Головна

ОСОБЛИВОСТІ ЗАПОБІГАННЯ НЕГАТИВНОГО ВПЛИВУ НА ДОВКІЛЛЯ ОБ’ЄКТІВ ПІДВИЩЕНОЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ НЕБЕЗПЕКИ В. Ярчак


ОСОБЛИВОСТІ ЗАПОБІГАННЯ НЕГАТИВНОГО ВПЛИВУ

НА ДОВКІЛЛЯ ОБ’ЄКТІВ

ПІДВИЩЕНОЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ НЕБЕЗПЕКИ

В. Ярчак

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

У статті підкреслено актуальність законодавчого регулювання запобігання

негативного впливу на довкілля об’єктів підвищеної екологічної небезпеки. Автор

з’ясовує поняття запобігання негативного впливу на довкілля об’єктів підвищеної

екологічної небезпеки та виокремлює особливі умови, які зумовлюють вжиття заходів

запобігання негативного впливу на довкілля об’єктів підвищеної екологічної небезпеки.

Ключові слова: об’єкти підвищеної екологічної небезпеки; попередження

негативного впливу на довкілля об’єктів підвищеної екологічної небезпеки.

Відповідно до Закону України “Про охорону навколишнього природного

середовища” від 25 червня 1991 р. запобіжний характер заходів щодо охорони

навколишнього природного середовища є одним із принципів охорони довкілля та

одним із завдань законодавства про охорону навколишнього природного

середовища [1]. У зв’язку з цим відповідні державні органи повинні забезпечувати

екологічні права громадян, а суб’єкти господарювання вживати технічних та інших

заходів для запобігання шкідливого впливу господарської та іншої діяльності на

довкілля.

На жаль, незважаючи на прогресивність закріпленого у законодавстві

принципу, фахівці у галузі екологічного права не досліджували особливості

запобігання негативного впливу на довкілля, а також системи прев

ентивних

заходів при поводженні з об’єктами підвищеної екологічної небезпеки. Зважаючи

на відсутність наукових напрацювань та одностайного галузевого підходу,

принцип запобігання негативного впливу на довкілля сформульований та

нормативно закріплений неповно, однобічно та непослідовно.

Метою цієї статті є з’ясування поняття та виокремлення особливих умов, які

зумовлюють вжиття заходів запобігання негативного впливу на довкілля об’єктів

підвищеної екологічної небезпеки Правові засади запобігання негативного впливу на довкілля на

організаційно-функціональному рівні були сформульовані в Концепції

створення єдиної державної системи запобігання й реагування на аварії,

катастрофи та інші надзвичайні ситуації, схваленій Постановою Кабінету

Міністрів України від 07 липня 1995 р. № 501 [10], та розробленому на її основі

Положенні про єдину державну систему запобігання і реагування на

надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру, затвердженого

постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 1998 р. Це Положення

визначає принципи створення єдиної державної системи запобігання і

реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру,

основні завдання, склад сил і засобів, порядок виконання завдань і взаємодії

структурних підрозділів, а також регулює основні питання функціонування

єдиної державної системи [11].

У січні 1997 р. Верховна Рада України прийняла доопрацьований проект

Концепції (основ державної політики) національної безпеки України, в якому були розглянуті всі аспекти національної безпеки, складовою якої є екологічна безпека

[8]. Концепція визначила такі основні превентивні заходи в екологічній сфері, як:

контроль за станом навколишнього природного середовища, виявлення та

усунення загроз для здоров’я населення, своєчасне попередження громадян

України у разі небезпеки; зниження антропогенних навантажень, ліквідація

наслідків шкідливого впливу людської діяльності на природне середовище;

впровадження у виробництво екологічно безпечних технологій; недопущення

неконтрольованого ввезення в Україну екологічно небезпечних технологій,

речовин, матеріалів. Але у зв’язку з прийняттям Закону України “Про основи

національної безпеки України” від 16 червня 2003 р. Концепція втратила чинність,

а серед основних пріоритетів національної безпеки визначено забезпечення

екологічно- та техногенно-безпечних умов життєдіяльності громадян і суспільства,

збереження навколишнього природного середовища та раціональне використання

природних ресурсів [7].

В законі України “Про основи національної безпеки” зазначено на основні

загрози екологічної безпеки – наявні та потенційно можливі явища і чинники, що

створюють небезпеку життєво важливим національним інтересам України, якими є

об’єкти підвищеної екологічної небезпеки (небезпечні, застарілі технології,

речовини, матеріали, трансгенні рослини, збудники хвороб, біотехнології, відходи)

та джерела підвищеної екологічної небезпеки (ввезення в Україну об’єктів

підвищеної екологічної небезпеки, використання генетично змінених рослин,

організмів, речовин, ядерний та біологічний тероризм, утилізація токсичних і

екологічно небезпечних відходів).

Пріоритетність запобігання збільшення рівня забруднення довкілля та

виснаження природних ресурсів підкреслено в Основних напрямах державної

політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та

забезпечення екологічної безпеки (далі – Основні напрями державної політики)

затверджених постановою Верховної Ради України від 05.03.1998 року за

№ 188/98-ВР [9]. В Основних напрямах державної політики запропоновано такі

шляхи вирішення проблем техногенно-екологічної безпеки: – - здійснення перебудови техногенного середовища, технічного переозброєння

виробничого комплексу на підставі впровадження новітніх наукових

досягнень, енерго- і ресурсозберігаючих технологій, безвідходних та

екологічно безпечних технологічних процесів, застосування відновлюваних

джерел енергії, вирішення проблем знешкодження і використання всіх видів

відходів;

– розроблення методології визначення ступеня екологічного ризику для

довкілля, зумовленого техногенними об’єктами;

– проведення досліджень з метою створення системи моделей моніторингового

контролю за об’єктами спостережень у промисловості, енергетиці,

будівництві, транспорті і сільському господарстві тощо.

Основні напрями державної політики полягають у створенні програми дій з

метою протидії двом типам шкідливих впливів техногенного середовища: по-

перше, в режимі нормальної експлуатації, зумовленої недосконалістю техніки та

технології виробництва, переробки відходів; по-друге, в аварійному режимі,

внаслідок відхилення від звичайно допустимих умов експлуатації, що спричиняє

або може спричинити такий вплив на людину та природні об’єкти.

Істотне поновлення концептуальних засад екологічної політики відбулося у

зв’язку з прийняттям Концепції національної екологічної політики України на період до 2020 р., схваленої розпорядженням Кабінету Міністрів України від

17 жовтня 2007 р. № 880-р. і спрямованої на розроблення проекту нового

стратегічного документа на довгострокову перспективу — Стратегії національної

екологічної політики України на період до 2020 р. [12].

Прогресивними новелами у Концепції стали принципи, на яких повинна

базуватися національна екологічна політика, зокрема: рівності трьох складових

розвитку держави (економічної, екологічної, соціальної); аналізу і прогнозування

екологічних ризиків, які ґрунтуються на результатах державної екологічної

експертизи тощо. Безумовним позитивом є принцип, що отримав назву

“забруднювач та користувач платять повну ціну” та полягає у запровадженні для

забруднювача стимулів щодо зниження рівня негативного впливу на навколишнє

природне середовище та цілковитої відповідальності користувача за стан наданих

йому у користування природних ресурсів, а також зменшення впливу його

діяльності (бездіяльності) на стан цього середовища.

Законом України від 21 вересня 2000 р. № 1989-ІІІ затверджена

Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України

на 2000–2015 р., розроблена в контексті вимог щодо подальшого опрацювання,

вдосконалення та розвитку екологічного законодавства України. У ній наголошено,

що важливе значення має гармонійно розроблена та удосконалена нормативно-

правова база, що сприятиме зменшенню, запобіганню та ліквідації негативного

впливу господарської та іншої діяльності людей на навколишнє природне

середовище, збереженню природних ресурсів, генетичного фонду живої природи

[5]. Отже, з-поміж основних завдань, які ставить законодавець, є прийняття

конструктивних рішень щодо безпечного поводження з об’єктами екологічної

небезпеки, які мають знайти своє відображення у спеціальних нормативно-

правових актах На сьогодні базовим законом, який визначає основи захисту людини та

довкілля від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, а

отже, і від надзвичайних екологічних ситуацій, є Закон України “Про захист

населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного

характеру” від 08 червня 2000 р. Основними завданнями у сфері захисту

населення та територій є: 1) здійснення комплексу заходів щодо запобігання та

реагування на надзвичайні ситуації; 2) забезпечення готовності та контролю за

станом готовності до дій і взаємодії органів управління у цій сфері, сил та

засобів, призначених для запобігання надзвичайним ситуаціям і реагування на

них [4].

Більшість надзвичайних ситуацій, у тому числі надзвичайних екологічних

ситуацій, може бути попереджена завдяки впровадженню дієвого і ефективного

комплексу заходів запобігання негативного впливу на довкілля.

Запобігання негативного впливу на довкілля об’єктів підвищеної екологічної

небезпеки характеризується наявністю:

– законодавчого закріплення основ запобігання негативного впливу на довкілля

ОПЕН. Зокрема, на законодавчому рівні визначено: перелік видів діяльності і

об’єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку та потребують

вжиття відповідних превентивних заходів; порядок ліцензування відповідних

видів діяльності, пов’язаної з об’єктами екологічної небезпеки; обов’язок

паспортизації та інформування за результатами діяльності, пов’язаної з

об’єктами підвищеної екологічної небезпеки; нормативи гранично-

допустимого рівня впливу ОПЕН на довкілля та людину; проведення державної експертизи, забезпечення нагляду за дотриманням вимог щодо

забезпечення екологічної безпеки у зв’язку з поводженням з об’єктами

підвищеної екологічної небезпеки; методологічні основи прогнозування та

оцінки ризиків, а також можливих наслідків впливу ОПЕН; порядок

встановлення розмірів та накладення штрафів на підприємства, діяльність яких

негативно впливає на довкілля тощо.

Аналіз чинного правового механізму запобігання негативного впливу на

довкілля ОПЕН засвідчує, що істотним недоліком цього механізму є його

безсистемний характер та невпорядкованість. Зокрема, окремим об’єктам та

джерелам підвищеної екологічної небезпеки приділено недостатньо уваги.

Зокрема, відсутні належно розроблені на державному рівні заходи біологічної

безпеки, зокрема, безпечного використання технологій генної інженерії

(генетично-модифікованих організмів), захисту від шуму, вібрації та деяких інших

екологічних загроз [19, 68]. Окрім того, вжиття превентивних заходів інколи

ускладнюється встановленням щодо одного і того ж об’єкта екологічної небезпеки

різних правових режимів. Дуалістичний правовий режим встановлений стосовно

сховищ непридатних пестицидів, сховища відходів, об’єктів підвищеної небезпеки,

потенційно небезпечного об’єкта тощо.

Не є ефективним та комплексним механізм запобігання негативного впливу на

довкілля відходів уранодобувної промисловості, передбачений Законом України

“Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку”. Специфіка роботи

уранодобувних підприємств полягає в тому, що радіоактивними є не тільки

використовувана ними сировина, але й усі відходи виробництва. Незважаючи на

це, принципи державної політики у сфері використання ядерної енергії та

радіаційного захисту, не поширюються на підприємства, зайняті видобуванням

ядерного палива, та населення, яке проживає поблизу них, хоча Закон України

“Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” регулює діяльність,

пов’язану з поводженням з ядерними матеріалами та видобуванням корисних

копалин, які їх містять [2].Прогресивним є погляд Н. Барбашової, яка зазначає, що для вирішення

проблеми забезпечення екологічної безпеки, в тому числі недопущення настання

екологічних небезпек, важливе прийняття нормативно-правових актів

вузькогалузевого значення, дія яких має поширюватись на ті промислові галузі,

які є найінтенсивнішими забруднювачами навколишнього природного

середовища (металургійна, паливно-енергетична, хімічна та інша промисловості)

[15, 79]. Зазначимо, що деякі елементи галузевого підходу є у чинному

законодавстві. Однак вони стосуються головно проблем розвитку окремих

галузей і за деякими винятками (наприклад, Концепція розвитку гірничо-

металургійного комплексу України до 2010 р., схвалена Постановою Верховної

Ради України від 17 жовтня 1995 р., Гірничий Закон України від 06 жовтня

1999 р.) не містять обов’язкових норм, які мають превентивний характер.

Регулювання екологічно небезпечної діяльності, полягає у вжитті заходів по

запобіганню негативного впливу на довкілля об’єктів підвищеної екологічної

небезпеки, повинно здійснюватись не лише на засадах диференційованого підходу до

регулювання кожного окремого виду екологічно небезпечної діяльності. Ми

підтримуємо позицію Л.О. Бондара, який вважає, що при законодавчому регулюванні

цього питання потрібно використовувати принцип єдності і диференціації, оскільки

така система більш гнучка і дасть змогу усунути численні прогалини при

нормативному забезпеченні екологічно небезпечної діяльності [16, 54] 2. Імперативних способів правового регулювання суспільних відносин у

сфері запобігання негативного впливу на довкілля ОПЕН, що полягають у

застосуванні юридичних дозволів і загальнообов’язкових заборон які

знаходяться між собою в органічній взаємозалежності. Їхня суть полягає у

тому, що будь-який господарюючий суб’єкт може використовувати природні

ресурси та здійснювати небезпечну для довкілля діяльність з метою

задоволення своїх виробничих потреб, але обов’язково з беззаперечним

дотриманням дозволених меж [18, 82], наприклад, забруднювати довкілля в

межах встановлених лімітів та нормативів.

Імперативний характер мають не лише заборони, але й зобов’язання (приписи),

які полягають у покладенні на учасників екологічних правовідносин суб’єктивного

юридичного обов’язку активного типу, що спонукає його носіїв до дій,

передбачених правовими нормами [17, 214]. Зокрема, у ст. 8 Закону України “Про

об’єкти підвищеної небезпеки” зазначено, що суб’єкт господарської діяльності

зобов’язаний забезпечувати експлуатацію об’єктів підвищеної небезпеки з

дотримання мінімально можливого ризику [6]; ст. 13 Закону України “Про

екологічну експертизу” зобов’язує суб’єктів екологічної експертизи обов’язково

здійснювати державну екологічну експертизу для видів діяльності та об’єктів, що

становлять підвищену екологічну небезпеку [3].

3. Системи державних органів, обов’язком яких є запобігання та реагування

на надзвичайні, в тому числі екологічні, ситуації.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 03 серпня 1998 р.

№ 1198 в Україні створена єдина державна запобігання та реагування на

надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру [11]. Система

складається з постійних функціональних і територіальних підсистем і має чотири

рівні – загальнодержавний, регіональний, місцевий та об’єктовий.

Функціональна підсистема – складова частина єдиної державної системи

запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного

характеру (далі – єдина державна система), яка охоплює підприємства, установи та

організації, що належать до сфери управління Міністерства промислової політики

України (далі – підприємства), з відповідними силами і засобами, які здійснюють

нагляд за забезпеченням техногенної та природної безпеки, організовують

проведення роботи із запобігання і реагування на надзвичайні ситуації

техногенного та природного характеру з метою захисту населення і довкілля,

зменшення матеріальних втрат у разі виникнення надзвичайної ситуації [14].

Функціональні підсистеми створюються міністерствами та іншими центральними

органами виконавчої влади [11].Територіальна підсистема – складова частина єдиної державної системи, до

якої належать місцеві органи державної виконавчої влади, виконавчі органи

місцевих рад, державні підприємства, установи та організації з відповідними

силами і засобами, що здійснюють нагляд за забезпеченням техногенної та

природної безпеки, організовують проведення робіт по запобіганню

надзвичайних ситуацій техногенного та природного походження і реагування у

разі їх виникнення з метою захисту населення і довкілля Автономної

Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, зменшення

матеріальних втрат [13]. Територіальні підсистеми єдиної державної системи

створюються в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та

Севастополі для запобігання і реагування на надзвичайні ситуації у межах

відповідних регіонів [11]4. Багаторівневої системи заходів запобігання негативного впливу на довкілля

ОПЕН: охоронні заходи (гарантування державою права на екологічну безпеку, що

зумовлює покладення відповідних обов’язків на суб’єктів екологічних

правовідносин; закріплення на державному рівні правил поводження з

відповідними об’єктами підвищеної екологічної небезпеки), організаційні заходи

(ідентифікація, облік, ліцензування, паспортизація, контроль тощо), екологічні

заходи (оцінка екологічних ризиків, довгострокове прогнозування масштабів

можливих негативних наслідків, консервація тощо), економічні заходи

(встановлення нормативів збору і розмірів зборів за викиди і скиди

забруднювальних речовин у довкілля, на утворення і розміщення відходів та інші

види шкідливого впливу; надання податкових, кредитних та інших пільг;

відшкодування в установленому порядку збитків, завданих порушенням

законодавства про охорону довкілля тощо), технологічні заходи (зниження

антропогенних навантажень; впровадження у виробництво екологічно безпечних

технологій тощо) та іншізаходи.

Особливістю такої системи є те, що створюється вона із урахуванням

ступеня негативного впливу на довкілля об’єктів підвищеної екологічної

небезпеки. У чинному законодавстві диференціація правового регулювання відносин у

сфері екологічної безпеки, у тому числі щодо запобігання негативного впливу

на довкілля, відбувається за принципами розмежування джерел та об’єктів

екологічної небезпеки. У зв’язку з цим у правовій літературі виділяють

спеціальні заходи запобігання негативного впливу на довкілля окремих об’єктів

екологічної небезпеки: правові заходи попередження ядерної і радіаційної

безпеки; правове регулювання поводження з токсичними речовинами та

відходами; правова охорона від шкідливого біологічного та генетичного

впливу; правове регулювання застосування та попередження негативного

впливу на довкілля пестицидів і агрохімікатів; правовий захист від

електромагнітного випромінювання, від шуму та вібрації тощо. Крім того, у

нормативно-правовому порядку визначено основні види ризикованої діяльності,

що потребує застосування превентивних засобів запобігання негативного

впливу на довкілля та людину. Це біохімічне, біотехнічне і фармацевтичне

виробництво, знешкодження, утилізація промислових і побутових відходів та

різні види поводження з ними, атомна промисловість та енергетика, хімічна,

нафтохімічна і переробна промисловості тощо.

Отже, проаналізувавши особливості основних загроз екологічній безпеці, які

впливають на виникнення або можливість виникнення надзвичайних екологічних

ситуацій, ми переконуємось у тому, що у відносинах забезпечення екологічної

безпеки центральне місце повинні займати заходи запобігання негативного впливу

на довкілля. Запобігання негативного впливу на довкілля – це система охоронних,

організаційно-правових, економічних, екологічних, технічних та інших заходів,

спрямованих на попередження негативного впливу на довкілля та забезпечення

екологічної безпеки.

––––––––––––––––––––

1. Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня

1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 41. – Ст. 546.

2. Закон України “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” від 08 лютого

1995 року // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 12. – Ст. 81.3. Закон України “Про екологічну експертизу” 09 лютого 1995 р. // Відомості Верховної

Ради України. – 1995. – № 8. – Ст. 54.

4. Закон України “Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій

техногенного та природного характеру” від 08 червня 2000 року за № 1809-ІІІ //

Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 40. – Ст. 337.

5. Закон України “Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної

мережі України на 2000–2015 роки” від 21 вересня 2000 року № 1989-ІІІ // Відомості

Верховної Ради України. – 2000. – № 47. – Ст. 405.

6. Закон України “Про об’єкти підвищеної небезпеки” від 18 січня 2001 року № 2245-ІІІ //

Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 15. – Ст. 73.

7. Закону України “Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 року

№ 964-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 39. – Ст. 351.

8. Постанова Верховної Ради України “Про Концепцію (основи державної політики)

національної безпеки України” // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 10. –

Ст. 85.

9. Постанова Верховної Ради України “Про Основні напрями державної політики

України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення

екологічної безпеки” від 5 березня 1998 року № 188 // Відомості Верховної Ради

України. – 1998. – № 38–39. – Ст. 248.

10. Постанова Кабінету Міністрів України “Про схвалення Концепції створення єдиної

державної системи запобігання й реагування на аварії, катастрофи та інші надзвичайні

ситуації” від 07 липня 1995 року № 501.

11. Постанова Кабінету Міністрів України “Про єдину державну систему запобігання і

реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру” від 03

серпня 1998 року за № 1198.

12. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2007 р. № 880-р “Про

схвалення Концепції національної екологічної політики України на період до 2020

року”.

13. Наказ Міністерства України з надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення

від Чорнобильської катастрофи “Про затвердження Типового положення про

територіальну підсистему єдиної державної системи запобігання і реагування на

надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру” від 21.12.98 р. за

№ 387.

14. Наказ Міністерства промислової політики України “Про затвердження Положення про

функціональну підсистему запобігання і реагування на надзвичайні ситуації

техногенного та природного характеру” від 05.06.2006 за № 208.

15. Білявський Г.О., Бутченко Л.І. Основи екології: теорія та практикум. – К.: Лібра, 2004.

– 368 с.

16. Бондар Л.О. Про класифікацію видів екологічно небезпечної діяльності // Науковий

вісник Чернівецького університету. Серія: Правознавство. – 2001. – № 121.

17. Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів вищих навчальних закладів]

/ М.В. Цвік, О.В. Петришин, Л.В. Авраменко та ін.; за ред. д-ра юрид. наук, проф.,

акад. АпрН України М.В. Цвіка, д-ра юрид наук, проф., акад. АпрН України О.В.

Петришина. – Харків: Право, 2009. – 584 с.

18. Орлов Н.А. Правовые проблемы охраны окружающей среды в Украине. –

Симферополь: Таврия. – 2001. – 192 с.

19. Струтинська-Струк Л.В. Правове поняття біобезпеки як складової екологічної безпеки:

проблеми визначення // Науковий вісник Чернівецького університету. Серія:

Правознавство. – 2004. – № 212

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук