Головна

ГАРАНТІЇ ПРАВА НА НЕДОТОРКАННІСТЬ ПРИВАТНОГО ЖИТТЯ ПРИ НАКЛАДЕННІ АРЕШТУ НА КОРЕСПОНДЕНЦІЮ ТА ЗНЯТТЯ ІНФОРМАЦІЇ З КАНАЛІВ ЗВ’ЯЗКУ В. Навроцька


ГАРАНТІЇ ПРАВА НА НЕДОТОРКАННІСТЬ

ПРИВАТНОГО ЖИТТЯ ПРИ НАКЛАДЕННІ АРЕШТУ

НА КОРЕСПОНДЕНЦІЮ ТА ЗНЯТТЯ ІНФОРМАЦІЇ

З КАНАЛІВ ЗВ’ЯЗКУ

В. Навроцька

Львівський державний університет внутрішніх справ

вул. Замарстинівська 9, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

Констатовано, що однією зі слідчих дій, пов’язаних з обмеженням права на

недоторканність приватного життя, є накладення арешту на кореспонденцію та зняття

інформації з каналів зв’язку. Однак проведення цієї слідчої дії належно не забезпечує

такого конституційного блага. Тому норми закону, що регламентують її проведення,

потребують уточнень та доповнень.

Ключові слова: недоторканність приватного життя, накладення арешту на

кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв’язку.

Конституцією України, прийнятою 1996 р. проголошено програмний курс на

побудову правової держави. Оголосивши права людини та її свободи найвищою

соціальною цінністю, Основний закон нашої держави, у ст.3 встановив, що

визнання, дотримання та захист прав людини є обов’язком держави. У системі прав

та свобод особливе місце посідає право осіб на недоторканність приватного життя.

Ставлення держави до приватного життя своїх громадян завжди було індикатором

політичного режиму та ситуації в суспільстві, адже невтручання держави в

приватнежиття осіб є одним з принципів громадянського суспільства.

Однак визнання за людиною невід’ємних, невідчужуваних прав аж ніяк не

достатньо для забезпечення прав людини, у тому числі для права на

недотор

канність приватного життя. Держава зобов’язана не лише довільно не

втручатися в приватне життя людей, але й узабезпечувати її від злочинних

посягань інших осіб, у тому числі шляхом розкриття злочинів, засудження винних,

відшкодування шкоди, заподіяноїзлочином.

З цією метою Конституція України допускає в рамках кримінального

судочинства можливість обмеження окремих прав і свобод осіб, що, своєю чергою,

спричинює проблему забезпечення недоторканності приватного життя осіб, яких

залучають до кримінально-процесуальної діяльності.

Актуальні проблеми допустимих обмежень прав і свобод людини, а також їхня

охорона в кримінальному судочинстві висвітлені у працях Б.Т. Безлєпкіна,

В.П. Божьєва, А.П. Гуляєва, К.Ф. Гуценка, З.З. Зіннатуліна, В.В. Короля,

В.Т. Маляренка, І.Л. Петрухіна, В.М. Савицького, М.С. Строговича, П.С. Елькінд,

М.А. Чельцова, В.П. Шибіко та інших науковців. Безпосередньо проблемам

охорони приватного життя в кримінальному процесі присвячені праці

Н.Г. Лопухіної, І.Л. Петрухіна, І.В. Смолькової.Високо оцінюючи значення праць вчених в дослідженні та розвитку

кримінально-процесуальної теорії, законодавства та практики застосування норм,

які допускають обмеження прав і свобод, а також обмежують їх, зазначимо, що

значна частина цих праць виконана при дещо іншому підході до трактування

завдань кримінального процесу, а підхід до особи як до найвищої соціальної

цінності, що знайшов відображення у ст.6 та інших статтях Конституції України, а

також встановлене в ст.32 Основного закону права на недоторканність особистого та сімейного життя, потребує переосмислення проблеми забезпечення цього права

і, відповідно, вдосконалення кримінально-процесуального закону та практики його

застосування, з метою підвищення рівня юридичної захищеності осіб, які беруть

участь у кримінальному процесі від довільного втручання держави в їх приватне

життя.

Особливе значення має дослідження проблеми вдосконалення якості відносин,

що виникають під час провадження досудового слідства, оскільки з огляду на

вирішувані завдання там найбільш суттєво обмежуються права та свободи

фізичних осіб, що об’єктивно поєднано з можливістю довільного втручання в їх

приватнежиття.

Чинний КПК України недостатньо чітко регламентує підстави, умови, межі

повноважень посадових осіб, що здійснюють кримінальне судочинство з

обмеження прав та свобод фізичних осіб, унаслідок чого повною мірою не

забезпечується правомірне втручання суб’єктів досудового слідства в приватне

життя осіб, які залучаються до слідчої діяльності, як і співрозмірність обмеження

їхніх прав як цілям досудового слідства загалом, так і цілям окремих

процесуальних дій. Саме тому проблема вдосконалення гарантій права на

недоторканність приватного життя на досудовому розслідуванні залишається

актуальною. Викладені вище обставини якразізумовили вибір теми цієї роботи та

їїзлободенність.

Проти закріплення в КПК такої слідчої дії, як накладення арешту на

кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв’язку висловлювався

В.М. Савицький. На його думку, “недопустимо розширювати коло джерел доказів

за рахунок обмеження конституційних прав особи. Легалізація винятків з таємниці

телефонних розмов, можливо в окремих випадках, дасть змогу слідчим органам

отримати якісь відомості, але нікому не вдасться пояснити, чому протягом

десятиліть слідча та судова практика чудово обходилися без такого виду доказів, а

нині, коли таємниця телефонних переговорів введена в ранг конституційного

положення, з’явилася нагальна потреба урізати це положення, обмежити сферу

його дії” [1, с. 60]. Противниками прослуховування телефонних розмов виступали

З.З. Зіннатулін таЛ.Д. Кокорєв [2, с.51; 3, с. 12].Інші ж науковці переконані, що запровадження цієї слідчої дії є своєчасним та

необхідним, адже ефективна боротьба з злочинами неможлива без застосування

найдосконаліших технічних засобів, до яких належить і прослуховування

телефонних розмов, дає змогу правоохоронним органам отримати важливі докази і

водночас гарантує охорону конституційних прав суб’єктів кримінального процесу

від вчиненого щодо них насильства у зв’язку з їх участю у розкритті та

розслідуванні факту злочину [4, с. 32; 5; 6, с. 124; 7, с. 8, 55, 171].

Обмеження права на таємницю поштово-телеграфної кореспонденції

допускається законом в інтересах боротьби з злочинністю. Ці обмеження

передбачені ст. 187 КПК України (“Накладення арешту на кореспонденцію та

зняття інформаціїз каналів зв’язку”).

У ст. 187 КПК України передбачено арешт, огляд і виїмку не будь-якої, а

поштово-телеграфної кореспонденції. Якщо ж необхідно вилучити якесь поштове

відправлення (лист, поштову листівку, телеграму тощо), то в цих випадках діють

правила загальної виїмки чи обшуку).

Виникає запитання: скільки постанов потрібно виносити щодо накладення

арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію? На думку І.Л. Петрухіна в цих

випадках повинна бути винесена єдина постанова [8,с. 147]. Видається, що необхідні дві постанови (про накладення арешту і про виїмку), оскільки в деяких

випадках виїмка може виявитися непотрібною.

Підставою накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію

повинні бути фактичні дані (докази), які засвідчують наявність листування між

обвинуваченим (підозрюваним) та іншими особами і на можливість отримання з

цього листування відомостей, що стосуються обставин вчиненого злочину.

Метою накладення арешту на кореспонденцію, її огляду та виїмки є:

1) отримання інформації доказового характеру про злочин, його учасників, місця

приховання знарядь та об’єктів злочинної діяльності; 2) розшук обвинуваченого

(підозрюваного), який переховується.

Критично доцільно оцінити погляди тих, хто вважає, що КПК повинен

закріпити як мету накладення арешту на кореспонденцію: 1) перешкоджання

підозрюваному (обвинуваченому) та зв’язаними з ним особами передавати один

одному інформацію, що стосується ходу розслідування; 2) забезпечення

накладення арешту на майно підозрюваного (обвинуваченого) у вигляді грошових

переказів, посилок [9, с. 21].

Виділення таких цілей не відповідає цілі слідчої дії, передбаченої ст. 187

КПК України, під якою розуміють отримання інформації певного виду. Зазначена у

ч. 1 ст. 187 цього Кодексу мета слідчої дії може бути досягнута, якщо слідчий

володіє достатніми даними про це. В протилежному випадку є необґрунтоване

проникнення в приватнежиття учасника процесу чи інших осіб.

Виникає запитання: на кореспонденцію яких осіб може бути накладено арешт?

На практиці неімовірнийваріант накладення арешту на кореспонденцію свідків і

потерпілих з метою становлення змови між ними. Деякі процесуалісти вважали, що

арешт кореспонденції, яка надходить на ім’я близьких чи родичів обвинуваченого,

недопустимий.У сучасній кримінально-процесуальній літературі висловлені різні думки з

цього приводу. Зокрема, Н.А. Селіванов та В.І. Требилов вважають, що

допустимий арешт кореспонденції, “яка поступає на ім’я будь-якої людини” [10,

с. 228]. Підтримуючи цю позицію, Б.Т. Безлєпкін аргументує її тим, що “головна

ознака важливості кореспонденції для справи полягає у тому, що вона містить

доказову інформацію” [11, с. 59]. Висловлено думку про накладення арешту на

кореспонденцію осіб, пов’язаних з обвинуваченим [12, с. 70; 13,с. 88].

Б.С. Тетерін та Є.З. Трошин вважають, що арешт може бути накладений на

кореспонденцію не тільки обвинувачених чи підозрюваних, але й потерпілих і

свідків, а також “інших осіб, якщо у слідчого є підстави вважати, що листування

цих осіб буде перешкоджати розслідуванню чи містить відомості, що відносяться

до розслідуваної справи” [14, с. 75].

Наведені міркування надмірно розширюють межі застосування розглянених

заходів. З метою вилучення довільного втручання в таємницю поштово-

телеграфних повідомлень фізичних осіб у законі (ч. 1 ст. 187 КПК України)

обумовлено, що обмеження цих таємниць можливе лише стосовно підозрюваного,

обвинуваченого, підсудного та осіб, з якими вони підтримують стосунки через

пошту чи телеграф.

Звичайно, у реальному житті досить складно домогтися абсолютного

збереження таємниці листування. Якщо кореспонденція не становить доказової

цінності, то після слідчого огляду вона продовжує свій рух на шляху до адресата, а

до кримінальної справи долучається лише протокол огляду, і яку б інформацію

вона не несла поряд з доказовою, лист, листівка, телеграма, посилка чи бандероль стають частиною кримінальної справи, з якою з моменту закінчення розслідування

ознайомлюються учасники процесу. В судовому розгляді ці документи чи речові

докази підлягають дослідженню в умовах усності й гласності і відомості про

приватнежиття іноді стають надбанням широкої публіки.

Особливий правовий режим поширюється на дипломатичну пошту.

Дипломатична пошта дипломатичних і консульських представництв іноземних

держав, що розміщена на території України, не підлягає ні затриманню, ні арешту,

ні відкриттю. Це правило ґрунтується на дипломатичному імунітеті цих осіб і

поширюється як на дипломатичну пошту, яка перевозиться кур’єрами, так і на

пошту, що пересилається на основі спеціальних угод з іноземними державами

звичайними каналами зв’язку без супроводження кур’єра. В цих випадках

дипломатична пошта повинна мати видимі зовнішні ознаки, які засвідчують їхній

характер.

Однією з гарантій таємниці листування можна вважати положення чинного

кримінально-процесуального законодавства про те, що огляд та виїмка поштово-

телеграфної кореспонденції мають проводитися лише в присутності понятих з

числа працівників поштово-телеграфних установ (ч.1 ст.1871 КПК України). Однак

у цій нормі не міститься заборона слідчому оголошувати виявлені під час огляду та

виїмки кореспонденції обставини приватного життя осіб, які не належать до

справи, та заборону учасникам слідчої дії розголошувати факти, які стали їм

відомі.

Зазначимо, що український законодавець чомусь приділяє увагу питанню

забезпечення недоторканності приватного життя у разі проведення слідчих дій

дуже епізодично та фрагментарно.

Зокрема, у ст. 185 КПК України “Нерозголошення особистого життя

обшуковуваних” зазначено, що “Під час обшуку та виїмки слідчий повинен

вживати заходів до того, щоб не були розголошені виявлені при цьому особистого

життя общуковуваного та інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають

у цьому приміщенні”Буквальне тлумачення вищезазначеного положення дає підстави зробити

висновок про те, що воно поширює свою дію винятково на такі слідчі дії, як обшук

та виїмка, і не повинно застосовуватися у виконанні інших слідчих дій.

Абсурдність цього висновку, зробленого на підставі кримінально-

процесуального закону у дослівному його тлумаченні, та недосконалість

законодавства у цій частині очевидні. З огляду на це і кримінально-процесуальна

наука, і слідча практика давно вже визнали за необхідне керуватися викладеним

вище положенням під час проведення не окремих, а всієї сукупності слідчих дій

(принаймні, їх більшості) [15, с. 41; 16, с. 150–152]. Зокрема, заходи до збереження

у таємниці обставин приватного життя повинні вживатися не лише під час

проведення обшуку та виїмки, але й під час допиту, огляду місця події,

освідування, накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів

зв’язку тощо.

Отож, вимога про недопустимість неправомірного обмеження права на

недоторканність приватного життя при проведенні слідчих дій є

загальнообов’язковим і повинна законодавчо поширюватися на всю їхню

сукупність без винятку.

Видається, що найзагальншіі правила провадження слідчих дій (а до них, без

сумніву, належить і положення про недопустимість оголошення виявлених в ході

слідчих дій обставин приватного життя) мали б бути акумульовані не в різних статтях, а в окремій, спеціально для того відведеній (як це зроблено, наприклад, у

ст. 164 КПКРФ).

Потрібно мати на увазі, що при проваджені огляду та виїмки кореспонденції

слідчий зобов’язаний забезпечити збереження в таємниці змісту кореспонденції,

враховуючи жорсткі правила, які містяться в ст. 31 Конституції України.

Порушення зазначених конституційних приписів може потягнути заподіяння

зацікавленими особами моральної шкоди, а згодом пред’явлення в цивільно-

правовому порядку вимог щодо її компенсацію.

Таємниця листування, телефонних розмов, поштових, телеграфних та інших

повідомлень означає автономне володіння інформацією про: 1) їх зміст; 2) про осіб,

які здійснюють контакти; 3) про наявність чи відсутність кореспонденції чи

телефонної розмови певної особи.

Зміст права на таємницю переговорів та повідомлень особистого характеру

полягає, як зазначає М.Н. Малеїна, з повноважень: а) вживати заходів до

збереження таємниці; б) встановлювати порядок доступу до неї та вимагати, аби

інші не порушували таємницю; в) надавати відповідну інформацію на свій розсуд

іншим особам [17, с. 171].

У кримінальному процесі це право не є абсолютним, воно може бути

обмежене в інтересах істини.

Арешту може бути піддана будь-яка кореспонденція: листи (прості, цінні,

заказні), телеграми, радіограми, бандеролі, поштові листівки тощо. При цьому

арешт може бути накладений як на вхідні, так і на вихідні відправлення. Однак, як

слушно зазначає І.Л. Петрухін, може бути реалізовано головно щодо вхідної

кореспонденції, яка надходить у відділення зв’язку, куди була спрямована

постанова про накладення арешту [18, с. 76].Не зовсім зрозуміле питання про те, чи повинен слідчий вдаватися до арешту

та виїмки кореспонденції, якщо зібрані ним докази достатноью мірою

встановлюють усі обставини, які підлягають доказуванню. Зазначена ситуація

пов’язана з питанням про межі доказування. Під ними у найзагальнішому вигляді

розуміють межі пізнавальної діяльності слідчого та суду, визначені моментом,

коли з необхідною мірою надійності визначені обставини, що підлягають

доказуванню. У цей момент доказування припиняється, адже необхідність у ньому

відпадає. Тому, якщо слідчий зібрав достатню сукупність доказів по справі, тобто

досяг мети доказування, то проводити якісь слідчі дії, у тому числі накладати

арешт на кореспонденцію, неправомірно.

Зазначимо, що у ст. 187 КПК України немає визначення кола злочинів, під час

розслідування яких допускається накладення арешту на кореспонденцію та зняття

інформації з каналів зв’язку. Видається за доцільне обмежити таке коло справами

про тяжкі та особливо тяжкі злочини. Цим було б унеможливлено проникати в

особисте життя у тих випадках, коли захищуване благо є менш важливим.

Протилежне могло б спричинити тотальне прослуховування телефонних розмов.

Ще одним обмеженням можливості прослуховування має бути встановлення в

законі максимально допустимого строку, наприклад, шести місяців. Так само це

питання врегульоване у ст. 237 Проекту КПК 2008 р., де йдеться про те, що строк

дії ухвали суду про дозвіл на втручання у приватне спілкування не може

перевищувати одного місяця, загальний же строк, протягом якого може тривати

втручання в приватне спілкування, не може перевищувати шести місяців [19].

Виконання зазначеної процесуальної дії може бути припинене і раніше, якщо

слідчий визнає, що необхідність у ній відпала. Окрім того, потрібно мати на увазі, що накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформаціїз каналів зв’язку не

може тривати довше, аніж саме досудове слідство з кримінальної справи.

Закінчення розслідування тягне за собою обов’язкове скасування проводити цю

слідчу дію. Якщо після закінчення розслідування буде тривати накладення арешту

на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв’язку, то ці дії будуть

незаконними.

В наших найближчих сусідів – у Російській Федерації однією з гарантій

охорони приватного життя особи, чиї переговори контролювалися, є положення

про те, що у протоколі повинна бути викладена (причому дослівно) лише та

частина фонограми, яка, на думку слідчого, стосується цієї кримінальної справи

(ч.7 ст. 186 КПК РФ), хоча сама фонограма у повному обсязі долучається до

матеріалів кримінальної справи ізберігається в запечатаному вигляді в умовах, що

унеможливлюють прослуховування та її тиражування сторонніми особами –

(ч.8 ст. 186 КПК РФ). Це пояснюють тим, що не всі частини запису мають значення

для справи, оскільки фонограма нерідко містить також відомості, пов’язані з

інтимною стороною життя людей, що не стосується справи. Видається, що таку

норму потрібно передбачити і у ст.187 КПК України.

Отож, вищевикладене дає підстави для таких тверджень: 1) положення

ст. 185 КПК України підлягає розширювальному тлумаченню, видається, що

воно поширює свою дію не лише на такі слідчі дії, як обшук та виїмка, але й

повинно застосовуватися під час здійснення інших слідчих дій; 2) слід

критично оцінити погляди тих, хто вважає, що КПК повинен закріпити як мету

накладення арешту на кореспонденцію перешкоджання підозрюваному

(обвинуваченому) та зв’язаними з ним особами передавати один одному

інформацію, що стосується ходу розслідування, а також забезпечення

накладення арешту на майно підозрюваного (обвинуваченого) у вигляді

грошових переказів, посилок (адже виділення таких цілей не відповідає цілі

слідчої дії, передбаченої ст. 187 КПК України); 3) звернено увагу на те, що у

ч.1 ст.1871

КПК України немає заборони слідчому оголошувати виявлені під час огляду та виїмки кореспонденції обставини приватного життя осіб, які не

належать до справи, та заборону учасникам слідчої дії розголошувати факти,

що стали їм відомі; 4) окрім того, стверджується, що у ст. 187 КПК України

немає переліку злочинів, при розслідуванні яких допускається накладення

арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв’язку, з огляду на це

запропоновано обмежити таке коло справами про тяжкі та особливо тяжкі

злочини.

Що ж стосується аналізу кримінально-процесуальних гарантій з позицій

ефективного забезпечення недоторканності приватного життя у разі застосування

норм, що допускають обмеження конституційних прав та свобод при провадженні

інших слідчих дій, то вони цілком можуть бути предметом подальших досліджень.

––––––––––––––––––––

1. Савицкий В.М. Правосудие и личность / В.М. Савицкий // Советское государство и

право – 1983. – № 5.

2. Зиннатулин З.З. Уголовно-процессуальное принуждение и его эффективность /

З.З. Зиннатулин. – Казань: Изд-во Казанского ун-та, 1981.

3. Кокорев Л.Д. Общественные и личные интересы в уголовном судопроизводстве /

Л.Д. Кокорев. – Воронеж: Изд-во ВГУ, 1984.

4. Данилюк С, Виноградов С., Щерба С. Как прослушать телефонный разговор / //

Социалистическая законность. – 1991. – № 125. Чангули Г.И. Конституционные принципы уголовного судопроизводства зарубежных

социалистических стран. – Киев: Наукова думка, 1981.

6. Волошкина Н.Н. Обеспечение права на неприкосновенность частной жизни при

производстве предварительного следствия: Дисс. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 /

Волошкина Наталья Николаевна. – Ростов-на-Дону, 2000.

7. Лопухина Н.Г. Уголовно-процессуальные аспекты охраны конституционного права

личности на тайну телефонных переговоров: Дисс. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 /

Лопухина Наталья Григорьевна. – М., 200,1 – 195 с.

8. Петрухин И.Л. Личная жизнь: пределы вмешательства / И.Л. Петрухин. – М.: Юрид.

лит., 1989.

9. Дунаева М.С. Основания и пределы уголовно-процессуального вмешательства в

частную жизнь граждан: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.09

“Уголовный процесс; криминалистика и судебная экспертиза; оперативно-розыскная

деятельность” / М.С. Дунаева. – Иркутск, 2002.

10. Селиванов Н.А. Первоначальные следственные действия. – 2-е изд. – М.: Юрид. лит., 1969.

11. Судебно-правовая защита прав и свобод граждан в отношениях с государственными

органами и должностными лицами. – М.: Юр ИнфоР, 1997.

12. Куклин В.И. Неотложные следственные действия. – Казань: Изд.-во Казан. ун.-та,

1967.

13. Леви А.А. Михайлов А.И. Обыск. – М.: Юрид. лит., 1983.

14. Тетерин Б.С. Трошкин Е.З. Возбуждение и расследование уголовных дел. – М.: Новый

юрист, 1997.

15. Москалькова Т.Н. Этика уголовно-процессуального доказывания (стадия

предварительного расследования) – М.: Издательство “Спарк”, 1996.

16. Стригалев Д.К. Неприкосновенность частной жизни как международно-правовой и

конституционный принцип деятельности органов предварительного следствия системы

МВД: Дисс. …канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 – СПб., 2004.

17. Малеина М.Н. Личные неимущественные права граждан: понятие, осуществление,

защита. – М., 2001.

18. Петрухин И.Л. Личные тайны (человек и власть). – М., 1998.

19. Проект кримінального процесуального кодексу України, ухваленого на 16-му

пленарному засіданні Національної комісії із зміцнення демократії та утвердження

верховенства права. – Київ, 2008.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук