Головна

ГАРАНТУВАННЯ ГІДНОГО РІВНЯ ЖИТТЯ ОСОБИ У СФЕРІ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ С. Синчук


ГАРАНТУВАННЯ ГІДНОГО РІВНЯ ЖИТТЯ ОСОБИ

У СФЕРІ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

С. Синчук

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

е-mail: name @ name. сom

 

 

 

 

У статті розглянуто сутність гарантування гідного рівня життя як складової

механізму реалізації права особи на соціальне забезпечення. Основними елементами

такої гарантії, на думку автора, є відповідність державного соціального стандарту

міжнародним нормам та відповідальність держави за ефективне функціонування

системи соціального забезпечення.

Ключові слова: гідний рівень життя, фізіологічний та соціальний аспекти життя,

соціальне забезпечення, соціальний стандарт, прожитковий мінімум.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими

науковими чи практичними завданнями. Гідний рівень життя як іманентна

складова права на життя особи випливає з міжнародно-правових документів, які є

стандартами та слугують орієнтирами розвитку національного законодавства

України у сфері прав людини. Відповідно до Конституції України створення умов,

що забезпечують гідний рівень життя визначено як елемент загальнодержавної

політики та не є винятково особистою справою кожної людини зокрема. Так у

преамбулі, однією із обставин, що спонукали до ухвалення Основного Закону

нашої держави, вказується необхідність забезпечення прав і свобод людини та

гідних умов їїжиття.

Конституційний зміст права особи на життя визначається як її фізична

недорканість

(ст. 27 Конституції України). Разом з тим важко собі уявити можливість

реалізувати право особижити поза рамками системи соціально-економічних відносин,

без здійснення права на працю, соціальне забезпечення чи охорону здоров’я тощо.

Тому гарантування гідного рівня життя особи, на нашу думку, є однією із складових

права нажиття особи та заслуговує на дослідження саме в такому контексті.

Особливої уваги при реалізації права на гідний рівень життя заслуговують

особи, хто вже або ще не мають засобів для існування та не можуть самостійно

здобувати власний добробут, оскільки зазнали впливу соціального ризику та

відповідно до законодавства є суб’єктами права на соціальне забезпечення. Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання цієї

проблеми і на які опирається автор, виділення невирішених раніше частин

загальної проблеми, котрим присвячується ця стаття. Питання гарантування

соціальним забезпеченням гідного рівня життя особи є популярним у галузевій

літературі. Традиційно воно стає об’єктом наукових досліджень у контексті

проблематики соціальних стандартів (як міжнародних, та і державних) [1, 2, с. 248–

254, 3, с. 250–252]. Вагомий внесок у розвиток галузевої теорії соціальних

стандартів зробили вітчизняні вчені Н.Б. Болотіна [4,5], П.Д. Пилипенко [6].

Вперше гарантування соціальним забезпеченням гідного рівня життя особи як

принцип сучасного права соціального забезпечення обґрунтував П.Д. Пилипенко

[7, с. 71–74], чим започаткував нову сферу вітчизняних наукових досліджень.

Формулювання цілей статті (постановка завдання). За своєю глибиною та

наповненістю проблема забезпечення гідного рівня життя особи системою соціального забезпечення може претендувати на роль наукового напрямку

дослідження. В сучасних умовах вона може бути доповнена зважаючи на необхідні

та прогнозовані реформи у вітчизняній сфері соціального забезпечення. Окреслена

проблема невіддільна і від подальшого дослідження теорії соціальної функції

держави.

Автор цієї статті спробує обґрунтувати власні міркування щодо сутності

поняття “гідний рівень життя” в контексті реалізації особою права на соціальне

забезпечення.

Виклад основного матеріалу дослідження з новим обґрунтуванням отриманих

наукових результатів. Представники економічної науки розглядають термін

“рівень життя” як систему двох груп показників. Першу формують умови життя

людини, як найбільш виражені об’єктивні обставини життєдіяльності людини.

Такими є зайнятість, оплата праці, характер житла, матеріальна забезпеченість

сімей. Другу групу становлять економічні показники у сфері споживання. [8, с. 9]

Базуючись на такі складові О.П. Беребіна під рівнем життя розуміє забезпеченість

населення необхідними для життя матеріальними та культурними благами,

досягнутий рівень їх споживання та ступінь задоволення потреб у цих сферах. [9,

с. 462]

Визначаючи рівень життя як об’єкт дослідження, маємо на увазі не лише

економічні складові рівня життя особи, а такий набір соціальних благ, які

відповідають функціональним потребам людини та забезпечують її усесторонній

розвиток та можливість повноцінної життєдіяльності. Традиційно, такий стандарт

життя як мету здійснення соціальної політики держави у науковій літературі та

законодавстві прийнято позначати терміном “гідний рівеньжиття” людини.

У фаховій літературі гідний рівень життя, передусім пов’язують із належними

заробітними платами та соціальними виплатами. [10, с. 292–297] І такий підхід

цілком логічний, зважаючи на те, що саме матеріальний дохід сім'ї формує її

добробут та визначає обсяг забезпеченості людей життєвими благами. Особливої

уваги тут заслуговують ті, хто не набув або втратив засоби до існування з

незалежних від них причин (зарплату, дохід, аліменти). Функцію забезпечення

гідного життя для них повинні виконувати ті види соціального забезпечення, які

людина отримує відповідно до законодавства, як необхідне джерело, основні

засоби для існування: пенсійні виплати, соціальні виплати.Основним завданням держави є надати види забезпечення на такому рівні, щоб

він забезпечував збереження гідного рівня життя та гарантував його високу якість.

І така функція держави модифікується, зважаючи на вид організаційно-правової

форми соціального забезпечення: нормативного закріплювача, організатора,

контролера, субсидіарного чи прямого фінансового відповідача тощо.

Розмір пенсій та інших соціальних виплат складає в середньому 65–75% від

заробітної плати для більшості одержувачів. [11, с. 374] Страхові соціальні виплати

(як пенсії, так і допомоги) зумовлені минулою трудовою діяльністю та рівнем її

оплати, а відтак рівень заробітної плати повинен бути гідним (достатнім). Саме

тому оплата праці, забезпечення її істотної позитивної динаміки складає сьогодні

основний пріоритет соціальної політики і для формування інституційних

передумов створення цивілізованої системи соціального страхування, як найбільш

поширеної за суб’єктним складом організаційно-правової форми соціального

забезпечення.

Теоретичною та методологічною основою розвитку теорії гідного рівня життя

особи свого часу послужили доктрини якості трудового життя, якості життя, держави всезагального благоденства, соціальної та правової держави, які були

широко розповсюджені в державах ОСЕР у 70-80-роках ХХ ст. [11, с. 107–129]

Вони відображали та розвивали систему міжнародних норм – правових документів

Ради Європи1

, які встановили високі стандарти для соціальної сфери та надали

системі соціального забезпечення характеру фундаментального права з

міжнародною системою контролю.

У рамках адаптаціїзаконодавства України до законодавства до Європейського

Союзу вагомого значення набуває питання дотримання міжнародних стандартів,

зокрема європейських у сфері соціального захисту. [12]

Право кожного на гідний рівень життя відповідно до міжнародних стандартів

включає в себе наступні елементи: (1) право на здійснення необхідних для

підтримання гідності і для вільного розвитку його особистості прав у економічній,

соціальній та культурній сферах; (2) право на такий життєвий рівень, який

необхідний для підтримання здоров’я та добробуту його сім'ї, що включає право на

достатнє харчування, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування;

право на соціальне забезпечення на випадок безробіття, хвороби, інвалідності,

вдівства, настання старості чи іншого випадку втрати засобів до існування із

незалежних від особи обставин; (3) право на постійне покращення умов життя; (4)

право на свободу від голоду, що забезпечується прийнятими державою

індивідуальних та колективних заходів щодо удосконалення виробництва,

розподілу та споживання.

Гідний рівень життя як мета загальнодержавної соціальної політики має

конституційне закріплення у різних державах: “гідний життєвий рівень”

(Азербайджан, Білорусія, Молдавія), “достатній рівеньжиття” (Вірменія), “достатній

життєвий рівень” (Україна), “гіднежиття” (РосійськаФедерація). [13, с. 185–187] Держава проголошена соціальною державою, яка здійснює політику,

спрямовану на створення умов, що забезпечують гідне життя та вільний розвиток

людини. Саме вона має обов’язок забезпечити всім громадянам такий мінімум

соціальних можливостей та соціальної захищеності, які необхідні для підтримання

гідного людини життя нормального задоволення її матеріальних та духовних

потреб. В даній нормі право на життя наповнюється соціальним змістом та

перетворюється на право на гідне життя, реалізація якого повинна здійснюватись

державою, в т. ч. в системі соціального захисту населення та соціального

забезпечення. При цьому основнізобов’язання держави не можуть бути делеговані

іншим суб’єктам. Не вирішивши соціальних питань, держава не може

розраховувати на активну участь своїх громадян у суспільному та державному

житті (народжувати дітей, здійснювати трудову діяльність, брати участь в

управлінні державними справами тощо). Соціально-правовий обов’язок держави як

гаранта соціальних прав людини знайшов своє відображення у ст. 16 Закону

України “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії”. Тут,

зокрема, проголошується, що держава гарантує забезпечення основних потреб

громадян на рівні встановлених законом державних соціальних стандартів і

нормативів.

1

Загальна декларація прав людини (1948), Європейська соціальна хартія (1961, в ред. 1996),

Європейський кодекс соціального забезпечення (1964), ст.11 Міжнародний пакт про економічні та

культурні права (1966), Європейська конвенція про соціальне забезпечення (1972), Копенгагенська

декларація про соціальний розвиток та програма дій всесвітньої зустрічі на вищому рівні в інтересах

соціальногорозвитку (Копенгаген, 1995) Держава проголошена соціальною державою, яка здійснює політику,

спрямовану на створення умов, що забезпечують гідне життя та вільний розвиток

людини. Саме вона має обов’язок забезпечити всім громадянам такий мінімум

соціальних можливостей та соціальної захищеності, які необхідні для підтримання

гідного людини життя нормального задоволення її матеріальних та духовних

потреб. В даній нормі право на життя наповнюється соціальним змістом та

перетворюється на право на гідне життя, реалізація якого повинна здійснюватись

державою, в т. ч. в системі соціального захисту населення та соціального

забезпечення. При цьому основнізобов’язання держави не можуть бути делеговані

іншим суб’єктам. Не вирішивши соціальних питань, держава не може

розраховувати на активну участь своїх громадян у суспільному та державному

житті (народжувати дітей, здійснювати трудову діяльність, брати участь в

управлінні державними справами тощо). Соціально-правовий обов’язок держави як

гаранта соціальних прав людини знайшов своє відображення у ст. 16 Закону

України “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії”. Тут,

зокрема, проголошується, що держава гарантує забезпечення основних потреб

громадян на рівні встановлених законом державних соціальних стандартів і

нормативів.

1

Загальна декларація прав людини (1948), Європейська соціальна хартія (1961, в ред. 1996),

Європейський кодекс соціального забезпечення (1964), ст.11 Міжнародний пакт про економічні та

культурні права (1966), Європейська конвенція про соціальне забезпечення (1972), Копенгагенська

декларація про соціальний розвиток та програма дій всесвітньої зустрічі на вищому рівні в інтересах

соціальногорозвитку (Копенгаген, 1995)

Гідний рівень життя особи та його конституційна гарантія “право на достатній

життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг,

житло” (ст. 48 Конституції України) відображає виражену в юридичній нормі

абстрактну характеристику соціальної (особистої, групової чи іншої) значимості

реальних або потенційних фактів, яка має бути неодмінно конкретизована в

процесі застосування чи реалізації такої норми, завдяки чому забезпечується

юридичний вплив держави на всі індивідуалізовані факти, яким притаманна така

значимість; [14, с. 54–57] є поняттям оціночним, таким, що не має чітких меж.

Зрозуміло, що індивідуальні потреби людини різноманітні та суб’єктивні, однак

це не означає, що вони повинні залишатися за межами правового регулювання.

Державні соціальні стандарти прав людини повинні юридично закріплюватись та не

ототожнюватись з тим чи іншим політичним устроєм держави, системою економіки

тощо. По-перше, у кожному суспільстві в конкретно-історичний період існують

визначені уявлення про норми та межі споживання. Наприклад, можна дискутувати

про розмір житлового приміщення, необхідного для проживання людини, однак ні у

кого не виникає сумнівів про неможливість проживання у підвалі тощо. Завданнямж

права є закріплення досягнутих розумних уявлень про норму. По-друге, поряд із

формальним закріпленням загального принципу про забезпечення громадян, повинні

наставати конкретні наслідки у вигляді закріплених у законодавстві видів такого

забезпечення та їх обсягу.

І.П. Малінова пише: “У формальному змісті “гідне існування людини” досить

легко розкладається на юридично операційні компоненти та юридизується згідно

загальноприйнятих стандартів соціального благополуччя: це об’єктивно-

статистичні параметри, по-перше, життєдіяльності людини, по-друге, соціальних

умов життя. Однак проблема юридизації поняття “гідна життєдіяльність”

формально-статистичним аспектом не вичерпується. Зміст цього терміну повинен

містити більш ширші соціокультурні контексти, виражати гуманістичну концепцію

людського буття”.[ 15, с. 131] М.Ю. Федорова звертає увагу на те, що тут важливі декілька напрямків

вирішення. Передусім, уявлення про соціальну норму, які на сьогодні

формалізовані в категорію прожиткового мінімуму, відображають не лише

матеріальні, а й інші потреби людини. По-друге, в системі соціального

забезпечення встановлені гарантії, спрямовані не лише на фізіологічне виживання

людини, але і на досягнення його соціального благополуччя з точки зору

можливості спілкування зіншими людьми, самореалізації і т.п. [16, с. 306–310]

І саме таке розуміння “гідного життя людини” як соціальне благо може

слугувати базовою теоретичною посилкою для обґрунтування необхідності

створення та ефективного функціонування системи соціального забезпечення, яка

спрямована на задоволення основних матеріальних та духовних потреб тих членів

суспільства, які з огляду на об’єктивні чинники позбавлені можливості

самостійного подолання важкихжиттєвих ситуацій.

Правовою основою для встановлення та врахування при реалізації державою

конституційної гарантії громадян на достатній життєвий рівень є закон “Про

прожитковий мінімум”. [17] Відповідно до ст. 6 Закону “Про державні соціальні

стандарти та соціальні гарантії” базовим державним соціальним стандартом в

України є прожитковий мінімум. [18]

На його основі визначаються державні соціальні гарантії та стандарти у

сферах доходів населення, житлово-комунального, побутового, соціально-

культурного обслуговування, охорони здоров’я та освіти.Прожитковий мінімум – вартісна величина достатнього (мінімального1

) для

забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його

здоров’я набору продуктів харчування, а також мінімального набору

непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для

задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Базовими величинами, на основі яких встановлюються державні соціальні

стандарти, в т. ч. прожитковий мінімум, є соціальні норми та нормативи. Вони

слугують показниками необхідного споживання продуктів харчування,

непродовольчих товарів і послуг, а також забезпечення освітніми, медичними,

житлово-комунальними, соціально-культурними послугами.

Соціальні норми та нормативи є вартісним вираженням відповідного

споживчого кошика. Він являє собою певний набір продуктів харчування,

непродовольчих товарів і послуг, призначених для споживання населенням і

окремими його групами і забезпечення їх потреб на відповідному нормативному

рівні. Звичайно, вартісна величина достатнього рівня проживання є не однаковою

для всіх людей та залежить від їх віку, можливості виконувати певний вид трудової

чи іншої суспільно-корисної діяльності тощо. Саме тому при встановленні

соціальних нормативів законодавець керується принципом наукової

обґрунтованості норм споживання та забезпечення, а також диференційованого за

ознаками соціально-демографічного підходу до визначення цих нормативів.

Прожитковий мінімум розраховується на місяць на одну особу і при цьому

окремо визначається стосовно основних соціальних і демографічних груп

населення. Тобто, встановлюється прожитковий мінімум для дітей віком до 6

років; від 6 до 18 років, а також окремо – для працездатних осіб та для тих, що

втратили працездатність.При обчисленні розміру прожиткового мінімуму враховуються дві складові

його обсягу: фізіологічна (вартісне вираження матеріальних цінностей, необхідних

для існування особи) та соціальна (набір духовних цінностей мінімально

прийнятого рівняжиття). При цьомуфізіологічна складова прожиткового мінімуму

формується з метою забезпечення повноцінного функціонування та розвитку

здорового організму людини, зважаючи на її вікові критерії, а також задоволення

організму працюючої особи у відтворенні працездатності, збереження

працездатності для безробітного, відновлення у необхідних випадках

працездатності для особи, яка її втратила. Друга, соціальна складова спрямована

на: (1) задоволення мінімальної потреби громадян у житлі, організації побуту,

користуванні транспортом, закладами культури, у підтриманні зв’язку з

навколишнім середовищем; (2) задоволення потреби громадян у користуванні

закладами освіти, охорони здоров’я; (3) визначення житлово-комунальних послуг

(з водопостачання, теплопостачання, газопостачання, електропостачання,

водовідведення, утримання та експлуатації житла та прибудинкових територій,

сміттєзбирання, утримання ліфтів) виходячи із соціальної норми житла та

нормативів споживання зазначених послуг тощо.

У світовій практиці фізіологічні витрати становлять 85-87% загального

прожиткового мінімуму [19].

Таким чином, при визначенні соціальних нормативів, які покладені в основу

соціальної політики держави, у їх зміст включають товари та послуги, що

1

Слідуючи буквальному перекладу легалізованого соціального стандарту – прожиткового мінімуму з

лат. мinimum, як “найменша кількість”, та minimums, як “найменший”.

покликані забезпечити задоволення як матеріальних, так і деяких інших духовних

потреб, тобто не лише фізіологічне виживання особи, але і соціальна діяльність,

розвиток. Хоча слід визнати, що прожитковий мінімум спрямований, переважно на

забезпечення матеріальних потреб людини, на її фізіологічне виживання, тому у

різних організаційно-правових формах соціального забезпечення слід

застосовувати різні соціальні нормативи. Наприклад, для соціального страхування

переважно застосовується мінімальний (а в майбутньому – раціональний)

споживчий бюджет, який передбачає врахування та реалізацію також духовних

потреб людини, її освіти, підвищення кваліфікації і т.п.

Наступним питанням є визначення видів соціального забезпечення, які

формуються на основі прожиткового мінімуму

Державні соціальні стандарти у сфері доходів населення встановлюються з

метою визначення розмірів державних соціальних гарантій у сфері оплати праці,

виплат за обов’язковим державним соціальним страхуванням, інших видів

соціальних виплат, а також для визначення пріоритетності напрямів державної

соціальної політики.

У сфері соціального забезпечення прожитковий мінімум застосовується для

встановлення мінімальної пенсії за віком, визначення розмірів соціальної

допомоги, допомоги сім’ям з дітьми, допомоги по безробіттю, а також інших

соціальних виплат, виходячи з вимог Конституції України та законів нашої

держави. Він також має юридичне значення при визначенні права на призначення

соціальної допомоги та державних соціальних гарантій і стандартів

обслуговування й забезпечення в галузях охорони здоров’я, освіти, соціального

обслуговування тощо Гідний рівень життя не слід ототожнювати з прожитковим мінімумом,

оскільки він не є абсолютним державним соціальним стандартом для всіх видів

соціального забезпечення громадян в Україні. Забезпечення на рівні не нижче

прожиткового мінімуму вважається визначальним для основних видів

матеріального соціального забезпечення та досягається сукупністю всіх видів

забезпечення, що становлять зміст суб’єктивного права на соціальне забезпечення.

Сьогодні в Україні особа може отримувати декілька видів соціального

забезпечення одночасно. А тому, при отриманні доходу у розмірі декількох

прожиткових мінімумів може трапитись ситуація, що не відповідає логіці програм

соціальної допомоги, по-перше, а, по-друге, перевищує конституційну гарантію, за

якою допомога має бути не нижче одного прожиткового мінімуму.

Деякі види соціального забезпечення не завжди можуть узгоджуватись з

розміром прожиткового мінімум (наприклад, деякі соціальні пільги чи соціальне

обслуговування непрацездатних). Тим не менш, прожитковий мінімум як

державний соціальний стандарт тут визначає право особи на такі види соціального

забезпечення. Воно настає лише у тому випадку, якщо сукупний її дохід не

перевищує розмір прожиткового мінімуму.

Негативною вітчизняною практикою у сфері соціального забезпечення є

наявність подвійних соціальних стандартів. Адже, попри всю свою значимість

прожитковий мінімум не є єдиним державним соціальним стандартом в Україні.

Крім нього широко використовується інший вагомий показник – рівень

забезпечення прожиткового мінімуму. Він визначається як реальний державний

соціальний стандарт, що є слугує критерієм для визначення особи нужденною.

Щорічно цей мінімум закріплюється у законі про Державний бюджет та

використовується для призначення державних соціальних допомогСучасне розуміння гідного рівня життя дещо відрізняється від його

тлумачення у більш ранніх періодах розвитку суспільства. Якщо раніше акцент

ставився лише на матеріальне забезпечення особи (включаючи матеріальне

забезпечення та можливість соціальної активності), то сьогодні до уваги береться і

його інша складова – духовна частина особистості. Важливо, щоб людина

відчувала себе необхідною суспільству: гідне життя – це не лише оптимальне

матеріальне забезпечення, але й можливість професійної самореалізації людини,

яка дає змогу відчувати самоповагу. [20, с. 35]

Останнім часом все більш активно розвивається система гарантій, котрі

забезпечують реалізацію права на життя особи, не лише у можливості

використанні добробуту соціально-побутової, освітньої та іншої сфери, а й у

напрямку її соціальної (суспільної) активності. Такі традиційні та

загальновідомі основні види соціального забезпечення, як пенсії та соціальні

виплати, вже не забезпечують належний, відповідний міжнародним стандартам

рівень життя людини. Вимоги сьогодення вимагають глибшого розуміння рівня

життя особи та розширюють його межі від мінімального до гідного. У зв'язку з

цим важливими є розвиток сучасних видів соціального забезпечення –

соціальних послуг, які зможуть забезпечити реалізацію соціальної активності

особи можливість її соціального не виключення із суспільства. До них

віднесемо, наприклад, гарантії державного догляду за дітьми батькам, які

бажають поєднувати батьківство із здійсненням трудової діяльності, соціальної

та професійної реабілітації, а також життєдіяльності інвалідів, спрямовані на

набуття чи відновлення здатності до трудової діяльності за певною

спеціальністю чи професією, здатності спілкуватись з іншими людьми, вести

соціально прийнятний спосіб життя, займатись фізичною культурою,

отримувати освіту, відвідувати театри, музеї. Сюди також слід віднести

спеціальні форми соціального захисту безробітних, наприклад, заходи

психологічної підтримки осіб, що тривалий час шукають роботу (клуби,

програми “Новий старт”, де безробітних навчають складати резюме тощо);

перенавчання, перепідготовку та підвищення кваліфікації безробітних з метою

підвищення їх конкурентоздатності на ринку праці і т.п. Всі ці складові

спрямовані в кінцевому рахунку на реалізацію соціальної складової права на

життя, на забезпечення гідного життя та вільного розвитку таких громадян.

Аналогічні приклади є і у законодавстві про соціальне обслуговування.Висновки цього дослідження та перспективи подальших розвідок у даному

напрямку. Гідний рівень життя особи - складне комплексне явище, яке

складається із багатьох складових елементів, кожний з яких важливий для

людини. Він охоплює фізіологічний та соціальний аспекти життя людини.

Фізіологічна складова означає матеріальну забезпеченість на рівні стандартів

сучасного розвинутого суспільства, доступ до цінностей культури

гарантованість прав особистої та сімейної безпеки, як для тих, хто працює, так і

для тих, хто не може працювати. Невід’ємною складовою сучасного розуміння

складової гідного рівня життя особи є соціальна активність людини, яка

необхідна для забезпечення її життєдіяльності як частинки соціуму. У процесі

проведення реформи державної системи соціального забезпечення, необхідним

є розвиток та запровадження тих видів соціального забезпечення, які дають

змогу гарантувати гідний рівень життя особи, зважаючи на всі складові цього

поняття, обґрунтовані науковцями.1. Бондарева Э.С. Социальные стандарты по трудовому праву и праву социального

обеспечения: автореф. диссертации. на соискание степени кандидата юридических

наук. / Э.С. Бондарева М., 2008

2. Гуменюк І.О. Проблеми використання Європейських соціальних стандартів у

законотворчій діяльності України // Університетські наукові записки, 2007. – №4 (24)

С.248–254

3. Синчук С.М. Прожитковий мінімум як базовий державний соціальний стандарт в

Україні / С.М. Синчук // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні:

Матеріали ХІ регіональної науково-практичної конференції. – Львів. – 2005. – С.250–

252

4. Болотіна Н.Б. Міжнародне соціальне право: досвід для України щодо стандартизації

соціальних прав / Н.Б. Болотіна // Держава і право: Зб. Наук. Пр.. – Юрид.і політ.

Наукию – Вип.11. – К.: Інститут держави і права ім.. В.М. Корецького НАН України,

2001. – №1. – С.10-14;

5. Болотіна Н.Б. Соціальні права людини та їх державне забезпечення: сучасні тенденції

розвитку/ Н.Б. Болотіна // Захист соціальних прав людини і громадянина в Україні-

проблеми юридичного забезпечення: Мат. Наук. – практ. конф., (30січня2003 р.),

м. Київ / За ред. Н.Б. Болотіної. – К.:КІВС, 2003. – С.8-12

6. Пилипенко П.Д. Право соціального забезпечення у системі соціального права / Пилип

Данилович Пилипенко // Право України, 2004. – №10. – С.97–100

7. Право соціального забезпечення України: підручн. [для студ.юрид. спец. вищ.

навч.закл. / П.Д. Пилипенко, В.Я. Бурак, С.М. Синчук та ін. ] / за ред. П.Д. Пилипенка.

– 3-тє вид., переробл. і доповн. – К.: ІнЮре, 2010. – 504 с.

8. Народное благосостояние: тенденции и перспективы / под. ред. Н.М. Римашевской. М.,

1988. – С.9

9. Беребина О.П. Уровень жизни как социальный стандарт и фактор дифференциации ⁄⁄

Проблемы дифференциации в правовом регулировании отношений в сфере труда и

социального обеспечения. Материалы пятой международной научно-практической

конференции (Москва 27-30 мая 2009 г.). Под ред. докт. юрид. наук К.Н. Гусова М.:

Проспект 2009. – 544 с10. Роик В.Д. Достойные заработная плата и пенсия: зарубежный и отечественный опыт ⁄⁄

Право человека на жизнь и гарантии его реализации в сфере труда и социального

обеспечения. Материалы международной научно-практической конференции. Под ред.

докт. юрид наук К.Н. Гусова. М.: Проспект 2008 488 с.

11. Роик В.Д. Основы социального страхования: организация, экономика и право:

[Учебник]. – М.: Изд.во РАГС, 2007. – 456 с.

12. Концепція адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу,

схвалена Постановою Кабінету Міністрів України від 16.08.1999 р. // Офіційний

Вісник України. – 1990. – №33. – Ст.1735

13. Иваненко В.А. Социальные права человека и социальные обязанности государства:

международные и конституционные правовые аспекты / В.А. Иваненко, В.С Иваненко.

– СПб.: Издательство “Юридический центр Пресс”,. – 2003. – 404 с.

14. Косович ВМ.. Оціночні поняття у проекту нового Кримінального кодексу України ⁄⁄

В.М. Косович ⁄⁄ Вісник Львівського університету. – Серія юридична. – 2001. – Випуск

36. – 629с

15. Малинова И.П. Философия правотворчества. Екатеринбург: Издательство УрГЮА. –

1996. – С.131.

16. Федорова М.Ю. Жизнь как социальное благо и объект правовой защиты в системе

социального обеспечения ⁄⁄ Право человека на жизнь и гарантии его реализации в сфере труда и социального обеспечения. Материалы международной научно-

практической конференции. / Под ред. докт. юрид. наук К.Н. Гусова М.: Проспект

2008. – 488 с.

17. Про прожитковий мінімум. – Закон України від 15.07.1999 р. №966-ХІV // Відомості

Верховної Ради України. – 1999. – № 38. – Ст. 348.

18. Про державні соціальні стандарти та соціальні гарантії. Закон України від 05.10 2000 р.

№2017-III // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – N 48. – ст.409

19. Гриненко А. Соціальний захист і боротьба з бідністю за умов переходу до ринку /

Гриненко А., Кожан Т. // Україна: аспекти праці. – 1997. – № 5. – с. 35–38.

20. Родионова О.В. Социальная функция современного государства: монография /

О.В. Родионова. – М.: Юрлитинформ, 2010. – 232 с

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук