Головна

СТОРОНИ ДОГОВОРУ МІНИ-БАРТЕРУ (ЗАГАЛЬНІ ХАРАКТЕРИСТИКА) В. Лисенко


СТОРОНИ ДОГОВОРУ МІНИ-БАРТЕРУ

(ЗАГАЛЬНІ ХАРАКТЕРИСТИКА)

В. Лисенко

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

Автор статті викладає загальну правову характеристику сторін договору міни на

підставі чинного законодавства та адміністративних актів України.

Ключові слова: договір міни, сторона договору, загальна характеристика,

адміністративний акт

За часів планово-адміністративної системи управління економікою, договір

міни (бартеру) застосовували вкрай рідко, а сфера його використання постійно

звужувалася. Між колгоспами та іншими кооперативами, між громадськими

організаціями договори міни мали укладатись в межах їх спеціальної

правоздатності і винятково у випадках, коли це не суперечило закону. Договір

міни, в якому однією чи обома сторонами були державні організації, міг бути

укладений у випадках, передбачених законодавством.

В чинному законодавстві України і теорії цивільного права немає єдиного

однозначного розуміння поняття “сторони міни (бартеру)”, що зумовл.є його різне

трактування сторонами на практиці, що нерідко негативно позначається на

виконанні договорів і призводить до виникнення судових спорів.

Метою статті є дослідження і визначення правових характеристик сторін

договоруміни (бартеру) на основі чинних нормативно-правових актів України.

Окремі аспекти проблеми, що досліджується, висвітлені у працях таких

вчених-юристів, як М.І. Брагінський, В.В. Вітрянський, В.В. Луць, В.Р. Скрипко,

О.В. Дзера, Б.Я. Полонський, Ю.О. Шемшученко, М.Б. Біржаков, О.С. Йоффе т

а ін.

Зведений перелік загальних правових характеристик сторін договору міни

(бартеру) ми зробили вперше.

Відповідно до ч. 1 ст. 510 ЦК сторонами у зобов’язанні, в тому числі і у

зобов’язанні, яке виникає з договору міни, є боржник і кредитор. Тобто, сторонами

зобов’язання є особи, які відповідно до положень ЦК є учасниками цивільних

відносин. Зокрема, сторонами зобов’язальних правовідносин, згідно зі ст. 2 ЦК,

можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, Автономна Республіка

Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

Сторонами договору міни (бартеру) можуть бути будь-які учасники цивільних

правовідносин, зазначені вище. До такого висновку можна дійти на підставі того,

що чинне цивільне законодавство, зокрема, параграф 6 глави 54 ЦК, не встановлює

обмежень щодо можливих учасників договору міни (бартеру). Проте це не означає,

що жодних особливостей участі сторін договору міни чинним законодавством

України не встановлено. Такі особливості існують внаслідок дії загальних

положень цивільного законодавства, на підставі яких ми визначили загальні

правові характеристики сторін договоруміни (бартеру). 1. Враховуючи те, що за договором міни кожна з сторін зобов’язується

передати другій стороні товар в обмін на інший товар, і кожна із сторін такого

договору є продавцем того товару, яким вона передає взамін, то продавцями на

момент укладення договору міни повинні ьути особи, які мають повне право на

майно, що відчужується. Водночас право власника на вільне розпорядження належним йому майном

шляхом обміну останнього на інше майно чи роботи (послуги) не є повним,

оскільки пов’язане з певними обмеженнями, встановленими законодавцем.

По-перше, це обмеження, пов’язані з віком учасників цивільного обігу.

Недодержання умови щодо віку сторони договору міни є підставою для визнання

його недійсним. За ступенем недійсності, відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу

України (далі – ЦК) [1], всі правочини поділяють на нікчемні (недійсність якого

встановлена законом) і оспорювані (недійсність якого прямо не випливає іззакону,

але одна із сторін або інша зацікавлена особа заперечує його дійсність на

підставах, встановлених законом).

Нікчемним, зокрема, буде визнано договір міни, вчинений малолітньою

особою за межами її цивільної дієздатності. Малолітньою, відповідно до ст. 31 ЦК,

визнається особа, яка не досягла чотирнадцяти років. Таку особу законодавець

наділяє частковою дієздатністю, тобто за нею визнається право здійснювати своїми

діями не будь-які права і обов’язки, а лише ті, що прямо передбаченізаконом.

ЦК встановлює, що договір міни може бути згодом схвалений батьками

(усиновителями) малолітньої особи або одним із них, з ким вона проживає, або

опікуном. При цьому договір вважається схваленим батьками (усиновителями,

опікунами), якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця

не заявили претензії другій стороні.

Ще однією підставою визнання договору міни нікчемним є його укладення без

дозволу органів опіки і піклування особою, над якою встановлено опіку або

піклування, що визначено ст. 71 ЦК.

Водночас, такий договір міни може бути визнаний судом дійсним, якщо буде

встановлено, що він відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено

опіку (ст. 224 ЦК). Визначення того, чи укладений договір міни в інтересах

підопічного або особи, над якою встановлено піклування, потрібно проводити в

кожному окремому випадку з урахуванням всіх обставин. Під інтересами

підопічного чи фізичної особи, над якою встановлено піклування, як зазначає

О. Швиденко, “слід розуміти такі наслідки правочину, які покращують побутові

умови, забезпечення доглядом, лікування, виховання, навчання, розвиток. У будь-

якому випадку за правочинами мають надаватися підопічному чи особі, над якою

встановлено піклування, зустрічні майнові блага в розмірі, не меншому від тих, які

відчужуються” [2] По-друге, це обмеження, пов’язані з психічним станом учасників цивільного

обігу. Зокрема, підставою для визнання договору міни нікчемним може бути

укладення його недієздатною фізичною особою. Оскільки недієздатна фізична

особа не має права вчиняти будь-якого правочину, то від її імені та в її інтересах,

згідно зі ст. 41 ЦК, у цивільних правовідносинах діє і вчиняє правочини опікун.

2. Чинне законодавство України визначає, що юридичні особи, поряд із особами

фізичними, такожмають своюправоздатність та дієздатність (правосуб’єктність).

Для правосуб’єктності юридичної особи характерним є те, що категорії

правоздатності та дієздатності в неїзбігаються, тому в законодавстві та на практиці

досить часто вживається термін “правоздатність” у розумінні правосуб’єктність

юридичної особи. Відповідно до ч. 4 ст. 91 ЦК цивільна правоздатність юридичної

особи виникає з моменту її створення і припиняється від дня внесення до єдиного

реєстру запису про її припинення.

Згідно з частини 1 ст. 91 ЦК юридична особа здатна мати такі жцивільні права

та обов’язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Цивільна правоздатність юридичної

особи може бути обмежена винятково судом (ч. 2 ст. 91 ЦК).

Водночас, окремі види діяльності юридична особа має право здійснювати

лише після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії).

Що стосується договору міни, то наявність у юридичної особи ліцензії має

значення у випадку обміну майна на роботи (послуги), якими згідно з Законом

України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від

01.06.2000 р. [3] можна займатися виключно за наявності спеціального дозволу.

Відповідно до ч. 1 ст. 227 ЦК договір міни робіт (послуг), укладений

юридичною особою без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом

недійсним. Наслідком цього є обов’язок кожної з сторін повернути другій стороні

у натурі все, що вона одержала, а в разі неможливості такого повернення,

відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які є на момент

відшкодування.

Як вже було зазначено вище, цивільне законодавство не встановлює обмежень

щодо учасників договору міни, водночас, сторонами його є, як зазвичай,

підприємницькі товариства, якими, відповідно до ст. 84 ЦК, є господарські

товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або

додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи.

Обсяги статті не дають змоги детально зупинитися на характеристиці кожного

з них, разом з тим, вважаємо за потрібне приділити увагу особливостям

відповідальності господарських товариств у випадку порушення умов договорів, в

тому числі і договоруміни. Що стосується повного товариства, то його учасники несуть субсидіарну

відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном (ст. 124 ЦК).

Учасники командитного товариства несуть відповідальність усім своїм майном, а

один чи більше учасників, відповідальність яких обмежена, лише у межах владу у

майно товариства (ст. 133 ЦК). Товариство з обмеженою відповідальністю і

акціонерне товариство відповідає лише залежне йому майно (ст. ст. 140, 152 ЦК).

3. Наступною правовою характеристикою сторін договору міни, згідно з

чинним законодавством, є те, що, відповідно з частини 1 ст. 293 Господарського

кодексу України (далі – ГК) [4] товар може передаватись не тільки у власність, а й

у повне господарське відання сторін чи оперативне управління стороні.

Зазначені правові режими майна є близькими до права власності, але вони

характеризуються наявністю певних обмежень для суб’єкта підприємництва.

По-перше, майно, закріплене на праві господарського відання, може бути

відчуженим (в тому числі і через обмін) лише у разі згоди державного органу,

уповноваженого управляти підприємством. Так, державне комерційне

підприємство, майно якого закріплюється за ним на праві господарського відання,

має право відчужувати майнові об’єкти, що належать до основних фондів, лише за

попередньою згодою органу (ст. 75 ГК).

На праві оперативного управління закріплюється майно за казенним

підприємством. Відповідно до ст. 77 ГК орган, до сфери управління якого входить

казенне підприємство, здійснює контроль за використанням і збереженням

належного підприємству майна. Казенне підприємство не має права відчужувати (в

тому числі і шляхом міни) майно, що належить до основних фондів, без

попередньоїзгоди органу, до сфери управління якого воно входить.

По-друге, згідно з частини 4 ст. 293 ГК не може бути об’єктом міни (бартеру)

майно, віднесене законодавством до основних фондів, яке належить до державної або комунальної власності, у разі, якщо друга сторона договору міни (бартеру) не

є, відповідно, державним чи комунальним підприємством.

4. Згідно з чинним законодавством стороною договору міни може бути особа,

яка управляє майном, управитель, який має право на укладення правочинів від

свого імені. Відповідно до ст. 1029 ЦК за договором управління майном одна

сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний

строк майно в управління, а друга сторона зобов’язується за плату здійснювати від

свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або

вказаної ним особи. Договір міни може бути укладено управителем відносно

майна, яке передано в управління (підприємство як єдиний майновий комплекс,

нерухома річ, цінні папери, майнові права та інше майно). Проте стороною

договору міни, що ним укладаються, він може стати лише за умови, якщо

попередить контрагентів, що він діє як управитель.

5. Певні правові особливості притаманні сторонам договорів міни, що укладені

на товарній біржі. Відповідно до ст. 1 Закону України “Про товарну біржу” від

10.12.1991 р. товарна біржа є установою, що об’єднує юридичних і фізичних осіб,

які здійснюють виробничу і комерційну діяльність, і має за мету надання послуг в

укладенні біржових угод, виявленні товарних цін, попиту і пропозиції на товари,

вивчення, упорядкування і полегшення товарообігу і пов’язаних з ним

торговельних операцій.

Договір міни визнається біржовою угодою, відповідно до частини 1 ст. 15

Закону, якщо він відповідає певним умовам, зокрема:

– являє собою обмін товарів, допущених до обігу на товарній біржі;

– його учасниками є члени біржі (засновники товарної біржі, а також прийняті

до її складу згідно зі статутом біржі вітчизняні та іноземні юридичні й фізичні

особи);

– він поданий до реєстрації та зареєстрований на біржі не пізніше наступного за

здійсненням дня 6. Окремою особливістю, що ґрунтується господарчій практиці, є те, що

стороною договору міни може бути особа, котра такого права не має, зокрема,

комісіонер, який придбав для комітента майно шляхом міни.

Зазвичай правочинами, які доручають вчинити комісіонерові, є договори

купівлі-продажу, але закон не забороняє укладати шляхом договору комісії та

будь-які інші договори, що відповідають вимогам цивільного законодавства, за

винятком лише тих, які можуть укладатися тільки особисто. Зокрема, згідно зі

ст. 1011 ЦК за договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов’язується за

дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька

правочинів від свого імені, але за рахунок комітента. Відповідно, комісіонер у

цьому випадку виступатиме в договорі міни від свого імені, тобто буде стороною

такого договору, а не від імені комітента.

7. Чинне законодавство визначає правові характеристики сторін договору

міни, що спільно володіють майном. Відповідно до частини 1 ст. 368 ЦК спільна

власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві

власності є спільною сумісною власністю. Відповідно, праву спільної сумісної

власності притаманні такі риси, “як множинність її суб’єктів (співвласників) та

єдність її об’єкта” [5]. Як слушно зазначає С. Сарбаш, “математична та фізична

подільність предмета зобов’язання практично завжди є можливою. Інша справа, що

закон визнає речі неподільними тоді, коли їх поділ у натурі неможливий без зміни

їх призначення (аналогічна норма міститься і в ч. 1 ст. 183 ЦК – прим. авт.).  Іншими словами, річ в принципі може бути поділена фізично, але при такому

поділі її призначення зміниться” [6].

Однак, наприклад, згідно зі ст. 1519 Цивільного кодексу Квебеку зобов’язання

є подільним в силу закону, за умови, що його неподільність прямо не встановлена

або об’єкт зобов’язання за своєю природою не піддається ні фізичному, ні

абстрактному поділу.

Спільна сумісна власність виникає на підставі, не заборонених законом. Так,

частина 3 ст. 368 ЦК передбачає презумпцію дії режиму спільної сумісної

власності щодо майна подружжя, набутого ним за час шлюбу, якщо інше не

встановлено договором або законом.

8. Договір міни між подружжям, які виступають сторонами зазначеного

договору, підпорядковується загальним нормам, оскільки, відповідно до ч. 1 ст. 64

Сімейного кодексу України (далі – СК) [8] дружина та чоловік мають право на

укладення між собою усіх договорів, які не забороненізаконом, як щодо майна, що

є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об’єктом права

спільної сумісної власності подружжя. Питання можуть виникнути у випадку, коли

предметом договору міни, який укладається з третьою особою, є майно, що

перебуває у спільній сумісній власності подружжя. Сімейне законодавство

встановлює спеціальні правила щодо розпорядження спільним майном подружжя,

які суттєво відрізняються від закріплених в ЦК. Правові засади спільної сумісної

власності подружжя визначаються ст. ст. 60–74 СК. Однак подружжя має право встановити шлюбним договором інший правовий

режим їхнього майна. Відповідно до ч. 2 ст. 97 СК сторони можуть домовитися про

непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, режиму спільної сумісної

власності і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною

власністю.

Певні особливості має договір міни, стороною якого є жінка або чоловік, які

перебувають у фактичному шлюбі. Як зазначає І. Злотнік, “…на сьогодні

відносини між чоловіком і жінкою можна називати фактичним шлюбом, коли, по-

перше, пара проживає на одній помешканні, по-друге, веде спільне господарство і,

по-третє, не реєструє свої відносини в органах державної влади” [9].

Спільною сумісною власністю, згідно з частиною 4 ст. 368 ЦК, є також майно,

набуте унаслідок спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім’ї, якщо

інше не встановлено письмовим договором між ними. водночас, законодавець не

визначає коло осіб, які мають визнаватися в таких правовідносинах членами сім’ї.

Відповідно до частини 2 ст. 3 СК сім’ю становлять особи, які спільно проживають,

пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Дещо інше

розуміння члена сім’ї міститься в Житловому кодексі Української РСР (далі – ЖК):

членом сім’ї наймача житлового приміщення вважаються дружина (чоловік)

наймача, їхні діти й батьки та інші особи, якщо вони постійно проживають спільно

з наймачем і ведуть з ним спільне господарство (частина 2 ст. 64 ЖК) [10].

Відповідно до частини 1 ст. 3 Закону України “Про фермерське господарство”

від 19.08.2003 р. [11] членами фермерського господарства можуть бути подружжя,

їхні батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім’ї, родичі, які

об’єдналися для спільного ведення фермерського господарства, визнають і

дотримуються положень Статуту фермерського господарства. Згідно зі ст. 20

Закону майно фермерського господарства належить йому на праві власності і може

бути відчужене та набуте на підставі цивільно-правових угод. Втім, у частині 2

ст. 22 зазначеного закону передбачено, що за рішенням членів фермерського господарства відповідно до закону фермерське господарство як цілісний майновий

комплекс може бути відчужене на підставі цивільно-правових угод (відповідно, і

договорів міни) громадянам України, які мають право на створення фермерського

господарства, або юридичним особам України для ведення товарного

сільськогосподарського виробництва.

У спільній сумісній власності може перебувати також майно, що

використовується для ведення особистого селянського господарства. Згідно із

частиною 2 ст. 6 Закону України “Про особисте селянське господарство” від

15.05.2003 р. [12] майно, яке використовується для ведення особистого селянського

господарства, може бути власністю однієї особи, спільною частковою або

спільною сумісною власністю його членів відповідно до закону.

9. Правові особливості, з огляду на суб’єктний склад, притаманні договору

бартеру у випадках, коли його стороною є іноземна фізична або юридична особа,

обсяг дієздатності якої встановлюється її особистим законом.

Такі договори, згідно зі ст. 1 Закону України “Про зовнішньоекономічну

діяльність” від 16.04.1991 р. [13] є зовнішньоекономічними і визначаються як

матеріально оформлена угода двох або більше суб’єктів зовнішньоекономічної

діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або

припинення їх взаємних прав та обов’язків у зовнішньоекономічній діяльності.

Відповідно до ст. 3 зазначеного закону, суб’єктами зовнішньоекономічної

діяльності в Україні є:  – фізичні особи – громадяни України, іноземні громадяни та особи без

громадянства, які мають цивільну правоздатність і дієздатність згідно з

законами України і постійно проживають на території України. Як зазначено у

ст. 18 Закону України “Про міжнародне приватне право” від 23.06.2005 р. [14],

цивільна дієздатність фізичної особи визначається її особистим законом.

Особистим законом фізичної особи, відповідно до ст. 16 зазначеного закону,

вважається право держави, громадянином якої вона є. Якщо фізична особа є

громадянином двох або більше держав, її особистим законом вважається право

тієї з держав, з якою особа має найтісніший зв’язок, зокрема, має місце

проживання або займається основною діяльністю.

– юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне

місцезнаходження на території України (підприємства, організації та

об’єднання всіх видів, у тім числі акціонерні та інші види господарських

товариств, асоціації, спілки, концерни, консорціуми, торговельні доми,

посередницькі та консультаційні фірми, кооперативи, кредитно-фінансові

установи, міжнародні об'єднання, організації та інші), в тому числі юридичні

особи, майно та/або капітал яких є повністю у власності іноземних суб’єктів

господарської діяльності. Як зазначено у ст. 26 Закону України “Про

міжнародне приватне право” від 23.06.2005 р., особистим законом юридичної

особи визначається також цивільна правоздатність і дієздатність юридичної

особи, де в якості особистого закону розглядається право держави

місцезнаходження юридичної особи. Своєю чергою, місцезнаходженням

юридичної особи є держава, в якій юридична особа зареєстрована або іншим

чином створена згідно з правом цієї держави. За відсутності таких умов або

якщо їх неможливо встановити, застосовується право держави, у якій

знаходиться виконавчий орган управління юридичної особи (ст. 25 Закону).

– об’єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, які не є

юридичними особами згідно з законами України, але які мають постійне місцезнаходження на території України і яким цивільно-правовими законами

України не заборонено здійснювати господарську діяльність;

– структурні одиниці іноземних суб’єктів господарської діяльності, які не є

юридичними особами згідно ззаконами України (філії, відділення), але мають

постійне місцезнаходження на території України

– спільні підприємства за участю суб’єктів господарської діяльності України та

іноземних суб’єктів господарської діяльності, зареєстровані як такі в Україні і

які мають постійне місцезнаходження на території України;

– інші суб’єкти господарської діяльності, передбаченізаконами України.

Окрім Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від

16.04.1991 р., перелік суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності передбачено ГК.

Варто зазначити, що ГК, порівняно з зазначеним законом, звузив перелік суб’єктів

зовнішньоекономічної діяльності. Так, відповідно до ст. 378 ГК, суб’єктами

зовнішньоекономічної діяльності є:

– господарські організації – юридичні особи, створені відповідно до ЦК,

державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК, а також

інші юридичні особи, якіздійснюють господарську діяльність та зареєстровані

у встановленому порядку;

– громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють

господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці;

– підрозділи (структурні одиниці) іноземних суб’єктів господарювання, що не є

юридичними особами за законодавством України (філії, відділення тощо), але

мають постійне місцезнаходження на території України і зареєстровані в

порядку, встановленому законом.

10. Правовими характеристиками визначається юридична особа або її

представник, що є стороною договоруміни.

Відповідно до ст. 92 ЦК, юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків

і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та

закону.

Як слушно зазначає О. Глоба, якщо від імені юридичної особи діє її керівник

(директор, генеральний директор, голова правління) доцільно ознайомитися з

положеннями статуту підприємства про повноваження виконавчого органу та

встановити, чи передбачає статут певні обмеження у здійсненні виконавчим

органом повноважень щодо вчинення від імені підприємства правочинів. Якщо

такі обмеження встановлені (як правило, це можуть бути обмеження або щодо виду

правочину, або щодо суми договору), необхідно визначитися, до компетенції якого з органів юридичної особи належить право надання дозволу виконавчому органу

на підписання того чи іншого договору. Зазвичай таким органом є вищий орган

управління підприємства (наприклад, у товариствіз обмеженою відповідальністю –

загальнізбори учасників, а в акціонерному товаристві – загальнізбори акціонерів)

[15].

У процесі виконання договору міни передбачається наявність двох (та більше)

сторін, одна з яких визнається продавцем того товару, котрий вона зобов’язується

передати, а інша особа – покупцем товару, який друга визначена сторона

зобов’язується прийняти в обмін.

Щодо суб’єктного складу сторін договору міни, то цивільне законодавство не

містить спеціальних обмежень. Отож, договір міни (бартеру) має універсальний

характер і може застосовуватися для регулювання правовідносин за участю будь-

яких осіб, які є носіями цивільних прав і обов’язків. Відповідно, сторонами договору міни, з урахуванням загальних вимог щодо право- та дієздатності,

можуть бути як громадяни, так і юридичні особи.

Ми визначили низку правових характеристик сторін договоруміни:

1) Продавцями згідно з чинним законодавством на момент укладення договору

міни повинні бути особи, які мають повне право на майно, що відчужується.

2) Товар згідно з чинним законодавством може передаватись не тільки у

власність, а і у повне господарське відання сторін чи оперативне управління

сторонами.

3) Стороною договору міни може слугувати управитель, який має право на

укладення правочинів від свого імені.

4) Певні правові особливості притаманні сторонам договорів міни, що

укладені на товарній біржі.

5) Сторонами договору міни можуть виступати фізичні і юридичні особи, які

спільно володіють майном.

6) Договір міни між подружжям, які є сторонами зазначеного договору,

підпорядковується загальним нормам.

7) Правові особливості, з огляду на суб’єктний склад, притаманні договору

бартеру у випадках, коли як стороною бартеру є іноземна фізична або юридична

особа, обсяг дієздатності якої встановлюється її особистим законом.

8) Правовими особливостями відзначається юридична особа, або її офіційний

представник, які є сторонами договоруміни.

9) У окремих випадках стороною договору міни може бути особа, яка такого

права не має, зокрема, комісіонер, який придбав для комітента майно шляхом міни.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук