виправити його та запобігти вчиненню нових

злочинів. Але досягнення такого результату – це лише віддалений результат, а то й

мрія (наприклад, по відношенню до такоїмети, як виправлення засуджених).

Саме функції перетворюють на реальність об’єктивні можливості того чи

іншого виду покарання. Серед них необхідно виділити загальні та спеціальні

функції. До загальних потрібно зачислити: – захисну (окрім державного примусу у вигляді кари, виконує загальну та

спеціальну превенцію);

– виховну (має педагогічний та соціальний зміст, одночасно спрямована на

засудженого, його оточення та суспільство);

– компенсаційну (захист потерпілого та відшкодування йому шкоди, що завдана

злочином);

– ресоціалізації засуджених та їх соціальну адаптацію після звільнення від

покарання;

– соціального контролю (негативна моральна та правова оцінка особи, яка

вчинила злочин, громадський контроль за відбуванням покарання та нагляд у

постпунітивний період).

Спеціальні функції необхідно класифікувати на кримінально-правові та

кримінально-виконавчі функції покарання. Наприклад, до першої групи належать

функції реалізації принципів призначення покарання, функції забезпечення

загальних начал призначення покарання і таке інше, до другої – каральна, охоронювальна, виховна тощо. Як вбачається автору, функції покарання

становлять злагоджену, ієрархічну систему засобів реалізації можливостей

покарання (спеціальні, куди входять найближчі і проміжні, та загальні або

основні). Механізм розгортання найближчих функцій є змістом середніх

(проміжних). Віддаленими вважаються ті загальні, за допомогою яких буде

досягнуто основні цілі покарання.

Як відомо, законодавець очікує від застосування покарання головної мети, а саме

– запобігти вчиненню нових злочинів як з боку засудженого, так і інших громадян.

Натомість же загальні функції виражають головну функцію кримінального

законодавства – охорону суспільних відносин від злочинних посягань.

Нейтралізація антисуспільної поведінки засуджених та осіб, що відбули

покарання, забезпечується розробкою та виконанням комплексних програм

протидії злочинності. Одержавши чисельні суперечності у розробці та реалізації

різного роду комплексних програм запобігання злочинності, зазначимо, що до їх

змісту неодмінно потрібно долучити питання щодо ефективності кримінальних

покарань, підходів до призначення видів та термінів покарання, а також

організацію профілактичної роботи зізвільненими.

На основі викладеного головними напрямами діяльності держави та

суспільства слід вважати:

– необхідність прийняття комплексу законодавчих та організаційних заходів,

спрямованих на реформування політики держави у сфері застосування

кримінальних покарань (призначення, виконання, відбування). Тут повинно

знайти своє місце і визнання недоцільності тривалих строків покарання у

вигляді позбавлення волі для більшості засуджених, удосконалення санкцій

Кримінального кодексу, обмеження перебування під вартою підсудних в

період розгляду кримінальних справ до набуття вироком законної сили,

застосування видів покарань, альтернативних позбавленню волі, а також

застосування таких запобіжних заходів, як підписка про невиїзд, особиста

порука, порука громадської організації або трудового колективу, застава;

– необхідно спрямувати зусилля держави на розробку та вживання запобіжних

заходів щодо попередження злочинів. Особливе місце тут має займати

дослідження щодо визначення ефективності застосування позбавлення волі,

оскільки цей вид лише на певний час може попередити вчинення нових

злочинів, а загалом не досягає мети, зазначеної у кримінальному законодавстві

України; – важливим залишається і чинник соціальної адаптації звільнених з місць

позбавлення волі, організація їх життєзабезпечення та побуту. Звільнившись

від покарання, колишній злочинець повинен мати змогу жити і працювати,

мати сім’ю і утримувати її, не стати тягарем для суспільства, якому він вчинив

і так багато шкоди;

– доцільно вживати широкомасштабних заходів щодо зміни громадської думки

відносно тенденцій застосування позбавлення волі та руйнівного впливу

такого виду покарання.

Але основним напрямом держави у боротьбі зі злочинністю повинно стати не

тільки притягнення винних до кримінальної відповідальності і призначення

покарання. Держава має право карати, але вона не має права ставити своїх

громадян в таке становище, що провокує, або навіть підштовхує до злочинної

діяльності не тільки осіб, які мають судимість, не стали на шлях виправлення,

мають наміри і надалі скоювати злочини, а й найбідніші прошарки населення, армія яких щороку поповнюється. Саме тому необхідно вжити термінових заходів

до поліпшення економічного та соціального становища суспільства, підняття

життєвого рівня населення, відродження моральності.

––––––––––––––––––––

1. Кримінальний кодекс України //Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25–26. –

Ст. 131.

2. Див.: Московский комсомолец в Украине. 19–25 марта 2008. – С. 17.

3. Див.: Аналіз роботи суддів загальної юрисдикції у 2001 році за даними судової

статистики //Вісник Верховного Суду України. – 2002. – № 4 (32). – С.15–25; Маляренко

В.Т. Про покарання за новим Кримінальним кодексом України. – К.: Фонд “Правова

ініціатива”, 2003. – С.15–23; Статистика судимості та призначення мір кримінального

покарання // ВісникВерховногоСудуУкраїни. – 2003. – № 4 (38). – С.36–41.

4. Див.: Философская экциклопедия. Т.5. – М., 1970. – С.168, 437; КеримовД.А.

Философские проблемы права. – М.: Юрид. лит., 1972. – С.190; Новейший философский

словарь / Сост. А.А. Грицанов. – Мн.: Изд. В.М. Скакун, 1998. – С.779.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук