Головна

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПОЗОВУ У СПРАВАХ ПРО ЗЛОЧИНИ, ОБ’ЄКТОМ ЯКИХ Є ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЖИЛЕ ПРИМІЩЕННЯ Д. Андріїв


ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПОЗОВУ У СПРАВАХ

ПРО ЗЛОЧИНИ, ОБ’ЄКТОМ ЯКИХ Є ПРАВО ВЛАСНОСТІ

НА ЖИЛЕ ПРИМІЩЕННЯ

Д. Андріїв

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

У статті розглянуто особливості забезпечення цивільного позову у кримінальному

процесі у справах, об’єктом яких є право власності на жиле приміщення. Зроблені

пропозиції, спямовані на виявлення, розслідування, розкриття та попередження

злочинів, об’єктом яких є право власності на жиле приміщення.

Ключові слова: досудове слідство, жиле приміщення, цивільний позов,

кримінальний процес.

Злочини, об’єктом яких є право власності на жиле приміщення, наділені

винятковою суспільною небезпекою, зважаючи на їх значне поширення насьогодні,

складність розслідування і особливо розмір шкоди, яку вони заподіюють окремим

особам, суспільству та державі. З огляду на це надзвичайно важливим етапом у їх

розслідуванні та захисті прав і законних інтересів потерпілих є забезпечення

цивільного позову.

Дослідженню теоретичних та практичних проблем як інституту цивільного

позову в кримінальному процесі, так і діяльностіз його забезпечення приділяли

увагу багато науковців, зокрема В. Нор, М. Гошовський, О. Кучинська,

М. Коржанський, Б. Мінц, С. Альперт, Н. Газетдінов, В. Понарін,

Т. Присяжнюк, В. Маляренко, В. Гончаренко, В. Тертишник та ін. Незважаючи

на поважний вік цього правового та наукового інституту, низка проблем і

надалі стоїть перед науковцями та практичними пр

ацівниками. Від їх глибокого

дослідження та правильного вирішення залежить успіх кожної конкретної

кримінальної справи.

Завданням цієї наукової розвідки є комплексний аналіз та вирішення деяких

теоретичних та практичних проблем діяльності із забезпечення цивільного позову

у справах про злочини, об’єктом яких є право власності на жиле приміщення,

пов’язаних з її часовими межами, підставами та колом об’єктів, що дасть змогу

розробити низку тактичних та методичних рекомендацій для більш ефективного їх

розслідування та розкриття.

Як засвідчує аналіз судової практики та неодноразово зазначалось у науковій

літературі, в роботі органів дізнання та досудового слідства часто трапляються

випадки формалізму під час виконання вимог закону про забезпечення цивільного

позову в кримінальних справах, коли постанови про накладення арешту на майно

виносяться на завершальному етапі розслідування, після пред’явлення

обвинувачення, або лише після того, коли у справі заявлено цивільний позов, що

дає змогу злочинцям, їхнім родичам та іншим зацікавленим особам приховати або

відчужити майно, уникнувши негативних наслідків, пов’язаних з його арештом та подальшим зверненням стягнення на нього за результатами розслідування та

розгляду справ судом.

Цей факт підкреслює актуальність проблеми своєчасного вжиття заходів до

забезпечення цивільного позову як однієї з основних передумов відшкодування

збитків, заподіяних злочином.

Як зазначають М. Гошовський та О. Кучинська, діяльність слідчого із

забезпечення відшкодування збитків, заподіяних злочином, має містити систему

процесуальних та організаційних засобів. До процесуальних належать:

– засоби відшукання та вилучення майна і цінностей, які підлягають поверненню

законному володільцеві;

– встановлення майна і цінностей, що можуть бути звернені на погашення

шкоди;

– накладення арешту на майно ізабезпечення його збереження.

До організаційних засобів належать:

– доручення органам дізнання провести оперативно-розшукові заходи,

спрямовані на встановлення або відшукання майна і цінностей, що підлягають

поверненню законному володільцеві або можуть бути звернені на погашення

шкоди;

– вжиття заходів, які спонукають обвинуваченого (підозрюваного) та його

родичів до добровільного відшкодування шкоди [ 1, с. 137 ]. Беручи до уваги те, що забезпечення цивільного позову є обов’язком органу

дізнання, слідчого, прокурора та суду, варто зазначити, що для належного його

виконання важливу роль поряд з іншими чинниками відіграє правильність

розуміння моменту, з настанням якого повинні вживатися зазначенізаходи. З цього

приводу в науці є різні позиції. На думку одних авторів, забезпечувальну

діяльність необхідно здійснювати ще до порушення кримінальної справи [ 2, с. 64–

65 ]. Інші вважають, що це потрібно робити одночасно або ж після порушення

кримінальної справи [ 3, с. 25; 4, с. 51; 5, с. 107 ]. Існує також думка про те, що такі

заходи можна здійснювати лише після пред’явлення обвинувачення [ 6, с. 60–61 ].

Для вирішення цієї проблеми необхідно керуватися вимогами чинного

законодавства, а також змісту та мети забезпечувальних заходів. Першою і водночас

головною передумовою вжиття забезпечувальних заходів, передбаченою ст. 29

Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК), є наявність достатніх

даних про те, що злочином завдана матеріальна шкода або понесені витрати

закладом охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочину. За

змістом цього положення закону є також і інша обов’язкова передумова –

констатування факту вчинення злочину, зовнішньою формою прояву якого є

постанова про порушення кримінальної справи. Тому допускати можливість вжиття

заходів до забезпечення цивільного позову в період дослідчої перевірки, на наше

переконання, не виправдано. Наступною невід’ємною передумовою вжиття

забезпечувальних заходів якщо керуватися змістом ч. 1 ст. 126 КПК, є поява у справі

підозрюваного чи обвинуваченого (осіб, які за законом несуть матеріальну

відповідальність за їхні дії), адже предметом згаданих заходів є майно, яке є

власністю саме вказаних суб’єктів кримінального процесу. Отже, наявність трьох

вищезгаданих передумов, на наш погляд, чітко окреслює момент, коли визначені

закономоргани повинні виконати свій обов’язок іззабезпечення цивільного позову.

Потребує законодавчого вирішення також інша проблема – коло підстав для

вжиття заходів до забезпечення цивільного позову. Відповідно до ст. 29 КПК орган

дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов’язані вжити заходів до забезпечення цивільного позову лише за наявності достатніх даних про те, що злочином завдана

матеріальна шкода, або понесені витрати закладом охорони здоров’я на стаціонарне

лікування потерпілого. Але ж як тоді бути, якщо злочином заподіяна моральна

шкода або якщо фізична шкода, заподіяна потерпілому, не потребує стаціонарного

лікування? На наше переконання, при визначенні кола підстав для вжиття заходів до

забезпечення цивільного позову необхідно керуватися положеннями ст. 49 КПК, де

зазначено, що потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну,

фізичну або майнову шкоду. Тому ч. 1 ст. 29 КПК доцільно було б викласти у такій

редакції: “За наявності достатніх даних про те, що злочином заподіяно моральну,

фізичну або майнову шкоду потерпілому, орган дізнання, слідчий, прокурор і суд

зобов’язані вжити заходів до забезпечення цивільного позову”.

Варто звернути увагу і на коло об’єктів права власності, на які відповідно до

закону може бути накладено арешт в порядку забезпечення цивільного позову.

Відповідно до ст. 126 КПК забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації

майна провадиться шляхом накладення арешту на вклади, цінності та інше майно

обвинуваченого чи підозрюваного або осіб, які несуть за законом матеріальну

відповідальність за його дії, де б ці вклади, цінності та інше майно не знаходилось, а

також шляхом вилучення майна, на яке накладено арешт. Вказана норма закону, як і

більшість інших, була глибоко проаналізована і знайшла своє схвалення в науковій

спільноті [7, с. 137–138; 8, с. 323–324; 9, с. 224–229; 10, с. 323–324]. На сьогодні їїзміст

не є предметомзначних наукових дискусій, що видається не зовсімвиправданим. Особливий науковий інтерес серед майна та цінностей, на які може бути

накладено арешт, становлять деякі види цінних паперів, а саме – пайові.

Накладення арешту на боргові, похідні, товаророзпорядні та інші передбачені

законом види цінних паперів повністю обмежує можливість розпорядження ними

та реалізацію прав, які вони надають. Що ж стосується пайових цінних паперів, то

тут ситуація дещо інша. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 195 Цивільного кодексу України

(далі – ЦК) пайовими є цінні папери, якізасвідчують участь у статутному капіталі,

надають їхнім власникам право на участь в управлінні емітентом і одержання

частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів та частини майна в разі ліквідації

емітента. Відповідно до п. 1 ч. 5 ст. 3 Закону України “Про цінні папери та

фондовий ринок” до пайових цінних паперів належать:

а) акції;

б) інвестиційні сертифікати;

в) сертифікати фондів операцій з нерухомістю [11].

Накладення арешту на такі цінні папери обмежує можливість власника

розпоряджатись ними – дарувати, продавати чи іншим способом відчужувати. В цей

момент юридична особа, права на управління якою посвідченізазначеними цінними

паперами в особі інших її учасників, зазвичай, є вільною у можливості

розпорядження всім належним їй майном, в тому числі і тою його частиною,

еквівалентною до вартості майна, яку учасник передав під час оформлення

юридичної особи і на повернення якого він має право, посвідчене пайовим цінним

папером, у випадку виходу з юридичної особи або її скасування. Із цього доходимо

двох важливих висновків. По-перше, хоча номінальним власником майна,

переданого при створенні юридичної особи, є сама юридична особа – насправді

розпоряджаються цим майном учасники такої особи шляхом управління нею,

розподілу прибутку та отримання майна відповідної вартості при виходіз юридичної

особи або її ліквідації. По-друге, накладення арешту на пайові цінні папери не дає

потрібного забезпечувального результату, оскільки майно, яке є “реальною” власністю обвинуваченого (підозрюваного), хоча номінально належить юридичній

особі, може бути вільно реалізоване за час досудового слідства та судового розгляду

справи і на момент задоволення судом цивільного позову на нього вже не можна

буде звернути стягнення. Тому доцільно було б передбачити можливість накладення

арешту на ту частину майна юридичної особи, якою “справді” володіє

обвинувачений (підозрюваний). За такої ситуації, на наш погляд, потрібно внести

зміни до чинного законодавства, виклавши ч. 1 ст. 126 КПК у такій редакції:

“Забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна провадиться шляхом

накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого чи

підозрюваного чи осіб, які несуть за законом матеріальну відповідальність за його

дії, де б ці вклади, цінності та інше майно не знаходилось, частину майна юридичної

особи, еквівалентну вартості майна, право на отримання якого, посвідчене пайовим

цінним папером, має його власник у випадку виходу з юридичної особи, її ліквідації,

а також шляхом вилучення майна, на яке накладено арешт”. Не зовсім вдалим

видається шлях, обраний авторами Проекту КПК, який внесли народні депутати

В.Р. Мойсик, І.В. Вернидубов, С.В. Ківалов, Ю.А. Кармазін [ 12 ]. Надання особі, яка

здійснює дізнання, слідчому, прокуророві та суду права накладення арешту на цінні

папери, корпоративні права і частку в господарських товариствах має стати вагомим

досягненням у цьому напрямі. Проте потребує удосконалення процедура накладення

арешту, що її запропонували автори законопроекту. Відповідно до ч. 5 ст. 271

Проекту особа, яка здійснює дізнання, слідчий, прокурор, суд мають право накласти

заборону на відчуження і розпорядження майном (часткою) та іншими

корпоративними правами в господарському товаристві чи іншому підприємстві,

установі, організації. У цьому разі можуть встановлюватись обмеження також і на

сплату дивідендів та інших виплат, одержання яких ґрунтується на корпоративних

правах. Такі обмеження не повинні ускладнювати діяльність господарського

товариства, підприємства, установи, організації, а також зачіпати інтереси інших

учасників спільної власності та корпоративних прав. В ч. 6 згаданої статтізазначено,

що про накладення заборон та обмежень на частку у майні та інші корпоративні

права повідомляє Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку або її

територіальні відділення, відповідна державна податкова інспекція, а також

господарське товариство, підприємство, установа, організація, учасником яких є

підозрюваний, обвинувачений, підсудний. Управління часткою та корпоративними

правами підозрюваного, обвинуваченого, підсудного може бути покладено на іншого

учасника господарського товариства, підприємства, установи, організації або на

Фонд державногомайна України Як встановлення заборони на відчуження чи розпорядження підозрюваним,

обвинуваченим, підсудним майном (часткою) та іншими корпоративними правами

в господарському товаристві чи іншому підприємстві, установі, організації, так і

передання повноважень з управління часткою та корпоративними правами

підозрюваного, обвинуваченого, підсудного іншому учаснику господарського

товариства, підприємства, установи, організації або Фонду державного майна

України не позбавляє можливості такого розпорядження саму юридичну особу, яка

є власником майна, на чому вже було наголошено раніше. Подібну позицію

займають і автори проекту КПК, розробленого Міністерством юстиції України та

Національною комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства

права при Президентові України [13]. У ч. 3 ст. 156 Проекту зазначено, що арешт

може бути накладено на нерухоме і рухоме майно, результати інтелектуальної,

творчої діяльності, гроші у будь-якій валюті готівкою або у безготівковому вигляді, цінні папери, корпоративні права, які перебувають у власності

підозрюваного, обвинувачуваного i зберігаються у нього або в інших фізичних або

юридичних осіб з метою конфіскації майна чи відшкодування шкоди, заподіяної

кримінальним правопорушенням.

Важливим питанням, яке на практиці спричиняє низку проблем, є захист прав

добросовісного набувача житла у справах, де право власності на нього стало

об’єктом злочину. Така потреба зумовлена тим, що закон у більшості ситуацій, які

виникають на практиці, безумовно захищає права власника майна (в тому числі й

житла), що призводить до значних обмежень і навіть негативних наслідків для

добросовісного набувача. Відповідно до ст. 330 ЦК, якщо майно відчужене

особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності

на нього, якщо відповідно до ст. 388 ЦК майно не може бути витребуване у нього.

Стаття 388 ЦК передбачає декілька випадків, коли власник має право витребувати

майно від добросовісного набувача. В ч. 3 зазначено – якщо майно було набуте

безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право

витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках. У такій ситуації

право власності на житло первісного власника відновлюється без шкоди для

добросовісного набувача. Проте, відповідно до ч. 1 ст. 388 ЦК, якщо майно за

відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про

що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право

витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) загубив власник або особа, якій він передав майно у володіння;

2) викрали у власника чи особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника чи особи, якій він передав майно у володіння,

не зїхньої волі іншим шляхом.

Позиція законодавця, викладена в ст. 388 ЦК, здобула цілком логічну та

обґрунтовану підтримку з боку багатьох науковців [14, с. 426–432; 15, с. 210–211;

16, с. 508–510; 17, с. 248–249; 18, с. 498–503]. Проте вона не є безспірною і

потребує глибшого аналізу Саме із цією нормою закону пов’язані значні негативні наслідки для

добросовісного набувача майна, а особливо – житла. Якщо злочинець заволодів

правомвласності нажиле приміщення і продовжує володіти нимна час провадження у

кримінальній справі, то зазвичай проблем, пов’язаних із забезпеченням цивільного

позову і вирішенням подальшої долі цього житла, не виникає. Але на практиці дуже

часто виникають ситуації, коли жиле приміщення після заволодіння ним злочинним

шляхом швидко реалізується особі, яка не здогадується профакт вчинення злочину. Із

початком кримінального переслідування ця особа – добросовісний набувач – проти

власної волі стає учасником кримінального процесу, зазнаючи низки обмежень своїх

прав. На житло, придбане нею, як правило, накладається арешт і за результатами

розгляду справи право власності на нього переходить до законного власника –

потерпілого від злочину, а добросовісний набувач опиняється “на вулиці”. Проблемою

правила, викладеного в ст. 388 ЦК, є те, що відновлюючи порушені права власника –

потерпілого від злочину – закон створює ситуацію, за якої автоматично виникає “нова

жертва злочину”. Набувач житла, який належно виконав свої обов’язки за договором і

нічого не знав про те, що угода є незаконною, фактично позбавляється права власності

нажитло. Більше того, трапляються випадки, колижиле приміщення після заволодіння

ним шляхом вчинення злочину реалізується декілька разів і таких добросовісних

набувачів стає декілька. Тут також варто наголосити на те, що житло може

реалізуватись за різними цивільно-правовими угодами, котрі передбачають різні правові наслідки їх розірвання, визнання недійсними тощо. Окрім цього, вартість

житла як частина розміру майнової шкоди, заподіяної злочином, зазвичай

відрізняється від ціни, за якою воно реалізується надалі. Такий стан закону, на наше

глибоке переконання, ажніяк не відповідає ні принципамцивільного законодавства, ні

завданням кримінального судочинства. Оптимальним варіантом вирішення цієї

проблеми видається перехід у згаданих ситуаціях на сторону добросовісного набувача.

Потрібно внести зміни до ЦК, позбавивши первісного власника можливості

витребувати майно в добросовісного набувача, якщо воно було придбане за

відплатним договором. Це дасть змогу захистити права добросовісного набувача,

усунувши його від майбутньої судової тяганини і зміцнивши стабільність цивільних

відносин, а первісний власник – потерпілий від злочину – захищатиме свої права і

пред’являти вимоги винятково до обвинуваченого, підсудного та інших осіб, які

будуть визнані цивільними відповідачами у кримінальній справі відповідно до ст. 51

КПК або в порядку цивільного судочинства. Отож, необхідно внести зміни до ч. 1 ст.

388 ЦК, виклавши її у такій редакції: “Власник не має права витребувати майно від

добросовісного набувача, якщо воно було придбане за відплатнимдоговором”.

Однак, в процесі розслідування варто ретельно перевірити факт

добросовісності придбання житла, не залишаючи поза увагою версії про можливу

співучасть набувача (набувачів, якщо їх декілька) житла у злочині чи обізнаності

про спосіб заволодіння ним чи долю попереднього власника. Для цього слідчий

зобов’язаний у кожному випадку своєчасно накладати арешт на житло, придбане

добросовісним набувачем, яке стало предметом злочину, до закінчення перевірки

факту правомірності та добросовісності набуття права власності на нього та

можливої причетності до злочину. У вирішенні питання щодо розміру можливого в майбутньому чи пред’явленого

цивільного позову необхідно враховувати положення ч. 1 ст. 390 ЦК, відповідно до

якої власник майна має право вимагати від особи, котра знала або могла знати, що

вона володіє майном незаконно (недобросовісного набувача), передання усіх доходів

від майна, які вона одержала або могла одержати за весь час володіння ним. Тому у

разі визначення вартості майна, на яке необхідно накласти арешт, потрібно

встановити і врахувати суму всіх доходів, які отримав або міг отримати злочинець за

весь час володіння житлом. Зазначена сума, у будь-якому випадку, не може бути

нижчою від середньої суми доходу, ориманого за договором найму аналогічного

жилого приміщення у томужрайоніза період незаконного володіння ним.

Завершуючи це наукове дослідження, можна зробити такі висновки:

1. Для визначення моменту, з настанням якого повинні вживатися заходи із

забезпечення цивільного позову, необхідна поява таких передумов: наявності

достатніх даних про те, що злочином завдана матеріальна шкода чи понесені

витрати закладом охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від

злочину; винесення постанови про порушення кримінальної справи; поява у справі

підозрюваного чи обвинуваченого (осіб, які за законом несуть матеріальну

відповідальність за свої дії).

2. Заходи іззабезпечення цивільного позову повинні бути вживатіза наявності

достатніх даних про те, що злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову

шкоду потерпілому.

3. Необхідно передбачити в законі можливість накладення арешту на належну

обвинуваченому, підозрюваному чи особам, які несуть за законом матеріальну

відповідальність за його дії, частинумайна юридичної особи, еквівалентну вартості

майна, право на отримання якого, посвідчене пайовим цінним папером, має його власник у випадку виходу з юридичної особи, її ліквідації, для забезпечення

цивільного позову.

4. Для захисту прав добросовісного набувача житла та зміцнення стабільності

цивільних відносин необхідно внести зміни до закону, позбавивши первісного

власника житла права витребувати його від добросовісного набувача, якщо житло

було придбане за відплатним договором.

5. Слідчий зобов’язаний, розслідуючи злочин, об’єктом якого є право

власності на жиле приміщення, своєчасно накладати арешт на житло, придбане

добросовісним набувачем, яке стало предметом злочину, до закінчення перевірки

факту правомірності та добросовісності набуття права власності на нього та

можливої причетності до злочину.

6. У визначенні вартості майна, на яке необхідно накласти арешт для

забезпечення цивільного позову, потрібно встановити і врахувати, поряд з іншими

питаннями, суму всіх доходів, які отримав або міг отримати злочинець за весь час

володіння житлом, і яка у будь-якому випадку, не може бути нижчою від середньої

суми доходу, отриманого за договором найму аналогічного жилого приміщення у

томужрайоніза період незаконного володіння ним.

Результати цієї розвідки та зроблені висновки дадуть змогу в майбутньому

розробити та запровадити ефективнуметодику виявлення, розслідування, розкриття та

профілактики злочинів, об’єктом яких є право власності нажиле приміщення, а також

можуть бути успішно використані в інших напрямах наукових досліджень. 1. Гошовський М.І. . Потерпілий у кримінальному процесі України / М.І. Гошовський,

О.П. Кучинська – К. : Юрінком Інтер, 1998. – 188 с.

2. Коржанский Н., Минц Б. Улучшить работу по возмещению торгующим организациям

ущерба, причиненного преступлениями / Б. Минц // Сов. юстиция. – 1967. – № 12. –

С. 64–65.

3. Альперт С.А. Защита в советском уголовном процессе прав и законных интересов лиц,

понесших имущественный ущерб от преступления: Текст лекций / С.А. Альперт. –

Харьков: Харьк. Юрид. ин-т, 1984. – 36 с.

4. Газетдинов Н.И. Деятельность следователя по возмещению материального ущерба :

Монография / Н.И. Газетдинов. – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1990. – 95 с.

5. Понарин В.Я. Производство по гражданскому иску при расследовании уголовного дела

/ В.Я. Понарин. – Воронеж : Изд-во Воронеж. ун-та, 1978. – 128 с.

6. Присяжнюк Т.І. Вирішення судами питання про відшкодування шкоди при розгляді

кримінальних справ / Т.І. Присяжнюк // Вісник Верховного Суду України. – 1998. – №

3 (9). – с. 60–61.

7. Смирнов М.І. Кримінальний процес України: Навчально-методичний посібник /

М.І. Смирнов, І.В. Гловюк. – Одеса : Фенікс, 2008. – 652 с.

8. Кримінально-процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / за заг.

ред. В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка. – Вид. 3-тє, перероб. та доп. – К. :

Юрисконсульт, КНТ. – 2006. – 890 с.

9. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України : Підручник – 5-те вид.,

доп. і перероб. / В.М. Тертишник. – К. : А.С.К., 2007. – 848 с.

10. Кримінально-процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / за заг.

ред. В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка. – Вид. 4-те, перероб. та доп. – К. :

Юрисконсульт, КНТ. – 2007. – 896 с.

11. Закон України вiд 23 лютого 2006 р. № 3480-IV “Про цінні папери та фондовий ринок”

// ВідомостіВерховної Ради України. – 2006. – №31. – С. 268.

12. Кримінально-процесуальний кодекс України. Проект, внесений народними депутатами

Мойсиком В.Р., Вернидубовим І.В., Ківаловим С.В., Кармазіним Ю.А. Реєстр. № 1233.

13 грудня 2007 р. – 354 с.

13. Проект кримінального процесуального кодексу України. Національна комісія із

зміцнення демократії та утвердження верховенства права. Ухвалено на 16-му

пленарному засіданні Комісії. – К., 2008. – 145 с.

14. Цивільне право України. У 2-х ч. – Ч. 1. Підруч. / за заг. ред. Р.Б. Шишки,

В.А. Кройтора. – Х.: Вид-во Харківського нац. ун-ту внутр. справ, 2008. – 516 с.

15. Цивільне право України: навч. посібн. / Ю.В. Білоусов, В.А. Ватрас, С.Д. Гринько та

ін.; за заг. ред. Р.О. Стефанчука. – К. : Правова єдність, 2009. – 536 с.

16. Цивільний кодекс України. Постатейний коментар у 2-х ч. Ч. 1. / Керівн. автор. колективу

та відповід. ред. проф. А.С. Довгерт, проф. Н.С. Кузнєцова. – К. : Юстініан, 2005. – 680 с.

17. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар / за заг. ред.

Є.О. Харитонова, О.І. Харитонової, Н.Ю. Голубєвої. – 3-тє вид., перероб. та доп. – К. :

Алерта; КНТ; ЦУЛ, 2010. – 752 с.

18. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У 2 т. / за заг. ред.

Я.М. Шевченко. – Вид. 2-ге, доп. і перероб. – К. : Видавничий Дім “Ін Юре”, 2006. – Т.

1. Загальна частина. – 696 с.

 

 

 

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук