Головна

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН МІЖ АНТИЧНИМИ ДЕРЖАВАМИ СХІДНОГО СЕРЕДЗЕМНОМОР’Я ПІД ЧАС ВІЙСЬКОВИХ КОНФЛІКТІВ Л. Кондратюк


ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН МІЖ АНТИЧНИМИ

ДЕРЖАВАМИ СХІДНОГО СЕРЕДЗЕМНОМОР’Я

ПІД ЧАС ВІЙСЬКОВИХ КОНФЛІКТІВ

Л. Кондратюк

Первомайський політехнічний інститиут

Національного університету кораблебудування імені адмірала Макарова,

вул. Одеська, 107, 55202 Первомайськ, Миколаївська обл., Україна

 

 

 

 

У статті висвітлюються особливості правового регулювання військових конфліктів в

античних державах Східного Середземномор’я. Метою даної статті є комплексний аналіз

міждержавних відносин у періоди війн. Аналізуються окремі норми, які регулювали

відносини між воюючими сторонами та союзниками під час військових конфліктів.

Ключові слова: воєнне право, міжнародні договори, інститут асилії, симахії, епімахії,

глашатай.

Питання війни в античних державах Східного Середземномор’я вже протягом

тривалого часу є об’єктом пильної уваги як вітчизняних, так і зарубіжних вчених-

істориків [1; 2; 3]. Однак спеціальних історико-правових досліджень вказаної

проблеми досі не здійснювалося. Перші грецькі цивілізації славилися

войовничістю і знаннями морської справи, за що в Єгипті ці племена одержали

загальну назву “народи моря” [4, с. 9]. Конфлікти між полюсами в Стародавній

Греції були ендемічними. Це могло забезпечувати торгівлю або ведення

переговорів, що характеризувалося не тільки позитивними, а й негативними

наслідками, які призводили до військових дій [5, с. 337].

Війна для епохи еллінізму мала особливе значення. Сам еллінізм як явище є

породження війни. І саме війна

була засобом легітимізації основних політичних

інститутів еллінізму. Сама поява держав еллінізму на політичній карті була

обумовлена війною. Як відзначає С. Прайс, це базове значення війни виявляється

за двома напрямами: по-перше, вона служила знаряддям легітимізації влади

монархів еллінізму, а по-друге, війна захоплювала тепер величезні ареали

[6, с. 375–376]. Останнє породжувало зацікавленість безліч держав, вільно або

мимовільно включених в конфлікти, в тому щоб дотримуватися більш менш

єдиних правил ведення війни. Це було тим більше необхідно, що держави

еллінізмуфактично весь час свого існування перебували у стані війни.В античний період поступово опрацьовуються норми, які регулювали

міждержавні відносини у періоди війн. Основним джерелом права, яким

керувалися еллінські держави, зокрема й у східносередземноморському регіоні, під

час війни та миру, були загальновідомі норми міжнародного звичаєвого права, які,

не будучи викладені у письмовій формі (νόµοι άγραφοι), все ж поступово досягали

загального визнання. Головним чином на таке підґрунтя спиралося воєнне право,

норм якого, принаймні у більшості випадків, дотримувалися воюючі держави.

Перед початком бойових дій державі-противнику формально оголошувалася війна.

Це оголошення відбувалося через спеціального посланця, який вважався

захищеним “божественним правом” і внаслідок цього недоторканим

[7, с. 22, VII, 9, 2; VII, 136]. Відмінною ознакою, за якою його пізнавали, був

спеціальний жезл. Звичайні посли під час війни не мали недоторканості. Тому в

разі необхідності для них запитували вільний пропуск через “герольда”, якого

відправляли для ведення переговорів дещо раніше. Інколи “сама присутність герольдів свідчила про стан війни, навіть якщо вона ще не булла офіційно

оголошена…” [8, с. 17].

Оголошення війни мало місце, як правило, при завойовницьких воєнних

походах. У разі воєнних репресалій війну не оголошували взагалі або її

оголошення передбачалось актом, який порушила сторона, що проти неї

застосовувались санкції [9, с. 408].

Значного поширення, особливо у період греко-римської античності, набув

інститут асилії: надання недоторканості громадянам іноземної сторони на засадах

взаємності, що встановлювалась через укладання договорів. Так, за договором між

грецькими полісамиЛітосом (колоніяСпарти на о. Крит) та Маллою близько 221 р.

до н.е. передбачалось: “застосування сили (репресій) щодо громадян Літоса на

території Малли забороняється на засадах взаємності” [10, с. 82]. У випадку

порушення домовленості встановлювався штраф у 100 статерів.

У Стародавній Греції поняття нейтралітету оформилось у правовий інститут і

дістало свою концепцію. Державі досить було в односторонньому порядку

проголосити себе нейтральною у війні чи інакше дати знати про свій намір, щоб її

статус стали поважати воюючі сторони [11, с. 220].

В іншому разі укладалися спеціальні договори про дружбу (філії), які являли

собою правову підставу нейтралітету. Подібні договори “на зразок сучасних пактів

про ненапад … усували загрозу війни, але не зобов’язували сторони надавати одна

одній військову допомогу [12, с. 54–56, 249].

Договори про військово–політичні союзи – симахії носили наступаючий

характер по відношенню до третіх держав. Такий союз заключили спартанці від

імені союзників з царем і його сатрапом Тиссаферном проти Афін [13, с. 91]. У

цьому їх відмінність від епімахій, які були оборонними союзами [14, с. 76–77].

Договори про епімахію закріплювалися усною клятвою відповідних посадових осіб

союзних держав. У самому тексті договору часто містився зміст цієї клятви та

інколи включався пункт про поновлення її через певний термін [15, с. 148]. Так, у

договорі між Афінами та Регієм говориться: бути союзу між афінянами і

регійцями, афінянам же принести клятву наступного змісту: “Відношення афінян

до регійців і союзників до всіх буде чесним, нехитрим і простим, і ми будемо

союзниками вірними, справедливими, надійними, необразливими і корисними, і ми

не допомагатимемо ворогам регійців…” [16, с. 249]. Кам’яні колони чи плити, або

бронзові дошки, на яких вирізалися умови договору, виставлялися на агорі у

кожному з союзних міст, та, окрім того, іноді в Дельфах, Олімпії або інших місцях,

що вважалися священними [15, с. 149]. Найвизначнішими з симмахій були Лакедемонська (виникла в VI cт. ) та

Афінська (Делоська, виникла під час греко-перських війн). Держави-союзники, які

входили до Афінської симмахії платили особливий внесок – форос до спільної

казни на Делосі та більшою мірою залежали від Афін. З часом Делоська симмахія

перетворилася на Афінську державу (архе). Відносини між двома симахіями були

ворожими. У другій половині V ст. до н.е. це призвело до Пелопоннеської війни

(431 – 404 рр. до н.е.). В цій війні Афіни зазнали поразки. Делоську симмахію було

знищено [17, с. 49].

У взаємостосунках воюючих сторін брав участь глашатай; саме через нього

сторони (держави) домовлялися про відправку посольств для вирішення взаємних

проблем, зокрема, про укладення миру або про видачу поранених і тіл загиблих.

Він закликав одну із сторін до припинення опору чи до “капітуляції”, або ж,

навпаки, оголошував вимогу припинити військовий напад. Таким чином, κηρυξ встановлював контакти в тих випадках, коли всі інші, в тому числі і дипломатичні

відносини між сторонами, відповідно до норм міжнародного права, неможливі

[18, с. 78].

У епоху еллінізму (III – II ст. до н.е.) міжнародні звичаї стають законами для

всіх еллінів, порушення яких є неможливою дикістю, що викликало презирство з

боку всієї решти держав еллінізму. Правила були такі: не допускати

використовувати у війні отруєної зброї (отруєних стріл або наконечників копій);

зобов'язати повертати полонених за викуп: якщо за полонених пропонується викуп,

то країна, що захопила полонених, зобов'язана їх повернути. Абсолютно

неприпустимо було нападати беззвернення до третейського суду і без оголошення

війни супротивнику [19, с. 50].

Велике значення в правовій практиці військового часу мало укладання різного

роду договорів і угод між воюючими сторонами та союзниками. Так, наприклад,

напис, який знайдено в Афінах, містить текст договору про союз між Афінами і

сіцілійським містом Леонтіни, у якому мовиться, що вони дали клятву такого

змісту: “Ми будемо союзниками…” [16, с. 248].

Інколи у деяких міжнародно-правових договорах союзники зобов’язувалися

після відступу відбитого ворога спільно перенести воєнні дії на його територію та

піддати її спустошенню. Укладення сепаратних угод зіншими державами умовами

договорів заборонялося [15, с. 149].

Як стверджував Г. Бузольт, посилаючись на свідчення нарративних джерел

(Геродота, Фукідіда, Страбона), в архаїчний період перемога у війні інколи, за

взаємною згодою, визначалася не загальною битвою військ держав-супротивників,

а поєдинком певної кількості обраних з обох сторін бійців [20, с. 70]. Але все ж

зазвичай вирішення питання про перемогу відбувалося за результатами битви

гоплітів [7, с. 22, VII, 9, 2]. Переможницею вважалася сторона, яка утримувала

поле бою та споруджувала на ньому присвячений богам трофей (τροπαι̃ον) – знак

перемоги, що являв собою дерев’яний стовп, густо обвішаний захопленою в бою

зброєю. Цей пам’ятник перемоги не повинен був стояти довго, щоб не нагадувати

про конфлікти. Тому його ніколи не виготовляли з тривкого матеріалу – бронзи або

каменю. Якщо результат битви залишався невизначеним, то воюючі сторони

старалися завадити одна одній поставити трофей. Формальним визнанням поразки

вважалося прохання переможених про перемир’я для поховання полеглих в битві

[3, с. 282] Військовополонені вважалися безумовною власністю переможця. Зазвичай

противника, який добровільно склав зброю та просив пощади, залишали живим.

Але інколи взаємне протистояння призводило до того, що полонених жорстоко

вбивали. Полонені, які лишалися живими, утримувалися для одержання викупу від

родичів (зазвичай, дві міни за кожного чоловіка) або продажу в рабство [7, с. 22,

VI, 79, V, 77]. Уся військова здобич ділилася між військом, за винятком десятини

богам та почесної частки для командирів і соратників, що відзначилися у боях

[15, с. 149].

Але більшість воєнних конфліктів закінчувались укладанням міжнародного

договору, що фіксував післявоєнний стан відносин: статус сторін, поділ здобичі,

статус завойованого, переможеного населення і населення переможців та ін.

[10, с. 113–114]. Так, за союзним договором між сусідніми грецькими містами

Кноссом та Тиліссом 450 р. до н.е. встановлювалось положення про розподіл

завойованого майна і територій: “Тиліссійці отримують територію ахарнеанців,

окрім тих частин, що належать місту Кноссосу. І щоб ми удвох разом не захопили у ворога, при розподілі цього тиліссійці отримають одну третину того, що

знаходиться на суходолі, та половину всього, захопленого на морі. А Кноссос

отримає десяту частину всього того, що ми захопимо разом. Найкраща ж частина

здобичі, захопленої нами спільно, буде віддана Дельфійському оракулу та

принесена у жертву Аресу в Кноссосі. Якщо які-небудь інші міста захоплять

здобич у ворога, Кноссос і Тиліссос погоджуються на те, щоб вона їм і належала”

[10, с. 142–143].

Існували екстраординарні святкування у пам'ять військової перемоги.

Головним актом у кожному святкуванні було жертвопринесення, для чого і

служили вівтарі та храми і супутні цьому акту співи, урочисті процесії та ігри.

[21, с. 95].

Якщо місто здавалося переможцеві, то доля його населення залежала від умов

капітуляції (όµολογία). При обговоренні цих умов переможці, як правило,

наполягали на виплаті воєнних витрат, руйнуванні міських стін, видачі військових

кораблів та заручників, передачі земельних ділянок, підданстві або військовій

повинності [20, с. 71]. Тяжкою була участь міст, змушених скласти зброю без будь-

яких умов або захоплених штурмом (δοριάλωτοι). Вони, разом із усіма жителями та

усім майном, ставали цілковитою власністю переможців. Нерідко справа доходила

до того, що усіх чоловіків вбивали, жінок та дітей продавали в рабство та дощенту

руйнували будови. Лише святилища вважалися недоторканими [15, с. 149].

Водночас певні елементи гуманізації війни пізніше почали проявлятись.

Особливо це видно з практики античної Греції, де з воєнних дій вилучались мирні

жителі, поранені, храми, території, що їм належали, і навіть будівлі, що

визнавались витворами мистецтва. Це правило встановлювали оракули, і його

переважно завжди дотримувались всі ворогуючі сторони. Як правило, за звичаєм,

що існував у Стародавній Греції, захоплені військовополонені та цивільне вороже

населення, а також їхнє майно розподіляли так: майно та озброєння ворога

розподілялись між переможцями, військовополонені-греки відпускалися (“позаяк

жоден грек не може бути проданий у рабство” [10, с. 134].); що ж до цивільного

населення, то воно продовжувало жити на захоплених територіях і його

громадянський статус не зазнавав істотних змін. Специфічним інститутом права війни в античній Греції було правило

вилучення певних категорій територій або осіб з воєнних дій. Характерним у

цьому плані є Етолійський декрет царя Пергаму Еумени II, що надавав асилію

Пергамському святилищу (близько 197—160 рр. до н.е.): “Цар Еумена надіслав

посланців до етолійців із проханням визнати територію, на якій знаходиться храм

богині Афіни “Нікефорус”, як святилище, присвячене їй. Етолійці вирішили:...

визнати вищезазначену територію, оголошену Еуменою Пергамським святилищем,

і надати їй статус святилища, котрий має бути визнаний етолійцями та всіма

мешканцями Етолії. Ніхто не може забирати собі цю територію та порушувати її

кордони; але якщо хтось це порушить, то він має бути засуджений перед

асамблеєю, і всі люди зможуть взяти участь у процесі проти нього” [10, с. 83].

На час відомих свят деякі держави вимагали екехейрії (έκεχειρία) – земського

миру, як, наприклад, під час олімпійських ігор [22, с. 150–151]. Цілком ймовірно

припустити проголошення екехейрії під час проведення ольвіополітами

календарно-спортивних ігор на честь Ахілла та Аполлона Дельфінія, на які

з’їжджалися представники багатьох держав античного світу [23, с. 35–36, 45].

У IV в. до н.е. в Греції все частіше стали замість громадянського ополчення

використовувати найману армію. Цьому сприяли не тільки соціально-економічні, але і військові чинники. Найманці були професійними воїнами, що досконало

володіли зброєю. За відповідну платню вони були готові служити скільки завгодно

і кому завгодно. Їх поява – одне з породжень кризи рабовласницького поліса.

Розповсюдження найманства привело до поліпшення зброї ізбільшення військових

витрат, оскільки найманцям потрібно було платити регулярно [24, с. 98].

Велику проблему в період еллінізму представляло правове регулювання

військового найманства. Відносини з найманцями визначалися договорами, що

скріплювалися священними клятвами. Так, угода Еумени I з його найманими

солдатами супроводжувалася такими клятвами і була накреслена на стелах, які

помістили у Пергамському святилищі Афін, у святилищі Асклепія в Мітілені та ще

у двох місцях. Однак, варто зауважити, що значне число найманців складали

варвари, для яких еллінські правові інститути мали вельми умовне значення. Як

відзначає X. Хайнен, третє століття до н.е. було століттям кельтського найманства.

Кельтів як найманців і союзників можна було зустріти в багатьох арміях еллінізму.

Проте кельти не входили в ці армії, а в основному билися своїми власними

замкнутими бандами з характерним для них оснащенням і типовим стилем битви:

вселяли страх своєю безрозсудною хоробрістю, але при цьому відрізнялися

недоліком дисципліни і стійкості [25, с. 425]. Насильно контрольовані загони

найманців досить часто представляли загрозу безпосередньо своїм наймачам.

Ситуація посилювалася тим, що часто було важко провести різницю між

найманством та відвертим бандитизмом або піратством. Я. Габерт, проводячи

аналіз документів, указує на складність визначення конкретної ролі піратів у

формуванні армій еллінізму. Так, якийсь Амайніс може фігурувати в джерелах і як

пірат, і як найманець, і вищий офіцер в армії антигону, і навіть як офіційний

міський радник у Дельфах [26, с. 230–231]. Фактично всі монархи еллінізму при

нагоді активно користувалися послугами піратів, які були навіть краще

організовані, ніж сухопутні бандити, і активно господарювали у Східному

Середземномор'ї [27, с. 100]. Саме остання обставина і привертала монархів, у

більшості своїй постійно випробовуючи недолік військово-морських сил. За

винятком випадків таємних зносин владик з піратами, вся решта варіантів

взаємостосунків, безумовно, повинна була фіксуватися різного роду договорами Отже, якщо аналіз стародавніх воєнних відносин приводив одних дослідників

до висновку про відсутність міжнародного права у той період, то для інших вони

були чи не головним фактором існування ефективного міжнародно-правового

регулювання. За висновком останніх саме навколо воєн зав'язувалися відносини

між державами стародавнього світу [2, с. 245]. Так, на думку Ф. Мартенса, війна

“була могутнім засобом для зближення народів... Крім того, війна була засобом, за

допомогою якого народи знайомились один з одним, після укладення миру

зав'язували мирні відносини і поширювали плоди своєї освіченості в чужих

землях” [28, с. 34]. Війни спричинювали розвиток міжнародних відносин, торгівлі,

міжнародного права (відповідних його інститутів та принципів), адже задоволення

своїх економічних та політичних потреб держави могли найбільш ефективно

забезпечити у двосторонньому порядку.

––––––––––––––––––––

1. Бузольт Г. Очерк государственных и правовых греческих древностей / Пер. с нем. –

Харьков: Тип. А. Дарре, 1890. – 320 с.

2. Гавриленко О.А. Античні держави Північного Причорномор’я: біля витоків

вітчизняного права (кінець VII ст. до н.е. – перша половина VI ст. до н.е.). Монографія.

– Харків: Парус™, 2006. – 352 с. 3. Латышев В.В. Очерк греческих древностей, ч. 1. Государственные и военные

древности. – С.-Петербург. Изд-во “Алетейя”, 1997. – 347 с.

4. Кузнецов С.А. Управление судоходством в Древней Греции: Монография. – Одесса:

Юридическая литература, 2004. – 608 с.

5. Missiou-Ladi, A. Coercive diplomacy in Greek interstate relations // Classical guart. – L.,

1987. – Vol. 37, N 2. – 337 p.

6. Price S. The history of the Hellenistic period // The Oxford history of Greece and the

Hellenistic World. Oxford; New York, 1991. – Р. 364–389.

7. Геродот. История в девяти книгах / Пер. Г.А.Стратановского. – Л.: Наука, 1972. – 600 c.

8. Frey L.S., Frey M.L., The History of Diplomatic lmmunity. Ohio State University Press.

Columbus. 1999. – 727 p.

9. Буткевич О.В. Міжнародне право Стародавнього Світу. – К.: Україна, 2004. – 864 с.

10. Fontes Historiае Juris Gentium. Sourсes Relating to the History of the Law of Nations. Ed.

By W.G.Greve / Vol. 1 (1380 B.C. – 1493). Berlin. New York: Walter de Gruyter, 1995. –

753 р.

11. Bederman D. International Law in Antiquity. – Cambridge: Cambridge University Press.

2001. – 322 p.

12. Bauslaugh R.A. The Concept of Neutrality in Classical Greece. University of California

Press. Berkeley. Los Angeles. Oxford. 1991. – 305 р.

13. Проблемы античной государственности: Межвузовский сборник / Отв. ред. Э.Д.

Фролов; Министерство высшего и среднего специального образования РСФСР.

Ленинградский государственный университет им. А.А. Жданова. –Л.: Ленинградский

университет, 1982. – 196 с.

14. Циммерман М. История международного права с древнейших времен до 1918 года.

Тип. рус. юрид. фак. в Праге. – 382 с.

15. Гавриленко О.А. Основні риси міжнародного права та міжнародно-правові відносини

держав Північнопонтійського регіону античного часу // Право та безпека. – 2006. - №

5’1. – С. 147–151.

16. Хрестоматия по истории древней Греции / Под. ред. Д.П. Каллистова. – М.: Мысль,

1964. – 695 c.

17. Зінченко А. Історія дипломатії: від давнини до початку нового часу. Навчальний

посібник. – Вінниця, Нова книга, 2002. – 564 c.

18. Кащеев В.И. Из истории межгосударственных отношений в эпоху эллинизма: Два

очерка. – М.: Греко-лат. каб. Ю.А. Шичалина, 1997. – 128 с

19. Бокщанин А.Г. История международных отношений и дипломатии в Древнем мире. –

М.: Высшая школа партийных организаторов при ЦК ВКП (б), 1945. – 66 с.

20. Бузольт Г. Очерк государственных и правовых греческих древностей / Пер. с нем. –

Харьков: Тип. А. Дарре, 1890. – 320 с.

21. Блаватский В.Д. Античная цивилизация. – М.: Наука, 1973. – 267 с.

22. Блаватская Т.В. Черты истории государственности Эллады. – СПб.: Алтейя, 2003. – 409

с.

23. Русяева А.С., Русяева М.В. Ольвия Понтийская: Город счастья и печали. – К.:

Издательский дом “Стилос”, 2004. – 228 c.

24. Кадєєв В.І. Історія Стародавньої Греції і Риму: Курс лекцій. – Х.: Колорит, 2006. – 327

c.

25. Heinen H. The Syrian-Egyptian Wars and the New Kingdoms of Asia Minor // CAH. Vol. 7.

1984. – P. 412–445.

26. Gabbert J.J. The Greek heremony of Antigonos II Gonatas (r. 283–239 B.C.). Cincinnati.

1972. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН МІЖ АНТИЧНИМИ ДЕРЖАВАМИ

СХІДНОГО СЕРЕДЗЕМНОМОР’Я ПІД ЧАС ВІЙСЬКОВИХ КОНФЛІКТІВ 97

27. Тарн В.В. Эллинистическая цивилизация. – М.: Изд-во иностр. лит., 1949. – 372 c.

28. Мартенс Ф. Современное международное право цивилизованных народов. Т.1. Изд. 4-

е, дополненное и исправленное. – СПб.: Тип. А. Бенке, 1898. – 434 c.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук