Головна

ПОМИЛКА ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ПРАВОМ: ІСТОРИЧНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ Б. Мелих


ПОМИЛКА ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ПРАВОМ:

ІСТОРИЧНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ

Б. Мелих

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

Розглянено історичний розвиток інституту помилки за кримінальним правом. Автор

аналізує різні погляди на помилку та досліджує багато актів кримінального

законодавства станом до початку ХХ ст., враховуючи ті, що були чинні на території

сучасної України.

Ключові слова: помилка, істина, незнання.

Юридичний аналіз будь-якого правового явища доцільно розпочинати зі

з’ясування історії його виникнення та розвитку. Крім суто теоретичної мети такого

дослідження, погляд крізь призму часу дасть змогу нам простежити становлення

помилки як юридичного явища, сприятиме розумінню змін, що мали місце в її

логічній структурі, а такожтенденцій, які притаманні цьому інституту.

Спершу помилку розглядали у загально-філософському значенні. І лише через

багато століть вона стала предметом окремого дослідження юридичних наук.

Питання про те, коли положення про помилку вперше було закріплене у

законодавчих актах, є досить проблематичним. Перші збірники законів були

несистемними, казуїстичними, поєднували норми різних галузей права. Їм не

притаманна чітка структура. Ці акти не містили окремо норм загальної частини.

Однак, незважаючи на це, можна зробити висновок про те, що вже в ті часи

існувало розуміння відмінності злочину, вчиненого через помилку, від свідомого

та вольового акту.

На таку думку наводить низка положень збірника законів другої пол

овини

ІІ тисячоліття до н.е., відомого під назвою Середньоассирійські закони. Зокрема, у

§ 14 Таблиці А згаданого документа, яка передбачала відповідальність за статеві

зносини з заміжньою жінкою, міститься норма, яка звільняє від такої

відповідальності чоловіка, який не знав про факт її заміжжя [1, с. 196]. У § 16

передбачено звільнення від відповідальності чоловіка, який вчинив цей злочин

внаслідок обману з бокужінки [1, с. 197].Детальне дослідження помилки як суто юридичного явища було започатковане

у Давньому Римі. Як зазначає А.Б. Лисюткін, в роботі римського юриста Брута

“Діґаскаліке” трапляються терміни “омана” і “помилка” під час опису укладення і

виконання угод. Подальшого розвитку ці поняття набувають у вченні Прокула,

який підносить вольовий момент як одну з основоположних підстав для визнання

будь-яких значущих і добросовісних правовідносин дійсними [2].

З юридичного погляду уперше більш менш детально проблему помилки

почали досліджувати в межах римського приватного права, яке регулювало

відносини між приватними особами в Римській державі. Найбільш повно це

питання було висвітлене у розробленій римськими юристами теорії фікцій. Як

зазначає відомий дослідник римського права М. Бартошек, римляни не розробили

загальної теорії помилок (помилки), а розглядали кожну категорію випадків

окремо. Вони або взагалі не брали помилки до уваги, або ж вважали угоду

заперечною чи недійсною [3, с. 122]. Римське приватне право, робить висновок

автор, під помилкою розуміло неправильне уявлення про юридично істотну обставину, суперечності між уявленням та дійсністю, розбіжність між волею та її

вираженням [3, с. 122], яке викликане непоінформованістю суб’єкта про обставини

справи”. На підставі наведеного визначення, як зазначає М.Б. Фаткулліна, можна

виокремити основу поняття помилки, яку становить незнання про обставини

справи, причиною якого є омана [4, с. 13].

Однак, зазначимо що римське право визнавало безкарність не лише у випадках

незнання та помилки відносно фактичних обставин, але і в разі помилки щодо

конкретних юридичних відносин і правових норм. Проте від цього незнання воно

кардинально відрізняло випадки незнання забороненості вчиненого, постійно

наголошуючи, що незнання закону завжди шкодить і не може служити для

виправдання не лише в разі суспільних, але і в разі цивільних правопорушень (delicta

juris civilis). Такою, зокрема, є постанова Валентиніана: “constitutiones principum

necignorare quemquam, nee dissimulare permittimus” (ми дозволяємо законам як не

залишати непоміченим, так і не приховувати головного), або ще відоміше

висловлювання Павла: “regula est, juris quidem ignorantiam cuique nocere, facti vero

ignorantiam non nocere” (правило гласить: саме незнання якого-небудь закону завдає

шкоди (не є виправданням), незнання істинногофактуне завдаєшкоди)) [5, с. 580].

Існування цього правила було зумовлене, зокрема, тим що у римській державі

були створені належні умови для того, щоб усі громадяни мали змогу ще з

дитинства ознайомитися з наявними законами. Зокрема, відомо, що Закони

дванадцяти таблиць були розміщені на площі навпроти приміщення, де засідав

Сенат. Закони у римській державі громада встановлювала для всіх її членів як

результат взаємних обіцянок, що унеможливлювало необізнаність і необдуманість

поведінки як причину можливого ухилення від норми і нехтування інтересами

інших. Вони забезпечували визначеність прав з метою вилучення сваволі як з боку

громадян, так і з боку правителів [6, с. 83–84]. Тут не можна не згадати цікавого

факту, що імператор Каліґула, який мав славу одного з найбільших тиранів свого

часу, видав декрет, який визначав, що закони повинні бути написані, але протидіяв

їхній дії через приписи, згідно з якими вони розміщувалися на такому підвищенні,

що громадяни не могли їх прочитати [7, с. 125] Унаслідок таких особливостей римського права із’явилася аксіома – ignorantia

juris semper hocet (незнання закону не звільняє від відповідальності). Походження

цього правила, як зазначають у спеціальній літературі, належить до першого

століття до н. е. [4, с. 48] Проте, як зазначає М.С. Таганцев, з цього положення

римське право із властивим йому юридичним тактом допускало винятки для таких

осіб, котрі не мали можливості ознайомитися із законом, – quibus jus ignorare

permissum est [5, с. 580].

У римському праві вперше знайшов своє відображення поділ помилок на

фактичні (error facti) та юридичні (error juris), який залишається базовимі сьогодні.

Вихідні положення, присвячені помилкам, були розроблені давньоримськими

юристами, які за основу брали декілька тезисів: “Errarentis nulla voluntas est” (у

того, хто перебуває під оманою, немає, тобто його згода є недійсною) (Помпоній);

“Errore veritas non amittitur” (помилка нічого не змінює в істинному стані справ)

(Ульпіан) [3, с. 394]; “Regula est juris quidem ignorantia cuiqui nocere, facti vero

ignorantium non” (незнання права (правового припису) шкодить кожному, незнання

факту не шкодить) (Павло) [3, с. 399].

У період середньовіччя проблему помилки майже не розробляли, на що

вплинуло панування в ті часи церкви та абсолютної монархії. Тогочасні

кримінальнізакони не містили спеціальних положень про помилку. Економічні зміни в європейському суспільстві XVI–XVIIІ ст., зумовлені

промисловими революціями у Нідерландах, Англії, Швейцарії, Франції, Пруссії,

Швеції та ін. державах призвели до того, що дана проблематика знову набула

актуальності. Але в цей період більше зачіпався її політичний аспект. Не

випадково тоді з’являється поширений афоризм: “Помилка в політиці гірша за

злочин”. Юридична формалізація питання обмежувалася констатацією того, що

було напрацьоване римським правом [2].

У XVII–XVIII ст. вчені-криміналісти багатьох західноєвропейських країн стали

дедалі більше уваги приділяти проблемам, пов’язаним з питанням помилки та

суміжних інститутів, таких, як випадок (casus) та відхилення дії (aberratio ictus).

Зокрема, доктрина XVIII–XIX ст. розглядала відхилення дії внаслідок фізичних

причин, через помилковість дії (aberratio delicti seu aberratio ictus) і відхилення дії

внаслідок психічних причин, через помилку в об’єкті (error in objecto) як єдине ціле,

застосовуючи до обох один масштаб. Такого формулювання притримувались і деякі

криміналісти кінця ХІХ–початку ХХ ст. (наприклад, німецькі вчені Бурі та Ліст) [5,

с. 627–628]. У ХІХ ст. було прийнято чимало кримінальних законів, які містили

положення про помилку. Вони багато в чому опиралися на напрацювання римської

правової традиції. Німецький кримінальний кодекс 1871 р. містив спеціальну норму

(§ 59) про вплив незнання та помилки щодо фактичних обставин вчиненого на

відповідальність особи. У ньому, зокрема було зазначено, що у випадку, якщо особа

під час вчинення злочинного діяння не знала про наявність тих фактичних обставин,

котрі належать до законного складу злочину або підвищують караність діяння, то ці

обставини не можуть бути поставлені їй у вину. Що ж до злочинів, вчинених з

необережності, то до них це правило застосовується лише тією мірою, якою саме

незнання не було наслідком необережності [8, с. 129–130]. Зазначимо, що на

практиці дія цієї статті поширювалася і на незнання юридичних обставин діяння,

окрімнезнання про заборонність вчиненого [5, с. 580].Французький, бельгійський, голландський та італійський кримінальні кодекси

взагалі не згадували про вплив помилки та омани на кримінальну відповідальність

особи. Щоправда, у § 44 італійського кримінального кодексу було зазначено, що

ніхто не може посилатись для свого виправдання на незнання кримінального

закону. Що стосується Франції, то незважаючи на відсутність у кримінальному

законі положення про помилку, місцеві коментатори і судова практика

заповнювали у цій ситуації законодавчу прогалину, вказуючи на те, що незнання і

фактична помилка руйнують умисність, а водночас і злочинність; але незнання

забороненості діяння в жодному разі не може служити виправданням [5, с. 581].

Схожа ситуація склалася із голландським кримінальним кодексом 1881 р., який зі

значними змінами продовжує діяти сьогодні. Хоча норма про помилку відсутня в

тексті цього нормативно-правового акта, але судова практика визнає її як одну з

обставин, що унеможливлюють злочинність діяння [9, с. 89–91].

Наприкінці ХІХ–на початку ХХ ст. вчення про помилку набуло самостійного

значення. У цей час з’явилося чимало різних теорій та окремих досліджень,

присвячених цьому інституту. Загалом погляди науковців щодо помилки у

кримінальному праві цього періоду зводилися до таких положень:

1) помилку в особі та відхилення дії розглядалися як невід’ємна частина

помилки в об’єкті;

2) непридатний замах аналізували не як помилку, а як різновид звичайного

замаху (але вже на початку XX ст. деякі вчені стали розглядати непридатний замах

як помилку);3) усі науковці дотримувалися правила про неможливість посилання на

незнання закону, окрім випадку (на думку деяких), коли траплялися об’єктивні

обставини, які перешкоджали особі ознайомитися з нормативним актом;

4) відсутність єдиного погляду на співвідношення понять “помилка”, “омана”,

“незнання” [10, с. 6–7].

Що стосується кримінального законодавства, яке діяло на території України,

то варто зазначити, що до ХVIIІ ст. норми про помилку або незнання не було.

Проте у низці випадків вони все ж підлягали врахуванню. Деякі норми

встановлювали різну відповідальність для осіб (зазвичай тих, які безпосередньо

злочин не вчиняли, але були пов’язаніз виконавцем злочину) залежно від того, чи

знали вони про підготовлюваний чи вчинюваний злочин. Зокрема, ст. 3

Литовського статуту 1588 р. передбачала смертну кару і позбавлення честі та

маєтку за замах на здоров’я короля та за заколот як для самого злочинця, так і для

його дорослих синів, які знали про батьківську зраду. Однак, у цій же статті було

зроблено застереження, що дорослі сини такого злочинця, які не знали про злочин,

першим двом видам покарання не підлягають [11, с. 75].

Перші кодифіковані акти російського законодавства, які діяли в тому числі і на

частині українських земель, положень, присвячених безпосередньо помилці, також

не містили. Соборне Уложення царя Олексія Михайловича 1649 р. у ст. 6 глави ІІ

містило положення, запозичене зі ст. 3 Литовського статуту 1588 р. У наступній

статті цієї глави було сказано, що якщо жінка і діти злочинця доведуть, що вони

про зраду нічого не знали, то вони “жодному покаранню не підлягають”. Те саме

стосувалося і батьків зрадника [12, с. 86–88]. Аналогічне положення було

закріплене і щодо родичів чи прислуги померлого, який зберігав підроблені листи з

царською печаткою, якщо вони не знали про те, що відповідні документи

фальшиві. У зазначеному випадку, відповідно до ст. 4 глави IV Уложення, до них

не повинні були застосовуватижодних покарань [12, с. 91].

Як бачимо, зазначені положення свідчать про те, що вже у XVI–XVII ст.

литовський, а згодом і російський законодавець розпочав перші кроки до

впровадження принципу суб’єктивного інкримінування, який з часом набуватиме

дедалі більшого поширення.Положення, які мають певний стосунок до помилок, можна знайти і в Артикулі

воїнському Петра І, прийнятому 26 квітня 1715 р. Зокрема, арт. 37 даного нормативно-

правового акта передбачав застосування смертної кари до тих осіб, які після

виставлення караулу і після бою тапти або ж вночі безпідставно підняв бойову

тривогу. Проте у тлумаченні до цього артикула було зазначено, що суддя повинен

з’ясувати, чи така тривога була піднята зі злим наміром, ненавмисно, чи з інших

причин (однією з яких гіпотетично можна вважати і помилкове припущення щодо

наявності загрози з боку ворога – Б.М.) і, в разі потреби, не застосовувати до винної

особи смертної кари, а покарати його на власний розсуд [13, с. 335]. Ще більш

показовим є положення арт. 41 Артикула воїнського, де закріплено норму про

юридичну помилку, зумовлену незнаннямнаяаних в армії правил. Відповідно до цього

положення солдат або офіцер, який заснув під час перебування на караулі, напився до

такого стану, що не був у змозі виконувати обов’язки караульного або ж передчасно

самовільно залишив свій пост до того, як був замінений іншим, підлягав смертній карі

через розстріл. Однак, як було зазначено у роз’ясненні до даного артикула, якщо

солдат перебував на службі короткий час і не був ознайомлений із Артикулом

воїнським та з наслідками, які чекають на порушника відповідних правил, то суд

повинен врахувати ці причини ізамінити смертну карушпіцрутенами [13, с. 336]. Зазначимо, що положення, які стосувалися безпосередньо помилки, з’явилися

у кримінальному праві Російської імперії лише в Уложенні про покарання

кримінальні та виправні, прийнятому 15 серпня 1845 р. [5, с. 581] (далі – Уложення

1845 р.). Зокрема, у ст. 98 цього законодавчого акта були перелічені причини, через

які вчинене не повинно ставитися в вину (Розділ перший “Про злочини, проступки

та покарання загалом”, глава третя “Про визначення покарань за злочини”,

відділення перше “Про визначення покарань загалом та обставини, за яких вчинене

не ставиться в вину”, пункт другий “Про причини, через які вчинене не повинно

ставитись в вину”). Серед зазначених причин, поряд з божевіллям, малолітством,

необхідною обороною, крайньою необхідністю та іншими обставинами, було

вказано також “помилку випадкову або внаслідок обману” (ч. 4 ст. 98 Уложення

1845 р.) [14, с. 193]. У ст. 105 Уложення 1845 р. було зазначено: “Хто вчинить що-

небудь, формально протизаконне внаслідок випадкової помилки або обману,

незнання тих обставин, саме через які його діяння перетворилось у протиправне,

тому вчинене не ставиться у провину. Він може, проте, в деяких випадках,

визначених законом, бути зобов’язаним до церковного покаяння” [14, с. 194]. Це

положення стосувалося всіх злочинів, окрім тільки тих, де, за спеціальною

законодавчою вказівкою, достатньо було фактичної наявності якої-небудь умови.

Уложення містило спеціальне правило, що незнання обставин, котрі

обумовлюють злочинність діяння або котрі підсилюють відповідальність, усувають

ставлення їх у вину особі; при необережних діяннях це правило не застосовується,

оскільки вже саме незнання є наслідком необережності винного.

У 1864 р. було прийнято закон про непридатний замах, основні положення

якого знайшли відображення у ст. 15 нової редакції Уложення про покарання

кримінальні та виправні, прийнятої у 1866 р., згідно з якими особа звільнялася від

відповідальності тільки у випадку використання непридатних засобів злочину,

котрі було обрано через неосвіченість або марновірство. В 1884 р. набуло чинності

ст. 1456 Уложення, в якій було закріплено окремий вид фактичної помилки –

помилку в особі [10, с. 6].Кримінальне Уложення Російської імперії 1903 р. у четвертому відділенні

“Про умови ставлення в вину та злочинності діяння” глави першої “Про злочинні

діяння і покарання загалом” у ст. 43 містило аналогічне положення:

“Незнання обставини, яка обумовлює злочинність діяння або яка посилює

відповідальність, унеможливлює ставлення в вину саме цього діяння або

обставини, яка посилює відповідальність. При необережних діяннях це правило не

застосовується, якщо саме незнання було результатом необережності винного” [4,

с. 16].

Після історичних подій 1917–1920 рр. кримінальне законодавство царської

епохи було скасоване, а в новому положення про помилку місця не знайшло.

Дослідження з цього питання проводили лише теоретики кримінального права, але

вже не з тим розмахом, що раніше. Тільки 1952 р. з’явилася монографія

В.Ф. Кириченка “Значення помилки за радянським кримінальним правом”, яку

було критиковано за несвоєчасність і невелику наукову цінність. Однак поява цієї

наукової роботи стала поштовхом для дослідження вченими помилки за

кримінальним правом, що підтверджується виходом в світ низки наукових

матеріалів, у яких аналізувалося значення помилок щодо того чи іншого питання.

Якщо проаналізувати кримінальне законодавство, що було прийняте після

1917 р., то можна побачити, що кримінальні закони республік, які входили до

складу СРСР, в тому числі й кодекси УCPP 1922, 1927 рр. та кодекс УРСР 1960  року, кодекси РРФСР 1922, 1926 і 1960 рр., а також Основи кримінального

законодавства СРСР від 1958 р. жодних положень про помилку та її кримінально-

правове значення не містили, що, безумовно, є кроком назад у розвитку

кримінального законодавства, яке діяло на теренах України.

Що ж до західноукраїнських земель, то норма про помилку тут з’явилась у

кримінальних законах раніше, аніж на територіях, що перебували під владою Росії.

Відповідне положення містив ще австрійський кримінальний кодекс, який з 1797 р.

був чинним на території західної Галичини, а з 1803 р. поширив свою дію на всю

Австрійську імперію. Так, відповідно до § 2 цього нормативного акта, помилка, яка

унеможливлювала розуміння вчиненого діяння як злочинного, унеможливлювала

наявність злого умислу особи на вчинення злочину нарівніз такими підставами, як

неосудність, сп’яніння, малолітство, непереборний фізичний примус тощо [15,

с. 53]. Аналогічне положення містив кодекс 1852 р. В австро-угорській

кримінально-правовій доктрині, зазвичай, відрізняли помилку (error) від незнання

(ignorantia) – дещо відмінні за своєю природою, однак схожі за правовим

значенням явища [16, с. 176].

Варто окремо відзначити, що вищезгадані нормативно-правові акти стосувалися

винятково фактичної помилки. Щождо юридичної помилки, то в Австро-Угорщині,

як і в решті європейських держав, продовжувало діяти давньоримське правило про

незнання законів – error vel ignorantia juris nocent (помилка або незнання права не

мають значення – Б.М.) [16, с. 180]. Проте, низка вчених-криміналістів дотримувалися думки, що юридична помилка, з огляду на формулювання, яке

містилося в § 2 кримінального кодексу Австрійської імперії 1803 р., та в кодексах,

прийнятих після нього, повинна мати кримінально-правове значення. На їхню думку,

в межах юридичної помилки є різниця між помилкою щодо кримінального права та

помилкою щодо інших правових приписів. Помилка щодо норм кримінального

права, як зазначали вони, не може слугувати для виправдання особи. Це стосується,

зокрема, помилки щодо виду та розміру покарання. Однак коли особа не усвідомлює

злочинного характеру діяння, то вона перебуває під впливом таких оманливих

думок, яке, власне, “унеможливлюють розуміння вчиненого діяння як злочинного”

[16, с. 179–181]. Юридичні помилки щодо норм інших галузей права австрійські

криміналісти пропонували розглядати за правилами про фактичну помилку. В

юридичній літературі наведено такий приклад: особа присвоює собі річ, котра

входить до складу спадщини і перейшла до неїзгідно ззаповітом, який є недійсним

із формальних причин. Очевидно, що спадкоємець (якщо, звичайно, йдеться про

фальсифікацію ним заповіту чи інші подібні випадки – Б.М.) не повинен притягатися

до відповідальностіза крадіжку чужогомайна [16, с. 182].

Правило, подібне до того, яке було закріплене у німецькому кодексі, містилося

в Угорському кримінальному уложенні про злочини і проступки 1879 р., яке діяло

на території сучасної Закарпатської області. У § 81 цього акта було передбачено,

що незнання чи помилкове розуміння кримінального закону не знищує

інкримінування. Відповідно до § 82, фактичні обставини, які належать до складу

злочину чи проступку, або ті, які служать обставинами, що обтяжують вину, не

можуть бути поставлені особі в вину, якщо вона не знала про них під час вчинення

діяння. Що стосується злочинів, які були вчинені з необережності, то до таких

діянь це правило могло бути застосоване лише в тому випадку, коли саме незнання

згаданих обставин не було наслідком необережності [8, с. 21].

Після Першої світової війни на території Галичини, Волині та Західного Полісся

діяло польське кримінальне законодавство, а саме – Карний кодекс від 11 липня 1932 р., який містив низку положень, що стосувалися помилки особи, яка вчинила

суспільно небезпечне діяння. По-перше, ст. 15 кодексу закріплювала правило, згідно з

якимобставини, від яких залежить вища караність, беруться до уваги тільки тоді, коли

особа про них знала або повинна була знати (§ 1). Це саме стосується і наслідків

вчинку, від яких залежить вища караність (§ 2) [17, с. 6]. По-друге, відповідно до § 1

ст. 20 цього кодексу, не допускався провини той, хто діяв під впливом помилки щодо

обставини, яка належить до суті вчинку, окрім випадку, коли провина була

ненавмисною, а помилка стала наслідком необережності чи недбальства [17, с. 7]. По-

третє, суд міг узяти до уваги виправдане незнання протиправності вчинку як підставу

для надзвичайного полегшення кари (§ 2 ст. 20) [17, с. 7]. Фактична помилка, яка

стосується істотних ознак вчиненого діяння, усуває злочинність такого діяння і

перетворює його в нейтральне з правого погляду [18, с. 81]. Кодекс 1932 р. відрізняв

фактичну помилку, яка унеможливлює злочинність діяння, від такої, яка виключає

тільки злий намір. Востанньому випадку особа підлягала відповідальностіза вчинення

злочину необережності. Наприклад, якщо хто-небудь підстрелив іншу людину на

полюванні, то він повинен був нести відповідальність або за ненавмисне вбивство (§ 1

ст. 230), або за ненавмисне тілесне ушкодження (§ 2 ст. 235) [18, с. 81]. Що стосується

юридичної помилки щодо злочинності діяння, то вважалося, що вона у всіх випадках

виключає умисну вину особи, однак не виключає відповідальності за відповідне

діяння, вчинене з необережності. Надзвичайне полегшення кари могло бути

застосоване суддею за його власним переконанням, оскільки чинне законодавство не

передбачало випадків обов’язкового їх застосування [18, с. 82–83].

Після закінчення Другої світової війни західноукраїнські землі увійшли до

складу УРСР і на їх території почало діяти радянське кримінальне законодавство, в

якому, як вже було вище зазначено, норма про помилку була виключена.

Підсумовуючи викладений матеріал, доцільно звернути увагу на те, що

помилка стала розглядатися як кримінально-правове явище ще в епоху античності.

Однак формування вчення про помилку за кримінальним правом, у тому вигляді, в

якому воно існує сьогодні, тісно пов’язане з розвитком тенденцій гуманізації та індивідуалізації кримінальної відповідальності, зумовлених значними

політичними, світоглядними та ідеологічними змінами в європейському

суспільстві XVII–XVIII ст. До перших можна зачислити кризу абсолютних

монархій, революції в низці країн та прийняття перших конституцій. Серед

світоглядних причин можна навести утвердження протестантської ідеології та

переорієнтацію суспільного мислення з колективістського на індивідуалістське, а

також розмежування права, релігії та моралі [19, с. І]. Ідеологічною ж основою для

формування інституту помилки послужили праці І. Канта, Ч. Беккаріа та

французьких просвітителів. Як окремий інститут кримінального права у більшості

європейських країн помилка стала розглядатися на межі ХІХ–ХХ ст.

В історії кримінального права відомі різні підходи до розуміння суті ізначення

помилки та її різновидів. Їхню еволюцію можна простежити, дослідивши

юридичну літературу та законодавчі акти окремо взятих держав. Крім того, можна

говорити про австрійський, голландський, італійський, німецький чи французький

підходи до розуміння помилки за кримінальним правом, кожному з яких

притаманні свої особливості.

Сьогодні кримінальне законодавство України не містить окремої норми про

помилку, однак в минулому такі положення існували як на заході, так і на сході

нашої держави. Враховуючи реалії сучасного українського суспільства, вважаємо,

що було б доцільно повернути в українське законодавство відповідне положення.  1. Хрестоматия по истории Древнего Востока: Учебн. пособ., в 2-х частях. Ч. 1 / под ред.

М.А. Коростовцева, И.С. Кацнельсона, В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 1980. –

328 с.

2. Лисюткин А.Б. О понятии категории “ошибка” в юриспруденции: Логико-

философский аспект / А.Б. Лисюткин // Правоведение. – 1996. – № 3 (214). – С. 20–26.

[Електронний ресурс: Режим доступу: http://law.edu.ru/magazine/article.asp?

magID=5&magNum=3&magYear=1996&articleID=141927].

3. Бартошек М. Римское право : Понятия, термины, определения. – М., 1989. – 448 с.

4. Фаткуллина М.Б. Юридические и фактические ошибки в уголовном праве: проблемы

квалификации : дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: 12.00.08 / Уральская

государственная юридическая академия. – Екатеринбург, 2001. – 199 с.

5. Таганцевъ Н.С. Русское уголовное право. Лекціи. Изд. второе, пересмотр. и доп. Часть

общая. Томъ І. / Н.С. Таганцевъ – С.-Петербургъ, 1902. – 815 с.

6. ДождевД.В. Римское частное право. Учебник для вузов / Д.В. Дождев – под ред.

В.С. Нерсесянца. – М. : Издательская группа ИНФРА М - НОРМА, 1997. – 704 с.

7. Grigsby J.-E. The Criminal Law including the Federal Penal Code. – Chicago:

Burdett J. Smith & Company publishers, 1922. – 1440 p.

8. Матеріалы для пересмотра нашего уголовнаго законодательства. Томъ первый.

Уголовныя уложенія Венгріи, Германіи, Бельгіи и Франціи и проектъ общей части

Итальянскаго уголовнаго уложенія. – С.-Петербургъ: Типографія Правительствующаго

Сената, 1880. – 514 с.

9. Уголовный кодекс Голландии / Науч. ред. докт. юрид. наук, заслуженный деятель

науки РФ, проф. Б.В. Волженкин, пер. с англ. И.В. Мироновой. – 2-е изд. – СПб. :

Издательство “Юридический центр Пресс”, 2001. – 510 с.

10. ВапсваЮ.А. Помилка у змісті суб’єктивної сторони складу злочину: автореф. дис. на

здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : 12.00.08. / Ун-т внутр справ. – Х., 2000. –

19 с.

11. Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. посібн. / Упоряд.:

А.С. Чайковський (кер.), О.Л. Копиленко, В.М. Кривоніс, В.В. Свистунов,

Г.І. Трофанчук. – К. : Юрінком Інтер, 2003. – 656 с.

12. Российское законодательство Х–ХХ веков. В 9-ти т. – Т.3. Акты Земских Соборов. –

М. : Юрид. лит., 1985. – 512 с

13. Российское законодательство Х–ХХ веков. В 9-ти т. – Т.4. Законодательство периода

становления абсолютизма. – М. : Юрид. лит., 1986. – 512 с.

14. Российское законодательство Х–ХХ веков. В 9-ти т. – Т.6. Законодательство первой

половины ХІХ века. – М. : Юрид. лит., 1988. – 432 с.

15. Pauli L. Austriacky Kodeks Karny z 1803 r. W Wolnym mieście Krakowie (1815-1833).

Część I. / L. Pauli // Zeszyty naukowe Uniwersytetu Jagiellońskiego. CXCVIII. Prace

prawnicze. Zeszyt 40. – Kraków, 1968. – 116 s.

16. Стебельський П. Австрийске карне право / П. Стебельський – Львів, 1902–1903. –

419 с. (Рукопис).

17. Карний кодекс та право про переступи / з пол. мови переклав проф., д-р М. Паше-

Озерський. – Краків-Львів : Українське видавництво, 1943. – 99 с.

18. Makarewicz J. Kodeks karny z komentarzem. Czwarte wydanie / J. Makarewicz – Lwów:

Wydawnictwo zakładu narodowego imenia Ossolińskich, 1935. – 844 s.

19. Budziński S. O przestępstwach w szczególności. Wykład porównawczy z uwzględnieniem

praw obowiązujących w Królestwie Polskiem i Galicyi Austryackiél / S. Budziński –

Warszawa: drukiem S. Orgelbranda synów, 1883. – 353 s

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук