Головна

МАЙНОВІ ПОКАРАННЯ ЗА ПРАВАМИ, ЗА ЯКИМИ СУДИТЬСЯ МАЛОРОСІЙСЬКИЙ НАРОД 1743 Р. К. Марисюк


МАЙНОВІ ПОКАРАННЯ ЗА ПРАВАМИ,

ЗА ЯКИМИ СУДИТЬСЯ МАЛОРОСІЙСЬКИЙ НАРОД 1743 Р.

К. Марисюк

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000, Львів, Україна

e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

 

У статті досліджено питання майнових покарань за Правами, за якими судиться

малоросійський народ 1743 р. Вивчено їх характерні ознаки та особливості

застосування. Особливу увагу звернено на питання їх співвідношення між собою та з

іншими видами покарань.

Ключові слова: покарання, штраф, права.

В умовах формування в Україні правової держави та громадянського

суспільства дуже важливим є глибоке вивчення та докорінне переосмислення

історії та державно-правового розвитку нашої країни. Серед зазначеного кола

проблем виділяють групу питань, пов’язаних з Гетьманщиною. На дослідження

цього періоду, а точніше на вивчення майнових покарань за Правами, за якими

судиться малоросійський народ 1743 р. й орієнтована ця публікація.

Як це не видасться дивним, але серйозні вітчизняні напрацювання, пов’язаніз

питаннями кримінальних покарань, що містилися у Правах, за якими судиться

малоросійський народ 1743 р., у вітчизняній науці історії держави і права фактично

відсутні. Саме тому основною джерельною базою нашого дослідження слугували

праці авторів, які лише частково торкалися згаданих питань, таких як

М. Василенко, Я. Падох, Ю. Шемшученко, А. Яковлів та ін.

Розуміючи всю складність задекларованого дослідження, а т

акож те, що в

межах однієї статті неможливо повною мірою проаналізувати всі питання,

пов’язані з Правами, за якими судиться малоросійський народ 1743 р., ми

зосередимо свою увагу лише на одному питанні, а саме – на майнових покараннях.

На значущість Прав, за якими судиться малоросійський народ 1743 р. звертає

увагу Ю. Шемшученко, зазначаючи, що “Права” – це етапна подія у становленні

української правової системи. Кодекс став результатом майже 15-річної

напруженої праці кращих правників Гетьманщини і акумулював у собі випробувані

життям здобутки вітчизняної правової думки [7, XXXV]. На жаль, доля “Прав” склалася невдало. З одного боку, царська адміністрація

Росії не поспішала із введенням їх у дію. Численні узгодження тексту “Прав”

затяглися з 1743 до 1756 р. З іншого боку, й козацька старшина не виявила

рішучості у проведенні правової реформи.

За гетьмана К. Розумовського було кілька спроб затвердити “Права” на

зібраннях генеральної та полкової старшини. Але остання сумнівалась у

доцільності змін. Значна частина старшини в цілому ставився прихильно до

Литовського статуту, який діяв в Україні. Ліквідація гетьманства в Україні і її

автономії наприкінці XVIII ст. остаточно зняли питання про офіційне

санкціонування “Прав” і введення їх у дію.

Доволі розвинутою була передбачена у Правах система майнових покарань.

Спробуємо дослідити їх суть.

Головщина. Цей вид покарання, уже традиційний для вітчизняного

законодавства, був значною мірою скопійований з Литовських статутів, проте із суттєвими змінами та уточненнями. Ці корегування можна пояснити як впливом на

зміст Прав, за яким судиться малоросійський народ ще й достатньо широкого кола

зарубіжних нормативно-правових актів, так ізмінами у вітчизняній правовій теорії

і практиці, виразником якої й мали бути Права [1, 245].

Як і в Литовському статуті 1588 р., головщина поділялась на два види –

шляхетську і посполиту.

За своєю суттю норми, які стосувалися шляхетської головщини багато в чому

були аналогічними до тих, які містилися у згаданих вище Литовських статутах, але

траплялися й певні новації.

Як і раніше, головщина призначалась винятково за вбивство іншої особи,

проте коло кваліфікованих видів вбивства, караних зазначеним покаранням, дещо

змінилося. Зокрема, наприклад, Права вже згадували про вбивство, вчинене

незвичним знаряддям (арт. 9 [5, 354–355]) та отрутою (арт. 18 [5, 361]).

Змінилася й сама роль досліджуваного виду покарання. Тепер воно уже рідко

виступає у ролі основного, а назагал у ролі додаткового покарання, яке

доповнювало смертну кару, традиційно передбачену за вбивство.

Певної зміни зазнав і розмір шляхетської головщини. Як і у Третьому

Литовському статуті цей розмір був чітко фіксованим, однак становив уже не сто і

грошей, а сто двадцять рублів грошей, які сплачувались як за вбивство шляхтича,

так іза вбивство військової людини (арт. 46) [5, 386].

Зазначений вище розмір шляхетської головщини, однак, у деяких випадках міг

і зростати. Так, наприклад, п. 1 арт. 10 [5, 355], п. 2 арт. 12 [5, 356], п. 6 арт. 14 [5,

358] передбачали сплату подвійного розміру покарання.

Не менш детально закріплювались і положення, що стосувалися посполитої

головщини. Зокрема, за вбивство чиновника в містах, де магістрати не мають права

на привілейовану шляхетську чи військову нав’язку, постійно і тимчасово

управляючого війта, бургомістра, райця, писаря, лавника головщину стягували у

розмірі шістдесяти рублів; за вбивство інших привілейованих урядників цих міст,

міщан ізнатних купців – тридцять шість рублів (арт.2) [5, 398] Що ж до міст, які не мали особливих привілеїв і де не було магістрату, за

вбивство війта і бургомістра передбачали виплату тридцяти шести рублів, за

вбивство неодруженої жінки – двадцяти чотирьох рублів (п. 1 арт. 3) [5, 398]. До

згаданих вище війта і бургомістра за розміром головщини було прирівняно

майстрів посполитого звання, за вбивство яких також встановлювали покарання у

розмірі тридцяти шести рублів.

Менш захищеними були війти та інші сільські люди посполитого звання, за

голову яких мало стягуватись тридцять рублів, а також невільні полоненики та

кріпосні люди – двадцять чотири рублі (п. 2 арт. 3) [5, 399].

Взагалі незахищеними були незаконнонароджені незалежно від їхньої статі, а

також позбавлені честі судовим вироком [2, XXXVI], будь-яке вбивство яких не

могло тягнути сплату головщини, хоча б умінімальному розмірі (арт. 5) [5, 403].

Плата за обиду. Це була приватна кара за завдання потерпілому каліцтва, ран

і побоїв, а також за незаконне ув’язнення, хоч останнє нерідко вважалося

“безчестям” іза нього треба було платити нав’язку (плату за безчестя) [4, 104].

Варто зазначити, що під такою назвою конкретного покарання Права не

закріплювали. У цьому випадкумиможемо вестимову про так зване збірне покарання,

до якого зачислюють плату за рани, плату за каліцтво та плату за насилля.

Розмір усіх видів плати залежав від станової приналежності потерпілого і

розміру завданої йомушкоди[4, 104]. Найбільш чітко та ґрунтовно законодавець підійшов до фіксації розмірів плати

за рани, чому були присвячені арт. 46 гл. ХХ [5, 386–389] та арт. 4 гл. ХХІ [5, 399–

403] Прав.

Наприклад, за втрачене око особи духовного, шляхетського чи військового

звання винний мав сплатити шістдесят рублів, а за два – у подвійному розмірі; за

розрізання чи відсічення однієї ніздрі носа – шістдесят рублів, а за дві – у

подвійному розмірі; за відрізане чи відрубане вухо – десять рублів, а за дві – у

подвійному розмірі; за відрізану чи відірвану губу – шістдесят рублів, а за дві – у

подвійному розмірі; за кожний зуб – по сорок рублів; за язик – сто двадцять рублів;

за руку – шістдесят рублів, а за дві – у подвійному розмірі [5, 386].

За умисне відсічення чи непоправне пошкодження пальця на нозі чи руці

шляхтича або військової людини мало каратись сплатою: за палець руки – по

двадцять чотири рублі, за палець ноги – по двадцять рублів [5, 387].

За криваву рану на голові, завданушляхтичу чи військовій людині, при якій би

було пошкоджено кістку, мала сплачуватися плата за рани у розмірі тридцяти

шести рублів, за рану на чолі, скроні, брові, щоці, губах – по сорок вісім рублів, за

вибите ребро – шістдесят рублів [5, 387].

За умисне побиття шляхтича чи військової людини києм, кистенем, батогом чи

різками винний мав сплатити сорок вісім рублів, за завдану при цьому незначну

рану – двадцять чотири рублі, за виривання волосся з бороди чи голови –

дванадцять рублів [5, 388].Окремо закріплювались розміри плати за рани щодо інших категорій

населення. Так, за око, за одну ніздрю носа, за губу, за руку, за ногу, за кожний

суглоб війтові, бургомістрові, райцю, писареві і лавнику привілейованих міст,

міщанам цих міст, війтові, бургомістрові та писареві менших міст, а також всім

майстровим людям мали сплачувати по вісімнадцять рублів, міщанам менших міст,

а також війтові і всім сільським посполитим – по п’ятнадцять рублів, невільнику,

кріпосному та незаміжній жінці – дванадцять рублів. У разі ж втрати двох очей,

ніздрів, губ, рук, ніг мали сплачувати подвійну суму плати за рани[5, 399].

За втрату вуха чи зуба урядники упривілейованих міст мали отримувати по

двадцять п’ять рублів та двадцять рублів, відповідно, міщани упривілейованих

менших міст та майстрові люди – по п’ятнадцять рублів та двадцять рублів

відповідно, міщани менших міст, сільські війти і посполиті – по дванадцять рублів

п’ятдесят копійок та десять рублів, відповідно, невільники, кріпосні та незаміжні

жінки – по десять рублів та вісім рублів відповідно[5, 399–400].

За втрату пальця на руці або нозі урядники упривілейованих міст мали

отримувати по дванадцять рублів та десять рублів, відповідно, міщани

упривілейованих менших міст та майстрові художники – по сім рублів двадцять

копійок та шість рублів, відповідно, міщани менших міст, сільські війти і

посполиті – по шість рублів та п’ять рублів, відповідно, невільники, кріпосні та

незаміжні жінки – по чотири рублі сімдесят три копійки та чотири рублі

відповідно[5, 400].

За криваву рану на голові, завдану урядникам упривілейованих міст, при якій

би було пошкоджено кістку, мали сплачувати плату за рани у розмірі вісімнадцяти

рублів, міщанам упривілейованих менших міст та майстровим людям – по десять

рублів, міщанам менших міст, сільським війтам і посполитим – по дев’ять рублів,

невільникам, кріпосним та незаміжнім жінкам – по сім рублів двадцять копійок; за

рану на чолі, скроні, брові, щоці, губах, а також за умисне побиття києм, кистенем,

батогом чи різками винний мав сплатити відповідно до стану потерпілого двадцять чотири рублі, чотирнадцять рублів тридцять три копійки, дванадцять рублів та

п’ять рублів шістдесят копійок; за виривання волосся з бороди та голови, а також

удар по щоці – по шість рублів, три рублі п’ятдесят вісім копійок, три рублі та

одному рублю сорок копійок відповідно; за вибите ребро – по тридцять рублів,

вісімнадцять рублів, п’ятнадцять рублів та дванадцять рублів, відповідно [5, 401].

Інші плати за обиду не були настільки чітко фіксованими та градованими.

Наприклад, розмір плати за насилля згадувався лише раз, коли у п. 2 арт. 14 гл. ХХ

був передбачний розмір згаданого стягнення у сумі чотирнадцяти рублів сорока

копійок [5, 357–358]. Проте стверджувати, що це був фіксований розмір згаданого

покарання, не видається за можливе хоча б через те, що сам законодавець

формулює санкцію статті так, що дає зрозуміти, що тут йдеться швидше про

виняток, ніж про правило. Розмір же плати за каліцтво загалом у Правах не

визначався.

У деяких випадках Права, за якими судиться малоросійський народ,

встановлювали кратний розмір плати, причому це робилося щодо всіх трьох її

видів. Такі норми містилися, наприклад, у п. 3 арт. 18 гл. ХХ [5, 361] (плата за

рани), п. 2 арт. 10 [5, 355] та п. 4 арт. 14 [5, 358] гл. ХХ (плата за каліцтво), п. 2

арт. 14 [5, 357] гл. ХХ (плата за насилля).

Варто зазначити, що згадана вище плата не могла бути у вигляді самостійного

покарання, а лише як додаткова до інших, наприклад, до сидіння на гарматі,

арешту та ін.Плата за безчестя (нав’язка). Це була плата за порушення честі і свободи. [4,

104]. Я. Падох вважав, що цей вид покарання краще називати “нав’язка за

безчестя” [4, 104]. На нашу думку, така назва є не до кінця вдалою, оскільки Права,

за якими судиться малоросійський народ, згаданою назвою не оперують. Саме

тому й ми надалі дотримуватимося законодавчої назви досліджуваного покарання.

Варто зазначити, що законодавець досить чітко фіксував розміри плати за

безчестя, керуючись, як і у випадку головщини, соціальним статусом потерпілого.

Зокрема, за безчестя чиновнику в містах, де магістрати не мали права на

привілейовану шляхетську чи військову нав’язку, постійно і тимчасово

управляючому війтові, бургомістру, райцеві, писарю, лавникові стягувалося

дванадцять рублів; іншим привілейованим урядникам цих міст, міщанам ізнатним

купцям – шість рублів (арт.2) [5, 398].

Що ж до міст, які не мали особливих привілеїв і де не було магістрату, за

безчестя війта і бургомістра передбачали виплату в розмірі трьох рублів

шістдесяти копійок, за безчестя неодруженої жінки – одного рубля (п. 1 арт. 3) [5,

398].

До згаданих вище війта і бургомістра, як і у випадку головщини, було

прирівняно майстрів посполитого звання (наприклад, золотаря, художника,

ріжчика, слюсаря, коваля, шевця, ткача та ін.), за безчестя яких також

встановлювалось покарання у розмірі трьох рублів[5, 399].

Менш захищеними були війти та інші сільські люди посполитого звання, за

безчестя яких мало стягуватися два рублі сорок копійок, невільні полоненики та

кріпосні люди – один рубль двадцять копійок (п. 2 арт. 3) [5, 399].

Незважаючи на наведену вище чітку градаційну шкалу розмірів плати за

безчестя, у деяких артикулах законодавець окремо визначав розмір цього

покарання. Варто зазначити, що усі ці випадки суттєво збільшували суму, яка мала

бути відшкодована за завдане безчестя. Наприклад, за образу шляхтича чи людини

військового звання, якщо винний когось з них назвав незаконнонародженим і повідомив, що зможе це довести, але перед судом це йому не вдалося,

передбачалась плата за безчестя у розмірі дев’яносто шести рублів (п. 1 арт. 57

гл. ХХ) [5, 395]. За такі самі дії, однак спрямовані на урядника упривілейованих

міст, плата за безчестя становила сорок вісім рублів, міщан привілейованих міст,

урядників менших міст та майстрових людей – двадцять вісім рублів вісімдесят

копійок, міщан менших міст, війтів і сільських посполитих – двадцять чотири

рублі (п. 6 арт. 4 гл. ХХІ).[5, 402]

Ще один виняток містився у п. 1 арт. 5 гл. ХХІІ, де передбачалось, що за

взяття дівчини, жінки чи вдови під примусом за дружину, якщо цей шлюб було

зареєстровано церквою, винний мав сплатити потерпілій за безчестя третину свого

рухомого майна [5, 414].

Новим для вітчизняного законодавства можна вважати й прирівнення

монахинь до осіб шляхетського стану, що було виражене у рівному для них розмірі

досліджуваного виду покарання (арт. 13 гл. ХХІІІ)[5, 419].

Грошова кара. Як зазначав Я. Падох, крім приватних грошових кар, про які

йшлося вище, у законодавстві згадувалась ще одна грошова кара, яку у Правах

часто порізному називали: карою за ґвалт або насилля, за напад і грабіж, а в деяких

випадках – штрафом (наприклад, у п. 7 арт. 26 [5, 370] та у п. 2 арт. 36 гл. ХХ [5,

378]). Траплялася й відома з давніших часів назва – вина.

Розглянемо окремі види грошової кари.

Ґвалт. Якщо раніше ґвалт був платою передовсім за пошкодження майна і

йшов винятково на користь потерпілої приватної особи, то, відповідно до Прав,

кара ґвалту перетворювалась фактично на кару подвійного (публічно-приватного)

характеру ізастосовувалась в усіх випадках спричинення насильства[4, 110].

Розмір ґвалту було чітко фіксовано і він дорівнював дванадцяти рублям.

Передбачалась і можливість кратного збільшення розміру ґвалту – подвійного

(наприклад, п. 1 арт. 2 гл. ХХ [5, 350]).

Загалом же під такою назвою покарання згадується лише один раз, а саме – у

п. 1 арт. 2 гл. ХХ Прав.[5, 350]

Вина. Якщо раніше вона була пов’язана з пошкодженням майна, то, згідно з

Правами, остання уже стосувалася в різних випадках порушення як приватного,

так і публічного інтересу, і не лише майнового.[4, 110]

Під такою назвою покарання згадуються лише декілька разів. Зізмісту санкцій

статей Прав, за якими судиться малоросійський народ, можна дійти висновку, що

вина могла призначатися в таких розмірах: три рублі (п. 6 арт. 1 гл. ХХІІ [5, 405]),

три рублі шістдесят копійок (п. 10 арт. 1 гл. ХХІІ [5, 405]) та сорок вісім рублів

(п. 3 арт. 14 гл. ХХ [5, 358]).Права, за якими судиться малоросійський народ, встановлювали й новий,

раніше не притаманний національному законодавству, вид майнового покарання,

що названий “плата за грабіж”.

Про нього йшлося у трьох санкціях, а саме у п. 1 арт. 1 [5, 404], п. 1 та 2 арт. 4

гл. ХХІІ [5, 407].

Зізмісту згаданих вище норм ми можемо дійти до висновку, що досліджуване

покарання могло призначатися у трьох розмірах, а саме: два рублі (за грабіж

посполитого посполитим біля церкви чи на торгу), три рублі (за захоплення і

утримання чужого табуну коней чи стада худоби) та шість рублів (за грабіж

шляхтича чи військової людини на торгу, ярмарку чи на дорозі).

Межувала зі згаданою вище кара, яку законодавець назвав “плата за

крадіжку”.Це також було додаткове покарання, яке поєднувалося зі смертною карою,

биттям різками, відрізанням вуха, тавруванням та ін. Прикладами таких поєднань

можуть слугувати п. 2. та 5 арт. 9 [5, 430–431] та п. 1 арт. 12 [5, 432] гл. ХХІІ.

Розмір плати за крадіжку визначався загальними нормами, які визначали

вартість майна (арт. 6–11 гл. ХХІІ)[5, 408–410]. Виняток з цього правила становили

арт. 20 та 21 гл. ХХІІ, які, відповідно, самостійно встановлювали розміри

відповідальності за рубання садового дерева та за зривання і крадіжку його плодів

[5, 436], а такожза крадіжку бджіл [5, 436–437].

Також виділяють покарання, яке умовно можна назвати “плата за ґвалт,

насилля та напад”. Власне, зазначене покарання є збірним з трьох частин (плата

за ґвалт – наприклад, п. 1 арт. 1 гл. ХХ [5, 349], плата за напад – наприклад, п. 4

арт. 1 гл. ХХ [5, 349], плата за насилля – наприклад, п. 3 арт. 2 гл. ХХIV [5, 422]),

які об’єднує спільна мета та розміри.

Звертаючись до питання розмірів згаданого покарання, варто зазначити, що він

був чітко фіксованим і становив 12 рублів.

Передбачав законодавець і кратний розмір зазначеного покарання. Наприклад,

п. 3 арт. 2 гл. XXIV допускав стягнення подвійного розміру плати за насилля [5, 422].

Усі перелічені вище види “плати за ґвалт, насилля та напад” могли слугувати

лише додатковими покараннями.

Крім грошових покарань, передбачених у Правах, за якими судиться

малоросійський народ, і досліджених вище, можна згадати й про надзвичайно

цікавий інститут, поміщений у названому нормативно-правовому акті, а саме –

плату за збитки.

Згадана плата за збитки є досить поширеною у санкціях кримінально-правових

глав Прав, за якими судиться малоросійський народ. Наприклад, у двадцятій главі

про таке стягнення йдеться у дев’яти випадках.

Варто зазначити, що плата за збитки не мала самостійного характеру,

виступаючи виключно у вигляді доповнення до таких кримінальних покарань, як

смертна кара та головщина (наприклад, п. 2 арт. 1 гл. ХХ [5, 350]), позбавлення

волі та нав’язка (наприклад, п. 3 арт. 1 гл. ХХ [5, 349]), плата за крадіжку

(наприклад, п. 2 арт. 9 гл. ХХІV [5, 430]) тощо. Характерною рисою

досліджуваного стягнення можна вважати те, що воно обов’язково поєднувалося з

іншим грошовим покаранням.З наведеного вище можна припустити, що плата за збитки була не цивільно-

правовим стягненням, а самостійним видом майнових кримінальних покарань,

значною мірою застарілим, однак збережений у нормах вітчизняного

кримінального права з давніх часів.

Законодавець жодного разу не фіксує розміру цього покарання, очевидно

покладаючи визначення точного розміру завданої злочином шкоди на суд. В

окремих випадках згадується про кратний (подвійний) розмір відшкодування

(наприклад, п. 3 арт. 1 гл. ХХ [5, 350], п. 6 арт. 1 гл. ХХІІ [5, 404–405]).

Конфіскація майна. Ще одним видом покарання, передбаченим у Правах, за

якими судиться малоросійський народ, була конфіскація майна.

Варто зазначити, що правова регламентація цього виду покарання була значно

детальнішою та скрупульознішою, ніж в інших нормативно-правових актах цієї

епохи, не кажучи вже про більш ранні правові джерела. Причин для цього досить

багато, але найзначущішою, на нашу думку, можна вважати таку.

Глави XX–XXIV Прав, які врегульовували основні питання у кримінально-

правовій сфері, як джерельну базу використали приписи Литовських статутів, передовсім – Литовського статуту 1588 р., і лише у ролі допоміжного джерела –

джерела німецького права, такі як Саксонське Зерцало. Водночас, гл. III, яка

розкриває суть конфіскації майна (“О вісочайшей чести и власти монаршеской”),

як нетрадиційна для вітчизняної правової системи, вимушена була користатись

іноземними традиціями, такими, як статутне право, що використовувалось з

багатьма паралельними посиланнями на Саксонське Зерцало та “Porządek sądow y

spraw miejskich” Б. Гроїцького [2, XIV–XVI].

Суть конфіскації майна розкрита в артикулах 3 та 7 зазначеної вище глави

Прав, які передбачали відповідальність за державну зраду (“Измъна отческая”) та

за відхід у ворожу землю (“Уходъ изъ государства в непріятелскую землю”).

У п. 3 арт. 3 було зазначено, що як неповнолітні, так і повнолітні діти

зрадника, за такий злочин свого батька, всіх маєтків батьківських, отриманих ним

самим за вислугу або ж іншим чином набутих, позбавляються довічно, всі інші

власні маєтки цього зрадника, незважаючи на його дітей та родичів, мали бути

передані государеві, крім маєтків їх матерів, які про цю зраду не знали… [5, 46].

Дружини таких зрадників, які не знали про зраду, і щодо цього змогли довести

свою невинність належними доказами чи присягою, не позбавлялись батьківських

та материнських маєтків, а також посагу, переданого і записаного до вчинення

злочину (п. 4 арт. 3) [5, 46].

Дочки зрадника, навіть ті, що не знали про зраду батька, хоч і частки своєї не

позбавлялися, однак маєтків батька не могли успадковувати (п. 5 арт. 3) [5, 46].

Встановлювали Права й надзвичайно прогресивне для свого часу положення,

згідно з яким, якщо будь-яка особа, несправедливо обмовлена в зраді, покінчила

життя самогубством “для болъзни, печали, или отъ лишенія ума, или маленхоліи”,

а після чого з’ясувалось, що ця особа не була винною, майно такої особи не

підлягало конфіскації (п. 7 арт. 3) [5, 47].Передбачалась і конфіскація майна злочинця, який уже помер. Цікаво, що це

покарання мало місце незалежно від того, чи знав спадкоємець про вчинення

спадкодавцем зради, чи ні. Зокрема, п. 8 арт. 3 згадував, що якщо б було донесено на

померлого після його смерті, що покійний вчинив злочин проти государевого

управління чи держави, хоч зажиття і не було про це повідомлено, його спадкоємець

мав відповідати за цей злочин, і, якщо доказами буде встановлено вину покійного, і

що спадкоємець знав про цей злочин або сам йому сприяв, такий спадкоємець мав

бути позбавлений честі, майна і життя. Якщо ж зазначений вище спадкоємець

належними доказами доводив, що про цей злочин не знав, то від смертної кари

звільнявся, однак батьківськихмаєтків все одно позбувався (п. 7 арт. 3) [5, 47].

Вторить зазначеним вище положенням і арт. 7. у п. 1 зазначеного артикулу

було зазначено, що будь-хто з государевих підданих, хто пішов з держави у ворожу

землю зі злим умислом, щоб вчинити зраду і шкоду государю і державі, той честь

втрачає, тобто проголошується зрадником, або ж зображення його має бути

вивішене на шибениці; його ж діти, які про цей злий умисел не знали, хоч своє

честі і не втрачають, однак маєтків батька позбавляються, які мають бути відписані

на государя (п. 1 арт. 7) [5, 49.]

Передбачав арт. 7 і питання, пов’язаніз конфіскацією майна родичів та близьких

перебіжчика. Назагал це було зроблено за зразком арт. 3, який було досліджено

вище, однак значно детальніше, з урахуваннямзначної кількості нюансів.

Згадувався у літературі (наприклад, у М. Слабченка [6, 206–207]) і ще один

випадок конфіскації майна, згаданий у п. 1–2 арт. 26 гл. Х, згідно яких половину

майна втрачали особи, що уклали шлюб, не зважаючи на те, чи знали вони, чи ні,що перебувають у близьких родинних стосунках, які перешкоджають укладенню

останнього. Проте, на нашу думку, у цьому випадку не можна вести мову про

кримінальне покарання, а виключно про цивільно-правові наслідки, що витікають з

умов сімейного права. На це ж наголошував і А. Яковлів, зазначаючи, що

конфіскація майна “встановлювалась … лише поруч з найтяжчими карами за

політичнізлочини”. [8, 153]

Передбачали Права й таке поняття, як утримання майна злочинця.

Наприклад, п. 3 арт. 3 гл. ХХ, встановлюючи відповідальність для вбивці, який втік

з місця вчинення злочину, зазначав наступне положення: “А якщо хто-небудь

втече, і на нього будуть дані обвинувальні покази, і якщо він не з’явиться у суді

протягом року і шести тижнів та не виправдається, у такому випадку діти і родичі

вбитого уже віддане майно за голову і за шкоду можуть утримувати і

використовувати доти, поки винного дружина, діти або родичі, до цього вбивства

не причетні, не заплатять грошову суму, призначену судом за голову і збитки”. [5,

351] Не зважаючи на всю подібність зазначеного інституту до конфіскації майна,

ми вважаємо, що утримання майна не можна вважати окремим видом

кримінальних покарань, а лише засобом виконання іншого покарання. Таке

твердження можна зробити хоча б у зв’язку з його тимчасовістю, а також тому, що

його виконання мало закінчуватись після виконання іншого покарання, що

недопустимо щодо кримінальних покарань.

Отже, за вірним твердженням О. Гуржія, не зважаючи на те, що царський уряд

не санкціонував досліджуваний Звід законів, в ньому все ж таки значною мірою

знайшли відображення всі ті правові норми, які мали місце у тогочасній судовій

практиці чи які виношувала у своїй соціальній свідомості елітна частина

українського населення. У Правах найбільш виразно визначилися ті привілеї, до

юридичного узаконення яких так наполегливо йшли козацька старшина і шляхта

протягом кількох десятиліть.[3, 40–41] Варто зазначити, що усе сказане вище

повною мірою відбилося і на системі майнових покарань, передбачених у Правах,

за якими судиться малоросійський народ 1743 р.

1. Василенко М. “Права, по которымъ судится малороссійскій народъ”, як джерело до

історії державного права України XVIII віку / М. Василенко // Ювілейний вісник УАН

на пошану академіка М. Грушевського. – К., 1928. – Ч. 1. – С. 245–252.

2. Вислобоков К. Визначна пам’ятка українського права: джерела, зміст, система та

соціально-політичні передумови створення / К. Вислобоков / Права, за якими судиться

малоросійський народ 1743 р. – К. : Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН

України, 1997. – 549 с.

3. Гуржій О.І. Право в Українській козацькій державі (друга половина XVII – XVIII ст.) /

О.І. Гуржій. – К. : Інститут історії України, 1994. – 48 с.

4. Падох Я. Нарис історії українського карного права / Я. Падох. – Мюнхен :

Видавництво “Молодежиття”, 1951. – 137 с.

5. Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 р. – К. : Інститут держави і права

ім. В.М. Корецького НАН України, 1997. – 549 с.

6. Слабченко М.Е. Опыты по исторіи права Малороссіи XVII и XVIII в.в. /

М.Е. Слабченко. – Одесса: Тип. Акціонернаго Южно-Русскаго Общества Печатнаго

Дъла, 1911. – 293 с.

7. Шемшученко Ю. Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 р. Передмова /

Ю. Шемчушенко. / Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 р. – К.:

Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 1997. – 549 с.

8. Яковлів А. Український кодекс 1743 року “Права, по которымъ судится малороссійскій

народъ”. Його історія, джерела та систематичний виклад змісту / А. Яковлів. – Мюнхен

: Кооперативне видавництво “Заграва”, 1949. – 211 с

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук