Головна

ЗАКІНЧЕННЯ РОЗГЛЯДУ СПРАВ ПРО РОЗІРВАННЯ ШЛЮБУ БЕЗ УХВАЛЕННЯ РІШЕННЯ ПО СУТІ СПРАВИ У. Воробель


ЗАКІНЧЕННЯ РОЗГЛЯДУ СПРАВ ПРО РОЗІРВАННЯ ШЛЮБУ

БЕЗ УХВАЛЕННЯ РІШЕННЯ ПО СУТІ СПРАВИ

У. Воробель

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

 

 

У статті досліджено особливості закінчення розгляду справ про розірвання шлюбу без

ухвалення рішення по суті справи; проаналізовано проблемні питання застосування норм

інститутів закриття провадження у справі та залишення заяви без розгляду до цієї категорії

справ, що зумовлено особливостями шлюбно-сімейних відносин; аргументовано висновок

про те, що вимога про розірвання шлюбу під час вагітності або впродовж одного року після

народження дитини без дотримання вимог, встановлених Сімейним кодексом України, є

підставою відмови у відкритті провадження у справі, а не повернення заяви заявнику;

обґрунтовано необхідність закріплення додаткової підстави закриття провадження у

справах про розірвання шлюбу у зв’язку із примиренням подружжя.

Ключові слова: шлюбно-сімейні відносини, розірвання шлюбу, закриття

провадження у справі, залишення заяви без розгляду, примирення подружжя.

Актуальність теми полягає у тому, що особливість справ про розірвання

шлюбу, як таких, що виникають із шлюбно-сімейних правовідносин, зумовлює і

особливості застосування норм інститутів як закриття провадження у справі, так і

залишення заяви без розгляду. Зокрема, в одних випадках деякі норми ст. 205 та

207 Цивільного процесуального кодексу Україн

и (далі – ЦПК України) [16] взагалі

не застосовуються, а в інших, хоча і застосовуються, але у специфічній,

характерній лише для цього виду категорій справ, формі. Саме тому важливо

детальніше зупинитися на найдискусійніших моментах, які стосуються закінчення

розгляду справ про розірвання шлюбу без ухвалення рішення по суті справи.

Особливості закриття провадження у справі про розірвання шлюбу та

залишення заяви без розгляду досліджували і вчені-процесуалісти і науковці в галузі

сімейного права: Р.Е. Гукасян, С.О. Іванова, А.М. Левушкіна, В.І. Корнілов,

Н.М. Кострова, Л.М. Ракітіна, З.В. Ромовська, Я.Ф. Фархтдінов, Л.Г. Шличкіна та ін.

Метою статті є з’ясування особливостей закінчення розгляду справ про

розірвання шлюбу без ухвалення рішення по суті справи та формулювання

пропозиції щодо правового врегулювання дискусійних питань Підвищена увага до процедури розгляду справ про розірвання шлюбу

зумовлена передусім тим, що в цих справах йдеться про такий важливий правовий,

соціальний інститут, як сім’я. Відповідно до ч. 1 ст. 3 Сімейного кодексу України

(далі – СК України) [12] сім’я є первинним та основним осередком суспільства.

Саме на сім’ю покладено той комплекс соціальних функцій, який не може бути

виконанийжодним іншим суспільним осередком.

Важливість інституту сім’ї виявляється в тому, що її охорона державою

проголошується у найважливішому нормативно-правовому акті держави – Конституції України (ст. 51 Конституції України). Так, Пленум Верховного Суду

України (далі – ВСУ) зазначає, що проголошена Конституцією України охорона

сім’ї державою полягає, зокрема, в тому, що шлюб може бути розірвано в

судовому порядку лише за умови, що подальше спільне життя подружжя і

збереження шлюбу суперечитиме інтересам одного з них чи інтересам їхніх дітей

[10, с. 7].

Особливість розгляду справ про розірвання шлюбу зумовлена і тим, що вони

виникають із шлюбно-сімейних правовідносин, а як слушно зазначає

Н.М. Кострова, більшість шлюбно-сімейних відносин вирізняються стійкістю,

постійністю, які й надають їм тривалого характеру [5, с. 14].

Особливості закінчення розгляду справ про розірвання шлюбу без ухвалення

рішення виявляються і в тому, що при розгляді справ про розірвання шлюбу суду

надається право вживати заходів для примирення подружжя у формі відкладення

розгляду справи і призначення строку для примирення (ч. 5 ст. 191 ЦПК України).

Призначення строку для примирення – це право судді, а не обов’язок. Як слушно

зазначає З.В. Ромовська, “суд не зобов’язаний призначати строк для примирення.

Це робиться лише тоді, коли збереження шлюбу можливе на паритетних засадах,

на почуттях взаємної любові та поваги” [11, с. 249].

У випадку, коли сторони після закінчення строку, наданого судом для

примирення, наполягають на подальшому розгляді справи про розлучення, суд

починає розгляд справи спочатку (ч. 6 ст. 191 ЦПК України). Але як має діяти суд

у випадку примирення подружжя, у який спосіб він має завершити розгляд справи?

Цізапитання ЦПК України залишає поза увагою.

Аналіз судової практики засвідчує, що на сьогодні закінчення розгляду справ

про розірвання шлюбу у зв’язку із примиренням подружжя суди процесуально

оформляють або ухвалою про закриття провадження у справі з огляду на відмову

позивача від позову (п. 3 ч. 1 ст. 205 ЦПК України), або ухвалами про залишенням

такої заяви без розгляду у зв’язку із поданням такої заяви (п. 5 ч. 1 ст. 207 ЦПК

України), або у зв’язку із повторною неявкою на судове засідання позивача (п. 3

ч. 1 ст. 207 ЦПК України). Очевидно, що в цих випадках суди допускають помилку у правовій

кваліфікації таких дій. Не можна ототожнювати примирення подружжя із такими

процесуальними діями, як відмова від позову, подання заяви про залишення заяви

без розгляду чи неявкою позивача на судове засідання. Адже, по-перше, це не

відповідатиме процесуально-правововій природі самого інституту примирення

подружжя. По-друге, це не відповідатиме справжній причині припинення розгляду

справи про розірвання шлюбу.

У випадку примирення подружжя не можна застосовувати інститут відмови

від позову, адже, як слушно зазначає Я.Ф. Фархтдінов, примирення подружжя і

відмова від позову – це дві самостійні підстави закриття провадження. Якщо для

заяви про відмову від позову достатньо волевиявлення позивача, то примирення

можливе за наявності на це взаємної згоди подружжя [15, с. 134]. Окрім цього, як

встановлює п. 3 ч. 1 ст. 205 ЦПК України, суд закриває провадження у справі у

зв’язку з відмовою позивача від позову лише у випадку, коли така відмова буде

прийнята судом. У випадку ж примирення подружжя суд не перевіряє причин, які

спонукали подружжя до примирення.

Що стосується повторної неявки позивача на судове засідання, то тут варто

наголосити, що ця підстава вводилася у перелік підстав залишення заяви без

розгляду, щоб дисциплінувати одну з сторін: забезпечити явку позивача на судове засідання, зазначивши, що у випадку його неявки він зазнає негативних наслідків у

виглядізалишення заяви без розгляду.

У теорії цивільного процесуального права загальноприйнятим є погляд про

недопустимість мирової угоди у справах про розірвання шлюбу. Так, Л.М. Ракітіна та

А.М. Левушкін зазначають, що “суть мирової угоди виражається в закінчені процесу

шляхом мирового врегулювання спору, який має матеріально-правовий характер, на

певних визначених умовах” [18, с. 120]. З ними погоджується і Л.Г. Шличкіна та

вказує, що “це визначення дуже чітко визначає специфіку спорів, по яких можливе

укладення мирових угод: вони мають мати матеріально-правовий характер. При

примиренні які-небудь умови, за яких припиняється спір, не ставляться, а сама

процедура спрямована на відновлення особистих стосунків подружжя” [18, с. 121].

Окрімцього, заслуговує на увагу і твердження Р.Е. Гукасяна про те, що “примирення –

категорія не правова, а фактична” [2, с. 123]. Усе це дає підстави стверджувати, що

примирення подружжя неможна розглядати якмирову угоду.

Отож, оптимальним варіантом процесуального оформлення примирення

подружжя у справах про розірвання шлюбу можна було б вважати ухвалу про

залишення заяви без розгляду з огляду на подання позивачем заяви про залишення

такої заяви без розгляду. Проте, на нашу думку, і це буде неправильним

вирішенням цього питання. Адже, по-перше, примирення подружжя, на відміну від

такої процесуальної дії, як відкликання позовної заяви, означає не просто відмову

від захисту своєї вимоги, але й відмову від самої вимоги розірвати шлюб. По-друге,

із цією заявою може звернутися до суду лише позивач, а у випадку примирення на

це має бути волевиявлення обох сторін.

Отже, примирення подружжя у справах про розірвання шлюбу відрізняється

від таких процесуальних дій, як відмова від позову, подання заяви про залишення

заяви без розгляду, повторної неявки позивача та укладення мирової угоди,

оскільки, по-перше, примирення – категорія не правова, а фактична; по-друге,

процедура примирення спрямована не лише на ліквідацію спору, але й на

відновлення особистих відносин подружжя; по-третє, у випадку примирення

подружжя суд не перевіряє причин, які спонукали подружжя примиритися, і

нарешті у випадку примирення має бути чітке волевиявлення не лише однієї

сторони (позивача), а чоловіка та дружини (позивача і відповідача) на завершення

розгляду справи без ухвалення рішення по суті справи, це має бути їхня спільна

заява, оформлена у вигляді однієї спільноїзаяви абожу вигляді окремих заяв, але з

однією процесуальною метою – припинити розгляд справи у зв’язку із їхнім

примиренням.  Про необхідність закріплення в процесуальному законодавстві додаткової

підстави закриття провадження у справах про розірвання шлюбу у зв’язку із

примиренням подружжя науковці наголошували уже давно. Так, Н.М. Кострова

зазначала, що саме “специфічність закінчення судового розгляду в наслідок

примирення сторін у сімейних справах і його значення для укріплення сім’ї

вимагає встановлення у процесуальному законодавстві додаткової підстави

закриття провадження у справах про розірвання шлюбу” [7, с. 97]. Схожий погляд

висловлювали і такі вчені, як В.І. Корнілов [4, с. 48], Я.Ф. Фархтдінов [15, с. 135],

Л.Г. Шличкіна [18, с. 121] та ін.

Ми вважаємо за доцільне погодитись із тими вченими, котрі обстоюють

позицію, що специфічність звершення розгляду справ про розірвання шлюбу у

зв’язку із примиренням подружжя вимагає законодавчого закріплення її як

самостійної підстави закриття провадження у справі. Адже, як ми зазначали вище,  не можна ототожнювати примирення подружжя із такими процесуальними діями,

як відмова від позову, подання заяви про залишення заяви без розгляду чи неявкою

позивача на судове засідання, оскільки жодне з них не розкриває повною мірою

особливостей примирення подружжя як підстави завершення розгляду справи.

Вищенаведені міркування підтверджують необхідність вдосконалення

процесуального законодавства і доповнення його відповідними положеннями, які б

врегульовували дії суду в разі примирення подружжя у справах про розірванні

шлюбу. Тому пропонуємо ч. 1 ст. 205 ЦПК України доповнити пунктом 5 такого

змісту: “якщо у справах про розірвання шлюбу подружжя примирилося”.

У такому разі це дасть змогу судді провести належну правову кваліфікацію дій

сторін, відобразити увесь спектр особливостей цієї підстави і завершити розгляд

справи ухвалою про закриття провадження у справі у зв’язку із примиренням

подружжя. Звичайно, у випадку, коли сторони по спливу одного року не змогли

відновити нормальних взаємовідносин або знову припинили їх, то закриття

провадження за даною підставою не може перешкоджати зверненню із вимогою

про розлучення між тими самими сторонами, адже вони будуть звертатися уже із

новим позовом, котрий базується на інших, нових обставинах.

У контексті аналізу питання закінчення розгляду справ про розірвання шлюбу

без ухвалення рішення слід зупинитися і на вирішенні ще однієї дилеми, а саме –

як має суд вирішувати питання щодо вимоги про розірвання шлюбу під час

вагітності дружини або протягом одного року після народження дитини.

Згідно з ч. 2 ст. 110 СК України позов про розірвання шлюбу не може бути

пред’явлено впродовж вагітності дружини та впродовж одного року після

народження дитини, окрім випадків, коли один із подружжя вчинив

протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину щодо другого з подружжя

або дитини. Зазначене обмеження стосується і чоловіка, і дружини, у тім числі

випадки, коли дитина народилася мертвою або померла до досягнення нею

одного року [10, с. 7]. Відповідно до п. 5 ч. 3 ст. 121 ЦПК України, якщо судом до постановлення

ухвали про відкриття провадження у справі буде встановлено, що заява про

розірвання шлюбу подана під час вагітності дружини або до досягнення дитиною

одного року без дотримання вимог, встановлених СК України, то таку заяву суд

зобов’язаний повернути заявнику. Повернення позовної заяви не перешкоджає

повторному зверненню із заявою до суду, якщо стануть не актуальними, що стали

підставою для повернення заяви (п. 5 ч. 3 ст. 121 ЦПК України).

Алещо тоді, якщо такі обставини суд з’ясовує вже після відкриття провадження у

справі? Більшість вчених-процесуалістів зазначають, що вимога про розірванняшлюбу

під час вагітності дружини або протягом одного року після народження дитини, крім

випадків, передбачених законом, не підлягає правовому захисту, а отже і не підлягає

розгляду в порядку цивільного судочинства [6, 63–64; 8, с. 570; 17, с. 446]. А тому у

випадку, коли судом під час розгляду справи про розірвання шлюбу буде встановлено,

що дружина вагітна, чи що на момент розгляду справи не минуло одного року після

народження дитини, суд зобов’язаний закрити провадження у справі на підставі,

передбаченій п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПКУкраїни.

Інша ж група науковців обстоює зовсім іншу позицію, Зокрема, такі вчені, як

О. М. Куренкова, Я. Ф. Фархтдинов, зазначають, що ця обставина за своєю

природою має бути окремою, самостійною підставою для залишення заяви без

розгляду, оскільки, по-перше, вона є такою, що із часом може бути усунена

[15, с. 135], а по-друге, для неї характерні правові наслідки залишення заяви без розгляду [9, с. 57–59]. А тому вони пропонують цю обставину закріпити у

законодавстві окремою підставою для залишення заяви без розгляду.

Зазначимо, що в законодавстві низки країн саме так і врегульована ця ситуація.

Так, відповідно до пункту h ст. 267 ЦПК Молдавії від 30.05.2003 року підставою

залишення заяви без розгляду є подання чоловіком позову про розірвання шлюбу без

згоди дружини під час вагітності або протягом одного року після народження дитини,

якщо заяву не було повернуто позивачу судом. Хоча в ЦПК Молдавії окремою

підставою закриття провадження у справізакріплена така обставина, як неможливість

розгляду справи в порядку цивільного судочинства (п. а ст. 265 ЦПКМолдавії) [1].

ВСУ у своїй постанові зазначає, що, встановивши зазначені обставини, суддя

відмовляє у відкритті провадження у справі за заявою про розірвання шлюбу, а

якщо воно було відкрито, – припиняє провадження у справі. Ухвали такого роду не

є перепоною для повторного звернення до суду з тих самих підстав у зв’язку зі

зміною обставин, згаданих у вказаній нормі [10, с. 7].

Така позиція ВСУ викликає здивування. По-перше, щодо того, що у випадку

встановлення таких обставин судом до відкриття провадження суддя відмовляє у

цій процедурі. Відповідно до прямої вказівки п. 5 ч. 3 ст. 121 ЦПК України суд

зобов’язаний повернути таку заяву заявникові, а не відмовити у відкритті

провадження. Ми не стверджуємо, що позиція Пленуму ВСУ є неправильною.

Просто у цій ситуації простежується тенденція до правотворчості таким суб’єктом,

як Пленум ВСУ, що є недопустимо. По-друге, як розуміти таке положення, як

“припиняє провадження у справі”. Адже законодавець у формулюванні норм ЦПК

України не використовує такого правового терміна, як припинення провадження у

справі. З іншого боку, можна стверджувати, що у широкому значенні суд може

припинити провадження у справі як у формі закриття такого провадження, так і у

формізалишення заяви без розгляду.

Така невизначеність у правовому регулюванні даної ситуації призводить на

практиці до того, що суди подеколи під час вирішення справ просто змішують різні

інститути цивільного процесу.  Так, наприклад, під час розгляду Шаргородським районним судом Вінницької

області справи про розірвання шлюбу за заявою чоловіка суду стало відомо про

вагітність дружини-відповідачки по справі (в судовому засіданні відповідачка

надала суду довідку з КП Шаргородської ЦРЛ з зазначеною схемою УЗД, яка

свідчить про вагітність відповідачки). Керуючись п. 5 ч. 3 ст. 121 ЦПК України і на

підставі ч. 2 ст. 110 СК України, суд ухвалив позовну заяву про розірвання шлюбу

повернути позивачеві [14].

Або, наприклад, Мостиський районний суд Львівської області своєю ухвалою

залишив без розгляду справу про розірвання шлюбу за позовом Я. Т. А. до Я. В. С

тому, що під час розгляду справи на адресу суду надійшла довідка, згідно з якою

Я. Т. А. була вагітною. Суд вирішив, що є підстави для залишення заяви без

розгляду на підставі п. 8 ч. 1 ст. 207 ЦПК України, оскільки така заява подана без

дотриманням вимог, передбаченихСК України [13].

І все ж таки подання заяви про розірвання шлюбу під час вагітності дружини або

до досягнення дитиною одного року без дотримання вимог, встановленихСК України,

– це підстава для закриттяпровадження у справі чи залишення заяви без розгляду?

На нашу думку, вирішуючи це запитання слід виходити із таких положень; по-

перше, слід враховувати, що у науковій літературі є таке поняття, як “спеціальна

передумова права на пред’явлення позову про розірвання шлюбу”

[3, с. 31; 6, с. 62; 7, с. 90–91], суть якої полягає в тому, що під час вагітності дружини, а також протягом одного року після народження дитини ні дружина, ні

чоловік не можуть звертатися до суду із вимогою про розірвання шлюбу.

По-друге, як слушно зазначає Н.М. Кострова, навряд чи можна погодитись із

думкою тих науковців, котрі вважають, що ця обставина є умовою реалізації права

на пред’явлення позовної заяви, а не передумовою, оскільки в майбутньому ця

перешкода усувається. До умов реалізації права на звернення до суду належать

обставини, котрі визначають належне здійснення права, а не саму наявність

суб’єктивного права на звернення до суду за судовим захистом [6, с. 62–63].

Передумовами права на пред’явлення позову слугують юридичні факти, з якими у

законі пов’язується можливість порушення цивільної справи [7, с. 90].

Як відомо, відсутність передумов права на пред’явлення позову та порушення

умов звернення до суду тягнуть за собою різні правові наслідки. У випадку

відсутності передумов права на пред’явлення позову застосовуються норми

інститутів відмови у відкритті провадження у справі (якщо такі обставини були

встановлені до відкриття провадження у справі) або закриття провадження у справі

(якщо вони були встановлені вже після постановлення ухвали про відкриття

провадження у справі). Порушення ж умов звернення до суду тягне або залишення

заяви без руху, або повернення заяви, або ж залишення її без розгляду (знову ж

таки залежно від того, на якій стадії ці обставини були встановлені судом).

А тому, враховуючи все вищезазначене, можна зробити такі висновки. По-

перше, якщо подана заява про розірвання шлюбу під час вагітності дружини або до

досягнення дитиною одного року без дотримання вимог, встановлених СК

України, то суд зобов’язаний відмовити у відкритті провадження у справі, а не

повернути заяву позивачу. Окрім цього, нам видається, що недоцільно

виокремлювати цю обставину як окрему підставу відмови у відкритті провадження

у справі, оскільки вона охоплюється змістом підстави, яка передбачена п. 1 ч. 2

ст. 122 ЦПК України. Це пов’язано з тим, що така вимога самим законодавцем

визнається не правовою, а отже і не може розглядатися в судах у порядку

цивільного судочинства. Коли ж такі обставини будуть визначені судом вже після

відкриття провадження у справі, то суд зобов’язаний закрити провадження в справі

у зв’язку з тим, що така вимога не підлягає розгляду в суді у порядку цивільного

судочинства (п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України). Зважаючи на вищезазначене, вважаємо за доцільне вилучити п. 5 ч. 3 ст. 121

ЦПК України з переліку підстав повернення заяви заявнику, а ч. 2 п. 9 постанови

Пленуму ВСУ викласти у такій редакції: “встановивши зазначені обставини, суддя

відмовляє у відкритті провадження у справі за заявою про розірвання шлюбу на

підставі п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК України, а якщо воно було відкрито, — закриває

провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України. Ухвали такого роду

не є перепоною для повторного звернення до суду з тих самих підстав у зв’язку зі

зміною обставин, згаданих у вказаній нормі”.

Викладене свідчить, що справи про розірвання шлюбу можуть завершуватись

без ухвалення рішення по суті справи у формі закриття провадження у справі чи

залишення заяви без розгляду з тих самих підстав, що й інші справи, котрі

розглядаються в порядку цивільного судочинства. Проте особливості справ про

розірвання шлюбу, що пов’язані з виникненням із шлюбно-сімейних відносин,

зумовлюють і низку особливостей у разі застосування норм інститутів закриття

провадження у справі чи залишення заяви без розгляду. Це, зокрема, виявляється у

неможливості закриття провадження у справах про розірвання шлюбу у зв’язку із

укладенням мирової угоди, у необхідності доповнення переліку підстав закриття

провадження у справі самостійною підставою, а саме у зв’язку із примиренням подружжя, яка б відображала специфіку справ цієї категорії; у можливості

повторного звернення із вимогою розірвання шлюбу тощо.

Зазначимо, що законодавча регламентація форм закінчення розгляду справ про

розірвання шлюбу без ухвалення рішення ще не достатньо досконала, а це,

відповідно, зумовлює на практиці виникнення багатьох проблем, пов’язаних з

недостатньою розробленістю особливостей застосування норм інститутів закриття

провадження у справі чи залишення заяви без розгляду у цій категорії справ та

відсутністю одноманітності в тлумаченні підстав для закінчення розгляду справ

про розірвання шлюбу без ухвалення рішення. З метою вироблення єдиної

концепції застосування норм цих інститутів у справах про розірвання шлюбу нові

теоретичні дослідження в цьому напрямі мають бути спрямовані на вироблення

пропозицій з удосконалення цивільного процесуального законодавства.

––––––––––––––––––––

1. Гражданско-процессуальный кодекс Республики Молдова от 30.05.2003 //

Официальный вестник Республики Молдова. – 2003. – № 111–115. – Ст. 451 //

http://www.google.com.md

2. Гукасян Р.Е. Проблема интереса в советском гражданском процессуальном праве. –

Саратов: Приволж. кн. изд-во, 1970. 190 с.

3. Иванова С.А. Особенности судебного рассмотрения дел о расторжении брака. – М.:

Изд-во Моск. ун-та, 1984. 84 с.

4. Корнилов В.И. Процессуальные особенности рассмотрения дел о расторжении брака:

Учеб. пособие. – М.: ВЮЗИ, 1984. 69 с.

5. Кострова Н.М. Особенности окончания рассмотрения гражданских семейных дел без

вынесения решения // Советская юстиция. – 1984. – № 8. – С. 14–15.

6. Кострова Н.М. Судопроизводство по семейным делам: Учеб. пособие. – Махачкала:

Издательство Дагестанского государственного университета имени В.И.Ленина, 1978.

124 с 7. Кострова Н.М. Теория и практика взаимодействия гражданского процессуального и

семейного права. – Издательство Ростовского университета, 1988. 144 с.

8. Кравчук В.М., Угриновська О. І. Науково-практичний коментар Цивільного

процесуального кодексу України. – К. : Істина, 2006 р. 944 с.

9. Куренкова О.Н. Теоретические и практические аспекты прекращения производства по

гражданским делам в судах общей юрисдикции: дис.... канд. юрид. наук: 12.00.15 /

Куренкова Ольга Николаевна. – Саратов, 2006. 183 c.

10. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 “Про

практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб,

розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя” //

Відомості Верховного Суду України. – 2008. – № 1 (89). – С. 5–11.

11. Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар. – 2-ге вид.,

перероб. і доп. – К. : Видавничий дім “Ін Юре”, 2006. – 568 с.

12. Сімейний кодекс України від 10.01.2002 р. // Відомості Верховної Ради України. –

2002. – №. 21–22. – Ст. 135.

13. Ухвала Мостиського районного судуЛьвівської області у справі № 2–304/2008 // Архів

Мостиського районного судуЛьвівської областіза 2008 рік.

14. Ухвала Шаргородського районного судуВінницької області у справі Справа 1 -97/2009

р. // http://www.reyestr.court.gov.ua

15. Фархтдинов Я.Ф. Судебное рассмотрение дел о расторжении брака (некоторые

вопросы теории и практики). – Казань: Изд-во Казан. у-та., 1978.– 144 с.

16. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. // відомості Верховної Ради

України. – 2004. – № 40–41. – Ст. 492 17. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / С.С. Бичкова,

Ю.В. Білоусов, В.І. Білоусов та ін.; За заг. ред. С.С. Бичкової. – К.: Атака, 2008. 840 с.

18. Шлычкина Л. Г. Специфика возбуждения бракоразводного процесса // Российский

юридическийжурнал. – 2006. – № 3. – С. 119–122.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук