Головна

“НЕДІЙСНІСТЬ” ТА “НІКЧЕМНІСТЬ” ПРАВОЧИНУ Я. Романюк


“НЕДІЙСНІСТЬ” ТА “НІКЧЕМНІСТЬ” ПРАВОЧИНУ

Я. Романюк

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

У статті проаналізовано співвідношення понять “недійсність” та “нікчемність”

правочину. Досліджено правову природу зазначених термінів. З’ясовано цивільно-

правові наслідки недійсності та нікчемності правочину.

Ключові слова: нікчемний правочин, недійсний правочин, державна реєстрація

правочину.

Стан дослідження: питання дійсності правочинів у різний час було предметом

дослідження Д.І. Мейєра, В.С. Мілаш, С.С. Потопальського, В.П. Шахматова,

Г.Ф. Шершеневича та ін. Водночас в сучасних умовах виникло багато теоретичних

та практичних проблем, пов’язаних з впровадженням до Цивільного кодексу

України термінів “недійсність” та “нікчемність” правочину. Наукова стаття

присвячена з’ясуванню правової природи наукових термінів, правові наслідки

трактування правочинів “недійсними” або “нікчемними”.

Однією з найпоширеніших підстав виникнення цивільних прав і обов’язків є

правочини (договори). Цивільний кодекс України [1], визначає правочин як дію

особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Правочини належать до такого виду юридичних фактів, які є правомірними діями і

залежать від волі учасників правомірних правовідносин.

Цивільний кодекс України (ст. 204 ЦК) установлює презумпцію правомірності

правочину, а саме – правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не

встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним. Отож, хоча

п

равочин належить до правомірних дій, але може порушувати права його

учасників, а також третіх осіб, публічний порядок тощо. Шляхом укладання

правочину суб’єкти цивільних відносин виконують свої правомочності, реалізують

суб’єктивні цивільні права шляхом передання цих прав іншим учасникам. Суб’єкти

цивільних правовідносин можуть набувати чи змінювати цивільні права і

обов’язки. Однак у здійсненні цивільних прав особа зобов’язана утримуватися від

дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю чи

культурній спадщині (ст. 137 ЦК) Сторони договірних правовідносин мають суб’єктивні права і обов’язки.

Порушення суб’єктивних прав є підставою виникнення охоронювального

правовідношення, в рамках якого відбувається захист порушених прав. Це може

здійснюватися шляхом зміни і припинення правовідношення, що виникає на підставі

договору [2]. На наш погляд, передумовою захисту цивільних прав є дотримання

законодавства і на стадії вчинення правочину. Наприклад, наданням письмової

обіцянки зробити дарунок у майбутньому можуть бути порушені права інших осіб,

якщо предмет дарування є об’єктом спільної сумісної власності. Згідно з ч. 2 ст. 369

ЦК України розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється

за згодою всіх співвласників. Водночас законодавець керується засадою, що вчинення

одним з співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається

таким, що вчинений за згодоювсіх співвласників.

Звідси вже на стадії вчинення правочину повинні бути дотримані вимоги

законодавства з метою недотримання порушення охоронюваних прав та інтересів.  У випадках нотаріального посвідчення правочину, пов’язаного з відчуженням

об’єкта права спільної сумісної власності, нотаріус повинен отримати згоду інших

співвласників. Це підтверджує тезу про необхідність дотримання вимог

законодавства на стадії укладення договору.

Цивільний кодекс України передбачає, що у разі вчинення одним із

співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що

він вчинений за згодою всіх співвласників. Отже, діє презумпція згоди всіх

співвласників. Однак ч. 4 ст. 369 ЦК України визначає, що правочин щодо

розпорядження спільним майном, вчинений одним з співвласників, може бути

визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника, якщо вчинено

правочин без необхідних повноважень. Отож, порушення прав інших співвласників

на стадії вчинення правочину є підставою визнання правочину недійсним. Тому,

необхідно виключити друге речення з ч. 2 ст. 369 ЦК України. Тим самим припис

ч. 2 коментованої ст. . 369 ЦК буде акцентований на необхідності отримання згоди

всіх співвласників у разі розпорядження майном, яке є об’єктом спільної сумісної

власності. Зміна редакції коментованої норми буде важливою передумовою

захисту прав інших співвласників. З нинішньої редакції частини другої цієї статті

випливає презумпція згоди інших співвласників на вчинення правочинів,

пов’язаних з відчуженням спільної сумісної власності (окрім правочинів, що

потребують нотаріального посвідчення, згода на вчинення яких повинна бути

виражена і підтверджена в нотаріальному порядку). Якщо надалі згода іншого

співвласника (співвласників) на вчинення правочину, пов’язаного з відчуженням,

не буде надана, такий правочин буде визнано недійсним. Отож, визнання

правочину недійсним є способом захисту порушених прав та інтересів учасників

цивільних правовідносин. На думку С.С. Потопольського, ознаками недійсності договору є:

1) невідповідність договору встановленим законодавством вимогам; 2) припинення

юридичного існування договору; 3) настання наслідків недійсності договору

(правочину), визначених законом [3]. З огляду на це автор пропонує вважати

юридичну нечинність “договору”, встановлену безпосередньо за законом або

рішенням суду внаслідок невідповідності “договору” та настання визначених

законом правових наслідків його недійсності. Це ще раз підтверджує тезу, що

недійсність договору (правочину) є безпосереднім наслідком порушення приписів

законодавства.

Приписи законодавства щодо впливу на дійсність правочину (договору) можна

диференціювати на загальні і спеціальні. Перші стосуються всіх без винятку

правочинів (договорів). Наприклад, вимоги щодо обсягу дієздатності фізичних

сторін правочину, дотримання публічного порядку, вчинення правочинів з так

званими “пороками волі” стосується всіх без винятку правочинів (договорів). Тому

невипадково законодавець помістив згадані приписи в книгу “Загальні положення”

Цивільного кодексу України. Спеціальні приписи стосуються окремих видів

правочинів. Так, заповіт повинен бути написаний в нотаріальній і прирівняній до

нотаріальної формах.

В контексті аналізу вимог законодавства щодо визнання правомірності, а

відповідно, дійсності правочину актуальним є співвідношення термінів

“недійсність” і “нікчемність” правочину. Зокрема, згідно з ст. 223 ЦК України

правочин, який вчинила фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена за

межами її дієздатності без згоди піклувальника, може бути визнаний судом

недійсним, якщо буде з’ясовано, що він суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім’ї чи осіб, яких він відповідно до закону зобов’язаний утримувати.

У цьому випадку недійсність правочину залежить від двох умов: а) схвалення

правочину піклувальником; б) суперечність правових наслідків вчинення

правочину з інтересами самої сторони правочину, членів його сім’ї та інших осіб,

яку він зобов’язаний утримувати.

У разі наявності перелічених умов суд за позовом піклувальника може визнати

правочин недійсним. Натомість відповідно до ст. 234 ЦК правочин, вчинений без

дозволу органу опіки і піклування є нікчемним. Але на вимогу зацікавленої особи

такий правочин може бути визнаний судом дійсним, якщо з’ясують, що він

відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування.

У коментованому випадку дефінується презумпція нікчемності правочину і лише

суд може визначити його дійсним. В цьому зв’язку виникає проблема з’ясування

правових наслідків нікчемності правочину. В першій ситуації прерогатива

визнання правочину недійсним належить судові, в другій – припис щодо

нікчемності містить дефініція ч. 1 ст. 234 ЦК України. На наш погляд рішення

щодо нікчемності правочину повинен приймати суд. Адже ст. 254 ЦК України

установлює презумпцію правомірності правочину. Звідси будь-який вчинений

(укладений) правочин вважається правомірною дією до моменту спростування цієї

презумпції судом. Тому нікчемність правочинуможе визнати лише суд. Відповідно

правовим наслідком визнання правочину нікчемним є те, що його укладення не є

підставою виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов’язків.

Але рішення про це, як вже зазначалося, повинен постановити суд. У

протилежному випадку сторона правочину та інші особи не матимуть правових

підстав вважати такий правочин нікчемним. Наприклад, правочин відчуження

майна вчинений без дозволу органів опіки та піклування. Який сенс вважати такий

правочин нікчемним, якщо у зацікавленої сторони (набувача) є

правовстановлювальні документи – договір, який має юридичну силу, допоки не

буде визнаний недійсним. Адже суд визнаючи недійсним правочин (договір), тим

самим визнає недійсний і правовстановлювальний для виникнення права власності

документ Звідси доходимо висновку, що констатація правочину нікчемним без рішення

суду про недійсність не породжує жодних правових наслідків у вигляді

виникнення, зміни чи припинення цивільних прав і обов’язків. Для цього

необхідно рішення суду про визнання недійсним правочину. Наслідком буде

припинення права власності набувача і відновлення майнових прав відчужувача.

Тому в частині 1 ст. 234 ЦК України потрібно викласти в такій редакції: правочин,

здійснений без дозволу органу опіки і піклування є нікчемним і визнається

недійсним за рішенням суду за позовом органу опіки та піклування або іншої

зацікавленої особи. Крім цього, коментовану статтю треба доповнити частиною

третьою такого змісту: “Правовим наслідком визнання правочину недійсним,

укладеною без дозволу органу опіки та піклування є повернення сторін у

попередній стан”.

Тому не за всіма критеріями можна погодитись, які, узагальнюючи погляди

науковців щодо нікчемності правочинів (договорів) обґрунтовує

С.С. Потопольський. Останній перелічує такі ознаки: а) відсутність юридичної

сили договору з моменту його укладення; б) необов’язковість прийняття судового

рішення для встановлення нікчемності правочину; в) встановлення триваліших

строків позовної давності для застосування наслідків нікчемного договору; г) у

судовому процесі встановлення нікчемності розглядається як елемент фактичних обставин справ, тому може констатуватися у мотивувальній частині рішення про

вирішення спору, що виник із договору; д) нікчемність договору може бути

усунута винятково у випадках, прямо передбачених законом шляхом визнання

договору недійсним у судовому порядку [3].

Погоджуючись з деякими з перелічених ознак, підкреслимо неприйнятність

окремих тверджень. Зокрема, це стосується тези щодо необов’язковості прийняття

судового рішення для встановлення нікчемності договору. Вище обґрунтовувались

положення, відповідно до яких відсутність судового рішення, яким визнається

нікчемним (недійсним) конкретний правочин (договір) унеможливлює захист

порушених прав сторони правочину (договору), оскільки не дає змоги застосувати

передбаченізаконом правові наслідки недійсності (нікчемності) правочину.

Для правочину, як підкреслював Д. Мейєр, суттєвими є лише дві умови:

1) юридичні дії мають спричинити зміни у вже наявних юридичних відносинах:

зміни можуть полягати у встановленні будь-якого права, яке раніше не існувало,

або у переводі права від однієї особи до іншої, або у припиненні права;

2) юридична дія має бути спрямована на зміну наявних юридичних відносин, з

метою проведення цих дій. Дії, не скеравані на відповідні зміни, не можуть

розглядатися як правочин [4].

Отож, нікчемний правочин не приводить до зміни існуючих юридичних

відносин. Але це повинен постановити суд.

Дійсність як правова характеристика правочину означає, що закон визначає

правову силу за ним як підстави виникнення, зміни чи припинення належних його

суб’єктам цивільних прав і обов’язків і права, а також обов’язки, що виникли з

правочину, підлягають правовій охороні та захисту [5]. Нормативне та доктринальне трактування умов чинності юридичнозначущих

дій, які характеризують правочини, має такі вимоги: зміст правочину не може

суперечити нормам моралі та актам цивільного законодавства; форма правочину

має відповідати закону; наявність необхідного обсягу цивільної дієздатності особи

для вчинення правочину; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і

відповідати його внутрішній волі; правочин має спрямовуватися на реальне

настання правових результатів, що зумовлені ним тощо. Це загальні вимоги щодо

дійсності правочину.

Отож, поняттєвий апарат відносин, пов’язаних з недійсними правочинами, має

складний і навіть суперечливий характер. Буквальне тлумачення поняття “нікчемний

правочин” слід розуміти як нікчемна дія, тобто дія, яка не зумовлює появу жодного

правового наслідку у вигляді виникнення, зміни або припинення цивільних прав і

обов’язків. Але констатація нікчемності правочину само собоютежнематимежодного

наслідку без відповідного рішення суду про недійсність правочину.

Від того, виконаний чи невиконаний правочин, який визнаний недійсним,

залежать правові наслідки недійсності. Від дійсності договору як зазначає

В.С. Мілаш, потрібно відмежовувати таку категорію, як “чинність договору” [6].

На її думку, вітчизняне законодавство непослідовно розмежовує дійсність та

чинність правочину (угоди), у деяких випадках використовуючи їх як синоніми.

Так у ст. 203 ЦК України перелічено загальні вимоги, дотримання яких є

обов’язковою умовою чинності правочину, а у ст. 215 ЦК України встановлено,

що відсутність вимог, встановлених вищезазначеній статті (вимоги чинності) у

момент учинення правочину, є підставами його недійсності.

Цивільний Кодекс України (ст. 640) підкреслює, що договір є укладеним з

моменту одержання особою, яка спрямувала пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акту цивільного законодавства для

укладення договору необхідно також передання майна або вчинення іншої дії, договір

є укладенимзмоментупередання відповідногомайна або вчинення певної дії.

Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, а

в разі необхідності нотаріального посвідчення і державної реєстрації – з моменту

державної реєстрації. Отож, можна трактувати, що договір, що не зареєстрований,

вважається не укладеним; відповідно, не породжує жодних цивільно-правових

наслідків. Водночас в ст. 203 ЦК України перелічуються загальні вимоги,

дотримання яких є необхідними для чинності правочину. Серед них:

а) зміст правочину не повинен суперечити Цивільному кодексу і

законодавству;

б) особа, яка вчиняє правочин повинна мати необхідний обсяг дієздатності;

в) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його

внутрішній волі;

г) правочин має вчинятись уформі, встановленій законом.

Це має важливе значення стосовно правочинів. Згідно зі ст. 210 ЦК України

правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом.

Такий правочин є вчинений з моменту його державної реєстрації. З цього доходимо

висновку, що правові наслідки пов’язані не з фактичним вчиненням правочину, а з

його державною реєстрацією. Це положення є актуальне для двосторонніх правочинів

(договорів) про відчуження майна. Відповідно до частини 4 ст. 334 ЦК України, якщо

договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у

набувача виникає змоменту такої реєстрації. Становить інтерес аналіз правових наслідків вчиненого, але ще не

зареєстрованого правочину в контексті визначення термінів “нікчемний правочин”,

“дійсний правочин”, “чинний правочин”, “недійсний правочин”.

Керуючись положенням ст. 210ЦК України правочин, який підлягає державній

реєстрації, вважається вчиненим з моменту його реєстрації. Отже на перший

погляд, до моменту державної реєстрації такий правочин не є дією, спрямованою

на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків.

Водночас не можна вважати, що вчинення правочину, який підлягає державній

реєстрації, взагалі не зумовлює жодних наслідків. Учасник правочину, який має

право на його державну реєстрацію, може оскаржувати неправомірну відмову в

реєстрації. Так учасник правочину має певні права. Але саме правочин відповідно

до ст. 210 ЦК України не вважається укладеним до його реєстрації. На наш погляд

в коментованому випадку виникнення, зміна чи припинення цивільних прав та

обов’язків залежить від юридичного складу фактичного вчинення дій, які

становлять зміст правочину у належній законом формі, та реєстрація правочину.

Правочин з моменту його вчинення є юридичним фактом – дією, яка слугує

підставою виникнення, зміни чи припинення цивільних прав і обов’язків.

Правочин може визнаватися недійсним (нікчемним), якщо він впливає на

виникнення, зміну або припинення цивільного правовідношення і тим самим

порушує права інших осіб і вимоги, визначенізаконодавством.

Неукладений правочин не зумовлює появу жодних правових наслідків і,

відповідно, не потрібно визнавати його недійсним чи нікчемним. Звідси потрібно

зробити висновок, що чинність правочину пов’язується з презумпцією його

правомірності. Чинним є правочин, який слугує підставою виникнення цивільних

прав та обов’язків до моменту визнання його недійсним. Тому нікчемним правочин

стає не автоматично з огляду вказівку закону, а на основі рішення суду.  1. Цивільний кодекс України.

2. Боднар Т.В. Зміна і припинення договірного правовідношення як способи захисту

цивільних прав // Українське комерційне право. 2007. № 8.

3. Потопальський С.С. Підстави та наслідки недійсності підприємницьких договорів (на

матеріалах практики господарських судів). Автореф. дис. канд. наук. К. 2007.

4. Мейєр Д.И. Русское гражданское право. – М., Статут, 1997.

5. Мындря Д.И. Недействительность сделки и неправомерность действия.

Цивилистические записки. Межбузовский сборник научных трудов. – Вып. 3.-М.

Статут, 2002.

6. Мілаш В.С. Комерційний договір у контексті сучасних ринкових умов. Харків, 2007.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук