Головна

ДО ПИТАННЯ ІСТОРИКО-ПОЛІТИЧНИХ ПЕРЕДУМОВ СТВОРЕННЯ ПРАВОВОГО ЗБІРНИКА “САКСОНСЬКЕ ЗЕРЦАЛО” Г. Гуменюк


ДО ПИТАННЯ ІСТОРИКО-ПОЛІТИЧНИХ ПЕРЕДУМОВ

СТВОРЕННЯ ПРАВОВОГО ЗБІРНИКА

“САКСОНСЬКЕ ЗЕРЦАЛО”

Г. Гуменюк

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

Матеріал присвячений історико-політичним передумовам укладення правового

збірника “Саксонське зерцало” – першій кодифікації німецького середньовічного права, що

мала велике розповсюдження та вплив на середньовічну та сучасну юридичну практику не

лише в Німеччині, але й в інших країнах Центральної та Східної Європи протягом XIII —

XVII ст. Значну увагу приділено правовій ситуації середньовічної Німеччини.

Ключові слова: середньовічна Німеччина, “Саксонське зерцало”.

Найстарішим доказом існування роду Людини (Homo) в області сучасної

Республіки Німеччина є знайдена під час розкопок в Мауері (Баден) (нім. Mauer

(Baden)) — нижня щелепа людини 600000 – 500000 річної давності [12, s. 57] вона є

типовим екземпляром Гейдельберзької людини (Homo heidelbergensis). Дещо раніші

знахідки походять з області Більцінгслєбен (Bilzingsleben) з роду Гомо штайнгаймезіс

(Homo steinheimensis) [9, s. 98] відомою знахідкою є також шюнінгерзькі дротики

(Schöninger Speere) [13, s. 409–417]. Від гейдельберзької людини з 130000 років почали

походити неандертальці (Homo neanderthalensis) [7, s. 36], тогочасні кліматичні умови

давали змогу їм проживати на території Німеччини аж до 100000 років. Оскільки

територія Німеччини під час останньої фази льодникового періоду перетворилася в

холодні степи (Тундра) та

полярні крижини аж до півночі Нижньої Саксонії, тому

можемо зробити висновок, що під час середини ориньякської епохи (палеоліт) та аждо

середини палеоліту ця територія не була заселеною, сліди людських поселень зникли в

часи після 30000 перед Р.Хр. на досить тривалий період. В часи неоліту завдяки

переселенню сучасних людей (Homo sapiens, кроманьйонської епохи

1

) розвинулося

землеробство, скотарство та утворилися постійні місця проживання. З того періоду

часу є чимало знахідок. Зокрема, в Саксонії-Ангальт був знайдений Небесний диск з

Нерби (Himmelsscheibe von Nebra) [6, s. 289–304], металевий диск з золотими

вставками з Бронзових часів, на якому зображений місяць, сонце та 32 зірки, по суті

перша унікальна знахідка, яка свідчить про те, що ще близько 2000 року до н.е. в

цьому регіоні були уявлення про астрономію, і є першою в світі знахідкою, що

засвідчує найстаріше уявлення про небеса.

В епоху Неоліту та Бронзового віку теперішня область Німеччини була

заселена культурами лінійно-стрічкової та шнурової кераміки, а також культурою

1

Кроманьйонці — узагальнена назва людей, якіжили у пізньому палеоліті і мали сучасний вигляд, вони вважаються

предками європейців. Кроманьйонці є першими відомими представниками Homo sapiens у Європі. Перший кістяк

кроманьйонця було знайдено в 1868 в гротіКро-Маньйон (Cro-Magnon) в департаментіДордонь (Dordogne) уФранції.

Вважається, щовониприйшли на змінунеандертальцямнаСередньомуСході, в Африці, Європі йАзії близько 40 000

років тому і проіснували до 10 000 років тому. Важко вказати точний час та причину зникнення кроманьйонців. Вони

мали сучасні форму кістяка і будову черепа. Відрізнялись від своїх сучасних нащадків тільки дещо більшим об’ємом

мозку (приблизно на 4%) і міцнішою тілобудовою. Займалися полюванням на бізонів і диких коней. Кроманьйонці

створювали наскельні малюнки, гравюри, скульптури, прикраси та музику. Вчені припускають, що кроманьйонці

вступали в контакти з неандертальцями і неодноразово пов’язують з ними причини зникнення неандертальців. На

територіїУкраїникроманьйонціз’явилисяблизько 40 тисячроків тому

дзвоноподібних келихів. Поступово в Бронзовому та Залізному віці на території

Німеччини формуються індоєвропейські мовні народні групи та племена. Потомки

цих племен осіли в Північній Європі та Північній Німеччині в області північної

бронзової культури в стародавні часи (антика) (Від 1200–800 до н.е. по прибл. 600

н.е.) і почали найменуватися германцями.

До інших груп належали:

– індогерманські кельти, проживали на сьогоднішній території південної

Німеччини;

– від германів походив етнос венди (нім. Wenden (lat. Veneti), що в часи антики

був самостійною індогерманською народною групою та проживав на схід від

германців. Після великого переселення народів нові поселення німців

перенесли ці назви на іммігровані (переселені) західнослов’янські племена –

на сході Нижньої Саксонії (Вендланд (Wendland) східніше Гольштайну

(Любек -Liubice/Lübeck), в Бранденбурзі та Мекленбурзі-Форпоммені

(Vineta/Jumme), які зберігали свою незалежність аж до поворотного

“Вендського хрестового походу”

2

(Wendenkreuzzug) XII століття [8, s. 102]

– так званий Північно-західний блок (Nordwestblock), група народностей на

північному заході Європи, яка в І ст. до н.е. розмовляла кельтськими та

германськими індоєвропейськими мовами, а після Р. Хр. була германізована

[10, s. 67].

Під час розширення Римської імперії і пізніше внаслідок переселення

народів, римляни зайняли сучасні території південної та західної Німеччини,

їхні війська окупували території південних та західних германців вздовж річок

Дунай та Рейн аж до V ст. Легіонери були представниками з усіх областей

Римської Імперії, наприклад з Іспанії, Іллірії (північний захід Балканського

півострова), Сирії, Галії, Африки. Під час великого переселення народів деякі

групи народностей залишилися на території сучасної Німеччини, серед них

сармати та гуни Після переселення майже всіх племен германців на схід від Ельби ця територія

була зайнята слов’янами, краї яких стали знову частиною німецької історії завдяки

східній колонізації німецьких переселенців, що тривала протягом XI–XIV ст. , а також

в контексті інтеграції вСвященнуРимську імперію.

Ці люди були предками сучасного німецького народу (з подальшими

іммігрантами), який через переселення народів та утворення імперії франків

говорив давньонімецькою мовою, проте спадщина Римської імперії та

християнська культура наклали свій відбиток шляхом романізації. З цього

доходимо висновку, що доцільно розпочинати вивчення історії германських

племен з античних часів.

Перші згадки про кельтські та германські племена можемо віднайти у працях

грецьких та римських істориків (Юлія Цезаря, Корнелія Тиціана) в дохристиянські

часи. Близько 500 р. до н. е. сучасна південна Німеччина була заселена кельтами, а

сучасна північ Німеччини – германськими племенами. Упродовж століть германці

поширилися на південь, так що в часи народження Христа Дунай став приблизним

2 “Вендський хрестовийпохід” (Der Wendenkreuzzug) від 1147 рокупозначає хрестовийпохід саксонських, датських та

польських князів проти ельбських слов’ян (вендів) в області між річками Ельба, Траве та Одер. Тут йшлося про

приватні оперативні військові дії від Другого хрестового походу. Мотиви хрестоносців були різноманітні, поряд з

ідеалами та релігійними основами йшлося передусім про світські мотиви князів, претензії на владу в прикордонному

регіоні, колонізаторські прагнення у напрямку германія славіка (Germania Slavica) та внутрішньополітичні владні

відносинивімперії, щомалинайвагоміше значення.

розмежувальним кордоном між кельтами та германцями. Через це кельтські назви

місць та водоймищ, а також деякі кельтські запозичені слова потрапили до

німецької лексики.

Починаючи з 58 року до н. е. по 455 рік н. е. області ліворуч від Рейну та на

південь від Дунаю належали Римській імперії, а з близько 80 по 260 рік н.е.

також частина Гессену (Wetterau) та більша частина сьогочасної землі Баден-

Вюртенберг, на південь від Лімесу. Римська область в сучасній Німеччині

поділялася на провінції Верхня Германія (Germania Superior), Нижня Германія

(Germania Inferior) та Реція (Ретія) (Raetia). До римлян відійшли такі міста, як

Трієр, Кельн, Бонн, Вормс та Аугсбург, які належать до найстаріших міст

Німеччини. Римляни впровадили нововведення щодо житлового будівництва та

ремісничого виробництва, елементи цих нововведень мають вплив і сьогодні.

Для збереження кордонів римляни розселили дружні германські племена в

провінціях. Також поселенці з усіх частин Римської імперії3

, особливо з Італії,

осіли на захід від Рейну та на південь від Дунаю. Перша історична згадка про

германців в цілому дійшла до нас з 98 року завдяки римському історику

Корнелію Тациту.

В німецькомовних країнах під впливом національної ідеї починаючи з 19 ст. ,

яка була орієнтована на історію франкського та німецького владарювання епоху

Середньовіччя поділяють на три основні періоди:

1. РаннєСередньовіччя (VI ст. – поч. X ст. ) період Меровінгів та Каролінгів.

2. Високе Середньовіччя (поч. X ст. – прибл. 1250 р.), час Оттонів, Салієрів,

Штауферів.

3. Пізнє Середньовіччя (прибл. 1250 р. – 1500 р.), осінь Середньовіччя, після

провалу класичної імперської ідеї.

Ця ідея трійці відображає зародження, розквіт та падіння середньовічної

культури на території Німеччини. Пропонуємо розглянути ці історичні етапи

детальніше, почавши з РанньогоСередньовіччя (приблизно 395 – 919 рр.).

Після того, як багато германських племен вже починаючи з першого

століття почали поширюватися та переселятися на Північ, про велике

переселення народів можна говорити починаючи з 375 року, після вторгнення

гунів, які в V ст. зазнали розквіту, а в VI ст. – краху, що призвело в 476 р. до

краху Західного Риму. В той час багато германських племен переселялися до

Західної, Східної та Південної Європи, аж до Північної Африки. Близько VII ст. слов’янські племена почали мігрувати на майже незаселену територію

сьогочасної Східної Німеччини аж до лінії, що проходить по річках Ельба–

Заале. На території на схід від Ельби до Високого Середньовіччя в основному

спілкувалися слов’янською (Germania Slavica)4

[4, s. 36–47 ]. Дослідники мови

вважають, що третина сучасних німецьких прізвищ мають слов’янське коріння.

Основна частина Західної та Середньої Європи, починаючи з VI ст. була під

Францією, а сучасна північно-західна Німеччина перебувала під Саксонією.

Ри́мська або Ромейська імпе́рія (лат. Imperium Romanum) — державне, військово-політичне утворення, яке

зародилося на основіміста-держави Риму близько 27 р. до н. е. і виросло до всесвітньої імперії, щоб згодомпережити

період розпаду бл. 475 року н. е., змінити форми свого існування, пережити втрату значної частини своїх земель і

юридичнопроіснуватиаждопочатку XIX ст., колиімперіяформальнобула розпущена. Імперія відіграла важливуроль

вжиттілюдства, особливонаселенняЄвропи.

4

Як германія слов’янська (Germania Slavica) позначає сучасна історичнанаукацючастинуГерманії, історичнийареал

розселення германціввчасиР.Х.Р., які впродовж 5–8 ст. булизаселені слов’янам

Франкський король Карл Великий, фундамент для діяльності якого передусім

заклала династія меровінгів5

, об’єднав території континентальної Центральної

Європи між Атлантичним океаном, Північним морем (Балтійським морем) та

Південними Альпами. Після смерті Карла Великого в 843 році в Верденському

договорі (Vertrag von Verdun) ціземлі були розділені та закріплені між його трьома

онуками. Західно-Франкське королівство заклало фундамент для розвитку

королівства Франція, а Східно-Франкське королівство в історії є тісно пов’язана зі

Священною Римською імперією.

З поділом 843 р. почався занепад Франкської імперії. Син Карла Великого

Людвіг Благочестивий намагався ще підтримувати єдність. Своїм спадкоємця він

визначив свого найстаршого сина Лотаря І. Він отримав Серединне королівство і

став імператором, за Карлом ІІ Лисим закріпилося Західно-Франкське королівство,

а за Людвігом ІІ Німецьким Східно-Франкське королівство. Після смерті Лотаря І

колишнє Серединне королівство було поділене між Карлом ІІ Лисим та Людвігом

ІІ Німецьким (був засновником династії німецьких Каролінгів). Після смерті

Людвіга 876 р. східно–франкська імперія була поділена між його трьома синами:

Карлманом, Людвігом ІІІ Молодшим, Карл ІІІ Товстий. В 880 році закріпився

кордон західно франкської імперії, який протягом усього Середньовіччя не

змінювався й розмежовував Німецьку імперію від Франкської. Східно-франкський

король Карл Товстий після смерті своїх братів та західно–франкського короля мав

можливість об’єднати Францію знову на деякий час, проте після слабкої політики

на Сході в 887 р. його переміг племінник Арнульф Керінтійськй, син Калманса.

Разом зі смертю сина Арнульфа, Людвіга Дитяти в 911 р. помер останній східно-

франкський Каролінг. Для того, щоб не ставити своє владарювання під загрозу,

герцоги обрали своїм королем слабкогофранкського герцогаКонрада І (911–919).

Період Високого Середньовіччя в Німеччині розпочинається з Конрада І, який

після обрання безуспішно намагався продовжити каролінгзькі традиції, був

спадкоємцем саксонського герцога Генріха І з роду Луідольфінгерів, або як ще його називали Оттонів. Генріх І захищав імперію від нападів угорців та слов’ян.

Поряд з франкською спадщиною дедалі більшого значення набувала спільна

ідентифікація. Своїм спадкоємцем Генріх І визначив свого сина Оттона І. Він,

насамперед, намагався зміцнити свою владу на новостворених племінних

герцогствах, також для своєї безпеки він залучався підтримкою церкви (Імперська

церковна система Reichskirchensystem)6

[14, s. 27–49]. У 955 р. Оттон завоював

Угорщину в битві на річціЛех, ця перемога згодом почала асоціюватися з годиною

народження Німеччини. З 950 року Богемія (Чехія), а з 963 року Польща були

5

Меровінґи – перша королівська династія у Франції. Бере початок від легендарного Меровея, нащадок якого,

Хільдерик був першим її історично відомим представником. Син Хільдеріка Хлодвіґ (466–511), одержавши низку

перемог над римлянами, алеманами, вестготами, заснував королівство франків. Після Хлодвіґа держава не стала

стабільним утворенням, її територія постійно переділялася між нащадками королів. Остаточно її поділили на три

держави — Бургундію, Австразію та Нейстрію. Був період, коли корольДаґоберт (629–639) знову об’єднав під своєю

владоювсюдержаву, аленевдало ведена нимвнутрішняполітика призвела допослаблення королівської влади, а після

його смерті почався період ”лінивих королів”, коли в країні панували майордоми. Один з них, Піпін Короткий за

підтримки папи Захарія І у 751 скинув останнього Меровінґа і був проголошений королем, започаткувавши династію

Каролінґів.

6 Оттонсько-салічна імперська церковна система (ottonisch-salischen Reichskirchensystems) в історичних дослідженнях

позначає фазу розвитку імперської церкви в часи Оттонів таСалієрів, вузький інституційний та персональний зв’язок

влади королівства (лат. regnum) Оттонів та Салієрів та єпископств й імперських монастирів (лат. sacerdotium) в

СвященнійРимськійІмперіїна засадахвласної сутіцеркви.

ленно залежними від римсько-німецького панування. Оттон розширив територію

свого володіння до частини Італії. Після одруження з Адельгейдою Бургундською,

певний час він називався королем лангобардів. В 962 р. Оттон отримав визнання як

король Італії і після цього був коронований Папою як імператор. У південній Італії

він вступив у конфлікт з візантійським імператором. Врешті, його син Оттон ІІ

одружився з племінницею імператора Теофана, проте південна Італія все ж

залишилася у візантійців. У 982 р. війська Оттона зазнали нападу з боку арабів.

Області на схід від Ельби (Білленгійська марка та Північна марка) в значній

частині після великого повстання слов’ян були знову втрачені на 200 років. Син

Оттона, Оттон ІІІ помер ще перед тим, як зміг здійснити свій план переїхати до

Риму і закласти там центр влади; на конгресі в Гнезені в 1000 році він визнав

польського володаря Болеслава І Хороброго як співрегента імперії. Останній

оттонський король Генріх ІІ воював проти Польщі (Король Болеслав І Хоробрий

Boleslaw I Chrobry) та Угорщини (король Стефан І). Під його керівництвом

імперська церковна система розбудовувалася далі. За часів Оттонів з’явилося

позначення – королівство тевтонів (regnum teutonicum7

) [16, s. 368–369].

Що ж до Салічної (Франкської) династії (нім. Salier) королів Східно-

Франкського королівства (Німеччини) та імператорів Священної Римської імперії,

то їх родові володіння знаходилися в західній Франкенії в районі Ворсу та Шпеєра,

завдяки чому династію часто називали Франкською.

У 1024 р. німецькі князі вибрали сальєрця Конрада ІІ королем. В 1032 р. він

заволодів королівською імперією – Бургундією. Його спадкоємець Генріх ІІІ на

синоді в Ситрі зняв трьох конкуруючих пап, призначив папою реформатора

Клемента ІІ і був ним коронований 1046 р.. Невдовзі після цього він видав

заборону на симоній8

. Під час правління Генріха IV розгорілося так звана боротьба

за інвеституру, в якій церковні реформатори робили закиди імператору щодо

симоній. Генріх заявив Папі Григору VII про його зняття. Тоді папа відлучив

короля від церкви. Щоб скасувати це церковне відлучення, Генріх IV здійснив

похід в Каноссу (нім. Gang nach Canossa, Canossagang; італ. lumiliazione di

Canossa)

9

[5, s. 133]. В 1084 р. Генріх IV знову зняв папу Григора і був

коронований імператором в Римі антипапою

10 Клементом ІІІ [3, s. 291]. Його син

Генріх V врешті об’єднався з князями і змістив його. Смерть його батька в 1106

році запобігла довгій війні. В 1122 р. Генріх V вступив у примирення з церквою

після Вормського конкордату

11 [11, s. 159–161]. Після смерті Генріха князі обрали

королем Лотаря ІІІ Суплінбурзького (Lothar III. von Supplinburg). Протягом всього

7 Тевтонці (лат. teutoni) – за римськими джерелами були германським народом античності, які першопочатково

проживали в сучасній Ютландії (західна, континентальна частина Даніїз трьох боків оточена морем: Північне море,

Каттегат і Балтійськеморе. ПівострівЮтландія такожохоплюєневеликупівнічну частинуНімеччини. Тевтонці разом

зплеменамикімбрівблизько 120 рокудон.е. переселилися зЮтландії аждоІталії.

8 Симонії – купівляабопродажцерковноїпосади, приходу, священногодійства, реліквій.

9

Ходження вКаноссуабоКанноськеприниження (нім. Gang nach Canossa, Canossagang; італ. l'umiliazione di Canossa) –

датований 1077 р. епізод в історії середньовічної Європи, пов’язаний з боротьбою римських пап з імператорами

СвященноїРимськоїІмперії. ЦейепізодознаменувавперемогупапиГригорія VII надімператоромГенріхом IV.

10 Антипапа (pseudopapa, antipapa) – термін, яким у католицькій церкві прийнято називати людину, що хибно

привласнила собізвання папи. Зазвичай питання про те, хто з претендентів, що одночасно сперечаються за папський

сан, є леґітимнимпапою, а хто антипапою, вирішувалося вжепісля історичної “перемоги” прихильників одного з них.

Стосовнодеякихпретендентівнапапствоцяпроблеманевирішенадоцьогочасу.

11 Вормський конкордат (Pactum Calixtinum sive Heinricanum) – компромісна домовленість між римським папою

Калікстом ІІ та імператором Священної Римської імперії Генріхом V, котрий завершував боротьбу за інвеституру.

Заключний 23 вересня 1122 рокувВорсі. РатифікованийнаПершомуЛатеранськомусоборі (1123 р.).

XIV ст. тривала ворожнеча між підтриманим владними вельфами12 Лотарем та

представником штауфенців13 Фрідріхом [15, s. 78].

Після смерті Лотаря 1138 р. королем став штауфенець Конрад ІІІ, який згодом

був позбавлений герцогства зятем Лотаря. Наступник Конрада, Фрідріх І прагнув

примирення, і наділив леном велфенця Генріха Лева в 1156 р. герцогствами свого

батька – Саксонією та Баварією. З 1147 по 1164 рр. Генріх Лев підкорив як нового

ленного пана слов’ян в Мекленбурзі та Поммерні.

В договорі Констанц в 1153 році Фрідріх І (“Барбаросса”) досяг

імперського коронування. Він переміг ломбардські міста, котрі прагнули

незалежності. Коли Олександр ІІІ став Папою, тоді відновилася боротьба між

імператором та папою. Після поразки біля Леньяно (італ. Legnano) — місто та

муніципалітет в Італії, у регіоні Ломбардія, провінція Мілан.) Фрідріх був

змушений визнати Олександра папою. В 1180 р. Фрідріх забрав герцогські

ленні володіння Генріха Лева, оскільки останній більше не підтримував його

італійської політики. В 1181 р. Фрідріх зачислив захоплених померанських

Грифонів14

до рангу німецьких імперських князів. З 1187 р. Фрідріх І перейняв

керівництво хрестоносцями, а в 1190 помер у Сирії. Його син, Генріх VI,

завдяки одруженню з нормандською принцесою Констанцією в 1194 р. став

королем Сицилії. Після того як Генріх VI в 1197 році помер, мала місце

конкуренція між штауфенцем Філіпом Швабським, братом Генріха VI, і

вельфенцем Оттоном IV, сином Генріха Лева. Після вбивства Філіпа в 1208 р.

Отто IV став королем. Проте папа підтримував через італійський рух Отто

штауфенця Фрідріха ІІ, сина Генріха VI. В 1214 р. битва під Боувене принесла

Фрідріхові перемогу. Він керував своєю імперією – Сицилією. Керівництво в

Німеччині він віддав своєму синові Генріху, а 1235 р. замість Генріха

призначив його брата Конрада IV. В 1220 р. Фрідріх був коронований

імператором. Він вступив у владну боротьбу між папою Георгієм IX, який

1227 р. відлучив імператора від церкви. За Фрідріха на Святій Землі відбулася

передача Єрусалиму. Конфлікт тривав, коли Інокентій IV став наступником

Григорія. Після смерті Фрідріха ІІ в грудні 1250 р. боротьба папи проти

династії штауфенів продовжувалася. В 1268 році, останній штауфенець,

шістнадцятирічний син Конрада IV, Конрадін, у боротьбі за сицилійську

спадщину проти Карла Анжуйського в Непалі був привселюдно страчений Розглянемо натомість завершальний період – Пізнє Середньовіччя. В XIV ст.

перенаселення, неврожаї та природні катастрофи призвели до голоду. В 1349–

1350 рр. третина населення померла через чуму, а більша частина євреїв через

погроми втекла до Польщі.

Важливе місце в історії середньовічної Німеччини помідає так зване

міжцарювання (Interregnum). В загальному розумінні інтерреґнум тлумачиться як

міжвладарювання. В історії Священної Римської імперії позначають період між

скиненням з престолу (відстороненням) імператора Фрідріха ІІ через папу

Інокентія IV в 1245 році та вибори Рудольфа І в 1273 р.. Загалом початком

12 Вельфи (нім. Welfen) – монархічна династія VIII—XX століття, представники якої займали престоли багатьох

європейськихдержав, втомучислірізнихгерманськихта італійськихкнязівств, а такожРосіїіВеликобританії.

13 Штауфени (нім. Staufer, раніше помилково називалися Гогенштайфенами (нім. Hohenstaufen) – династія південно-

німецьких королів та імператорівСвященної Римської імперії (1138–1254), котра занепала по чоловічій лінії в 1268 р.

разомзі смертюКонрадіна.

14 Грифони – позначення для династії герцогів Померанських (Поможських). Вони знаходилися під зображенням на

гербі, вертикальноговолаючогогрифа, якийвпершебув зображенийнапечатці герцогаКазимира Ів 1190-хроках.

інтеррегнума пов’язується зі смертю Фрідріха 1250 р., якщо бути точнішим, то зі

смертю Конрада IV в 1254 р..

Після владарювання штауфенів влада короля у Пізньому Середньовіччі

втрачала свій вплив. Король спирався на обмежену імперську власність й був

зобов’язаний розширяти володіння правлячого дому. Новим фактором влади

виявилися імперські міста. Земельні князі (згодом курфюрсти) на конституційно

правових подвійних виборах надали перевагу королю Річарду Корнвольському з

Англії і Альфонсу Х (королю Кастилії). Останній надав виборцям, регіональним

силам можливість посилювати власну владу, а не посилювати центральну. Проте

обоє були занадто слабкими, щоб відстоювати себе в імперії, і домагалися

імперської корони. Річард був дуже рідко в імперії, а Альфонс взагалі ніколи не

був в ній. Їхні сучасники вже тоді говорили про “інтеррегнум”, час втраченої

королівської влади.

Завершенням інтеррегнума вважається 1273 р., коли завдяки виборам до влади

прийшов Рудольф Габсбурзький. Рудольф проклав шлях для дому Габсбургів до

найвпливовішої династії імперії, проте йому не вдалося отримати імперську

корону. Обидва його послідовники – Адольф фон Нассау (Adolf von Nassau) і

Альбрех І були в конфлікті з курфюрстами. В 1308 р. люксембуржець Генріх VII

був обраний королем. Він зміг в 1310 р. поширити владу свого дому на Богемію та

досяг того, що в 1312 році був коронований як імператор (кайзер). В 1348 р. в

Нанслауському договорі Казимир Великий з Польщі визнав належність Сілезії й

Богемії до Священної Римської республіки, згодом все ж робив спроби відвоювати

ціземліза допомогою папи.

Після смерті Генріха та подвійних виборів (Doppelwahl15) 1314 р.

представник віттельсбахської династії – Людвіг Баварський утвердився проти

Габсбургів. В 1327 р. Людвіг переїхав до Італії та був коронований як

імператор в наступному році. У боротьбі імператора проти папи в 1338 р. на

з’їзді в Ргенсі (Kurverein von Rhense) курфюрсти підтвердили те, що обраний

ними король не повинен бути затверджений папою. В 1346 р. представниками

люксембурзької династії почала формуватися опозиція проти політики Людвіга.

Карл IV Люксембурзький разом зі своїми послідовниками та за підтримки папи

був обраний антикоролем (Gegenkönig). Смерть Людвіга в 1347 р. запобігла довгій війні. Карл IV зосередив свої головні завдання щодо закріплення та

розширення влади в Богемії. Він також залучив до свого комплексу володінь й

марку Бранденбург.

В 1355 р. Карл був коронований й став імператором. Золота Булла 1356 року

до розпаду Священної Римської імперії становила основний закон, так званий вид

конституції. Її основною ціллю було запобігання обранню антикороля та боротьби

за трон. Карл вірив, що вона зацементує владу династіїЛюксембургів.

Під керівництвом спадкоємця Карла королівська влада остаточно занепало.

Старший син Карла IV, Вензель (Wenzel) 1400 р. був усунений курфюрстами через

свою бездіяльність. Після смерті спадкоємця Рупреха І Пфальцького (Ruprecht I.

von der Pfalz) з династії Віттельбахів в 1410 році був знову обраний представник

династії Люксембергів, брат Вензеля Зігізмунд (Sigismund). Хоча він досяг того,

що в 1433 р. був коронований імперською короною, проте не зміг стабілізувати

королівські території. Імперська реформа зазнала краху через особисті інтереси

5 Термін подвійні вибори (нім. Doppelwahl або вибори в два стовпчики) позначає історичну ситуацію, коли два

суверени (володарі) булинаділені світськоючидуховноювладоюіправилипаралельно, разомчиоднепротиодного. власників земель. Через призив на Констанський собор (Konzils von Konstanz)16 він

міг закінчити Західну схизму (Abendländische Schisma)17

.

Зі смертю Зигмунда припинила існування династія Люксембургів по чоловічій

лінії. В 1438 р. з’явилася Габсбурзька династія на чолі зі спадкоємцем –

Альбрехом. Починаючи з 1438 по 1740 рр. та з 1745 до занепаду імперії – 1806,

Габсбурзька династія могла призначати лише римських королів.

Саме такі історико-політичні передумови послужили для створення

“Саксонського зерцала” (Sachsenspiegel), котре упорядкував дворянин-рицар, суддя

Етке фон Реппов початку XIII ст. Збірник видали латинською мовою, згодом сам

автор переклав його німецькою. Джерелами “Саксонського зерцала” були звичаєве

право північних земель Німеччини, чинні там правові норми місцевих правителів,

імперське законодавство, канонічне право [3, с. 174]. Цей середньовічний збірник

права регулював правові відносини з конституційного права, судоустрою, ленного

права, кримінального права та кримінального процесу.

1. Тацит K. О происхождении германцев и местоположении Германии // Корнелий Тацит.

Сочинения в двух томах. Т.1. Анналы. Малые произведения. — Л.: Наука, 1969.

2. Тищик Б.Й. Історія держави і права зарубіжних країн (Середні віки та ранній новий

час). – Львів: Світ, 2006.

3. Becker H.-J. Gegenpapst. In: Handwörterbuch zur deutschen Rechtsgeschichte, 2. Auflage, I,

2008.

4. Brather S. und Kratzke C. (Hrsg.). Auf dem Weg zum Germania Slavica-Konzept.

Perspektiven von Geschichtswissenschaft, Archäologie, Onomastik und Kunstgeschichte seit

dem 19. Jahrhundert (GWZO-Arbeitshilfen 3). – Leipzig: Leipziger Universität-Verlag,

2005.

5. Fried J. Der Pakt von Canossa. Schritte zur Wirklichkeit durch Erinnerungsanalyse. In: Die

Faszination der Papstgeschichte. Neue Zugänge zum frühen und hohen Mittelalter. Hrsg. v.

Wilfried Hartmann, Klaus Herbers (Forschungen zur Kaiser- und Papstgeschichte des

Mittelalters. Beihefte zu J. F. Böhmer, Regesta Imperii, Bd. 28). Böhlau, Köln–Weimar–

Wien, 2008.

6. Hansen R. Die Himmelsscheibe von Nebra – neu interpretiert, in: Archäologie in SachsenAnhalt N.F. 4.2006 (2007).

7. Husemann D. Die Neandertaler – Genies der Eiszeit. – Frankfurt a.M.: Campus, 2005.

8. Lotter F. Die Konzeption des Wendenkreuzzugs: ideengeschichtliche, kirchenrechtliche und

historisch-politische Voraussetzungen der Missionierung von Elb- und Ostseeslawen um die

Mitte des 12.Jahrhunderts. – Sigmaringen, 1977.

9. Mania D. Auf den Spuren des Urmenschen. Die Funde von Bilzingsleben. – Stuttgart: Theiss

Verlag, 1990.

10. Meid W., Kuhn H. 'Nordwestblock' Hypothese: zur Problematik der Völker zwischen

Germanen und Kelten, in Germanenproblem in heutiger Sicht. – Berlin: De Gruyter, 1986.

16 Констанський собор — XVI Вселенський собор католицької церкви, що засідав у місті Констанці (південна

Німеччина) з 16 листопада 1414 до 22 квітня 1418 року. Головним завданням собору було подолати результати

великогорозколукатолицькоїцеркви.

17 Західна схизма або Папська схизма (також відома як Велика схизма західного християнства), розкол у римо-

католицькій церкві (1378–1417). На час їїзакінчення троє осіб одночасно вважали себе справжнім Папою Римським.

Розкол, причиною якого були радше політичні суперечки, а не теологічні спори, закінчився наКонстанському соборі

(1414–1418).

11. Monumenta Germaniae Historica: Weiland, Ludwig, Constitutiones et acta publica

imperatorum et regum inde ab a. DCCCCXI usque a. MCXCVII (911–1197). –

Hannover,1893.

12. Schoetensack O. Der Unterkiefer des Homo Heidelbergensis aus den Sanden von Mauer bei

Heidelberg. Ein Beitrag zur Paläontologie des Menschen. – Leipzig: Verlag von Wilhelm

Engelmann,1908.

13. Thieme H. Die ältesten Speere der Welt – Fundplätze der frühen Altsteinzeit im Tagebau

Schöningen. – In: Archäologisches Nachrichtenblatt 10, 2005.

14. Santifaller L. Zur Geschichte des Ottonisch-Salischen Reichskirchensystems. –Wien, 1964.

15. Seibert H., Dendorfer J. (Hrsg.). Grafen, Herzöge, Könige. Der Aufstieg der frühen Staufer

und das Reich (1079–1152). (= Mittelalter-Forschungen. Bd. 18). – Stuttgart, 2005.

16. Zimmer S.Teutonen. In: Reallexikon der Germanischen Altertumskunde (RGA). Bd. 36.-

Berlin/New York: Verlag Walter de Gruyter, 2005.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук