Головна

ДОБРОВІЛЬНІСТЬ ТА ДОСТУПНІСТЬ ДОПОМОГ ЗА ПРАВОМ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В. Стрепко


ДОБРОВІЛЬНІСТЬ ТА ДОСТУПНІСТЬ ДОПОМОГИ

ЗА ПРАВОМ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

В. Стрепко

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул., Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

У статті з’ясовано проблеми одного з принципів, що визначають сутність юридичних

норм про соціальні допомоги – їх добровільності та доступності. Прицьому особливу

увагк звернуто на питання вдосконалення вітчизняного законодавства, зокрема його

відповідності до засад допомог за правом соціального забезпечення.

Ключові слова: допомоги, соціальні ризики, соціальне страхування.

Добровільність та доступність соціальних допомог – це один із принципів, на

яких ґрунтуються юридичні норми допомог за правом соціального забезпечення,

що визначають їхній зміст та подальший розвиток. Однак, незважаючи на це, про

існування принципу добровільності та доступності соціальних допомог можна

лише здогадуватися. Адже більшість вчених, фахівців з права соціального

забезпечення залишають поза увагою його вплив на регулювання соціальних

допомог, а навіть якщо й згадують, то лише з огляду на принципи пенсійного

забезпечення.

Ще у радянські часи Є.І. Астрахан, з’ясовуючи проблеми принципів

пенсійного забезпечення, виділяв з поміж інших принцип доступності умов

пенсійного забезпечення. Він, зокрема, писав: “Це умови, які не обмежені чим-

небудь, вони не можуть бути складними і такими, що обмежують людину у

реалізації нею пенсійних прав. Ці умови і вимоги не можуть містити багато

обмежень” [1, с. 33].

Такі самі позиції обстоюють і а

втори одного з підручників з пенсійного права

за редакцією М.Л. Захарова. Щоправда тут цей принцип дещо інтерпретований і

має назву принцип повних можливостей реалізації людиною суб’єктивного права

на пенсію і його посилена охорона. Про те, що йдеться саме про принцип

доступності умов пенсійного забезпечення, можна переконатися, довідавшись, як

він за словами авторів себе виявляє: “Безпосередньо цей принцип виявляє себе у

простоті звернення за пенсією, а також в доведенні юридичних фактів, що мають

значення для її надання” [2, с. 44].Право на соціальні допомоги, як до речі і право на пенсію, виникає за фактом

настання соціального ризику. Оскільки в момент настання соціального ризику у

людини лише виникає право на допомогу чи інший вид забезпечення, то вона може

його реалізувати тільки після звернення до держави –Фонду загальнообов’язкового

державного соціального страхування чи до будь-якого іншого органу соціального

захисту з проханням надати їй матеріальну підтримку.

Важливо ще раз наголосити, що соціальний ризик лише уможливлює право

людини на соціальну допомогу. А реалізація (здійснення) цього права залежить

винятково від суб’єктивного ставлення людини до свого становища, а також від

бажання одержати соціальну допомогу. Це означає, що ніхто не може примусити

людину звернутися за допомогою, навіть з огляду на чинник соціального ризику.

Рішення про це людина приймає самостійно.

Таким чином, реалізація права на соціальну допомогу є справою винятково

добровільною. Ніхто не може змусити людину звернутись по допомогу і навпаки –відмовитись від неї. Це законодавчо закріплене правило і воно ґрунтується на

добровільності його здійснення.

З вищенаведеного напрошується інший, але не менш важливий висновок –

держава не зобов’язана вишукувати людей, яких спіткав соціальний ризик, з метою

надання їм соціальної допомоги. Проголосивши право на соціальну допомогу,

держава тим самим залишила за особою можливість звернення до органів

соціального захисту за підтримкою.

Водночас така взаємозалежність прав і можливостей не є перешкодою для

держави у виконанні нею інших обов’язків щодо надання соціальних допомог.

Конституція України тут є категоричною і у ст. 3 проголошує, що права і свободи

людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Утвердження цих прав і свобод є її головним обов’язком. Отже, права та свободи

людини є для держави найвищою цінністю та визначають зміст її діяльності.

Посуті це означає, що держава зобов’язана сприяти людині у реалізації нею своїх

прав, у тому числі й права на соціальні допомоги, через закріплення у нормах

права таких умов здійснення цього права на допомоги, які б полягали у легкому та

не переобтяженому зайвими заборонами доступі особи до фінансових ресурсів,

виділених державою, фондами загальнообов’язкового державного соціального

страхування та іншими органами соціального захисту на потреби людей, яким

необхідна соціальна допомога.

Отже умови надання соціальних допомог мають бути передусім доступними,

тобто такими, які б сприяли реалізації права на соціальні допомоги і не створювали

б невиправданих перешкод. Тому не повинно виникати жодних сумнівів у тім, що

однією із засад, які пронизують правову матерію соціальних допомог, є принцип

добровільності та доступності допомог за правом соціального забезпечення.

Обмеження надання соціальних допомог сферою соціального ризику містить

основну умову реалізації особою права на соціальні допомоги. Це головна і

водночас вкрай необхідна умова здійснення права на соціальні допомоги. Адже

добре відомо, що соціальні ризики є подіями об’єктивними, тобто такими, що

настають незалежно від волі людини, а отже з правових підходів надзвичайно

важливим є визначення факту настання соціального ризику та юридичне його

закріплення. Це дасть змогу людині у майбутньому звернутися до органів

соціального захисту за допомогою.Водночас це зовсім не означає, що сама особа, яка зазнала впливу соціального

ризику у всіх випадках його настання зобов’язана довести факт його наявності.

Аналіз вітчизняного законодавства про соціальні допомоги засвідчує, що в

окремих, передбачених законодавством випадках, обов’язок щодо встановлення

факту настання соціального ризику покладається на державні чи інші органи.

Тобто суб’єктами визначення факту соціального ризику є сама постраждала особа,

а в деяких, передбачених законом випадках, також державні та інші уповноважені

на це органи.

Така позиція законодавця заслуговує на схвалення. Адже для встановлення

окремих видів соціальних ризиків, наприклад інвалідності, потрібне володіння

спеціальними знаннями, практичними можливостями, тоді як для підтвердження

факту настання інших соціальних ризиків таких вимог непотрібно. Наприклад, щоб

засвідчити факт настання ризику малозабезпеченості людині, за загальним

правилом, потрібно подати до органів соціального захисту довідку про доходи

членів сім’ї, а це аж ніяк не потребує обов’язку володіння якимись спеціальними

знаннями та засобами. Саме факт настання певних видів соціальних ризиків можуть засвідчити лише

спеціально уповноважені на це державою органи. Крім уже згаданої інвалідності,

аналогічними ризиками є тимчасова непрацездатність, вагітність та пологи. Факт

настання зазначених ризиків засвідчується листкомнепрацездатності. Про це йдеться у

ч. 1 ст. 51 Закону України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у

зв’язку з тимчасовою непрацездатністю та витратами, зумовленими похованням” [3].

Диспозиція норми, зокрема, проголошує: “Підставою для призначення допомоги по

вагітності та пологах є виданий у встановленому порядку листок непрацездатності.

Порядок і умови видачі, продовження та обліку листків непрацездатності, здійснення

контролю за правильністю їх видачі, встановлюються спеціально уповноваженим

центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я за погодженням з

Фондомсоціального страхування з тимчасової втрати працездатності”.

Спеціально уповноваженим органом, на який покладається встановлення

зазначеного порядкує, є Міністерство охорони здоров’я України, яке своїм

Наказом від 13 листопада 2001 р. за № 455 затвердило Інструкцію “Про порядок

видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян” [4]. Ця

Інструкція у п. 1.4 містить широкий перелік осіб, яким надано право видачі листків

непрацездатності. Це лікарі-куратори державних та комунальних закладів охорони

здоров’я, лікарі стаціонарів протезно-ортопедичних установ Міністерства праці та

соціальної політики та інші суб’єкти.

Водночас, Інструкція визначає перелік медичних працівників, які позбавлені

права видавати листки непрацездатності. До нього, зокрема, належать лікарі

приватних закладів охорони здоров’я, приватні лікарі (фізичні особи – суб’єкти

підприємницької діяльності). Тим самим Міністерство охорони здоров’я України

позбавило лікарів, що самостійно практикують та лікарів приватних закладів

охорони здоров’я права видавати листки непрацездатності, а водночас і права

засвідчувати ризик непрацездатності З такою позицією Міністерства охорони здоров’я України погодитись важко.

Вона видається нелогічною з огляду на принципи охорони здоров’я, закріплені у

ст. 4 Основ законодавства України про охорону здоров’я [5]. Тут, зокрема, серед

інших називають такі базові засади охорони здоров’я, як альтернативність джерел

фінансування, поєднання державних гарантій з демонополізацією та заохоченням

підприємництва і конкуренції, а також рівності громадян у сфері охорони здоров’я.

Буквально це означає, що систему охорони здоров’я утворюють медичні заклади

будь-яких форм власності – державні, комунальні, приватні. Усі вони рівні у своїх

правах і несуть однакові обов’язки щодо надання людині якісної медико-санітарної

допомоги. Причому на законодавчому рівні для будь-кого з них не визначено пільг

чи переваг. Основи законодавства України про охорону здоров’я наголошують у

ст. 38, що людина вільна у виборі лікаря, який може запропонувати їй свої послуги.

Зважаючи на це можна стверджувати, що людина вільна і у виборі лікувальної

установи. І ніхто не може вплинути на такий її вибір. Однак, пройшовши курс

лікування у приватній лікарні, вона ризикує опинитися у становищі, коли, як

тимчасово непрацездатна, тобто особа, яку спіткав ризик непрацездатності,

фактично залишилась без права на допомогу у зв’язку з тимчасовою

непрацездатністю. Адже нагадаємо, приватні лікарі та лікарі приватних закладів

охорони здоров’я позбавлені права видавати листки непрацездатності – єдиного

легального документа, який засвідчує факт тимчасової непрацездатності.

Вважаємо у зв’язку з цим, що наявний порядок видачі листків

непрацездатності доцільно змінити. Оскільки медичні установи незалежно від форми власності є рівними у правах та обов’язках, а людина наділена правом

вибору закладу охорони здоров’я, то приватні медичні заклади мають бути

наділені правом видачі листків непрацездатності.

Дещо інші правила існують для визначення ризику інвалідності. Він

спричиняється до суттєвого погіршення життєдіяльності людини, яке виникає

унаслідок значного порушення функцій органів чи систем організму, що

призводить до неможливості чи значного погіршення здатності навчання,

спілкування, орієнтації, контролю за своєю поведінкою, пересування,

самообслуговування, участі у трудовій діяльності [6, п. 3]. Тому, з’ясовуючи групу

інвалідності, можемо визначити ступінь обмеження здатності до

самообслуговування, самостійного пересування, навчання, здатності до праці,

орієнтації та інші обмеження. Зважаючи на усі ці вимоги, одному лікареві

з’ясувати зазначені обмеження життєдіяльності людини є нереальним. Більше того,

причини виникнення інвалідності – загальне та професійне захворювання,

поранення, контузія потребують комплексної перевірки стану здоров’я

постраждалого. Для цього особа повинна пройти оглядування спеціальною

лікарською комісією, яка відповідно до законодавства одержала назву медико-

соціальної експертної комісії (МСЕК).

За законом України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в

Україні”[7] зазначені комісії підпорядковуються Міністерству охорони здоров’я

України. Вони проводять свою роботу за територіальною ознакою, тому залежно

від правового статусу та рівня діяльності поділяються на три види. Виокремлюють

такі МСЕК:

– республіканська;

– Кримська, обласні, центральні міські (в містах Києві та Севастополі);

– міські, міжрайонні, районні. Огляд громадян у медико-соціальних експертних комісіях проводять за місцем

проживання чи лікування за направленням відповідного лікувально-

профілактичного закладу. Сама експертиза має відбуватися після повного та

всебічного медичного обстеження, проведення медичних досліджень (визначення

клініко-функціонального діагнозу, отримання результатів відновного лікування)

[8]. Лише після цього проводять медико-соціальну експертизу, наслідком якої є

визначення чи не визначення групи інвалідностіза наявності для цього відповідних

підстав. У своїй діяльності комісія керується Інструкцією щодо встановлення груп

інвалідності, що затверджена Міністерством охорони здоров’я України.

Доведення факту настання інших видів соціальних ризиків є обов’язком осіб,

яких вони спіткали. Щоправда тут є певні особливості, які можуть бути по-різному

трактовані. Бо іноді ініціативи самої особи, яка зазнала відповідного ризику буває

недостатньо. Законодавець зобов’язує уповноважені органи сприяти цьому.

Зокрема, аби довести, що людина є безробітною, остання повинна, звернутися за

місцем своєї реєстрації до державної служби зайнятості та засвідчити факт

неперебування у трудових правовідносинах чи відсутність у неї будь-якої іншої

оплачуваної роботи, що приносить їй дохід у грошовій чи іншій формі. Для цього

особа зобов’язана пред’явити трудову книжку, в якій зроблено запис про її

звільнення з останнього місця праці, чи інші документи, зокрема довідку про вихід

з складу сільськогосподарського кооперативу, господарського товариства, довідку

про відмову у працевлаштуванні чи про самостійне працевлаштування, що

видається випускникам вищих навчальних закладів, підготовка яких відбувається

за державним замовленням. Однак ці дії не провадять безпосередньо перед встановленням ризику

безробіття. Насправді ми маємо лише підтвердження факту втрати роботи. Статус

безробітного особа отримає лише через сім днів після реєстрації її у державній

службі зайнятості як такої, що шукає роботу. Тобто до підтвердження цього

соціального ризику долучається уповноважений орган держави. Більше того, Закон

України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок

безробіття”[9], у ст. 22 та Порядок надання допомоги по безробіттю, у тому числі її

одноразової виплати для організації безробітним підприємницької діяльності”, що

затверджений наказом Міністерства праці та соціальної політики від 20 листопада

2000 р. № 307 [10], у п. 2.1 передбачено додаткові умови реалізації права на

соціальні допомоги з огляду на настання ризику безробіття. Допомоги по

безробіттю, за загальним правилом, надаються застрахованим особам [11], які

втратили роботу з незалежних від них обставин і визнані у встановленому порядку

безробітними та протягом 12-ти місяців, що передували початку безробіття

сплачували страхові внески, допомога по безробіттю визначається у відсотках до їх

середньої заробітної плати (доходу) залежно від страхового стажу. Тобто

загальними умовами реалізації права на соціальні допомоги по безробіттю є:

1) людина повинна бути застрахованою в системі загальнообов’язкового

державного соціального страхування на випадок безробіття;

2) протягом 12-ти місяців перед безробіттям вона повинна працювати не

менше 26-ти календарних тижнів. Причому тривалість робочого часу значення не

має. Це може бути як повний, так і неповний робочий час;

3) перед виникненням безробіття особа має сплачувати страхові внески,

набуваючи отже страховий стаж, який має істотне значення для визначення

розміру соціальної допомоги на випадок безробіття.

Для реалізації права на допомоги по безробіттю за першою умовою є те, що

особа повинна бути застрахованою в системі загальнообов’язкового державного

соціального страхування на випадок безробіття та втратити роботу з незалежних

від неї обставин. Закон України "Про загальнообов’язкове державне соціальне

страхування на випадок безробіття" у ст. 1 дає вичерпний перелік обставин втрати

роботи з незалежних від застрахованих осіб обставин. Це три підстави, передбачені

ст. 36 Кодексу законів про працю України, а саме припинення трудового договору

за угодою сторін; у зв’язку із закінченням строку його дії; призов або вступ

працівника на військову службу, скерування на альтернативну (невійськову) службу. Окрім цього, незалежним від особи вважається звільнення працівника за

власним бажанням – ст. 38 КЗпП, щоправда за умови неможливості продовжувати

роботу, а також невиконання власником підприємства, установи, організації чи

уповноваженим ним органом законодавства про працю, умов колективного чи

трудового договорів; ст. 39, а також на окремих підставах, передбачених ст. 40

КЗпП України, зокрема у випадку вивільнення працівників, їх невідповідності до

займаної посади чи виконуваної роботи, нез’явлення на роботу більш як чотири

місяці підряд унаслідок тимчасової непрацездатності та поновлення на роботі

працівника, який раніше її виконував.

Це вичерпний перелік підстав втрати роботи застрахованою особою з

незалежних від неї обставин, який розширеному тлумаченню не підлягає. Отже усі

інші обставини втрати роботи вважаються такими, що сталися з волі чи вини

працівника. До них законодавство України про соціальні допомоги зачислює усі

інші звільнення працівника, передбачені Кодексом законів про працю України, та

передбачає виникнення права на них лише з 91-го календарного дня реєстрації особи у державній службі зайнятості, тоді як право на допомоги по безробіттю у

застрахованих осіб, що втратили роботу з поважних причин, виникає з восьмого

дня реєстрації їх у службі зайнятості разом з набуттям ними статусу безробітного.

Водночас допомогу із безробіття такі особи одержують незалежно від тривалості

страхового стажу, і вона, зазвичай, є нижчою від допомоги по безробіттю особам,

які втратили роботу через поважні обставини.

Видається, що такий підхід законодавця до питання про умови реалізації права

на соціальні допомоги не є виправданим з огляду на природу ризику безробіття.

Зазначимо, що безробіття – це такий соціальний стан особи, коли вона не має

роботи, однак шукає її та готова розпочати працювати. Отже, саме собою

звільнення людини з роботи ще не є підставою виникнення безробіття. Такою

підставою є неспроможність людини самотужки знайти іншу роботу чи розпочати

підприємницьку діяльність. Аби здолати цю проблему, людина змушена

звернутися до державної служби зайнятості з проханням допомогти їй знайти

відповідну роботу та надати матеріальну підтримку на час проведення таких

пошуків. Тому погляд законодавця щодо перенесення початку виплати допомоги

по безробіттю на пізніший термін не видається переконливою. Окрім цього, варто

пам’ятати, що впродовж 91-го календарного дня від часу звернення до державної

служби зайнятості людина залишається без засобів до існування, оскільки з

припиненням трудових правовідносин не отримує більше заробітної плати, яка для

переважної більшості українців є основним джерелом існування. Складається

враження, що відтермінування виплати допомоги по безробіттю особам, що

звільнилися з роботи з неповажних причин, є прихованою формою юридичної

відповідальності, суть якої полягає в тому, що людина впродовж майже трьох

місяців не отримуватиме допомоги по безробіттю лише через те, що звільнена з

роботи на підставах, якізаконодавець визначив як неповажні. Водночас, аналізуючи ці неповажні для законодавця підстави звільнення,

легко дійти висновку, що усі вони передбачені одним нормативним актом –

Кодексом законів про працю України. Вочевидь законодавець забув, що окрім

цього Кодексу підстави припинення трудового договору передбачені й іншими

нормативними актами. Зокрема, Закон України "Про державну службу" [12] у

ст. 30 зачислює до таких підстав порушення умов реалізації права на державну

службу, недотримання пов’язаних із проходженням державної служби вимог,

передбачених ст. 16 цього Закону (за вчинення корупційних дій, участь у страйку),

відставка державних службовців першої чи другої категорії та інші підстави. Окрім

цього, Закон України "Про статус суддів" [13] у ст. 15 зазначає дев’ять підстав

звільнення судді з посади органом, що його обрав чи призначив. Серед них –

закінчення строку, на який його обрано чи призначено; порушення суддею

присяги; порушення вимог щодо його несумісності та інші. Додаткові підстави

припинення трудового договору з окремими категоріями працівників містять і ін.

законодавчі акти. Однак жодну з них законодавець не зачислив до поважних чи

навпаки до неповажних причин звільнення. Може видатись, що державні

службовці чи інші особи не можуть зазнати ризику безробіття, але це не так.

Вочевидь законодавець повинен відмовитися від практики відтермінування

початку виплати допомог по безробіттю. Усі вони мають бути надані, починаючи

від першого дня набуття особою статусу безробітного.

Щодо причини звільнення, то від неї повинен залежати винятково розмір

допомоги у зв’язку із безробіттям. Його варто диференціювати залежно від

підстави втрати роботи. Тобто безробітний, який втратив роботу через поважну причину, повинен одержувати допомогу у більшому розмірі, а особи, які

припинили роботу унаслідок винних дій з їхнього боку повинні отримувати її у

меншому розмірі.

Не зайвим буде нагадати, що неповажними законодавець називає досить

широке коло підстав звільнення працівників. Причому не всі вони належать до так

званих дисциплінарних звільнень. Серед них фігурують такі підстави, як

припинення трудового договору через відмову працівника від переведення на

роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, відмова

від продовження роботи у зв’язку іззміною умов праці (п. 6 ст. 40 КЗпП України).

Видається, що не можна ставити в один ряд такі різні за своєю природою

підстави розірвання трудового договору. Тому, визначаючи коло неповажних

підстав припинення трудового договору, законодавець має обмежитися лише

обставинами звільнення за вчинення дисциплінарного проступку та вчинення ним

інших винних дій.

Другою умовою реалізації особою права на допомогу по безробіттю є те, що

протягом 12-ти місяців, які передували безробіттю, вона повинна працювати не

менше 26-ти календарних тижнів.

Така умова реалізації людиною права на соціальні допомоги по безробіттю

видається нелогічною з двох причин:

- по-перше, загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок

безробіття, як і інші види соціального страхування, ґрунтується на принципі солідарної

відповідальності роботодавців і працівників за ризики, які можуть спіткати останніх.

Зовні цей принцип виявляє себе у формулі, згідно з якою безробітним виплачується

допомога з коштів тих, хто працює. Тому безробітним немає жодної необхідності

завчасно акумулювати кошти уФонді соціального страхування на випадок безробіття з

метоюїх подальшої виплати у вигляді допомоги;

- по-друге, визначаючись із загальними умовами надання допомоги по

безробіттю, законодавець у ст. 22 Закону України "Про загальнообов’язкове

державне соціальне страхування на випадок безробіття" записав, що право на цю

допомогу мають застраховані в системі соціального страхування на випадок

безробіття особи. Це очевидно мало б означати, що від дня набуття людиною

статусу застрахованої особи у неї з настанням ризику мало б виникнути право на

допомогу по безробіттю Днем виникнення такого права є день укладення трудового договору. Саме

тоді відповідно до ст. 4 Закону України "Про загальнообов’язкове державне

соціальне страхування на випадок безробіття" людина і набуває статусу

застрахованої. Відтоді вона починає сплачувати страхові внески і робить це до

розірвання трудового договору.

Вважаємо, що зазначені аргументи переконують у необхідності надання

допомог по безробіттю на загальних умовах незалежно від тривалості попередньої

роботи та часу сплати страхових внесків.

І нарешті, третя, остання умова реалізації права на допомогу по безробіттю

полягає у наявності страхового стажу, який істотно впливає на визначення розміру

допомоги по безробіттю.

Цитований вже нами Закон України "Про загальнообов’язкове державне

соціальне страхування на випадок безробіття" у ст. 1 дає таке визначення

страхового стажу. Це період (строк), протягом якого особа підлягала страхуванню

на випадок безробіття та за який сплачено страхові внески (вона, роботодавець).

Страховий стаж і справді істотно впливає на визначення розміру допомоги по безробіттю. Зокрема, якщо страховий стаж менший ніж два роки, то допомога по

безробіттю надається у розмірі 50% від середньої заробітної плати працівника, від

2 до 6 років – 55%, від 6 до 10 років – 60%, понад 10 років – 70% [14].

Тривалість страхового стажу як критерій диференціації розміру соціальної

допомоги у зв’язку із настанням ризику безробіття є цілком виправданою умовою.

Адже чим більше часу особа сплачує страхові внески, тим вагомішим є її вклад у

формування коштів загальнообов’язкового державного соціального страхування на

випадок безробіття, а відтак, розмір соціальної допомоги на випадок безробіття

повинен бути вищим.

Принагідно зазначимо, що страховий стаж впливає не лише на визначення

розміру допомоги по безробіттю, але й на розмір допомоги по тимчасовій

непрацездатності. Закон України "Про загальнообов’язкове державне соціальне

страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами,

зумовленими похованням" у ст. 37 передбачає допомоги по тимчасовій

непрацездатності у розмірі 60% від середньоїзаробітної плати (доходу) застрахованим

особам, які мають страховий стаж до п’яти років, 80% – особам, які мають страховий

стажвід 5 до 8 років і 100% особамзі страховимстажемпонад 8 років.

Загалом, незалежно від виду соціальної допомоги, страховий стаж

обчислюють як суму періодів, протягом якого особа підлягала соціальному

страхуванню. Власне страховий стаж – це періоди трудової діяльності особи та

інші види суспільно корисної діяльності, що внесені законодавством України до

страхового стажу. Такими періодами є час одержання застрахованою особою

виплат за окремими видами загальнообов’язкового державного соціального

страхування, періоди відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею

трирічного віку та ін. На перехідний період до страхового прирівнюється трудовий стаж, набутий

особою до набуття чинності законодавства про соціальне страхування. Щоправда

для різних видів страхових допомог його обчислюють по-різному. До страхового

стажу, що визначає розмір допомоги по тимчасовій непрацездатності, зачислюють

трудовий стаж, набутий особою до набуття чинності Закону України "Про

загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою

втратою працездатності та виплатами, зумовленими народженням та похованням".

Про це, зокрема, йдеться у ст. 4 цього Закону.

Трудовий стаж, що прирівнюють до страхового, у з’ясуванні розміру допомоги по

безробіттю, має інше визначення. Так, згідно з п. 3.3 Порядку надання допомоги по

безробіттю, у тому числі одноразової її виплати для організації безробітним

підприємницької діяльності, до страхового стажу не зачислюють періоди навчання у

вузі, професійно-технічному закладі, проходження військової строкової служби тощо.

Отже, завершуючи питання про добровільність та доступність допомог за

правом соціального забезпечення, варто зазначити, що не всі соціальні допомоги є

легко доступними для громадян України. Умови надання деяких з них. Зокрема,

допомоги по безробіттю та допомоги по тимчасовій непрацездатності, виписані у

законодавстві так, що не в кожному випадку настання соціального ризику

(безробіття або тимчасової непрацездатності) людина, яка його зазнала, зможе

реалізувати своє право на соціальне забезпечення. Тому державі варто переглянути

умови надання таких видів соціальних допомог. Правом видачі листків

непрацездатності варто наділити, окрім лікарів державних медичних установ,

також приватних лікарів та лікарів недержавних закладів охорони здоров’я, що

надають медичну допомогу тимчасово непрацездатним Потрібно також спростити та зробити доступними умови надання допомоги на

випадок безробіття. Для цього до ст. 23 Закону про загальнообов’язкове державне

соціальне страхування потрібно внести зміни з метою звуження кола осіб, для яких

право на допомогу у зв‘язку з безробіттям виникає з 91-го дня реєстрації у державній

службі зайнятості. Такими можуть бути лише особи, що звільнені з останнього місця

роботи унаслідок протиправних дій з їхнього боку. Безробітними, які припинили

трудові відносини за власнимбажаннямбез поважних причин, зазначена допомогамає

бути надана на загальних підставах. У ст. 38 Кодексу Законів про Працю України за

ними визнано право на звільнення за власним бажанням, а тому реалізація цього права

неможе вести надалі до обмеження права на допомогу по безробіттю.

1. Астрахан Е.И. Принципы пенсионного обеспечения рабочих и служащих в СССР. – М.:

Юрид. лит., 1961. – 42 с.

2. Советское пенсионное право: Учеб. пособие / Под ред. М.Л. Захарова. – М.: Юрид.

лит., 1974.

3. Офіційний вісник України. – 2001. – № 8. – Ст. 310.

4. Офіційний вісник України. – 2001. – № 17. – Ст. 1235.

5. Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 4. – Ст. 19.

6. Див.: п. 3 Інструкції про встановлення груп інвалідності, затв. Наказом Міністерства

охорони здоров’я України від 07.04.2004 р. № 183 // Офіційний вісник України. – 2004.

– № 17. – Ст. 1235.

7. Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 21. – Ст. 252.

8. Див.: п. 23 Положення про медико-соціальну експертизу, завт. Постановою Кабінету

Міністрів України від 22.02.1992 р. № 83 // Зібрання постанов Уряду України. – 1992. –

№ 3. – Ст. 68.

9. Офіційний вісник України. – 2000. – № 13. – ст. 505.

10. Офіційний вісник України. – 2000. – № 51. – ст. 2237.

11. Необхідно вказати, що Закон України про загальнообов’язкове державне соціальне

страхування на випадок безробіття у ст. 4 передбачає широке коло застрахованих осіб

суб’єктів права на соціальні допомоги у випадку настання ризику безробіття. Такими,

зокрема, є особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту), цивільно-

правового договору, військовослужбовців (крім військовослужбовців військової

служби).

12. Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 52. – ст. 490.

13. Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 8. – ст. 56.

14. Див.: ст. 23 Закону України "Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування

на випадок безробіття".

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук