Головна

ДО ПИТАННЯ ПРО ВОЛЬОВУ ОЗНАКУ ОСУДНОСТІ В. Бурдін


ДО ПИТАННЯ ПРО ВОЛЬОВУ ОЗНАКУ ОСУДНОСТІ

В. Бурдін

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

 

Розглянуто загальнофілософські підходи розуміння свободи волі в контексті

дослідження проблем осудності та неосудності. Запропоновано комплексне розуміння

поняття волі у кримінальному праві.

Ключові слова: злочин, неосудність, осудність, свобода волі.

Аналізуючи загальнофілософські підходи щодо розуміння свободи волі, вчені

по-різному визначають це поняття, акцентуючи увагу на окремих аспектах цього

явища. Розглядаючи розуміння свободи волі у контексті проблем осудності та

неосудності, Р.І. Міхєєв зазначав, що загальнофілософська категорія свободи волі,

конкретизована стосовно правових наук, вміщує меншою мірою три рівня:

гносеологічний (теоретико-пізнавальний) – здатність приймати рішення зізнанням

справи; морально-психологічний – здатність суб’єкта підпорядковувати поведінку

своїм поглядам, принципам, переконанням, установкам; юридичний – здатність

суб’єкта під час вчинення правопорушення усвідомлювати суспільну небезпечність

свого діяння та керувати ним [1, с. 24]. Використовуючи принцип натуралізму,

О.М. Костенко визначає свободу волі як породжувану участю у соціальному обміні

властивість людини пристосовуватися до світопорядку [2, с. 16].

Водночас, які б визначення вчені не пропонували, однозначно у контексті

дослідження проблем осудності та неосудності можна стверджувати лише те, що

наявність в особи свобод

и волі є основою її відповідальності. Слушною у цьому

відношенні є думка про те, що “кримінальна відповідальність має підґрунтя лише

там і тоді, де і коли особа проявляє свою волю, коли у вчинку відбивається воля

особи, бо якраз осередком, серцевиною злочину є лиха воля особи. За межами волі

відповідальність втрачає свою суспільну частку, будь-який сенс, оскільки за цими

межами неможливий ніякий суспільний вплив на особу та її поведінку” [3, с. 20–

21]. Тож цілком правильним треба визнати законодавчий підхід, коли у змісті

понять осудності та неосудності окремо вказується, відповідно, на вольові та

патовольові ознаки, які характеризують вольову діяльність людини під час

вчинення нею злочину чи суспільно небезпечного діяння На сьогодні загальновизнаним є положення про те, що свобода волі дає змогу

людині визначати свою поведінку на основі пізнання об’єктивної дійсності,

передбачати наслідки своїх вчинків та оцінювати їх з точки зору вимог моралі та

права, ставити цілі та досягати їх, підпорядковувати цілеспрямованому

регулюванню рефлекторну та інстинктивну діяльність. Проте воля людини не

безмежна. Вона детермінована, з одного боку, зовнішніми умовами, з другого, –

особою самої людини, яка сформувалася під впливом цих зовнішніх умов. Саме

тому воля відносно вільна. Отже, коли кажуть, що злочинець наділений свободою

волі, тобто має змогу свідомо приймати рішення, досягати поставленої мети, то це

аж ніяк не означає, що вчинення ним злочину є усвідомленою необхідністю. Це

означає лише, що під час вчинення злочину особа, маючи можливість вибору,

свідомо використала об’єктивно існуючі зв’язки між явищами зовнішнього світу

для досягнення своїх цілей, усвідомлюючи характер, фактичні та соціальні

наслідки свого діяння, а також вимоги кримінального закону. Для кримінального права злочин завжди розглядають як результат власного вибору особою

протиправного варіанта поведінки в умовах, коли такий вибір був об’єктивно

можливий [1, с. 19–20, 25; 4, с. 14].

Щоправда, окремі науковцізаперечують саме поняття “свобода волі” Зокрема,

С.І. Тихенко та Н.Г. Іванов вважають, що воля особи в кінцевому підсумку

несвобідна, оскільки вона детермінується як соціальними, так і біологічними

чинниками. Саме тому некоректним, на їхню думку, є і сам термін “свобода волі”.

Адже річ у тому, що воля є нічим іншим, як певним обмеженням, завдяки якому

блокуються всі ступені свободи, окрім одної, яка реалізується в конкретній

поведінці. Отже, воля не може бути свобідною, оскільки сама прагне до обмеження

свободи. Своєю чергою, свобода є певною можливістю діяти відповідно до

бажання. Там, де проявилася воля, вже не існує свободи, оскільки свобода завжди

полягає у певній можливості вибору, а воля є нічим іншим, як реалізацією однієї із

цих можливостей [5, с. 67–68; 6, с. 92–93].

На думку Н.Г. Іванова, юридичного поняття волі не існує, воно не має

специфічного правового змісту, оскільки ґрунтується на інтерпретації

психофізіологів. Юристи зобов’язані використовувати це поняття відповідно до

його інтерпретації, яка подається базовою наукою [6, с. 80–82]. Можна було б

погодитися з Н.Г. Івановим, якби в психології питання про розуміння поняття волі

не було спірним. Адже і в літературі з психології немає загальноприйнятого

поняття волі [7, с. 104]. Наприклад, В.А. Іванніков вважає, що поняття волі в

сучасній психології більшою мірі побутове, ніж наукове. У його визначенні,

зазначає він, особливо часто посилаються на власний досвід, на свої відчуття, на

свої уявлення. Недостатня методологічна насиченість досліджень, які стосуються

проблем волі, ускладнює навіть вільне від помилок минулого та тягаря побутових

уявлень виявлення закономірностей та механізмів вольової регуляції. Велика

кількість гіпотез за відсутності помітного прогресу у виділенні психічної

діяльності, яка співвідноситься з терміном “воля”, навряд чи є випадковим явищем.

Швидше за все, на його думку, це зумовлене тим, що такої особливої реальності

просто не існує, а її функції виконує ціла низка психічних процесів, а точніше

цілісна діяльність мозку та психіки [8, с. 121–122]. По суті зазначену точку зору

поділяє і Є.П. Ільїн, який вважає, що терміном воля позначається узагальнене

поняття, яке охоплює собою певний клас психічних процесів, об’єднаних єдиним

функціональним завданням – свідомим управлінням діяльністю [9, с.39].Справді, у психологічній літературі існує багато різних визначень поняття

волі, при цьому науковцізвертають увагу на різні аспекти явища, що позначається

цим поняттям. Зокрема, окремі науковці, визначаючи поняття волізвертають увагу

на боротьбу мотивів, що зумовлюють поведінку людини. При цьому волю вони

визначають як певну психічну функцію, яка полягає у: регулюванні людиною своєї

поведінки відповідно до найбільш значущих для неї мотивів; гальмування інших

мотивів, спонукань, намагань; організацію дій, учинків згідно зі свідомо

поставленими цілями [10, с. 362]. Інші вчені більшу увагу приділяють регулятивній

функції волі, зазначаючи, що воля є процесом саморегуляції поведінки людини, яка

виявляється у прийнятті рішення, подоланні труднощів і перешкод на шляху

досягнення мети, виконання поставлених завдань. Волю розуміють як свідомо

спрямовану активність особистості, як внутрішню активність психіки, пов’язану з

вибором мотивів, цілепокладанням, прагненням до досягнення мети, зусиллям до

подолання перешкод, мобілізацією внутрішньої напруженості, здатністю

регулювати спонукання, можливістю приймати рішення, гальмуванням поведінкових реакцій [11, с. 75; 12, с. 569–570]. При цьому наголошується, що воля

виконує дві взаємопов’язані функції – спонукальну й гальмівну. Спонукальна

функція забезпечує активність людини у подоланні труднощів і перешкод. Якщо в

людини відсутня актуальна потреба виконувати дію, але при цьому необхідність

виконання її вона усвідомлює, воля створює допоміжне спонукання, змінюючи

смисл дії (робить його більш значущим), викликаючи переживання, що пов’язані з

передбаченими наслідками дії. Основним проявом волі в такому випадку стає

вчинок. Гальмівна функція волі проявляється у стримуванні небажаних проявів

активності. Ця функція найчастіше виступає в єдності зі спонукальною. Людина

здатна гальмувати виникнення небажаних мотивів, виконання дій, поведінку, які

суперечать уявленням про зразок, еталон і здійснення яких може поставити під

сумнів або зашкодити авторитету особистості [12, с. 570–571].

Треба погодитися з Н.Г. Івановим, який вважає, що в фундаментальних

наукових дослідженнях, котрі стосуються проблем волі, можна виділити три

підходи до її розуміння: “мотиваційний”, “вільного вибору” та “регуляційний”. У

плані мотиваційного підходу волю розглянено як стимул до певної поведінки. В

другому підході волю наділено можливістю робити вибір між можливостями, що є

в реальній дійсності. Регуляційний підхід до розуміння волі розглядає її як

психічний механізм, через який особа регулює свої психічні функції. На його

думку, ці підходи до розуміння волі не суперечать одне одному і тим більше не

унеможливлюють один одного. Просто в кожному підході більше уваги

акцентовано на окремих моментах цього складного феномена. Детально

проаналізувавши різні підходи до розуміння волі, Н.Г. Іванов пропонує визначення

цього поняття, яке за своєю суттю враховує всі перелічені підходи. За його

визначенням воля – це психічний механізм, який є додатковим імпульсом, а також

регулятором активності людини, що полягає у подоланні перешкод на основі

вибору кращого, на думку особи, варіанта поведінки. При цьому він наголошує на

тому, що воля є похідною від свідомості. Вона є усвідомленою властивістю

психічної діяльності, тому вольова поведінка особи – це поведінка усвідомлена,

тобто така, що передбачає свідомий вибір [6, с. 80–82]. Звісно, що зазначеними проявами поняття свободи волі не вичерпується і аж

ніяк не може бути зведене тільки до них. Окремі науковці вже робили з цього

приводу певні застереження, вказуючи на те, що досить часто юристи, кажучи про

момент вибірковості у протиправній поведінці, традиційно називають свободою

волі (протиставляючи її, по суті справи, філософському розумінню свободи), є

нічим іншим, як свавіллям. Адже в даному випадку має йтися не про свободу волі

у філософському її розумінні, а лише про певну психологічну та моральну

самостійність особи [13, с.125; 14, с.16].

Взагалі нам видається, що питання про те, що саме треба розуміти під

свободою волі та й про сам факт її існування, має давнє походження і навряд чи

коли-небудь знайде своє однозначне вирішення. Річ у тому, що ця проблема має

глибокі філософські коріння, що переводить її в розряд глобальних світоглядних

проблем, які, як і питання про сенс життя, обговорюватимуть вічно. Водночас,

проектування цієї проблем в практичну площину кримінального права потребує

такого самого практичного вирішення якщо не всієї цієї складної проблеми, то

окремих її аспектів, що мають безпосереднє практичне значення. І в цьому

відношенні, як це не дивно, але більшість вчених дотримуються спільної думки.

Адже більшість науковців, які досліджували зазначену проблему, незалежно від

їхніх поглядів на зміст понять “воля” та “свобода волі”, вважають, що в праві ці поняття мають два основні свої прояви, які іноді ще називають суб’єктивними та

об’єктивними аспектами свободи волі. Про ці аспекти писали ще такі відомі вчені

минулого, як М. Таганцев та В. Спасович, які в цьому явищі виділяли внутрішню

та зовнішню свободу волі [15, с. 388; 16, с. 117, 144–145]. Тобто для потреб

правозастосування свобода волі з об’єктивного погляду означає можливість особи

вибору відповідної форми фізичної поведінки – можливість вчинити або

утриматися від вчинення певного діяння, а з суб’єктивного вона передбачає

можливість робити вибір між мотивами. По суті на вказані аспекти цього явища є

увагу більшість вчених [17, с. 39; 7, с. 104; 18, с. 50–52].

Зазначені аспекти цього явища є однаково важливими для кримінально-

правового розуміння свободи волі в контексті дослідження проблем осудності та

неосудності. Зокрема, коли внаслідок застосованих до особи непереборної сили або

фізичного примусу вона об’єктивно не могла вчинити певне діяння, ми не можемо

говорити про наявність свободи волі у цієї особи хоч би вона і обрала відповідний

мотив своєї поведінки. І, з іншого боку, свобода волі так само буде відсутня в тих

випадках, коли особа мала об’єктивну можливість до певної поведінки, але

внаслідок, наприклад, психічного захворювання, не мала можливостізробити вибір

між різними мотивами, що характерно для таких захворювань, як піроманія,

клептоманія. Водночас, таке розуміння об’єктивних та суб’єктивних аспектів

свободи волі зовсім не означає, що до поняття волі, яке є за своїєю суттю

психічним явищем, належать об’єктивні ознаки. Адже коли вказують на так званий

об’єктивний аспект свободи волі, йдеться про усвідомлену можливість особи

обрати певний варіант поведінки. І у цьому випадку необхідно наголосити

первиність усвідомлення у вольовій регуляції поведінки.

Детально розглядаючи вольову поведінку людини з практичного погляду, на

вказані аспекти звертають увагу і психологи. Зокрема в літературі з психології

вказується, що загальними характеристиками вольових дій є те, що вони:

1) виконуються на основі прийняття свідомого рішення; 2) спрямовані на

подолання як зовнішніх, так і внутрішніх труднощів; 3) мають певну суперечність,

яка полягає у боротьбі мотивів з початку або в процесі їх здійснення; 4) можуть

забезпечуватися допоміжним спонуканням чи гальмуванням за рахунок зміни

смислу дії ізакінчується досягненням мети [19, с. 112; 12, с. 573–574]. Процес перебігу вольової поведінки в реальних умовах завжди залежить від

конкретної ситуації, тому різні фази можуть набувати більшої чи меншої ваги,

інколи сконцентровуючи на собі весь вольовий акт, а інколи зовсім нівелюючись.

Насправді будь-яка вольова поведінка є вибірковим актом, який охоплює свідомий

вибір і прийняття рішення. Перша фаза починається з виникнення спонукання, яке

виражене прагненням. Друга фаза пов’язана із боротьбою мотивів. Обмірковування

обраної мети та засобів її досягнення залежить від зважування різних доводів за і

проти, потребує оцінки суперечливих бажань, аналізу обставин тощо. Третя фаза

вольової поведінки пов’язана із прийняттям рішення, тобто остаточною

постановкою свідомої мети. Обмірковування, усвідомлення мети та її вибір – різні

щаблі у вольовому акті. Вибір мети потребує не лише оцінки, а й докладання

вольових зусиль. З одного боку, мета є ідеальним образом результатів вольової

поведінки, з іншого – вихідним пунктом цієї поведінки. Четверта фаза – це

виконання прийнятих рішень і намірів. Коли “боротьба мотивів” завершена і

рішення прийняте, починається справжня боротьба – боротьба за виконання

рішення. Це виконання потребує змін дійсності, людина стикається з реальними

труднощами. В подоланні реальних перешкод суттєвого значення набуває здатність до вольового зусилля. У поведінці остаточно визначається воля людини

[12, с. 576–577; 20, с. 197–198].

Отже, враховуючи відносну самостійність інтелектуальної та вольової сфер

психічної діяльності особи у регулюванні її поведінки, треба підтримати позицію

законодавця, який у визначенні змісту поняття осудності в ч. 1 ст. 19 КК України

одночасно вказує на інтелектуальну та вольову ознаки. Враховуючи те

співвідношення, в якому є між собою поняття осудності та неосудності, за

аналогічним принципом побудоване і поняття неосудності. При цьому у

сформуванні цього поняття в ч. 2 ст. 19 КК України між патоінтелектуальною та

патовольовою ознакою законодавець ставить розділовий сполучник “або”. Такий

підхід законодавця потрібно визнати правильним. Адже про відсутність осудності

буде свідчити неможливість особи або усвідомлювати свої діяння або

неможливість керувати ними. Інакше словами заперечення хоча б однієї із ознак

поняття осудності заперечуватиме це поняття у цілому і перетворюватиме його на

протилежне йому за змістом поняття неосудності.

Втім, використання ознак, що свідчать про інтелектуально-вольові процеси

особи під час формулювання відповідних кримінально-правових понять не завжди

відбувається послідовно. Зокрема, конструюючи поняття обмеженої осудності в

ч. 1 ст. 20 КК України, законодавець чомусь вказує на обмеження особи повною

мірою забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою,

використовуючи при цьому між послаблено інтелектуальною та послаблено

вольовою ознакою цього видового поняття осудності одночасно сполучники “та” і

“або”. Звертаючи на це увагу, Т.М. Приходько підтримує погляд законодавця,

вважаючи, що в разі обмеженої осудності хворобливі розлади психічної діяльності

межового характеру суттєво обмежують, але не усувають можливості особи

усвідомлювати свої діяння та (або) керувати ними. Це обмеження кількісне (тобто

відбувається кількісна зміна свідомості при збереженні її якості). Тому

психологічний критерій за обмеженої осудностізберігається, а його інтелектуальна

і вольова частини мають поєднуватися сполучниками “та” і “або”. Водночас, вона

вважає, що законодавець не зовсім коректно сформулював поняття неосудності. На

її думку, у формулі неосудності між патоінтелектуальною та патовольовою

ознаками необхідно поставити сполучник “та”, а не “або”. Таку пропозицію

обґрунтовує принципом єдності свідомості та діяльності, неможливістю окремого

існування свідомості та вольової сфери [21, с. 9–10].

Не можна не погодитися з тим, що ці два боки психічної діяльності людини

тісно взаємопов’язані. Про такий тісний взаємозв’язок волі та свідомості було

неодноразово наголошено в літературі [10, с. 362; 9, с. 39]. Утім, потрібно мати на

увазі і те, що свідомість і воля є самостійними, хоча й сполученими та

пересіченими сторонами психічного. Виконуючи свою роль у психічному процесі,

свідомість не стає волею, але все ж таки є її важливою ознакою. Свідомість і у

вольовому процесі залишається свідомістю. Вона забезпечує виконання волею

своїх функцій. Вольова регуляція завжди починається з інтелектуального акту, з

усвідомлення проблемної ситуації. Рефлексія й аналіз проблемної ситуації

вимагають “вмикання” вольових актів – це “моменти руху” діяльності. У моменти

“пуску” і “зупинки” вольового регулювання роль інтелекту найбільш виражена [12,

с. 570–571]. Отже, будь-який вольовий акт є, передусім, свідомим актом поведінки

людини, проте не кожний свідомий акт є вольовим [11, с. 75; 6, с. 82]. Інакше

кажучи, потрібно мати на увазі, що обмеження можливості усвідомлювати свої діяння завжди свідчить про порушення можливості керувати ними. Водночас у

практиці трапляються випадки, коли особа зберігає формально можливість

розуміти сутність своїх діянь, їхнє значення, однак можливість утриматися від

свого вчинку втрачається чи обмежується, тобто порушується можливість керувати

своїми діяннями [1, с. 60, 153; 22, с. 70]. З урахуванням цього треба погодитися з

тими науковцями, які пропонують залишити між послаблено інтелектуальною та

послаблено вольовою ознакою видового поняття осудності лише сполучник “або”

[23, с. 128–129].

Отже, можливість до вольової регуляції поведінки особи в контексті

дослідження осудності фактично означає усвідомлену можливість особи обрати

певний варіант поведінки, а також наявність об’єктивної можливості такого

вибору. Незважаючи на взаємопов’язаність та тісну взаємозалежність

інтелектуальних та вольових процесів психічної діяльності людини у

формулюванні кримінально-правових понять осудності, його видів, а також

неосудності, важливо окремо вказувати на ознаки, які позначають інтелектуальні

та вольові процеси психічної діяльності людини

1. Михеев Р.И. Проблемы вменяемости и невменяемости в советском уголовном праве. –

Владивосток: Изд-воДальневост. ун-та, 1983.- 300 с.

2. Костенко О.М. Воля і свідомість злочинця (дослідження з застосуванням принципу

натуралізму): Автореф. дисс… д-ра юрид. Наук – К., 1995. –47 с.

3. Воробей П.А. Кримінально-правове ставлення у вину: Монографія. – К.: Атіка, 2009. –

176 с.

4. Лурия А.Р. Сознательное действие, его происхождение и мозговая организация //

Вопросы психологии.- 1969. – № 5. – С. 13–19.

5. Тихенко С.И. Невменяемость и вменяемость. – К.: Трест “Киев-Печать”, 8-я

типография, 1927. – 105 с.

6. Иванов Н.Г. Аномальный субъект преступления: проблемы уголовной

ответственности: Учеб. пособие для вузов. – М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1998.- 224 с.

7. Козляновський П.А. Загальна психологія: навч. посібник. – вид. 3-тє, доп. і перероб. –

Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. Петра Могили, 2005. – 468 с.

8. Иванников В.А. Психологические механизмы волевой регуляции. – М.: Изд-во МГУ,

1991. – 142 с.

9. Ильин Е.П. Психология воли. – СПб.: Изд-во “Питер”, 2000. – 288 с.

10. Психологія: Підручник / Трофімов Ю.Л., Рибалка В.В., Гончарук П.А. та ін.; за ред.

Ю.Л. Трофімова. – вид. 5-те, стереотип. – К.: Либідь, 2005. – 560 с.

11. Рябоконь Н.В. Детерминация социального действия. – Мн.: Университетское, 1992. –

148 с.

12. Варій М.Й. Загальна психологія: навч. посібник / Для студ. психол. і педагог.

спеціальностей. – Львів: Край, 2005. – 752 с.

13. Бонин Г. К вопросу о свободе выбора поведения // Философские науки. – 1984. – № 2.

– С. 125–134.

14. Номоконов В.А. Преступное поведение: детерминизм и ответственность.-

Владивосток: Изд-воДальневосточ. ун-та, 1989. – 160 с.

15. Таганцев Н.С. Русское уголовное право: В 2 т. – СПб, 1902. – Т.1. – Общая часть. –

815 с.

16. Спасович В. Учебник уголовного права. – В 2 т. Том 1. – СПб., 1863. – 180 с.

17. Ситковская О.Д. Психологический комментарий к уголовному кодексу Российской

Федерации. – М.: Издательство ЗЕРЦАЛО, 1999. – 96 с

18. Кудрявцев В.Н. Борьба мотивов в преступном поведении. – М.: Норма, 2007. – 128 с.

19. Тылевич И.М., Немцева А.Я. Руководство по медицинской психологии. – изд. 2-е,

перераб. и доп. – Л.: Медицина, 1985. – 216 с.

20. Мальцев Г.В. Социальные основания права / Г.В. Мальцев. – М.: Норма, 2007. – 800 с.

21. Приходько Т.М. Проблема обмеженої осудності в кримінальному праві: Автореф…

дисс. канд.юрид.наук – К., 2001. – 21 с.

22. Лунц Д.Р. Проблема невменяемости в теории и практике судебной психиатрии. – М.:

Медицина, 1966. – 236 с.

23. Зайцев О.В. Обмежена осудність у кримінальному праві України: Монографія. –

Харків: Х., Майдан, 2007. – 240 с

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук