Головна

ДЖЕРЕЛА, СТРУКТУРА ТА ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ АВСТРІЙСЬКОГО КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО КОДЕКСУ 1873 Р. Н. Худоба


ДЖЕРЕЛА, СТРУКТУРА ТА ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ

АВСТРІЙСЬКОГО КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО

КОДЕКСУ 1873 Р.

Н. Худоба

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

E-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

 

 

 

Досліджено історію прийняття австрійського кримінально-процесуального кодексу

1873 р. і його застосування на території Галичини. Проаналізовано структуру і головні

положення кримінально-процесуального кодексу 1873 р.

Ключові слова: кримінально-процесуальний кодекс, судочинство, Галичина, Австрія,

Австро-Угорщина.

Однією з найважливіших функцій держави є регулювання суспільних відносин

шляхом встановлення загальнообов’язкових правил поведінки, у тому числі

прийняття кодексів.

У сучасних умовах утвердження незалежності України науковці та практики

дедалі частіше звертаються до проблем удосконалення правового регулювання.

Проте деякі його аспекти досізалишаються неврегульованими, а наявні нормативні

положення часто теоретично недосконалі, що негативно відбивається на процесі

правотворення і правозастосування. Свідченням цього є значна кількість змін і

доповнень до кодексів, інших законодавчих актів, колізії та суперечності між

чинними нормами тощо.

Необхідною передумовою подальшого удосконалення та розвитку

правотворення та правозастосування є комплексне використання здобутків теорії

і

практики правотворчості. Тому важливого значення набуває врахування світового і

національного історичного досвіду.

Особливий інтерес викликає період перебування українських земель, зокрема

Галичини, у складі Австрії – з 1772 p., а з 1867 р. – у складі Австро-Угорщини. Як

зазначав М.Возняк при першім розборі Польщі в 1772 р. перейшла Галицька земля

до Австрії. Українську націю творив тоді темний селянин і священик. Не було ні

маєтного міщанства, ні багатих торговців і купців; ремесла стояли низько, а

торговля була в жидівських руках [1]. Проте, цікавим і теоретично актуальним

питанням правотворчого процесу та правозастосовчої діяльності в Австрії та

Австро-Угорщині, зокрема, і у Галичині, досі приділяли недостатньо уваги.

Як відомо, протягом 1772–1918 pp. Галичина перебувала у складі Австрії та

Австро-Угорщини. Австрійський уряд штучно об’єднав українські і польські землі

в один адміністративний край, установив офіційну назву – Королівство Галичини і

Володимерії з великим князівством Краківським і князівствами Освенцімським та

Заторським. Безпідставно всі ці землі дістали скорочену назву Галіція (Галичина),

яку умовно поділили на східну (українську) і західну (польську) [2]. Об’єднання

польських і українських земель в одну адміністративну одиницю польська шляхта

використала для здійснення своїх загарбницьких планів. Галичину вона розглядала

як частину єдиної польської території, як законний “польський стан посідання”.[3]. На думку М. Лозинського, австрійська Україна поділена – завдяки правно-

державному поділови на так звані “історичні краї” – на галицьку і буковинську, які

живуть до певної міри окремимжиттям [4]. Кожна з цих держав мала свої особливості у правотворчій діяльності, а також

здобутки та прорахунки у галузі правозастосовчої діяльності. На територію

Галичини поступово поширювалась чинність австрійського права, в тому числі

кримінально-процесуального права. Проте багатонаціональний характер

австрійської монархії став однією з причин того, що у правовій системі Австрії

тривалий час не було єдності.

У другій половині XVIII ст. австрійський уряд створив кодифікаційні комісії для

систематизації австрійського права. Кодифікаційні роботи як в Австрії, так і в

Австро-Угорщині проводили досить часто. Це було зумовлено змінами в соціально-

економічних та політичних сферах суспільного життя. Галичина слугувала

своєрідним законодавчо-правовим полігоном, місцем випробування нових

австрійських кодексів, чинність яких відтак поширювалася й на інші австрійські

провінції. Австрійський парламент, приймаючи кодекси шляхом законодавчих

експериментів, вводив їх в дію у Галичині для того, щоб перевірити їх ефективність,

а відтак, внести необхідні зміни і доповнення. Західноукраїнські землі ставали

місцем апробації нового законодавства Австрійської імперії. Після цього австрійські

кодекси поширювалися на всій території Австрії, що забезпечувало ефективність

реалізації нормправа, не виняткомбули і кримінально-процесуальні кодекси.

Необхідно зазначити, у Галичині суди що розглядали кримінальні справи на

основі німецького кримінального процесу, який був сформований ще у 1532 р. в

Constitutio Criminals Karolina.

Кодифікація кримінально-процесуального права Австрії розпочалася у

XVIII ст., коли в 1768 р. в Австрії затвердила Марія Терезія кримінальний кодекс

(Constitutio Criminals Theresiana), який отримав скорочену назву “Терезіана”.

Кодекс цей складався з двох частин, з яких перша частина стосувалася

процесуального, друга – матеріального права. Система покарань була дуже

жорстокою, процес мав інквізиційний характер з широким застосуванням тортур.

Кодекс цей не діяв у Галичині в матеріального права, але був запроваджений там з

1774 р. в частині процесуального права [2, с. 70–71].Головним законодавчим актом, що регулював кримінальний процес на

території Галичини – австрійський кримінально-процесуальний кодекс, прийнятий

23 травня 1873 р. Цей кодекс був результатом двадцятирічної кодифікаційної

роботи групи вчених під керівництвом відомого професора кримінального права з

Відня Юліуша Глясера, який згодом став міністром юстиції Австрії. За дванадцять

років було підготовлено 10 проектів, поки 23 травня 1873 р. не затвердили новий

кримінально-процесуальний кодекс, який з невеликими змінами діяв до жовтня

1918 р. [5].

Австрійський кримінально-процесуальний кодекс 1873 р. складався з 27-ми

розділів і мав 494 параграфи. Цей кодекс поширював чинність на всю територію

імперії, у тому числі й на Галичину, що була у складі Австрії.

Кримінально-процесуальний кодекс 1873 р. скасував дію попередніх

нормативно-правових актів, що регулювали кримінальний процес у судах:

Статут кримінального провадження від 29 липня 1853 р.

Імператорське розпорядження від 3 травня 1858 р.

Статут провадження у справах преси від 17 грудня 1862 р.

Закон від 9 березня 1869 p., який запровадив суди присяжних для розгляду

злочинів і провин, заподіяних друкарською діяльністю.

Зазначимо, що цей кодекс стосувався лише загальних судів. Для військових

судів процедура була окремою, кримінально-військовою, що ґрунтувалася на Терезіанському кодексі 1768 p., а також на військовому кримінально-

процесуальному кодексі, який набув чинності 1912 р.[6].

Кримінально-процесуальний кодекс закріплював основоположні принципи

кримінального процесу, а саме:

1. процес розпочинався лише за наявності скарги (ст. 2);

2. процес здійснювався уповноваженими законом органами від імені держави

(ст. 2, 34);

3. усність процесу (ст. 2, 58, 311, 458);

4. гласність процесу (ст. 228, 312, 456);

Усне проведення судового процесу та його відкритість для громадськості

стали можливими під час розгляду справи і частково в ході слухання оскарження

вироку. Попереднє розслідування залишалось протокольною і таємною

процедурою:

1. принцип так званого змішаного судочинства – запровадження суду

присяжних стосовно політичних справ (ст. 297–351);

2. обов’язок державного обвинувача довести вину обвинуваченого.

Обвинуваченому гарантувалось його право не давати показання проти себе.

3. втілювалась ідея вільної оцінки доказів, а також проводилось винесення

судового рішення на підставі внутрішнього переконання суддів (ст. 258, 458) [7].

Питання про наявність складу злочину вирішували присяжні після ретельної

перевірки усіх доказів “за і проти” шляхом висловлювання свого переконання.

Принцип остаточного здійснення судового процесу полягав лише у двох видах

завершення основного слухання:

1. винесення вироку;

2. визнання підсудного невинним.

Варто зазначити, що були випадки, коли судовий процес міг завершитися

зупиненням процесу, наприклад, в разі неспроможності звинуваченого брати

участь у процесі.

Крім австрійського кримінально-процесуального кодексу 1873 р. існувала й

значна кількість інших нормативно-правових актів, що містили процесуальні

норми:1. закон про охорону приватної власності на будинок від 27 жовтня 1867 p.;

2. про охорону таємних листів і кореспонденції від 6 квітня 1870 p.;

3. розпорядження міністра юстиції від 21 жовтня 1908 р. про розгляд

кримінальних справ щодо неповнолітніх тощо.

Юридична чинність кримінально-процесуального кодексу 1873 р. не

поширювала свою дію:

1. на осіб, що підлягали юрисдикції військових судів;

2. на осіб, які користувалися правом “закраєвості” (імунітетом), тобто на

закордонних послів та осіб, які входили до штату посольства, консулів іноземних

держав, адже міжнародні договори давали їм право недоторканності;

3. на в’язнів, які відбували покарання у самостійних карних закладах, за

злочини, вчинені в закладі, бо вони підлягали підсудності лише адміністрації

в’язниці;

4. на неповнолітніх, бо вони взагалі не підлягали кримінальній

відповідальності.

Крім того, до кримінального процесу не належав адміністративний процес,

який здійснювався адміністративними органами (такими як поліція чи фінансова

установа) та розглядав справи про проступки. Відповідно до кримінально-процесуального кодексу 1873 р. не можна було

затримувати або притягувати до суду за вчинений злочин без дозволу державної

ради або Галицького крайового сейму, його депутат, крім випадків затримання під

час вчинення злочину “на гарячому”. У випадку ж затримання депутата “на

гарячому” згаданий державний орган, а точніше – його керівник – мав бути про це

повідомлений. Суди не могли розглядати справи про злочини, вчинені

громадянами Австріїза кордоном.

Варто звернути увагу нате, що основною фігурою в австрійському

кримінальному процесі був підозрюваний. Це особа, щодо якої велося дізнання.

Після проведеної перевірки обставин, що були підставою для дізнання у випадку,

коли орган попереднього слідства розпочав слідство, ця особа ставала обвинувачем

аж до вручення їй обвинувального висновку. Коли ж обвинувачений поставав

перед судом, його називали оскарженим. На дізнанні та попередньому слідстві,

зазвичай, не вживали термін “підозрюваний”, а на кожній стадії попереднього

слідства особу називали “обвинувачем”. Кодекс також чітко не дотримувався

розмежування термінів у кожному випадку, де слід було говорити “оскаржений”, а

де – “обвинувачений”.

Важливе значення для правового статусу обвинуваченого мало правильне

застосування до нього запобіжного заходу. Найчастіше осіб, що фігурували у

кримінальних справах як підозрювані, обвинувачені, підсудні – заарештовували.

Розрізняли тимчасове затримання й арешт. Перше затримання могло мати місце

лише на стадії дізнання, яке здійснювала поліція. Підставою для такого затримання

була підозра у вчиненні злочину. Кримінально-процесуальний кодекс 1873 р.

дозволяв тимчасове затримання і без цієї підстави у випадках вчинення бунту,

порушення громадського прядку значною кількістю осіб. Тимчасове затримання

поліцією могло тривати 24 години, після чого за наявності підстав і потреб для

подальшого затримання особи мала бути прийнята відповідна постанова суду.

Якщо таку постанову не приймали, затриманого необхідно було негайно звільнити

з-під варти.Термін арешту під час слідства та дізнання становив близько два місяці та міг

бути продовженим до трьох місяців на підставі спеціальної ухвали апеляційного

суду за поданням прокурора.

Необхідно зазначити, що затримати особу можна було лише на підставі

ордера, в якому необхідно вказати причину [8].

У кримінально-процесуальному кодексі 1873 р. було задеклароване право

обвинуваченого під час судочинства користуватися рідною мовою. В судових

органах українці могли вільно користуватися українською мовою, як усною, так і

письмовою, що гарантувалось ще Конституцією Австрії від 21 грудня 1867 р.[9].

Судове провадження розпочиналося лише після внесення скарги, яких

поділяли на публічні та приватні. Публічні скарги вносив прокурор, і стосувалися

вони усіх злочинів, крім тих, що вважалися приватними. Предметом приватного

обвинувачення були:

– злочини-крадіжки міжподружжям, родичами;

– злочини проти честі;

– злочини проти безпеки руху;

– злочини проти таємниці листування;

– злочини проти авторських прав;

– злочини проти інтелектуальної власності;

– злочини проти публічних звичаїв; – злочини, пов’язаніз пияцтвом;

– злочини проти охорони товарних знаків;

– злочини проти патентного права.

Для порушення справи приватного обвинувачення потрібно було вказати лише

факт злочину і бажання покарати злочинця, будь-яких інших додаткових

юридичних реквізитів закон не потребував.

Важливим правовим положенням у кримінально-процесуальному кодексі

1873 р. було те, що суд не міг виходити за межі поданого обвинувачення. Це могло

бути простежене в одному випадку, коли прокурор висував нове звинувачення і на

нове обвинувачення погодився підсудний. Керуючись принципом безпосередності

процесу, присутність обвинуваченого у розгляді справи була обов’язковою. Але,

головуючий суддя мав право усувати підсудного із залу засідань на час допиту

співучасників злочину, коли були підстави вважати, що його присутність може

негативно вплинути на покази інших підсудних.

Крім того, головуючий мав право на певний час усунути підсудного із зали

засідання, якщо той порушував порядок в залі суду чи виявляв неповагу до суду.

Після повернення підсудного головуючий повинен був проінформувати його про

все, що відбувалося на судовому засіданніза його відсутності.

В австрійському кримінально-процесуальному кодексі 1873 р. було визначено

такі стадії кримінально процесу:

1) стадія порушення кримінальної справи;

2) стадія дізнання, яка завершувалася складаннямобвинувального висновку;

3) підготовча стадія кримінального процесу;

4) стадія судового засідання;

5) стадія встановлення виду покарання для обвинуваченого;

6) стадія винесення вироку;

7) стадія оскарження вироку. На проголошений вирок окружного суду можна було

подати апеляцію, а на вирок суду присяжних – касаційну скаргу;

8) стадія виконання вироку суду Наприклад, стадія дізнання вміщував такізавдання:

1) отримати пояснення від підозрюваного;

2) одержати пояснення у потерпілого;

3) зафіксувати сліди;

4) зафіксувати речові докази у справі;

5) допит свідків;

6) дослідження психічного стану підозрюваного.

Під час завершення дізнання від прокурора залежало, чи буде проводитися у

справі слідство. Прокурор звертався з поданням до суду про необхідність

проведення слідства. Після закінчення слідства прокурор подавав cyддi-слідчому

обвинувальний висновок у кількості примірників, що дорівнювала кількості

обвинувачених.

Відповідно до норм кримінально-процесуального кодексу 1873 р.

обвинувачувальний висновок мав містити такі реквізити: прізвище, ім’я, по-

батькові обвинуваченого; виклад фактичних обставин обвинувачення;

кваліфікацію вчиненого злочину; назву суду, що мав розглянути справу.

Наступна стадія кримінального процесу – підготовча. На цій стадії суд

повинен розглянути клопотання сторін про нові докази, залучити до розгляду

справи захисника, визначити дату і місце розгляду справи. Основним етапом розгляду кримінальної справи є стадія судового засідання.

Відповідно австрійського кримінально-процесуального кодексу 1873 р. ця стадія

називалася головним розглядом справи. Основною фігурою на цій стадії був

головуючий cyддя. Згідно з тогочасним законодавством cyддя мав широкі

повноваження, наприклад, він мав право на свій розсуд встановлювати порядок

дослідження доказів, черговість допиту підсудних, свідків, експертів, стежив за

дотриманням дисципліни і порядком на судовому засіданні, формулюванні питань

до присяжних. Після формулювання питань для присяжних розпочиналися дебати,

а далі cyддя завершував основний розгляд справи і оголошував висновок.

Варто зазначити, що на стадії встановлення виду покарання для

обвинуваченого роль судді була дуже важливою. У таких покараннях, як арешт і

позбавлення волі, визначальними поняттями був термін. Cyддя мав конкретно

визначити вид покарання і термін його відбування.[10]. Щоправда, питання і

політичного характеру, оскільки у Галичині більшість cyддів становили поляки і,

як правило, вид і термін покарання для польських засуджених визначали найбільш

гуманним, тоді як українських засуджених застосовували сувору міру покарання.

Покарання не слугувало метою виправлення злочинця, йшлося про його

виключення із суспільства, для якого він був шкідливим або небезпечним.

Суспільство і держава не вважали своїм обов’язком догляд і підвищення

моральностізлочинності [11].

Особливості існували щодо виконання такого виду покарання, як смертна кара.

Смертна кара за вироком суду мала бути виконана наступного ранку після

ознайомлення засудженого з відмовою у помилуванні. Повідомити засудженому про

виконання вироку мала комісія, що складалася з головуючого, двох свідків,

прокурора у такий день, який не був би передднем неділі або свята, що відзначалося

усіма чи лише засудженим у зв’язку з релігійною належністю. Суд гарантував

засудженому надати священика для сповіді та відпущення гріхів, дозволялося також

прощання з близькими родичами. Кримінально-процесуальний кодекс 1873 р.

встановлював виконання смертної кари через повішання. Але було визначено низку

злочинів, смертна кара щодо яких виконувалася через розстріл. Саму страту

виконували на території в’язниці. На страті могли бути присутні, окрім комісії,

захисник засудженого, лікар, священик, урядовці суду, прокуратури, поліції. Це все

було визначено нормами кримінально-процесуального кодексу 1873 р.Отже, аналіз норм та інститутів австрійського кримінально-процесуального

кодексу 1873 р. дає право стверджувати, що вони були досить демократичними,

незважаючи на те, що австрійське кримінально-процесуальне законодавство, яке

діяло на території Галичини, було застарілим і недосконалим та сприяло

утвердженню позицій Австрії та Австро-Угорщини у використанні та експлуатації

західноукраїнських земель.

Саме тому дослідження правових положень кодексу 1873 р. є актуальним для

історико-правової науки, а також сприятиме роботізаконодавців та правознавців у

напрямі вдосконалення сучасної правотворчої та правозастосовчої діяльності

––––––––––––––––––––

1. Возняк М. Як пробудилося українське народне життя в Галичині за Австрії /

М. Возняк. – Львів: З друкарні видавничої спілки “Діло”, 1924. – 180 с.

2. Кульчицький В.С., Бойко І.Й., Мікула О.І., Настасяк І.Ю. Апарат управління

Галичиною у складі Австро-Угорщини. – Львів: Тріада плюс, 2002. – 88 с.

3. Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нарис суспільно-політичного руху (ХІХ ст. –

1939 р.). – Івано-Франківськ, 1993. – 200 с.

4. Лозинський М. Галичина в життю України / М. Лозинський. – Відень: Накладом

“Союза визволення України” з друкарні Ад. Гольгавзена в Відні, 1916. – 64 с.

5. Никифорак М.В. Буковина в державно-правовій системі Австрії 1774–1918 рр. –

Чернівці, 2004. – 384 с.

6. Кульчицький В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України: навч. посіб. – К.:

Атіка, 2001. – 320 с.

7. Гловацький І.Ю. Українські адвокати у політичних судових процесах у Східній

Галичині (1921–1939 рр.). – Львів: Тріада плюс, 2003. – 348 с.

8. Law on Personal Freedom: Adopted on 27 oct. 1866 [Електронний ресурс] //Режим

доступу: http: // www.servat.unibe.ch/law/iclav_indx.htm

9. Staatsgrundgesetze des Kaisertums Österreich vom 21. Dezember 1867.

10. [Електронний ресурс] // Режим доступу: http: // www.verfassungen.de/at/leiste67.htm

11. Markow D. Die russische und ukrainishe Idee in Osterreich / D. Markow. – Wien und

Leipzig: Verlag L. Rosner & C.W. Stern, 1912. – 32 s.

12. Józef Wawel–Louis. Рoczątkowe Sądownictwo Austriackie w Galicyi (1772–1784). – Lwów,

1897. – 224 s.

 

 

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук