Головна

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВE РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНОГО КОРДОНУ УКРАЇНИ ТА СТАТУСУ ДЕЯКИХ ЇЇ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ОДИНИЦЬ


МІЖНАРОДНО-ПРАВОВE РЕГУЛЮВАННЯ

ДЕРЖАВНОГО КОРДОНУ УКРАЇНИ ТА СТАТУСУ

ДЕЯКИХ ЇЇ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ОДИНИЦЬ

І. Заяць

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська 1, 79000 Львів, Україна

тел. (032) 239-41-61, е-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

Внутрішня територіальна організація держави формується з метою забезпечення

населення необхідним рівнем публічних послуг, раціональної системи управління

соціально-економічними процесами, збалансованого розвитку усієї території держави, а

сама адміністративно-територіальна одиниця зумовлена географічними, історичними,

економічними, соціальними, культурними та іншими чинниками. Правовий статус

відповідної адміністративно-територіальної одиниці визначається низкою актів, правова

природа яких є міжнародно-правовою, конституційною або ж муніципальною. У статті

зроблено спробу дослідити вплив лише міжнародно-правових актів на формування

сучасної моделі територіальної організації в Україні загалом та статусу адміністративно-

територіальної одиниці зокрема.

Ключові слова: міжнародно-правовий договір, державний кордон, статус

адміністративно-територіальної одиниці.

Процеси євроінтеграції поглиблюють міжнародно-правове регулювання

відносин з приводу територіальної організації держави. На увагу заслуговують

положення міжнародних договорів, якими закріплюються державні кордони або ж

механізми реалізації державної політики щодо територіальної організації держави,

її регіонального

розвитку. Початок цього процесу було закладено положеннями

Римських договорів (25.03.1957 р.) [10] та розвинуто у Заключному акті Наради з

безпеки та співробітництва в Європі (01.08.1975 р.) [16], Єдиному європейському

акті (17.02.1986 р.) [13], Договорі про Європейський Союз (07.02.1992 р.) [12],

Амстердамському договорі (02.10.1997 р.), Ніццькому договорі (26.02.2001 р.) [28],

Договорі про запровадження Конституції для Європи (проект) (18.07.2003 р.) [11],

Лісабонському договорі (13.11.2007 р.) [36] та інших міжнародно-правових

документах. Формування сучасної Української держави розпочалося з прийняття двох

важливих політичних документів – Декларації про державний суверенітет

(16.07.1990 р.) [2] та Акта проголошення незалежності України (24.08.1991 р.) [31].

Відповідно до положень п’ятого розділу Декларації “Територіальне верховенство”,

Українська РСР здійснює верховенство на всій своїй території. Територія

Української РСР в наявних кордонах є недоторканою і не може бути змінена та

використана без її згоди. Українська РСР самостійно визначає адміністративно-

територіальний устрій Республіки та порядок утворення національно-

адміністративних одиниць. В Акті проголошення незалежності України наголос

було зроблено на те, що “територія України є неподільною і недоторканною”, а на

її території “мають чинність виключноКонституція ізакони України”.

Наступним кроком на шляху правового врегулювання новосформованих

суспільних відносин у галузі територіальної організації держави стало прийняття

Закону України від 12.09.1991 р. № 1543-XII “Про правонаступництво України”.

Цим Законом було визначено, що державний кордон Союзу РСР, що відмежовує територію України від інших держав, та кордон між Українською РСР і

Білоруською РСР, РРФСР, Республікою Молдова за станом на 16.07.1990 р. є

державним кордоном України (ст. 5) [18].

Згодом Постановою Верховної Ради № 2608-ХІІ від 17.09.1992 р. Україна

приєдналася до Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо

договорів 1978 р. [30] . Хоча цей крок і не передбачав конкретного механізму для

реалізації основних положень вищезгаданого закону, але Україна зробила рішучий

і важливий крок в державотворенні – Україна стала правонаступницею

Радянського Союзу на рівні з іншими новоутвореними незалежними державами

колишнього СРСР.

Питання подальшого правового регулювання відносин з приводу території

набули чіткої двозначності. Відносно чітка визначеність пострадянських

державних кордонів СРСР з Польщею, Угорщиною, Словаччиною, Румунією та

невпорядкованість адміністративно-територіальних меж між колишніми

радянськими республіками (Молдавією, Білорусією та Росією).

Для Європейського Співтовариства збереження лінії державного кордону

колишнього СРСР з Польщею, Угорщиною, Румунією та Словаччиною мало

особливе значення, оскільки він встановлений ще задовго до розпаду СРСР.

Відповідно до положень Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в

Європі (01.08.1975 р.) [16] держави-учасниці підтвердили територіальну цілісність

держав та непорушність державних кордонів усіх держав в Європі та зобов’язалися

утримуватися від будь-яких посягань на ці кордони. Це, своєю чергою, призвело до

впровадження положення про те, що кордони держав-учасників наради можуть

змінюватися лише відповідно до норм міжнародного права мирним шляхом та на

підставі договорів.Звідси окремий інтерес викликає зміст Мирних Договорів з Румунією [23] та

Угорщиною [24] укладених у м. Парижі 10.02.1947 р. між Союзом РСР,

Об’єднаним Королівством Великобританії та Північної Ірландії, США,

Австралією, Білоруською РСР, Канадою, Чехословаччиною, Індією, Новою

Зеландією, Українською РСР та Південно-Африканським Союзом як державами,

що перебували у стані війни з Румунією та Угорщиною і брали активну участь у

війні проти ворожих держав у Європі суттєвими військовими контингентами з

одного боку, та Румунією, зіншого боку.

За ст. 1 Договору державні кордони Румунії відповідали тим кордонам, які

були визначені станом на 01.01.1941 р. Радянсько-румунський кордон (сьогодні це

лінія державного кордону між Україною та Румунією) було визначено відповідно

до Угоди від 28.06.1940 р. та Угоди від 29.06.1945 р. між СРСР та

Чехословаччиною. Рішення Віденського арбітражу від 30.08.1940 р. було

оголошено не чинними. А державний кордон між Румунією та Угорщиною, було

відновлено станом на 01.01.1938 р. [23, с. 203–234], Державний кордон між

Угорщиною та СРСР (тепер це кордон між Угорщиною та Україною) “від точки,

що є спільною для кордонів цих двох держав та Румунії, до точки, спільної для цих

двох держав та кордонів Чехословаччини, встановлюються вздовж попереднього

кордону встановлюється між Угорщиною та Чехословаччиною, яка була станом на

01.01.1938 р. [24, с. 54–88].

Окремої специфіки набули українсько-польські відносини. Ще напередодні

визволення Західної України від фашистсько-німецької окупації в офіційному

органі ЦК КП(б)У “Правда України” було розміщено низку публікацій з питання

перспектив польсько-радянського кордону [29]. Висловлювалися різні погляди, проте, як було з’ясовано в основу офіційної позиції закладено “лінію Керзона”.

Такий підхід унеможливив входження найзахіднішої частини українських етнічних

земель – Лемківщини. У складі Польщі землі Лемківщина, Надсяння, Холмщина,

Підляшшя, на яких залишилось понад 700 000 українців [34, с. 300–304]. Кількасот

українських сіл, що простягалися вздовж 16-ти прикордонних повітів –

Краківського, Ряшівського, Люблінського й Білостоцького – та визначали

природній етнічний кордон між Польщею та Україною, стали заручниками

політичних домовленостей радянських і польських властей.

Положення “Угоди між урядом Української Радянської Соціалістичної

Республіки і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію

українського населення з території Польщі і польських громадян з території

УРСР”, підписаної 09.09.1944 р. у Любліні виявилися великою несподіванкою для

широких верств населення, оскільки передбачали взаємне переселення населення.

Завдяки цій угоді було реалізовано плани радянського режиму – позбутися сотень

тисяч українців, які були соціальною базою українського національно-визвольного

руху на польських землях. У серпні 1945 р. в Москві було підписано та офіційно опубліковано договір з

Польщею про визнання “лінії Керзона” українсько-польським кордоном і про

“добровільне” виселення українців із Закерзоння. Положення цього договору

зумовлені змістом рішень Тегеранської (1943 р.) і Ялтинської (1945 р.)

конференцій. Глави держав СРСР, Англії та США не вважали за необхідне брати

до уваги думку України щодо від’єднання від неї земель Підляшшя, Холмщини,

Любачівщини, Надсяння, частини Бойківщини та Лемківщини. Для українців

Закерзоння таке політичне рішення стало трагедією їхнього життя. Наймасовіші

антиукраїнські заходи відбулися у період з червня 1945 р. по травень 1947 р. [21,

с. 45–48]. З вересня 1945 р. до липня 1946 р. було виселено 280 000 українців.

Згодом депортували ще 482 880 українців [34, с. 300–304].

На розширеному засіданні Української Всесвітньої Координаційної Ради в

Києві 22.08.1996 р. було зазначено, що до вересня 1946 р. з території Польщі

виселено в Україну 488 662 особи. Залишилося на своїх землях ще близько 200000

осіб, на яких, власне, й очікувала кривава акція “Вісла” [22, с. 39–42]. У протоколі

Політбюро ЦК ПОРП ця акція характеризується як “репресивна”. В рамках цієї

акції проти українського населення прийнято постанову: операцію виселення

(“Вісла”) узгодити з урядом РадянськогоСоюзу та Чехословаччини [20, с. 88–91].

Акція “Вісла” тривала з 28 квітня до 12 серпня 1947 р. За цей час з українських

етнічних земель у Польщі виселено на північно-західні землі 140 575 осіб

української національності та змішаних польсько-українських сімей. Сьогодні

акцію “Вісла” розглядають як акт етноциду, в результаті якого було зруйновано

унікальну етнокультуру.

В історії україно-польських відносин заслуговує на увагу ще один факт -

подвійна цесія або обмін територіями. Це сталося 1951 р. Між СРСР та Польщею

було досягнуто угоди про обмін ділянками своїх територій у районах

Люблінського воєводства ПНР та Дрогобицької (нині Львівської) області УРСР.

Вважалося, що населення цих територій історично тяжіло до суміжних районів

СРСР та Польщі.

Обмін територіями відбувся також між Україною та Молдовою. Відповідно до

“Договору між Україною і Республікою Молдова про державний кордон” та

“Додаткового протоколу до Договору між Україною і Республікою Молдова про

державний кордон щодо передання у власність Україні ділянки автомобільної дороги Одеса-Рені в районі населеного пункту Паланка Республіки Молдова, а

також земельної ділянки, по якій вона проходить, і режиму їх експлуатації” (18

серпня 1999 р.) [19] відбувся обмін територіями між Одеською областю України і

Молдовою (район с. Паланка). Внаслідок цього, Молдова одержала доступ до

р. Дунай та віддала приналежну їй ділянку, що проходила територією України.

Що стосується територіальних відносин на рівні пострадянських республік, то

між ними було підписано “Декларацію про дотримання суверенітету,

територіальної цілісності та недоторканності кордонів держав-учасниць

Співдружності Незалежних Держав” (15.04.1994 р.) [3]. Керуючись

загальновизнаними нормами міжнародного права, цілями і принципами Статуту

ООН, Наради з безпеки і співробітництва в Європі, а також основоположними

документами СНД, Глави держав-учасниць СНД підтвердили територіальну

цілісність, непорушність кордонів своїх держав, відмову від протиправних

територіальних придбань і від будь-яких дій, спрямованих на розчленування чужої

території.

У “Декларації про дотримання суверенітету, територіальної цілісності та

недоторканності кордонів держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав”

було акцентовано на тому, що:

– забезпечується виконання у своїх взаємовідносинах принципів суверенітету,

територіальної цілісності і непорушності державних кордонів (пункт 1);

– держави утримуватимуть від воєнної, політичної, економічної чи будь-якої

іншої форми тиску, у тім числі блокаду, а також підтримки і використання

сепаратизму проти територіальної цілісності і недоторканності, а також

політичної незалежності будь-якоїз держав-учасниць Співдружності (пункт 2);

– захоплення території іззастосуванням сили не може бути визнаним, а окупація

території держав не може використовуватися для міжнародного визнання чи

нав’язування зміни її правового статусу (пункт 3);

– дотримання принципу невтручання у внутрішні справи одна одної є важливою

умовою зміцнення дружніх і партнерських відносин між державами-

учасницями Співдружності НезалежнихДержав (пункт 4) [3].

Відповідно до Закону України “Про державний кордон України” державним

кордоном України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які

визначають межі території України - суші, вод, надр, повітряного простору

(стаття 1) [17].На сьогодні ця лінія та вертикальна поверхня, що проходить по ній, які

визначають межі державної території, встановлюються у міжнародних договорах,

учасниками яких є Україна (Договір між Україною і Республікою Білорусь про

державний кордон (м. Київ, 12.05.1997 р.) [4]; Договір між Україною і Республікою

Молдова про державний кордон. Додатковий протокол до Договору між Україною

і Республікою Молдова про державний кордон щодо передачі у власність Україні

ділянки автомобільної дороги Одеса - Рені в районі населеного пункту Паланка

Республіки Молдова, а також земельної ділянки, по якій вона проходить, і режиму

їх експлуатації (м. Київ, 18.08.1999 р.) [5]; Договір між Україною і Російською

Федерацією про українсько-російський державний кордон (м. Київ,

28.01.2003 р.) [6]; Договір між Україною і Словацькою Республікою про режим

українсько-словацького державного кордону, співробітництво та взаємодопомогу з

прикордонних питань (м. Братислава, 14.10.1993 р.) [7]; Договір між Україною та

Румунією про режим українсько-румунського державного кордону,

співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань (м. Чернівці,17.06.2003 р.) [8]; Договір між Україною та Угорською Республікою про режим

українсько-угорського державного кордону, співробітництво та взаємодопомогу з

прикордонних питань (м. Київ, 19.05.1995 р.) [9]).

На практиці з’явилась низка цікавих випадків, коли предметом спору

виявилася державна територія, а сторонами – держави. Зокрема, йдеться про

оспорювання позиції Румунії з приводу о. Зміїний або позиції Росії з приводу

о. Коса Тузла.

Як свідчить практика, ефективним способом розв’язання територіальних

спорів є рішення Міжнародного суду ООН. Територіальний спір з Румунією було

успадковано ще від СРСР. Свого часу переговори з цього питання велися двадцять

років – з 1967 до 1987 р., проте успіху сторонам вони не принесли. Румунська

сторона претендувала на кілька островів у гирлі Дунаю, на острів Зміїний (0,17 км

кв.). Цей острів розташований в Чорному морі на відстані 35 км на схід від

узбережжя в територіальних водах України. Сьогодні острів перебуває у складі

Кілійського району Одеської області. Проте несприятливі умови для проживання

на о. Зміїному та недостатня свого часу державна підтримка цієї території

негативно позначились на її соціально-економічному розвитку.

Лише після звернення Румунії до Суду ООН, Україна розпочала ведення

державної політики із розвитку цієї території. Було скеровано кошти на розбудову

інфраструктури острова. У 2007 р. на острові офіційно було засновано українське

селище Біле. А на час судового розгляду справи на острові Зміїний постійно

проживало близько 80 осіб - працівники маяка, гідрографи, іхтіологи, геофізики та

прикордонники. Слухання справи щодо українсько-румунської територіальної суперечки

довкола о. Зміїний розпочалося 02.09.2008 р. у Міжнародному суді ООН у Гаазі.

На першому засіданні слово було надано румунській стороні. Представник МЗС

Румунії Б. Ауреску заявив, що Україна намагається розширити свої кордони у

Чорному морі всупереч міжнародним нормам. За словами офіційного речника, для

обґрунтування своїх претензій Київ використовує о. Зміїний, який був незаконно

відібраний у Румунії СРСР і розташований лише за кілька кілометрів від

сухопутної румунської території. Одним із центральних аргументів румунської

делегації є твердження про те, що ще з 1949 р. між СРСР та Румунією існувала

домовленість про обмеження належних Україні морських просторів 12-ма милями

територіальних вод навколо о. Зміїний. Водночас, жодного доказу на підтримку

цієї тези не було надано. Не на користь України свідчить і той факт, що на

о. Зміїному немає джерел прісної води. А саме цю особливість часто

використовують як основний аргумент у відмінності скелі від острова. Майже

половину свого часу румунська делегація присвятила питанню острова Зміїний,

хоча воно не є предметом судового розгляду. Крім того, Румунія наполягала на

тому, що у разі делімітації суд не повинен враховувати значну частину узбережжя

України від Одеси до мису Тарханкут (Крим) довжиною майже 630 кілометрів. Без

урахування острова Зміїний лінія розмежування континентального шельфу і

виключної економічної зони зміщується так, що до Румунії має відійти кілька

тисяч квадратних кілометрів шельфу.

Своїм рішенням від 03.02.2009 р. суд визнав, що острів, як частина державної

території України, має свій континентальний шельф та економічну зону. Водночас

суд не визнав Зміїний як прибережний острів, оскільки той розташований далеко

від узбережжя і його розміри є незначними. Це стало причиною того, що суд не

вважав доцільним, щоб базові точки відліку для конструювання лінії делімітації були розташовані на острові. Але суд також не погодився і з тим, що точкою

відліку може бути й румунська Сулинська дамба, як пропонували наші опоненти.

Тожможна говорити про неупереджений підхід суду, що не надав переваг ні одній,

ні другій стороні. Оскільки якщо взяти невеличкий острів Зміїний і Сулинську

дамбу, як штучну споруду, то вони проектують збільшення ділянки делімітації,

непропорційне до їхніх розмірів ізначущості [1].

Суд не погодився з позицією румунської сторони, відповідно до якої 12-

мильна смуга навколо о. Зміїний - це смуга, що окреслює багатоцільову морську

зону, у межах якої є територіальні води, і континентальний шельф, і виключна

економічна зона, що належать цьому острову. Суд визнав правильною українську,

оскільки тоді, коли створювалися карти й документи, на які посилалася румунська

сторона (а це кінець 40-х-початок 50-х років минулого століття), таких понять, як

“континентальний шельф” і “виключна економічна зона”, узагалі не було. Вони

тільки концептуально зароджувалися. Отож, за початкову точку відліку взяли

тільки точку перетину українських і румунських територіальних вод на захід від

о. Зміїний [1].

Міжнародний Суд ООН дійшов висновку, що острів Зміїний “не повинен

впливати на делімітацію у даній судовій справі, окрім 12-мильної смуги

територіальних вод навколо острова” (параграф 188). Суд також не враховував

Сулинську дамбу, як пропонувала румунська сторона. Суд визнав що дамба не є

частиною порту, а тому не є складовою берегової лінії (параграфи 138–140).

Рішенням суду було визначено лінію морського кордону, що розділяє

континентальний шельф та виключні економічні зони Румунії та України у

Чорному морі. Таке проходження лінії розмежування майже відтворило лінію, яку

запропонувала радянська сторона на переговорах про розмежування з Румінією ще

у 1987 р.Суперечності між Україною і Росією з приводу о. Коси Тузли мають як

політичний, так і економічний характер (транспортні потоки, доступ до ресурсів

Азовського моря: родовища нафти та газу, рибні промисли тощо). Острів Тузла

утворився внаслідок розмиву через сильний шторм у 1925 р. вузької коси, яка була

продовженням Таманського півострова (у той час Краснодарський край РРФСР).

Утворений острів площею у 3 км кв. (довжина острова – 6,5 км, ширина – близько

500 метрів) 07.01.1941 р. указом президії Верховної ради РРФСР був переданий

Кримській області, яка 19.02.1954 р. увійшла до складу Української РСР. У вересні

2003 р. Росія розпочала будівництво дамби, яка мала з’єднати Краснодарський

край з о. Косою Тузла. Проміжок між дамбою і островом становить приблизно 100

метрів. Дамба обмежила природний обмін води і тим самим спричинила посилення

морської течії, яка своєю чергою посилила берегову ерозію. Острів почав

змиватися водою. Кроком до розв’язання назрілої проблеми стало прийняття

23.10.2003 р. Верховною Радою України Постанови “Про усунення загрози

територіальної цілісності України, що виникла в результаті будівництва

Російською Федерацією дамби в Керченській протоці”. Надалі, шляхом ведення

переговорів зазначений міждержавний конфлікт було врегульовано.

Особливість міжнародно-правового регулювання полягає не лише у тому, що

чинні міжнародні договори визначають державні кордони України, правові режими

окремих територій, але й закріплюють міжнародно-правові стандарти (підходи) до

розв’язання питання як регіонального, так і місцевого розвитку держави. Особливо

важливою проблемою у теоретичному осмисленні державного управління

регіональним розвитком є ступінь достовірності статистичних даних, які використовуються для потреб регіонального планування. У державах ЄС

використовується єдина система номенклатурних одиниць для потреб статистики.

Загальна класифікація територіальних одиниць для статистики (NUTS) від 26

травня 2003 р. (Regulation (EC) № 1059/2003 Of The European Parliament And Of The

Council) [15, 35]. В Україні така система є хіба що на стадії розробки.

Впровадження цієї системи позитивно впливатиме на процес здійснення

адміністративно-територіальної реформи.

Уваги заслуговують Міжнародна хартія з охорони й реставрації нерухомих

пам’яток і визначних місць (Венеціанська хартія 31.05.1964) [25], Міжнародна хартія

з охорони та реставрації архітектурно-містобудівної спадщини (Краківська хартія

26.10.2000 р.) [26], Рекомендації ЮНЕСКО про збереження і сучасну роль

історичних ансамблів (Варшава-Найробі, 1976 р.) [32], Міжнародна хартія про

охорону історичних міст (Вашингтонська хартія, 1987 р.) [27], Рішення Конференції

ООН по населеним пунктам (Хабітат II) в Стамбулі (Туреччина, 3–14 червня

1996 р.) [33], Єреванська декларація про децентралізацію (28.04.1999 р.) [14].

Міжнародна хартія з охорони й реставрації нерухомих пам’яток і визначних

місць стосується історичних міст, великих і малих, історичних центрів і кварталів з

їхнім природним чи створеним людиною оточенням, котрі, окрім власних якостей

історичного документа, уособлюють цінності, властиві традиційним міським

цивілізаціям. Проте з огляду на породжений індустріальною епохою метод

урбанізації, що поширюється нині в усіх суспільствах, усе це перебуває під

загрозою пошкодження, руйнування і навіть знищення.

Доповнюючи Міжнародну хартію з охорони й реставрації нерухомих пам’яток

і визначних місць (Венеція, 1964 р.), Міжнародна хартія з охорони й реставрації

нерухомих пам’яток і визначних місць визначає принципи й цілі, методи й засоби,

необхідні для збереження якостей історичних міст, для сприяння гармонії

індивідуального і суспільного життя, для увічнення всіх, хай навіть скромних,

цінностей, які становлять пам’ять людства.Рекомендації ЮНЕСКО щодо збереження і сучасної ролі історичних

ансамблів (Варшава–Найробі, 1976 р.) під охороною історичних міст розуміють

заходи, необхідні як для захисту, консервації та реставрації цих міст, так і для їх

неперервного розвитку і гармонійного пристосування.

Стамбульська декларація з населених пунктів схвалила універсальні цілі

забезпечення належним житлом усіх та перетворення населених пунктів у більш

безпечні, здорові, придатні для життя, справедливі, стабільно розвиваючі та

продуктивні місця проживання.

Окремий інтерес для нашого дослідження має Єреванська декларація про

децентралізацію. Відповідно до цієї декларації правовою основою децентралізації

має бути конституція та базові нормативні документи. Потрібно забезпечити чітке

розмежування сфер компетенції державної адміністрації та органів самоврядування,

а також органів різних рівнів системи місцевого самоврядування. Чіткий розподіл

повноважень не унеможливлює тісну співпрацю міжцими органами [14].

Отже, територія України в межах наявного кордону є цілісною і

недоторканною. Визначаючи лінію державного кордону, міжнародно-правові акти

опосередковано фіксують межі прикордонних адміністративно-територіальних

одиниць та сприяють дотриманню загальновизнаних міжнародних стандартів у

галузі територіальної організації держави. У випадку поєднання лінії державного

кордону з межами адміністративно-територіальних одиниць законодавець

керується тим, що лінія державного кордону є базовою про формування адміністративно-територіальних одиниць. Вона не може бути змінена рішенням

органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. Їх заміна можлива лише у

випадку дотримання спеціальних процедур - проведення всеукраїнського

референдуму з питання зміни території України та підписання відповідного

міжнародно-правового договору.

1. Володимир Василенко : “У дипломатії і міжнародному праві не можна оперувати

категоріями “перемог” і “програшів” // http://www.dt.ua/1000/1600/65328

2. Декларація про державний суверенітет України // Відомості Верховної Ради УРСР. –

1990. – № 31. – Ст. 429.

3. Декларація про дотримання суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності

кордонів держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав від 15 квітня 1994 р. //

Офіційний вісник України. вiд 01.11.2006. – 2006. – № 42. – Стор. 261. – Ст. 2859. –

Код акту 37587/2006.

4. Договір між Україною і Республікою Білорусь про державний кордон (м. Київ,

12.05.1997 р). Закон України від 18 липня 1997 р. № 491/97-ВР “Про ратифікацію

Договору між Україною і Республікою Білорусь про державний кордон” // Відомості

Верховної Ради України. – 1997. – № 40. – Ст. 265.

5. Закон України від 6 квітня 2000 року № 1633-III “Про ратифікацію Договору між

Україною і Республікою Молдова про державний кордон та Додаткового протоколу до

Договору між Україною і Республікою Молдова про державний кордон щодо передачі

у власність Україні ділянки автомобільної дороги Одеса — Рені в районі населеного

пункту Паланка Республіки Молдова, а також земельної ділянки, по якій вона

проходить, і режиму їх експлуатації” // Відомості Верховної Ради України. – 2000. –

№ 25. – Ст. 201.

6. Договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний

кордон (м. Київ, 28.01.2003 р). Закон України від 20 квітня 2004 року № 1681-IV “Про

ратифікацію Договору між Україною і Російською Федерацією про українсько-

російський державний кордон” // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 32. –

Ст. 386.

7. Закон України від 15 липпня 1994 року № 114/94-ВР “Про ратифікацію Договору між

Україною і Словацькою Республікою про режим українсько-словацького державного

кордону, співробітництво та взаємодопомогу з прикордонних питань” // Відомості

Верховної Ради України. – 1994. – № 33. – Ст. 304.

8. Закон України від 12 травня 2004 року № 1714-IV “Про ратифікацію Договору між

Україною та Румунією про режим українсько-румунського державного кордону,

співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань” // Відомості Верховної

Ради України. – 2004. – № 35. – Ст. 417.

9. Закон України від 22 листопада 1995 року № 447/95-ВР “Про ратифікацію Договору

між Україною та Угорською Республікою про режим українсько-угорського

державного кордону, співробітництво та взаємодопомогу з прикордонних питань” //

Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 44. – Ст. 321 10. Договір про Європейський Союз (консолідована версія станом на 1 січня 2005 року)

http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=994_ 029&p=1262586126564241

11. Договір про запровадження Конституції для Європи (проект) від 18 липня 2003 р. //

http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=994_647&p= 1262586126564241

12. Договір про заснування Європейської Спільноти (консолідована версія станом на 1

січня 2005 р.) // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=994_017&p=

1262586126564241

13. Єдиний європейський акт. Угода від 17 лютого 1986 р. // http://zakon.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi?nreg=994_028&p= 1262586126564241

14. Єреванська декларація про децентралізацію (28.04.1999 р.) //

http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_513

15. Загальна класифікація територіальних одиниць для статистики (NUTS) від 26 травня

2003 р. (Regulation (EC) № 1059/2003 Of The European Parliament And Of The Council).

16. Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі (01.08.1975 р.) //

Офіційний вісник України. – 2005. – № 4. – С. 403. – Ст. 266. – Код акту 31515/2005.

17. Закон України “Про державний кордон України” від 4.11.1991 р. № 1777-XII // Відомості

Верховної Ради України. – 1992. – № 2. – Ст. 5 (Іззмінами, внесеними згідно із Законами

№ 245/96-ВР від 18.06.1996 р. // ВВР. – 1996 – № 37. – Ст. 167; № 662-IV від 03.04.2003 р.

// ВВР – 2003 – № 27 – Ст. 209; № 289-VI від 20.05.2008 р. // ВВР – 2008 – № 26 – Ст. 243;

№ 1276-VI від 16.04.2009 р. // ВВР – 2009. – № 38. – Ст. 535; № 1710-VI від 05.11.2009 р.)

18. Закон України від 12.09.1991 р. № 1543-XII “Про правонаступництво України” //

Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 46. – Ст. 617.

19. Закон України від 6 квітня 2000 року № 1633-III “Про ратифікацію Договору між

Україною і Республікою Молдова про державний кордон та Додаткового протоколу до

Договору між Україною і Республікою Молдова про державний кордон щодо передачі у

власність Україні ділянки автомобільної дороги Одеса – Рені в районі населеного пункту

Паланка Республіки Молдова, а також земельної ділянки, по якій вона проходить, і

режиму їх експлуатації” // ВідомостіВерховної Ради України. – 2000. – № 25. – Ст. 201.

20. Зимомря М., Дрозд Р. Депортаційні акції у контексті польсько-українських взаємодій //

Депортації українців та поляків: кінець 1939 - початок 50-х років: (До 50-річчя операції

“Вісла”) / Упорядник Юрій Сливка. – Львів: Інститут українознавства ім.

І. Крип’якевича НАН України, 1998. – С. 88-91

21. КерницяГ. Депортація українців Закерзоння 1945-1947 рр. та її передумови // Українсько-

польські відносини в Галичині у ХХ ст.: Матеріали міжнародної науково-практичної

конференції (21-22 листопада 1996 р.). – Івано-Франківськ: Плай, 1997. – С. 45-48.

22. Копчак С., Романюк М. Депортація населення Польщі і Західної України у повоєнний

період (1945-1947 рр.) // Українсько-польські відносини в Галичині у ХХ ст.:

Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (21-22 листопада 1996 р.). –

Івано-Франківськ: Плай, 1997. – С. 39–42

23. Мирний Договір з Румунією (Париж, 10 лютого 1947 р.) // Сборник действующих

договоров, соглашений и конвенций, заключенных СССР с иностранными

государствами. Вып. XIII. - М., 1956. - С. 203–234.

24. Мирний Договір з Угорщиною (Париж, 10 лютого 1947 р.) // Сборник действующих

договоров, соглашений и конвенций, заключенных СССР с иностранными

государствами. Вып. XIII. – М., 1956. – С. 54-88.

25. Міжнародна хартія з охорони й реставрації нерухомих пам’яток і визначних місць

(Венеціанська хартія 31.05.1964 р.) // http://zakon.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi?nreg=995_757

26. Міжнародна хартія з охорони та реставрації архітектурно-містобудівної спадщини

(Краківська хартія 26.10.2000 р.) http://zakon.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi?nreg=952_009&p=$user_id&key=bLNMfnraiH6n2JXAZiH2vcyUHdlN2s

FggkRbI1c

27. Міжнародна хартія про охорону історичних міст (Вашингтонська хартія, 1987 р.) //

http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_761

28. Ніццький договір про внесення змін та доповнень до Договору про Європейський

Союз, Договорів про заснування Європейських Співтовариств та деяких пов’язаних з

ними актів (2001/C80/01) від 26 лютого 2001 р. // http://zakon.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi?nreg=994 _261&p=1262586126564241

29. Петровский Н.Н. Исконные украинские земли // Правда Украины. – 1944. – 9 июля. –

№ 133 (також див.: № 138, 140, 143 та ін.).

30. Постанова Верховної Ради України № 2608-ХІІ від 17.09.1992 р “Про приєднання

України до Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів” //

Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 41. – Ст. 601.

31. Постанова Верховної Ради Української РСР від 24 серпня 1991 р. “Про

проголошення незалежності України” // Відомості Верховної Ради України. – 1991. –

№ 38. – Ст. 502.

32. Рекомендації ЮНЕСКО про збереження і сучасну роль історичних ансамблів

(Варшава-Найробі, 1976 р.) // http://zakon.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi?nreg=995_726

33. Рішення Конференції ООН по населеним пунктам (Хабітат II) в Стамбулі (Туреччина,

3-14 червня 1996 р) //

34. Щерба Г. Депортація населення з польсько-українського пограниччя // Українсько-

польські відносини в Галичині у ХХ столітті: Матеріали міжнародної науково-

практичної конференції (21-22 листопада 1996 р.). – Івано-Франківськ: Плай, 1997. –

С. 300–304.

35. Nomenclature of territorial units for statistics – NUTS Statistical Regions of Europe

[Electronic resourse] // Access mode :

http//ec.europa.eu/comm/eurostat/ramon/nuts/home_regions_en.html

36. Treaty of Lisbon amending the Treaty on European Union and the Treaty establishing the

European Community // Official Journal. Series C. – 2007. – Vol. 50, – № 306. – P. 1–271.

 

 

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук