Головна

ІМПЕРАТИВІЗАЦІЯ ПАРЛАМЕНТСЬКОГО МАНДАТУ В УКРАЇНІ ТА ІНШИХ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ДЕРЖАВАХ (ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ) І. Панкевич


ІМПЕРАТИВІЗАЦІЯ ПАРЛАМЕНТСЬКОГО МАНДАТУ

В УКРАЇНІ ТА ІНШИХ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ДЕРЖАВАХ

(ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ)

І. Панкевич

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

Досліджена проблема імперативізації парламентського мандату в Україні та її

відповідності європейським стандартам. На підставі проведеного аналізу автор робить

висновок, що на сьогодні в пострадянських державах має місце, у певному сенсі,

відродження існуючого в радянські часи імперативного мандату. Проте в Україні депутат,

котрий не виправдав довіри виборців, надалі має шанси бути включеним до

загальнодержавного виборчого списку політичної партії чи виборчого блоку на дальших

місцях та отже знову стати народним депутатом України.

Ідея імперативного мандату належить до часів буржуазних революцій. Саме

буржуазія використовувала конструкцію імперативного мандату в боротьбі проти

свавілля королівської влади. Наприклад, у Франції в XVIII ст. депутати

Генеральних Штатів отримували обов’язкові до виконання накази та інструкції, які

давали їм змогу виконувати лише інформаційну роль. Після закінчення сесії

Генеральних Штатів депутат був зобов’язаний звітуватися перед виборцями щодо

виконання їхніх наказів. У випадку ж невиконання цих наказів його відкликали1

.

Як пише М. Крук-Ярош, інструкції мали обов’язковий характер, їх не можна було

порушувати і вони чітко окреслювали, депутат повинен діяти та голосувати, навіть

якщо це суперечить його власним поглядам [1]. У XIX ст. інститут відкликання

p>

депутатів існував у конституціях деяких кантонів Швейцарії. На початку XX ст.

відкликання передбачалося у конституціях деяких штатів у США (Орегон,

Колорадо, Невада, Мічиган, Канзас), a у 1920 – 1978 роках – додатково також у

шести інших штатах (Північна Дакота, Вісконсин, Айдахо, Аляска, Монтана,

Джорджія). На сьогодні інститут відкликання існує у 36-ти штатах США на

окружному та муніципальному рівнях [2].

Імперативний мандат, за прикладом Паризької Комуни 1871 р., широко

застосовувався в СРСР та у так званих країнах “народної демократії”, тобто у

державах колишнього соціалістичного блоку, оскільки відповідав концепції

організації у них органів представницької влади. Однією з основних рис цього

устрою було поєднання роботи в органах державної влади з виробничою

діяльністю. Депутати були тісно пов’язані зі своїм постійним місцем праці, зі

своїми виборцями та могли відкликатися останніми у разі невиконання їхніх

наказів. Вперше у соціалістичних державах імперативний мандат був

запроваджений в Росії у листопаді 1917 р. (після Жовтневої революції), а Декрет

Всеросійського Центрального виборчого комітету про право відкликання депутатів

[3] фактично сприйняв практику Великої французької революції та Паризької

Комуни. Згодом імперативний мандат було впроваджено у конституціях більшості

1

Генеральні Штати як зібрання, яке представляло інтереси трьох станів: дворян, духівництва та так званого третього

стану (тобторештисуспільства) спочатку існувалияк дорадчий органкороляЛюдовика XVI, згодомреформувалися у

НаціональніЗбори (Assemblée Nationale), апотімуКонституанту, виконуючизавданняопрацюванняновоїконституції.

соціалістичних країн (у Радянському Союзі – починаючи з Конституції 1936 р.

2

).

30 жовтня 1959 р. прийнято Закон СРСР “Про процедуру відкликання депутата

Верховної Ради СРСР”[4], a 26 листопада 1959 р. – Закон Української РСР “Про

процедуру відкликання депутата Верховної Ради Української РСР” [5].

Імперативний мандат було закріплено як конституційний принцип у

Конституції Союзу РСР 1977 р. та Конституції Української РСР 1978 р.. Стаття 107

Конституції СРСР 1977 р. встановлювала, що “депутат, який не виправдав довір’я

виборців, може бути у будь-який час відкликаний за рішенням більшості виборців

у встановленому законом порядку [6]. Відповідно до Конституції СРСР з 1977 р.

ст. 96 Конституції Української Радянської Соціалістичної Республіки з 1978 р.

дослівно повторювала вищезгаданий принцип демократичного централізму [7].

Нині можливість відкликання депутатів закріплена в основних законах

небагатьох соціалістичних країн: Китайської Народної Республіки, Соціалістичної

Республіки В’єтнам, Північної Кореї, Куби, а такождеяких країн, що розвиваються

(Індії, Нігерії, Вануату). Наприклад у новій Конституції Корейської Народно-

Демократичної Республіки від 27 грудня 1972 р. (зі змінами від 9 квітня 1992 р.)

знаходимо концепцію імперативного мандату у ст. 7 Конституції, яка встановлює,

що “виборці можуть у будь-який момент відкликати обраного депутата, якщо він

втратить їхню довіру” [8]. Цей же принцип був закріплений у попередній

Конституції цієї держави від 17 липня 1948 р. [9].

Для повної характеристики проблеми імперативного мандату зазначимо, що у

час панування соціалістичної ідеології інститут імперативного мандату

критикували навіть деякі представники радянської правової науки. Наприклад,

О. Безуглов вважав, що є багато доказів неефективності застосування

імперативного мандату:

1) виборці, знаючи проблеми, у вирішенні яких мають брати участь їхні

представники, не завжди можуть формулювати власний погляд;

2) даючи депутатові наказ, виборці можуть не мати знань щодо об’єктивно

наявних процесів формування громадської думки; 3) науковці, які підтримують концепцію імперативного мандату, акцентують

лише на зв’язку, котрий існує між виборцями та депутатами. Однак крім нього

існує інший, не менш міцний зв’язок між депутатом та представницьким органом,

до складу якого цього депутата обрано [10].

У вітчизняній юридичній літературі і раніше не було однозначного підходу до

розуміння змісту імперативного мандату. Деякі науковці вважали імперативний

мандат обов’язком реалізації депутатом даного виборцями наказу [11]. Інші ж

поєднували у цьому понятті такі два елементи: відповідальність депутата за свою

діяльність перед виборцями та право відкликання депутата виборцями, якщо він не

виконує їхньої волі [12].

Поширеним є також розуміння імперативного мандату як концепції, яка

складається з трьох елементів: наказів виборців, звітування депутатів перед

виборцями, права виборців достроково відкликати депутата [13]. Змістом

імперативного мандату є наказ виконання депутатами волі виборців. Наявність

наказу визначає головний напрям і зміст діяльності депутата в органі представницької влади та у виборчому окрузі. Звіт депутата перед виборцями та

можливість його відкликання є засобами контролю виконання імперативного

мандата. Депутат може бути відкликаний також у випадку, коли не підтримує

зв’язку зі своїми виборцями, неефективно захищає їхні інтереси, зробить

аморальний вчинок, або вчинок, який є негідним статусу депутата. Треба, однак,

зазначити, що у часи застосування мажоритарної, а згодом й змішаної виборчої

систем в суверенній Україні не було жодного випадку відкликання виборцями

народного депутата до закінчення строку повноважень.

У нинішніх демократичних країнах імперативний мандат функціонує в деяких

федеральних державах на рівні місцевого самоврядування (США, Японія), де

слугує прояомв безпосередньої демократії. Наприклад у США законодавство

окремих штатів передбачає підстави відкликання депутата за вчинення злочину чи

за зловживання владою [14]. Процедура реалізації відкликання депутатів у США є

дуже складною, оскільки передбачає дотримання вищих ніж під час виборів вимог.

Наприклад, Конституція штату Каліфорнія перебачає, що для відкликання

сенаторів чи членів Палати Представників потрібно зібрати не менше 20% підписів

виборців від кількості осіб, які голосували за цього кандидата на виборах [15].

В Україні імперативний мандат на сьогодні передбачений для депутатів органів

місцевого самоврядування. Ст. 2 ЗаконуУкраїни “Простатус депутатівмісцевих рад” від

11 липня 2002 р. встановлює, що депутат місцевої ради, як представник інтересів

територіальної громади, виборців свого виборчого округу, зобов’язаний виражати та

захищати інтереси відповідної територіальної громади та її частини – виборців свого

виборчого округу, виконуючи їхні накази в межах власних повноважень, передбачених

законом, брати активну участь у реалізації завдань місцевого самоврядування. При

цьому ст. 10 вказаного закону визначає, що “депутат місцевої ради, до якого виборці

втратилидовіру, може бути відкликаниму будь-який час, увідповідності до визначеного

законом порядку, а ст. 37 передбачає цілу низку підстав відкликання депутата:

порушення вимог Конституції та законів України; відсутність протягом року на більш

ніж половині пленарних засідань чи засідань комісії ради, невиконання без поважних

причин рішень та розпоряджень ради та її органів; невідповідність діяльності депутата

місцевої ради основним принципам його виборчої програми, використання депутатськогомандату у власних інтересах; систематичне порушення нормдепутатської

етики. Виборці мають право вимагати відкликання депутата місцевої ради також на

інших підставах, які вважають істотними [16]. Ст. 2 Закону України “Про виборu

депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських,

селищних, міських голів” від 6 квітня 2004 р. передбачає, що вибори депутатів сільських

та селищних рад відбуваються за мажоритарною виборчою системою відносної

більшості в одномандатних виборчих округах, на які поділяється вся територія

відповідного села чи селища [17]. Натомість депутатів міських, районних та обласних

рад, а також Верховної Ради Автономної Республіки Крим обирають за виборчими

списками політичних партій, блоків політичних партій за пропорційною виборчою

системою в багатомандатному виборчому окрузі, межі якого збігаються з межами

відповідної ради [18]. Тому депутат місцевої ради є відповідальним не тільки перед

своїми виборцями, але також і перед політичною партією, у виборчому списку якої він

знаходиться, будучифактично “поміжмолотоміковадлом”.

Вільний парламентарний депутатський мандат закріплений у конституційній

доктрині і практиці більшості європейських держав, не є тут винятком й Україна.

Ст. 79 Конституції України від 28 червня 1996 р., в якій йдеться мова про присягу

народного депутата України, передбачає, що “депутат усіма своїми діями захищає суверенітет та незалежність України, діє на благо Вітчизни та українського народу,

виконує свої обов’язки в інтересах усіх співгромадян” [19]. Незважаючи на цю

статтю нині чинної Конституції України, яка, здавалось би, гарантує народному

депутатові України свободу під час голосування та виконання своїх депутатських

обов’язків, після парламентських виборів 2006 р. постала загроза її суттєвої

реформації. Йдеться про зміни та доповнення до Конституції України, внесені до

неї Законом України № 2222–15 від 8 грудня 2004 р. [20]. Частина норм цього

закону вступила в силу з 1 січня 2006 р., решта отримала статус конституційних

норм після парламентських виборів у березні 2006 р.

Після закінчення парламентської виборчої кампанії 2006 р. та скликання першого

пленарного засідання Верховної Ради України V скликання істотно зменшився обсяг

повноважень Президента України та відповідно збільшився у Верховної Ради та

Кабінету Міністрів України. Ключову роль у політичномужитті країни тепер відіграє

парламент. Для стабілізації діяльності законодавчого органу влади автори політичної

реформи вирішили також впровадити механізм імперативного мандату

3

. Зміст

пропонованих змін до конституційного законодавства полягає у такому. До цього часу

усі українські парламентарі (незалежно від того, чи вони були обрані в одномандатних

округах, чи за виборчими списками політичних партій та блоків) мали право

“вступити” до будь-якої фракції у Верховній Раді України. Депутат міг необмежену

кількість разів змінювати фракцію. Очевидно, що це не сприяло покращенню

ефективності діяльності парламенту.

Першим кроком на шляху до реальної, а не ситуативної структуризації

парламенту став перехід у 2006 р. до пропорційної виборчої системи, що

відповідає європейській практиці. Проте другий крок українського законодавця не

сприяє демократизації діяльності парламенту. Нова редакція Конституції України

впроваджує закріплений у ст. 81 Основного закону принцип, відповідно до якого

кожен народний депутат України, обраний за виборчим списком відповідної

політичної сили, зобов’язаний увійти до сформованої цією політичною силою

фракції у Верховній Раді України. Якщо ж депутат відмовляється це зробити або ж

захоче вийти із фракції, його буде позбавлено депутатського мандата [21]. Отже

нова система формування парламентських фракцій дає змогу більшості диктувати

свою волю для меншості уфракції. Впровадження механізму імперативного мандата зіштовхнулося з гострою

критикою з боку Венеціанської Комісії, котра застерігала, що це є порушенням

принципу того, що депутат є представником усього народу, висловлює його

інтереси. Наслідком впровадження ж імперативного мандату є те, що депутати

пильнують інтереси власної політичної партії4

.  3

Хочцейзаконпрямоневстановлював імперативногомандата.

4

Комісія у своєму висновку від 10–11 червня 2005 р. застерігала, що встановлення уКонституції Україниможливості

позбавлення парламентарногомандату рішеннямкерівного органу політичної партії, дофракції якої уВерховній Раді

України належить депутат, надає політичнимпартіямможливість перегляду наслідків виборів, результатомчогоможе

стати послаблення українського парламенту. Парламентарій буде змушений голосувати не відповідно до власних

переконань, а для того, щоб зберегти власне членство у парламенті. „Прив’язка” депутатськогомандату до членства у

парламентській фракції не відповідає іншим конституційним принципам. Члени парламенту представляють інтереси

народу, а не політичної партії. Тому Комісія наполегливо рекомендувала усунути з Конституції України пункт 6

частини другої ст. 81 та частину 6 ст. 81. Натомість треба гарантувати вільний та незалежний депутатський мандат

(див. детальніше Висновок Європейської комісії за демократію і право, (Венеціанська Комісія з приводу прийнятих

08.12.2004 року змін до Конституції України. Прийнято Комісією на її 63-му пленарному засіданні (Венеція, 10–11

червня 2005 р.), http://www.parlament.org.ua/index.php?action=news&ntype=news)

Конституційний Суд України своїм рішенням від 12 жовтня 2005 р. не

заперечив можливості впровадження імперативного мандата [22], одночасно

зазначивши, що будь-якізміни конституційного ладу потребують затвердження на

всеукраїнському референдумі, оскільки “право визначати та змінювати

конституційний лад в Україні належить народу і його не може узурпувати держава,

її органи чи посадові особи” [23].

Також зазначимо, що проект зазначених змін до Конституції передбачав як

підстави позбавлення депутатського мандату не лише зміну парламентської

фракції, але й виключення з фракції у разі порушення народним депутатом України

дисципліни голосування [24]. Вочевидь, автори пропозицій змін до конституції

використовували чехословацький досвід. Чехословацький закон від 26 лютого

1920 р. визначав можливість позбавлення депутатського мандату депутата,

обраного за виборчим списком політичної партії, який порушував дисципліну

голосування: голосував не так, як рекомендували партійні лідери, а відповідно до

власних переконань [25].

Сучасна європейська практика не передбачає юридичної відповідальності за

зміну парламентарем своєї належності до парламентської фракції. Може йтися

лише про морально-політичну відповідальність, що, до речі, підтверджується

рішеннями конституційних судів європейських країн [26]. Незважаючи на це, деякі

західноєвропейські конституціоналісти висловлюються за доцільність обмеження

вільного мандата рамками партійної приналежності з огляду на те, що

парламентарів, зазвичай, обирають як представників політичних партій, а не як

індивідуальні кандидати [27].Варто, однак, сподіватися, що український законодавець не скористається

ст. 81 Конституції України, яка передбачає, що народний депутат позбавляється

депутатського мандату “у відповідності до закону за рішенням вищого керівного

органу відповідної політичної партії (виборчого блоку політичних партій)” та

внесе зміни до Законів України “Про статус народного депутата України” та “Про

політичні партії в Україні”. Оскільки на сьогодні немає відповідного

законодавчого механізму, мабуть, завчасно говорити про існування імперативного

мандату в Україні по відношенню до народних депутатів України5

. Засобом

захисту та гарантією прав інших парламентарів – “дисидентів” (“зрадників”)

залишається й ст. 22 Конституції України, яка встановлює, що “при прийнятті

нових законів чи змін до чинних законів недопускається обмеження змісту та

обсягу існуючих прав і свобод” [28].

Низку законодавчих “пасток”, які обмежують свободу голосування

парламентарів, передбачає ст. 82 Закону України “Про вибори народних депутатів

України” від 24 березня 2004 р., який фактично робить менші політичні партії

заручниками доброї волі “старшого” партнера у виборчому блоці у разі заміщення

депутатського місця замість вибулого народного депутата. Відповідно до ст. 82

згаданого закону “у разі закінчення мандату народного депутата України на

перебачених Конституцією та законами України підставах, рішенням Центральної

5

Згадану тезу підтвердило голосування 18 грудня 2007 р. у Верховній Раді України VI скликання з приводу

призначення прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко. Тоді проти кандидатури Юлії Тимошенко проголосував

народний депутатУкраїни від „Нашої України – НародноїСамооборони” ІванПлющ. Відбулося ценезважаючи на те,

що між „Нашою Україною – Народною Самообороною” та Блоком Юлії Тимошенко було укладено договір про

утворення парламентської коаліції, Іван Плющ вважав, що у парламенті VI скликання потрібно утворити так звану

широку коаліцію, участь у якій взяла б також Партія Регіонів (див. 226:0 на користь Юлії Тимошенко // „Високий

Замок”, 18 грудня 2007. № 235 (3641).

Виборчої Комісії вказується на наступного за черговістю кандидату у депутати з

виборчого списку відповідної партії (блоку). Якщо черговість отримання мандату

вичерпана, депутатський мандат залишається незаповненим до часу проведення

чергових чи позачергових парламентських виборів” [29]. У цій ситуації виборчий

блок користається з права “регулювання” черги: партія (блок), яка взяла участь у

поділі депутатських мандатів, може прийняти рішення про вилучення кандидата у

депутати зі свого виборчого списку у будь-який час після дня виборів до реєстрації

цього кандидата як народного депутата України” [30]. Таке рішення приймає

відповідно до статуту партії партійний з’їзд чи міжпартійний з’їзд політичних

партій, які входять до блоку на день виборів, а Центральна Виборча Комісія на

підставі цього рішення виключає депутата з виборчого списку політичної партії чи

виборчого блоку. Фактично у разі потреби керівництво великого виборчого блоку

може скликати з’їзд без жодної участі представників “малої” партії та прийняти

рішення про зміну у виборчому списку на користь “основної” партії цього

виборчого блоку. Це означає, що великі виборчі блоки (наприклад, “Блок Юліїї

Тимошенко” чи “Наша Україна – Народна Самооборона”) зможуть дискримінувати

свої менші “союзні” партії, шантажуючи їх можливістю зміни у виборчому списку

на власну користь.

Зазначимо, що прагнення впровадити імперативний парламентарний мандат є

характерним не лише для України. Аналіз нормКонституції Російської Федерації від

12 грудня 1993 р. дає підстави стверджувати, що на сьогодні у Росії нафедеральному

рівні функціонує модель вільного представницького мандату. Зокрема ст. 3

Конституції РФ визначає, що “народ реалізує вою владу безпосередньо, а також

через органи державної влади та місцевого самоврядування” [31]. Державна влада у

Росії, відповідно до ст. 10 Конституції поділяється на законодавчу, виконавчу та

судову. Представницькимта законодавчиморганомвлади у Росії є Федеральні Збори

(ст. 94 Конституції РФ), однією з палат яких є Державна Дума (ст. 95 Конституції

РФ). Безпосереднім виявом волі народу є референдум та вільні вибори (ст. 3

Основного закону РФ). Вибори до Державної Думи (ст. 96 Конституції РФ), яка

складається з 450 депутатів, також є уособленням волі усього народу, а не окремих

груп виборців. Стаття 1 Федерального Закону “Про статус члена Ради Федерації та

статус депутата Державної Думи Федеральних Зборів Російської Федерації” також

встановлює, що депутат є представником народу [32], а відкликання депутата

виборцями немає у переліку підстав його відкликання до закінчення терміну

повноважень депутата Державної Думи (стаття 4 згаданого закону) [33]. Проте у

травні 2005 р. до Державної Думи РФ було внесено “президентський пакет” 13

проектів законів, які передбачали зміни та доповнення до виборчого законодавства.

Пропонувалося “збільшити відповідальність депутатів перед партією та народом” [34], що фактично означає впровадження імперативного мандата. Хоч як

пояснив тодішній голова ЦентральноїВиборчоїКомісії РФО. Вєшняков, цізмінище

не становлять імперативного мандата, “принаймні у сенсі, в якому ми знаємо це

поняття. Тут йдеться радше про визнання можливості виборців і партій вносити

пропозиції про відкликання парламентарія” [35]. Державна Дума РФ схвалила

запропоновані президентом зміни до чинного законодавства, і з грудня 2007 р. її

депутати стали “невільниками” своїх партій. Крім того, внесені до російського

виборчого законодавства зміни забороняють створювати виборчі блоки [36], а це

усунуло можливість блокування депутатів менших політичних партій, до яких у

Росії належать практично усі “антипрезидентські” партії, окрім хіба що

Комуністичної партії РФ.  Згадувана новелізація українського та російського виборчого законодавства

означає, у певному сенсі, відродження наявного в радянські часи імперативного

мандата [37], лише з тією різницею, що відкликання депутатів відбуватиметься за

волею не виборців, а партійних лідерів.

Проте прагнення до імперативізації виборчого мандата не є тільки

постсоціалістичним синдромом. Так, у вересні 1998 р. за ініціативою

Гуманістичної партії Італії до Римського Трибуналу було внесено підписаний 60

тисячами італійців “Проект народної ініціативи”. Автори проекту вважали, що

члени парламенту та депутати органів місцевого самоврядування позбавлені

почуття відповідальності перед виборцями, а виборці мають право протягом всієї

каденції отримувати регулярну та повну інформацію про діяльність “своїх”

депутатів. Такий діалог може мати форму громадського контролю, стимулятора

для усунення депутатів іззайманих ними посад [38].

У разі реального впровадження парламентарний імперативний мандат

значно обмежить свободу народних депутатів України, роль яких полягатиме

лише в узгодженому з партійним керівництвом “натисканні на кнопку” при

голосуванні. Вільний ж парламентський мандат гарантує депутатові широку

свободу дій, не пов’язаних інструкціями, звітами та можливістю його

відкликання. В умовах вільного мандату депутат отримує багато прав та

привілеїв з рук виборців. Тому у своїй діяльності він має керуватись інтересами

усіх громадян, а також Конституцією та власним сумлінням. Хоча все ж таки

повністю незалежним член парламенту є лише теоретично. Практично

народний депутат завжди є “зв’язаним” інтересами виборців. Йдеться не тільки

про мажоритарну виборчу систему, де за депутата голосують виборці у

виборчому окрузі, але також і про пропорційну. Політична партія, котра

виграла вибори, повинна хоча б частково виконати свою виборчу програму,

інакше у неї немає шансів на підтримку електорату в наступних виборах.

Партія визначає політичну програму та впливає на депутата, обраного за її

виборчим списком. Вона може потребувати від депутата звіту, або ж навіть не

включити його до виборчого списку у наступних виборах. Єдиною санкцією,

яка може бути застосована до члена парламенту за неналежне виконання

парламентського мандата, є його необрання на наступних виборах. Тобто

відповідальність має політичний, а не правовий характер [39].  В Україні ж, незважаючи на імперативізацію депутатського мандата, депутат,

котрий не виправдав довіри виборців, надалі має шанси бути включеним до

загальнодержавного виборчого списку політичної партії чи виборчого блоку на

дальших місцях та знову стати народним депутатом України.

––––––––––––––––––––

1. Kruk M., Koncepcja mandatu przedstawicielskiego w konstytucyjnej doktrynie i praktyce.

Przegląd Sejmowy. 1993, Nr 4, s. 16.

2. Cronin T. E., Direct Democracy. The Politics of Initiative, Referendum, and Recall : Harvard

University Press, Cambridge, Massachusets and London 1989, p. 126–127.

3. Декреты Советской власти, Издательство политической литературы. Москва Том 1,

1957, С. 166–170.

4. Закон СССР “О процедуре отзыва депутата Верховного Совета СРСР”, Ведомости

Верховного Совета СССР, 1959. № 44. ст. 222.

5. Закон Української РСР “Про процедуру відкликання депутата Верховної Ради

Української РСР” // ВідомостіВерховної Ради Української РСР. 1959. № 43. ст. 666.  6. Див. Конституция (Основной Закон) Союза Советских Социалистических Республик,

принята на внеочередной седьмой сессии Верховного Совета СССР девятого созыва 7

октября 1977 года, Москва. 1977.

7. Див. Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної

Республіки, прийнята на позачерговій сьомій сесії Верховної Ради Української РСР

дев’ятого скликання 20 квітня 1978 року, Київ. 1978.

8. Конституция Корейской Народно-Демократической Республики, принята на первой

сессии Верховного Народного Собрания КНДР пятого созыва 27 декабря 1972 года :

Издательство литературы на иностранных языках. Корея, Пхеньян. 1995.

9. Конституция Корейской Народно-Демократической Республики, Издательство

литературы на иностранных языках. Корея, Пхеньян. 1948.

10. Див. Безуглов А. Советский депутат. Государственно-правовой статус. Москва, 1971. с.

14.

11. Див. Большая Советская Энциклопедия. Третье издание. Москва, 1972. Том 10, с. 450;

Парламенты буржуазных стран. Справочник, Москва 1968. с. 239.

12. Див. Конституционные основы народовластия вСССР. Ленинград, 1980. с. 214.

13. Див Коток В. Наказы избирателей в социалистическом государстве. Москва, 1967. с. 6.

14. ]Див. Costitution of the State of New Mexico. Adopted January 21, 1911, Lexis Law

Publishing. 1999, Sec.9 (A) Article X.

15. Конституция Штата Калифорния. Конституции зарубежных стран. Сборник.

Издательство “Юринформ”, Москва, 2001. с. 258–287.

16. Там само.

17. Закон України “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим,

місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”, Відомості Верховної Ради

України. 2004. № 30–31. Ст. 382 (із змінами внесени згідно з Кодексом № 2747-IV від

06.07.2005, Відомості Верховної Ради України, 2005, № 35–36, ст. 446).

18. Там само.

19. Конституція України (іззмінами та доповненнями). Харків 2008.

20. Закон України Про внесення змін до Конституції України // Відомості Верховної Ради

України, 2005. № 2. ст. 44.21. Закон України Про внесення змін до Конституції України // Відомості Верховної Ради

України, 2005. № 2. ст. 44.

22. Вісник Конституційного Суду України. 2005. № 4.

23. Там само.

24. Див. Проект Закону України “Про внесення змін до Конституції України,

http://www.build.gov.ua/new_zp/z_vz_konst.htm

25. Mirkine-Guetzévith B., Les constitutions européennes. T. 1, Paris 1951, р. 39.

26. W. Mantl, Repräsentation und Identität.Demokratie im Konflikt. Ein Beitrag zur modernen

Staatsformenlehre, Vienna 1975, с. 344.

27. Див.? наприклад? Achtenberg, Parlamentsreht, Berlin 1984, s. 222.

28. Конституція України (ззмінами та доповненнями). Харків? 2008.

29. Закон України “Про вибори народних депутатів України” від 24 березня 2004 року.

30. Там cfvj.

31. Конституция Российской Федерации, Собрание законодательства Российской

Федерации, 1996, № 3, ст. 152, № 7, ст. 676; № 24, ст. 2421; 2003, № 30, ст. 3051.

32. Федеральный Закон “О статусе члена Совета Федерации и депутата Государственной

Думы Федерального Собрания Российской Федерации (с изменениями)”, Собрание

законодательства Российской Федерации, 1994, № 2, ст. 74; 1999, № 28, ст. 3466; 2001,26 І. Панкевич

№ 32, ст. 3317; 2002, № 28, ст. 2785; № 30, ст. 3033; 2003, № 27, ст. 2700; 2004, № 17,

ст. 1588; № 35, ст. 3607).

33. Там cfvj.

34. Див. “Новая газета”, 16 травня 2005.

35. Газета “Московские новости”, № 40, 22 жовтня 2004.

36. Газета “Московский комсомолец”, 21 травня 2005.

37. Див. детальніше Богомолов М., Императивный мандат в советском государстве,

Саратов. 1971.

38. Revista Electronica del Movimiento Humanista. Septiembre-Diciembre de 1998. Nr 15. Р.

42–44.

39. Grajewski K., Status prawny posła i senatora : Wydawnictwo Sejmowe, Warsawa. 2002. S.

50.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук