Головна

ПОЗОВ ПРО ВИЗНАННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ ЯК РЕЧОВО-ПРАВОВИЙ ЗАСІБ ЗАХИСТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ


ПОЗОВ ПРО ВИЗНАННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

ЯК РЕЧОВО-ПРАВОВИЙ ЗАСІБ

ЗАХИСТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

О. Гупаловська

Тернопільський національний економічний університет,

вул. Львівська, 11, 46011 Тернопіль, Україна

 

 

 

У статті досліджено правову природу позову про визнання права власності та його

роль у правовому захисті власності в Україні.

Ключові слова: позов про визнання права власності, позивач, відповідач, власність,

судова практика.

У системі існуючих цивільних прав найбільш вагомим у сьогоденні є право

власності. В Цивільному кодексі України відведено одне з центральних і найбільш

значущих місць праві власності, відповідно й способам захисту, за допомогою яких

охороняється й відновлюється порушене право власності, вони домінують як в

науці, так і в практиці. Існуючі відносини власності є досить складними. Якщо

враховувати, що в реальному житті речово-правові відносини переплітаються з

іншими відносинами – зобов’язальними, приватизаційними, податковими,

фінансовими та іншими, то стає зрозумілим, чому можливі альтернативні способи

захисту права. Доведення різних аспектів існуючих правовідносин може зумовити

однаковий результат. Водночас помилка в розміщенні акцентів при оцінці

суміжних правовідносин може стати причиною програшу справи. Вибір позову,

необхідного для захисту права, залежить від різних обставин, які вплинули на

порушення права власності.

В Цивільному кодексі України законотворці заклали певну новелу

порівняно з радянським законодавством, статтю 392, згідно з якою особа, яка є

власником майна

, може пред’явити позов про визнання його права власності,

якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі

втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Безперечно, ця

стаття є вкрай необхідною, адже вона ліквідувала наявний вакуум навколо

такого способу захисту права власності шляхом її визнання за конкретним

власником.

Позов про визнання права власності – це вимога, спрямована на становлення

відносин із приводу конкретного об’єкта власності, юридичний статус якого не

визначений. Судова практика обізнана з випадками, коли позови про визнання

права власності заявляються як у випадку реалізації абсолютних прав на спірне

майно, так і внаслідок спірності правовідносин сторін із приводу майна, які є

відносними Позов про визнання права власності – це вимога, спрямована на становлення

відносин із приводу конкретного об’єкта власності, юридичний статус якого не

визначений. Судова практика обізнана з випадками, коли позови про визнання

права власності заявляються як у випадку реалізації абсолютних прав на спірне

майно, так і внаслідок спірності правовідносин сторін із приводу майна, які є

відносними.

Багато науковців мають свою думку щодо природи позову про визнання права

власності, зокрема визначають цей позов як:

1) позов, що супроводжує віндикаційний позов [1, с. 421] ;

2) вид негаторного позову [2, с. 93] ;

3) самостійний позов [3, с. 189].

Висловлені погляди свідчать про неоднозначність правової природи позову

про визнання права власності. Однак усі вони можуть бути певною мірою

прийнятними, залежно від конкретних обставин справи. Ця проблема зумовлена

відсутністю безпосереднього його законодавчого закріплення серед засобів захисту права власності, предметом вимог позивача та особливістю його застосування в

судово-арбітражній практиці.

Умовами пред’явлення позову про визнання права власності є вимоги, які

водночас загальні, але, певною мірою конкретизують цей позов, як окремий вид

способів захисту права власності. Це насамперед:

1. Наявність об’єкта, на який заявляється вимога про визнання права власності.

Право власності можливо визнавати, як на об’єкт матеріального світу (речі,

майно), так і на результати інтелектуальної діяльності (інтелектуальна власність).

Відсутність такого об’єкта тягне неможливість визнання права власності, оскільки

немає речі, немає власності, отже, немає й права власності. Якщо річ, із приводу

якої триває суперечка, на момент заяви позову не збереглася, то, на нашу думку, у

позові про визнання права власності на річ, що не збереглася, в цьому випадку, не

буде відкрите провадження та позов буде визнаний як безпідставний, але щоб

компенсувати нанесений збиток власник втраченої речі може заявити позов про

відшкодування збитків.

2. Невизначеність статусу речі, із приводу якої відбувається суперечка про

власність. Така невизначеність може бути як з погляду невизначеної кількості осіб,

що не мають безпосереднього стосунку до спірної речі, а також з погляду певних

суб’єктів, що претендують на спірну річ, або які мають певний інтерес у зв’язку із

правовідносинами із приводу спірної речі. Крім того, зацікавлена особа може

заявити позов про визнання права власності на річ, що не має певного юридичного

статусу навіть у тому випадку, якщо ніхто безпосередньо не пред’являє своїх прав

на неї. У цьому випадку виникає процесуальна проблема, пов'язана з необхідністю

визначення кола відповідачів, що протистоять позивачеві. Проте особливістю

позову про визнання права власності є те, що цей позов захищає право власності

взагалі, незалежно від того, піддається воно сумніву якої-небудь особи,

невизначеного кола осіб чи зумовлено винятково особистим інтересом власника,

незалежно від домагань на власність із боку третіх осіб. Деякі науковці

стверджують, що коли немає суперечки, немає інших осіб, що претендують на

майно, із приводу якого заявляється позов про визнання права власності, то

відповідно й не може розглядатись цей позов в позовному провадженні.

Прихильники такої точки зору керуються тим, що тільки спірні правовідносини

між конкретними особами викликають необхідність застосування позовного

способу захисту права власності, якщо немає суперечки про право, то не може бути й позову про захист права – це головний аргумент, що використовується

науковцями. Наша думка схиляється до того, що не обов’язково повинен бути

наявним спір між особами за право власності на річ чи майно для того, щоб

звернутись до суду з такою вимогою, оскільки наше законодавство сформульовано

так, що єдиною можливістю захисту права власності, створення йому юридичної

можливості реалізації його права є визнання його права судом. Наприклад

відсутність свідоцтв, що підтверджують право власності у власника (наприклад,

правовстановлюючих документів) заважають власникові реалізувати свої права,

наприклад, за розпорядженням майном навіть незважаючи на те, що ніхто

безпосередньо не заперечує його прав.

3. Наявність у позивача правового зв’язку з річчю, із приводу якоїзаявляється

позов про визнання права власності. Юридичний статус речі невизначений, але

заявник є зацікавленою особою, і ця зацікавленість виявляється у тому, що він

ініціює процес становлення відносин із приводу цієї речі. Відсутність формальних

доказів права власності на майно позбавляє власника можливості здійснювати реальні права, головно, право розпорядження майном. У разі досягнення

формальної визначеності в праві власності на майно зникає проблема юридичного

статусу речі.

4. Наявність суб'єкта права власності. За загальним правилом, позов про захист

своїх інтересів, у цьому випадку про визнання права власності, заявляє сам

власник, або його представник, повноваження якого оформлені у визначеному

законом порядку. Винятки бувають у випадках, коли захищаються державні або

суспільні інтереси, тоді позов заявляють державні органи, органи місцевого

самоврядування й інші органи. Відсутність власника позбавляє інших осіб

можливості пред’являти позов про визнання права власності в його інтересах. У

законі підкреслюється, що навіть у тих випадках, коли позов заявлений

прокурором в інтересах якої-небудь особи, все одно враховується думка цієї особи

у судовому процесі. Відмова позивача від позову, що був пред’явлений у його

інтересах прокурором, тягне залишення позову без розгляду, проте відмова

прокурора у позові не позбавляє позивача права вимагати розгляду справи суті.

5. Наявність доказів, що підтверджують наявність права власності.

Цивільний кодекс України чітко не перелічує підстав набуття права власності,

тільки вказує, що право власності набувається на підставах, що не заборонені

законом, зокрема із правочинів, та вважається набутим правомірно, якщо інше

прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не

встановлено судом [4, с. 291]. Проте, аналізуючи цивільне законодавство, можна

перелічити деякі підстави, що можуть бути доказами, це: придбання особою, яка

виготовила або створила річ для себе, права власності на цю річ; право власності

на надходження, отримані унаслідок використання власності; право власності на

майно, що виникає на підставі договору купівлі–продажу, договору міни,

договору дарування, в результаті іншої угоди про відчуження майна; право

власності на майно, що виникає при спадкуванні за законом чи заповітом; право

власності на майно виникає в результаті правонаступництва при реорганізації

юридичних осіб та ін.

Для того, щоб були підстави в судовому порядку визнати право власності за

особою, що звернулася з відповідним позовом, суд повинен переконатися, що

право власності зазначеної особи не було припинене одним зі способів,

установлених законом. Чинне цивільне законодавство пропонує такі способи

припинення права власності: 1) відчуження власником свого майна;

2) відмова власника від права власності;

3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій

особі;

4) знищеннямайна;

5) викуп пам’яток історії та культури;

6) викуп земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю;

7) викуп нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної

необхідностіземельної ділянки, на якій воно розміщене;

8) звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника;

9) реквізиція;

10) конфіскація;

11) припинення юридичної особи чи смерть власника.

Важливо зазначити, що перелік способів припинення права власності не є

вичерпним і право власності може бути припинене й в інших випадках, встановлених законом, але принциповим є те, що таке припинення може відбутися

лише на підставізакону.

Позивачем позову про визнання права власності (суб’єктом вимог про

визнання права власності) може бути будь-яка особа (фізична, юридична, держава,

територіальна громада), яка вважає себе власником (суб’єктом права повного

господарського відання або права оперативного управління) певного майна, однак

не може належно реалізувати свої правомочності у зв’язку з наявністю щодо цього

прав сумнівів зі сторони третіх осіб, претензіями на це майно третіх осіб,

необхідністю одержати правовстановлюючі документи. Відповідно відповідачем

даного позову (суб’єктом обов’язку визнати право власності позивача) може бути

будь-яка особа, яка сумнівається у приналежності майна позивачу, або не визнає за

позивачем права здійснювати правомочності володіння, користування і

розпорядження таким майном, або має власний інтерес в межах існуючих

правовідносин.

Необхідність у зверненні з вимогами про визнання права власності виникає

одночасно з визнанням недійсними певних документів та доводиться визнавати

судом право власності на майно тоді, коли щодо його приналежності у позивача

немає правовстановлюючих документів.

Дзера І.О. у дослідженні проблеми захисту права власності визнала складною

ситуацію, в якій відсутні треті особи, які безпосередньо піддають сумніву

наявність в особи права власності на майно чи самі претендують на це майно,

тобто ситуація, в якій відсутній відповідач, який міг би бути змушений до

примусового виконання обов'язку, а відтак, начебто й відсутність спору. Також

дослідниця запропонувала звертатися з позовами про визнання права власності іза

відсутності відповідача [5, с. 118]. У цивільно-процесуальній літературі з цього

приводу відомий український вчений Штефан М.Й. зазначає, що позови про

визнання спрямовуються на усунення спору між сторонами шляхом внесення

ясності в існуючі правовідносини [6, с. 283], але й він не висловив свого ставлення

про допустимості позову за відсутності особи порушника права власності. На наш

погляд, питання спору між сторонами у справах за позовами про визнання права

власності не повинно бути таким гучним, оскільки цей позов й характеризується

тим, що в цьому випадку не завжди відбирається чи забороняється судом

здійснювати своє право власності, а тільки визнається в судовому порядку.

Можливо варто було б внести зміни до ст. 392 Цивільного кодексу України, яка стосується визнання власником права власності та доповнити її після слів “якщо це

право оспорюється або не визнається іншою особою” словами такого змісту: “або

визнати в інший спосіб” у разі втрати ним документа, що засвідчує його право

власності. Думається, що така новела буде кращою, ніж ліквідація інституту

відповідача в позовах про визнання права власності, яка б створила певну

плутанину в юриспруденції, оскільки однією з головних характеристик позовного

провадження є наявність у процесі як позивача, так і відповідача.

––––––––––––––––––––

1. Советское гражданское право. Т. 1 / Под ред. Рясенцева В.А. – М.: Юрид. лит., 1965. –

560 с.

2. Венедиктов А.В. Гражданско-правовая охрана социалистической собственности в

СССР. – М. – Л.: Изд. АН СССР, 1954. 268 с.

3. Ерошенко. Личная собственность в гражданском праве. М.: Юрид..лит, 1973. 207 с.

4. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України / За ред. В.М. Коссака. –

К.: Істина, 2004. 976 с. 5. Дзера І.О. Цивільно-правові засоби захисту права власності в Україні. К.: Юрінком

Інтер, 2001. 256 с.

6. Штефан М.Й. Цивільний процес. -К.: ІнЮре, 1997. – с. 608.

7. Шевченко Я. М., Кучеренко І. М., Венецька М. В. та ін. – Цивільне право України:

Академічний курс: Підручник : У 2-х т.– Т. 1. Загальна частина. – К.: Видавничий дім

“ІнЮре”, 2006. 696 с.

8. Судовий захист прав власності: Матеріали міжнародної конференції; Одеса, 25 червня

2004 року (Бібліотека журналу “Юридичний вісник”) / Голов. ред. д-р .юрид. наук,

проф. С.В. Ківалов; заст. голов. ред.. д-р юрид. наук, проф. М.О. Баймуратов. – Одеса:

Юридична література, 2004. 168 с.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук