Головна

ВИНА ЯК ОЗНАКА СУБ’ЄКТИВНОЇ СТОРОНИ ЗЛОЧИНІВ, ПОВ’ЯЗАНИХ З БАНКРУТСТВОМ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В. Гордієнко


ВИНА ЯК ОЗНАКА СУБ’ЄКТИВНОЇ СТОРОНИ ЗЛОЧИНІВ,

ПОВ’ЯЗАНИХ З БАНКРУТСТВОМ СУБ’ЄКТІВ

ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

В. Гордієнко

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, м. Львів 79000, Україна

e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

 

 

Показано, що дослідження питань вини у злочинах, пов’язаних з банкрутством

суб’єктів господарської діяльності, надалі залишається актуальним. Доведено, що сутність

вини у таких злочинах полягає в негативному ставленні особи до ринкових відносин, які

забезпечуються існуванням і нормальним функціонуванням суспільних відносин

відновлення платоспроможності суб’єкта господарювання або визнання його банкрутом, а

ступінь вини особи відбиває міру її негативного ставлення до суспільних цінностей.

Ключові слова: вина, суб’єктивна сторона злочинів, банкрутство.

Проблема вини, злочинного умислу або необережності, мотиву вчинення

злочину та мотивації злочинця досліджувалися в українському кримінальному

праві такі вчені як: В.О. Беньківський, О.В. Бурко, В.І. Борисов, Ю.А. Вапсва,

Р.В. Вереша, П.А. Верін, Б.В. Воробей, В.П. Волженкін, В. Гриймало,

А.Е. Жалінским, А.Ф. Зелінським, М.Й. Коржанським, Б.М. Леонтьєвим,

В.А. Ломако, Ф.А. Лопушанський, Ю.І. Ляпунов, Н. Мірошниченко,

С.І. Нежурбіда, П. Новосьолов, Т.В. Пінкевич, Т.Ю. Погосян, А.Г. Прохоренко,

А.В. Савченко, Г.М. Спірін, О.Ф. Шишов, П.С. Яні, Б.В. Яцеленко та ін.

Д

осліджуючи форму вини у злочинах, пов’язаних з банкрутством суб’єктів

господарської діяльності, зазначимо, що чинний Кримінальний кодекс України

установлює відповідальність лише за умисне їх вчинення. Водночас законодавець

по-різному відображає в законі таке рішення щодо форми вини. В одних випадках

стаття Особливої частини КК прямо визначає умисел як форму вини цих злочинів.

Такий законодавчий прийом було застосований у злочині “незаконні дії у разі

банкрутства” (ст. 221 КК). Інший законодавчий прийом, що дає змогу визначити

злочин як такий, що вчинюється умисно, полягає в описанні характерного способу

дії. До злочинів, пов’язаних з банкрутством суб’єктів господарської діяльності,

спосіб вчинення яких свідчить про їх умисний характер, на нашу думку, можна

зачислити фіктивне банкрутство, вчинення якого здійснюється шляхом обману –

наданням завідомо неправдивої офіційної заяви про фінансову неспроможність

виконання вимог з боку кредиторів і зобов’язань перед бюджетом. Використання

такого способу вчинення цього злочину свідчить про його умисний характер. Але

така законодавча техніка породжує складнощі у правозастосовчій діяльності,

оскільки не унеможливлює різне тлумачення форми вини в окремих злочинах Прикладами кримінальних законів, що передбачають як умисне, так

необережне банкрутство, можна назвати КК ФРН і КК Швейцарії. У КК ФРН

виділяється три види кримінально карного банкрутства: 1) просту; 2) злісну;

3) кваліфіковану [1, с. 160–161]. КК Швейцарії поділяє банкрутство на просте

(ст. 163) ізлісне (ст. 165), а критерієм їх розмежування є форма вини [2, с. 50].

Проте у переважній більшості держав за злочини, пов’язані з банкрутством

суб’єктів господарської діяльності, кримінальна відповідальність передбачена

лише за наявності вини у формі умислу. Прикладами можна назвати кримінальнікодекси Російської Федерації, Франції, зразковий КК США, Іспанії, Закон Англії

про неспроможність 1986 р. Аналогічний шлях обрало і вітчизняне законодавство.

Однак це не означає абсолютної ясності у характеристиці суб’єктивного боку

злочинів, пов’язаних з банкрутством суб’єктів господарської діяльності.

Розбіжність думок дослідників простежується при конкретизації виду умислу. З

цього приводу можна визначити чотири основні позиції. На думку В.П. Веріна,

Б.В. Волженкіна, Б.М. Леонтьєва, П.С. Яні, злочинам, пов’язаним з банкрутством

суб’єктів господарської діяльності, притаманний прямий і непрямий умисел [3,

с. 131–133]. За твердженням В.Е. Мельникової, Г.П. Новосьолова, Т.В. Пінкевича,

Т.Ю. Погосяна, Б.В. Яцеленко, незаконним діям у разі банкрутства і доведення до

банкрутства властивий як прямий, так і непрямий умисел, а фіктивному

банкрутству – лише прямий умисел [4, с. 38–40]. Відповідно до четвертої позиції,

прихильниками якої є А.Е. Жалінский, Н.Н. Вєтров, Ю.І. Ляпунов, Г.М. Спірін,

О.Ф. Шишов усі злочини, пов’язані з банкрутством суб’єктів господарської

діяльності характеризуються винятково прямим умислом [5, с. 367–368].

Беручи до уваги, що діяння, передбачені у ст.ст. 218–221 КК, найчастіше

можуть нічим не відрізнятися від звичайних дій суб’єкта в процесі його нормальної

господарської діяльності, варто погодитися, що “..форма вини є об’єктивною

межею, що відокремлює злочинне діяння від незлочинного...” [6, с. 160].

Оскільки ризиковані рішення у висококонкурентному середовищізумовлюють

більш ефективні форми ведення господарської діяльності, питання про можливість

визнання діянь злочинними у відносинах відновлення платоспроможності суб’єкта

господарювання за наявності непрямого умислумає принципове значення.

Чинний Господарський кодекс України у ст. 44 “Принципи підприємницької

діяльності” встановлює, що підприємництво здійснюється на основі комерційного

розрахунку та власного комерційного ризику. Стаття 49 Господарського кодексу

України зобов’язує підприємців не порушувати права та законні інтереси громадян

і їхніх об’єднань, інших суб’єктів господарювання.Усвідомлення винною особою суспільно-небезпечного характеру свого діяння

та передбачення його суспільно-небезпечних наслідків у вигляді завдання шкоди

кредиторам у великому розмірі і банкрутства суб’єкта господарювання, коли ця

особа і не бажала таких наслідків, але свідомо допускала їх настання, суперечить

наведеним принципам підприємництва і не може бути визнане з погляду

господарських відносин. Тому не зовсім обґрунтованою, на нашу думку, є позиція

тих авторів, які вважають що злочинам, передбаченим ст.ст. 218–221 КК України,

може бути притаманний лише прямий умисел [7, с. 57]. Зважаючи на загальні

принципи господарської комерційної діяльності (підприємництва), які

наголошують на лише власному комерційному ризику під час здійснення

господарської діяльності, а не ризику інших суб’єктів господарювання, і

забороняють порушувати інтереси інших суб’єктів господарювання, під охорону

кримінально-правових норм мають бути поставлені також випадки, коли винна

особа хоч і не бажає, але свідомо допускає настання шкоди кредиторам. Отже, на

нашу думку, злочини, пов’язаніз банкрутством суб’єктів господарської діяльності,

можуть вчинятися як з прямим, так із непрямим умислом.

Аналізуючи вину у злочинах, пов’язаних з банкрутством суб’єктів

господарської діяльності, зазначимо, що зміст конкретної вини – це зміст умислу або

необережності в конкретному злочині, які визначаються конструкцією конкретного

складу злочину. Зміст вини становить певне моделювання, відображення у

свідомості особи об’єктивних ознак злочину, що характеризують його об’єкт,предмет, ознаки об’єктивної сторони (характер діяння, спосіб, місце вчинення, а у

злочинах, пов’язаних з банкрутством суб’єктів господарської діяльності – також

наслідки). Але питання про те, які саме ознаки діяння мали б входити до змісту

умислу в науці кримінального права залишається спірним. Так, висловлено декілька

поглядів, щодо таких ознак потрібно зачислити: а) лише об’єктивні ознаки складу

злочину; б) усі об’єктивні ознаки злочину, що мають кримінально-правове значення;

в)ознаки, які характеризують спеціальний суб’єкт злочину.

Межі дослідження психологічного змісту умислу, як зазначається в науковій

літературі, повинні визначатисямежами, окресленими в законі [8, с. 307–308]. На нашу

думку, до змісту умислу повинні входити психічне ставлення винної особи до ознак

об’єкта й об’єктивної сторони складу злочину. До змісту умислу можна також

зачислити обставини, які обтяжують або пом’якшують покарання, однак не входять до

об’єктивних ознак складу злочину. Ми вважаємо, що такі ознаки мають кримінально

правове значення, оскільки вони є підставою для індивідуалізації покарання, однак, на

нашу думку їх не вартує розглядати як окремі ознаки складу злочину. Це також

правильно з огляду на те, що склад злочину – це сукупність передбачених

кримінальним законом ознак, які характеризують суспільно небезпечне діяння як

злочин. Така сукупність є необхідною і достатньою для визнання діяння конкретним

злочином, передбаченимпевноюстаттеюКК. Ускладі конкретного злочину всі ознаки

виступають як обов’язкові, оскільки відсутність хоча б однієї з них унеможливлює

склад цього злочину взагалі. Тому обставини, що обтяжують або пом’якшують

покарання і характеризують об’єкт або об’єктивну сторону злочину, не можуть

належати до ознак складу злочину, але їхможна зачислити до ознак змісту умислу.

Віднесення ж до змісту умислу ознак спеціального суб’єкта злочину, на нашу

думку, не зовсім відповідає чинному законодавству України, оскільки відповідно

до ст. 23 і 24 КК умисел характеризується психічним ставленням особи до

суспільно небезпечного діяння та до його наслідків. Томужодні суб’єктивні ознаки

злочину, у тому числі й ознаки спеціального суб’єкта злочину, змістом умислу

охоплюватись не можуть. Ось чому під час вчиненні злочинів, пов’язаних із

порушенням спеціальних правил, змістом умислу охоплене усвідомлення факту

порушення особою своїх спеціальних обов’язків або за умови співучасті –

порушення таких обов’язків виконавцем злочину. Усвідомлення ж цієї ознаки

становить усвідомлення суспільно небезпечного характеру діяння загалом, а не

окреме усвідомлення ознак спеціального суб’єкта злочину [9, c. 15].Отже, викладене дозволяє зробити висновок, що до змісту умислу входить

психічне ставлення особи до об’єктивних ознак складу злочину, передбаченогоКК,

а такожоб’єктивних ознак, які обтяжують або пом’якшують покарання.

Усвідомлення особою фактичних ознак злочинів, пов’язаних з банкрутством

суб’єктів господарської діяльності, охоплює, насамперед, усвідомлення

об’єктивних ознак складів цих злочинів – об’єкта, предмета, і об’єктивної сторони

та розуміння суспільної небезпеки вчиненого діяння.

Під час вчинення злочинів, предмет яких збігається з предметом суспільних

відносин - фіктивне банкрутство – ст. 218 КК; незаконні дії у разі банкрутства –

ст. 221 КК, особа має усвідомлювати як наявність такого предмета, так і

протиправність його приховування, передання іншим особам, відчуження чи

знищення, а такожфальсифікацію.

Таке усвідомлення може відрізнятися за рівнем конкретизації, однак його

наявність (хоча б у загальних рисах) є необхідною складовою частиною змісту

усвідомлення особою фактичних обставин вчинюваного нею діяння. Особливість усвідомлення ознак об’єктивної сторони злочинів цієї групи

пов’язана з тим, що їх може бути вчинено лише шляхом зловживання службовими

повноваженнями. Особи, які не мають таких повноважень (не є службовими

особами, засновниками (власниками) суб’єктів підприємницької діяльності або

громадянами – суб'єктами підприємницької діяльності), відповідно до КК не

несуть відповідальності за злочини, які посягають на відносини відновлення

платоспроможності боржника або визнання його банкрутом). Із цього доходимо

висновку, що розуміння особою фактичних ознак цих злочинів обов’язково

охоплює усвідомлення того, що суспільно небезпечне діяння вчиняється шляхом

протиправного використання повноважень, наданих їй на підставі установчих

документів суб’єктів господарювання або нормативно-правового акта.

Усвідомлення фактичних ознак суспільно небезпечного діяння у разі вчинення

злочинів, пов’язаних з банкрутством суб’єкта господарської діяльності, передбачає

й усвідомлення факультативних ознак об’єктивної сторони – способу та

обстановки вчинення цього злочину. Особа повинна обов'язково усвідомлювати

зазначені ознаки у випадках, коли вони належать до ознак складів злочину. До

змісту умислу також входить усвідомлення перелічених факультативних ознак

об’єктивної сторони, а такожсуспільно небезпечних наслідків.

Поряд із усвідомленням фактичних ознак діяння необхідним складником

інтелектуального моменту умислу слугує усвідомлення особою соціального

характеру свого діяння, тобто усвідомлення його небезпечності для суспільства,

небезпеки для суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом. У

разі вчинення злочинів проти суспільних відносин відновлення платоспроможності

суб’єкта господарювання або визнання його банкрутом, особа має розуміти, що

таким діянням вона заподіює шкоду цим відносинам. У науці кримінального права спірним залишається питання щодо необхідності

усвідомлення особою, яка вчиняє злочин умисно, протиправності такого діяння.

Кримінальний закон у ч. 2 та ч. 3 ст. 24 КК необхідною ознакою умислу визнає

усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння (дії або

бездіяльності). Однак окремі вчені вважають, що предметом усвідомлення як елемента

умислу має бути і протиправність, тобто заборона діяння кримінальним законом, а

оскільки протиправність є юридичним вираженням суспільної небезпеки, то вона має

належати до усвідомлення суспільної небезпечності характеру діяння. При цьому

усвідомлення протиправності – це не усвідомлення ознак конкретної правової норми,

яка порушується при вчиненні злочину, а розуміння особою заборони такого діяння

кримінальним законом. Як аргумент, прихильники цього погляду наводять високий

рівень правової підготовки населення, досягнутий широким роз”ясненням

законодавства (у тому числі й нових кримінальних законів) у засобах масової

інформації, у науково-популярній літературі, у вихованні в школі й родині та ін [10,

с. 296–300]. Інші науковці, навпаки, вважають, що усвідомлення протиправності не

охоплене змістом інтелектуального моменту умислу, а тому його відсутність не може

бути підставою для невизнання особи винуватою у вчиненні умисного злочину [8,

с. 307–308]. Ця позиція цілком відповідає потребам провозастосовчої практики та

чинному законодавству України. Так ст. 57 Конституції України встановлює, що

кожному гарантується право знати свої права й обов’язки. Закони та інші нормативно-

правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до

відома населення в порядку, визначеному законом, а якщо це зроблено не було, то

вони не є чинними. Відповідно ж до ст. 68 Конституції України незнання законів не

звільняє відюридичної відповідальності. Тому логічним буде висновок, що у разі вирішення питання щодо змісту

інтелектуального моменту умислу необхідно керуватися презумпцією знання

особою нормативно-правових актів за умови, що вони були доведені до відома

населення у встановленому законом порядку.

Складніше вирішується питання щодо усвідомлення особою протиправності

вчинюваного нею діяння у випадках, коли законодавець встановлює відповідальність

за умисне порушення певною особою спеціальних правил, і в тому числі норм щодо

відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом.

За таких умов навіть прихильники незачислення протиправності до предмета

інтелектуальногомоменту умислу вважають, що незнання особоюспеціальних правил,

порушення яких, власне, й утворює суспільно небезпечне діяння, унеможливлює

форму вини. Такий висновок, на їхню думку, ґрунтується на конструюванні

законодавцем складів злочинів, в яких усвідомлення суспільної небезпечності діяння

нерозривно пов’язано з усвідомленням його протиправності [8, с. 307–308]. Злочини

проти суспільних відносин відновлення платоспроможності суб’єкта господарювання

або визнання його банкрутом – це порушення спеціальних правил, встановлених

господарсько-правовими нормами, описаними у кримінальному законі за допомогою

бланкетних диспозицій статей КК. Тому принципово важливим є вирішення питання

про обов’язковість усвідомлення протиправності свого діяння особою, яка вчиняє

такий злочин умисно. Зазначимо, що у кримінально-правовій літературі під час аналізу

цього питання стосовно ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових

платежів (ст. 212 КК) висловлюють також різні думки. У середовищі вітчизняних

науковців домінує погляд, згідно з яким усвідомлення особою протиправності

вчинюваного нею ухилення від оподаткування є необхідною ознакою суб’єктивної

сторони цього злочину [10, с. 25]. На підставі цього навіть зроблено висновок, що “в

кожному конкретному випадку слідчий і суд мають встановлювати рівень знань

обвинувачуваного і підсудного у сфері податкового і бухгалтерського законодавства,

доказувати, що порушенняфінансово-правових нормзроблені навмисно...” [11, с. 147].

На нашу думку, застосування цієї позиції дуже ускладнює правозастосовчу практику

та не відповідає Конституції України. Визначення рівня знань обвинувачуваного й

підсудного у сфері податкового і господарського законодавств не належить до

компетенції органів досудового слідства й суду. Практична реалізація такої вимоги

безпосередньо залежить від бажання обвинувачуваного чи підсудного показати рівень

своїх знань цим органам, а у випадках відсутності такого бажання зробити це взагалі

неможливо. Отож, запропонований підхід тягне за собою порушення принципів

справедливості й законності, оскільки притягнення особи до кримінальної

відповідальності безпідставно буде поставлено в залежність від її поведінки на слідстві

й в суді, а за наявності в обвинувачуваного чи підсудного достатніх правових знань

або кваліфікованої правової допомоги взагаліможе стати неможливим. З вищенаведеного можна зробити такі висновки.

1. Зважаючи на загальні принципи господарської комерційної діяльності

(підприємництва), які наголошують на лише власному комерційному ризику під

час здійснення господарської діяльності, а не ризику інших суб’єктів

господарювання, і забороняють порушувати інтереси інших суб’єктів

господарювання, під охорону кримінально-правових норм мають бути поставлені

також випадки, коли винна особа хоч і не бажає, але свідомо допускає настання

шкоди кредиторам. Отже, на нашу думку, злочини, пов’язані з банкрутством

суб’єктів господарської діяльності, можуть вчинятися як з прямим, так і з

непрямим умислом. 2. До змісту умислу у злочинах, передбачених ст.ст. 218–221 КК України

належить психічне ставлення особи до об’єктивних ознак складів цих злочинів, а

такожоб'єктивних ознак, які обтяжують або пом’якшують покарання.

3. Вирішуючи питання про зміст інтелектуального моменту умислу, потрібно

керуватися презумпцією знання особою нормативно-правових актів за умови, що

вони були доведені до відома населення у встановленому законом порядку.

––––––––––––––––––––

1. Уголовный кодекс ФРГ / Пер. и предисловие А.В. Серебринникова – М. : Издательство

“Зерцало”, 2000. – 208 с.

2. Швейцарский Уголовньй кодекс 1937г. – М. : Юрид. изд-во Мин-ва юстиции СССР,

1947. – 128 с.

3. Волженкин Б.В. Экономические преступления / Б.В. Волженкин – Санкт-Петербург

Юридический центр Пресс. – 2002. – 630 с.

4. Пинкевич Т.В. Уголовная ответственность за преступления в сфере экономической

деятельности / Т.В. Пинкевич – Ставрополь : Ставропольсервис школа, 1999. – 264 с.

5. Уголовное право. Особенная часть. Учебник / под ред. Н.Я. Ветрова и Ю.И. Ляпунова

– М.: Новый юрист, 1998. – 768 с.

6. Уголовное право России. Особенная часть: Учеб. / отв. ред. Б.В. Здравомыслов. – М. :

Юрист, 1996. – 560

7. Лапуста М.Г., Шаршукова Л.Г. Риски в предпринимательской деятельности. М.:

Инфра-М, 1998. – 224 с

8. Курс уголовного права: Общая часть : Учение о преступлении. – Т.1 / под. ред.

Н.Ф. Кузнецовой и И.М. Тяжковой. – 545 с.

9. Ломако В.А. Зміст умислу і його види. Конспект лекцій / В.А. Ломако. – Х., 1991. 17 с.

10. Кураш Я.М. Ухилення від сплати податків, зборів та інших обов’язкових платежів:

Конспект лекцій / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого /

Я.М. Кураш. – Х., 1999. – 43 с.

11. Дудоров О.О. Злочини у сфері підприємництва. Навч. посібн. / за ред. Хавронюка М.І. /

М.І. Мельник, М.І. Хавронюк. – К. : Атіка, 2001. – 608 с.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук