Головна

ОРГАНІЗАЦІЯ ТА ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ ЦЕХІВ У МІСТАХ УКРАЇНИ ЗА МАҐДЕБУРЗЬКИМ ПРАВОМ М. Кобилецький


ОРГАНІЗАЦІЯ ТА ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ ЦЕХІВ

У МІСТАХ УКРАЇНИ ЗА МАҐДЕБУРЗЬКИМ ПРАВОМ

М. Кобилецький

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000, Львів, Україна

 

 

 

У статті висвітлюється процес створення та функціонування цехів у містах України,

що володіли маґдебурзьким правом.

Ключові слова: маґдебурзьке право, цехи, статут, локаційний привілей,

судочинство.

Одним із елементів міст, що здійснювали самоврядування на основі

маґдебурзького права, була цехова організація. Міська влада, разом із

королівськими чиновниками та власниками міст, належала до органів,

контролюючих діяльність цехів. Залежність цехів від міської влади встановлено

після надання їм маґдебурзького права, хоча впродовж XIV–на початку XV ст.

зафіксовано дуже мало інформації про саму діяльність цехів [1 с. 22].

Цехи (братства, конкубернії, фратернітатас, цюнфте) – об’єднання ремісників

організовані у містах з метою виробництва та продажу виробленої певного виду

продукції на основі ринкової конкуренції при наявності особистої економічної та

політичної незалежності [1 с. 37]. На думку авторів, “Юридичної енциклопедія”

цехи (цех, гільдія, корпорація, об’єднання осіб одного стану) – закриті

корпоративні об’єднання ремісників однієї або близьких спеціальностей у період

феодалізму виникли у Західній Європі в ХІ–ХІІ ст. Утворення цехів було

зумовлене необхідністю захисту станових інтересів ремісників та вимагали

спільного регулювання виробництва, торгівлі, соціально-правових відносин [2

<

p>с. 360].У XV ст. поступово врегульовано питання залежності цехів від органів

міського самоврядування. Цей порядок тривав до скасування маґдебурзького

права. Правовою основою для діяльності цехів стали локаційні й інші королівські

привілеї, локаційні документи власників міст і реалізація прав на торги та ярмарки,

що ґрунтувалися на нормах маґдебурзького права XV ст. Цехове право було тісно

пов’язане з міським. Найбільший вплив на діяльність цехів мала міська рада, яка

контролювала вибір цехових старшин, а також збори, фінанси, якість та кількість

товарів. Міста допомагали цехам реалізовувати їхнє право власності на продукцію

і торгівлю, видаючи дозволи на будівництво торговельних приміщень. Керівництво

цехами у сфері судочинства здійснювалось унаслідок розгляду апеляційних справ

на рішення цехових судів і вирішення інших справ за участю представників цехів у

міських війтівсько-лавничих судах. Міська рада керувала цехами через

затвердження спеціальних статутів і ухвал цехів. Цехові статути підтверджували,

оскільки оригінали часто втрачалися з різних причин, зазвичай пожеж. Такий

випадок трапився 1571 р. у Луцьку, коли згоріли привілеї ковальського цеху[4

с. 34–35].

Перша згадка про існування у місті Львові шевського цеху відносилась до

1386 р., коли за взірцем Львова була створена шевська реміснича організація у

місті Перемишлі. У документі Старости Руської землі Андрія у Перемишлі

встановлювалась необмежена кількість яток. На думку професора Мирона Капраля

кількість яток у Перемишля складало шістнадцять і відповідно у Львові як одному з найбільших міст України кількість яток мала бути набагато більшою, оскільки

тільки на площі Ринок знаходилось сорок так званих “шевських королівських яток”

[3 с. 40].

Цехові статути міст не були ідентичними. Вони складалися з неоднакової

кількості артикулів і різнилися за змістом. Так, статут львівського цеху шевців,

затверджений королем Сиґізмундом ІІІ 1593 р., містив положення про спосіб

виготовлення виробів, порядок навчання учнів і регламентував діяльність цехових

майстрів[4 с. 36]. Спільними для цехових статутів були порядок обрання керівника

цеху (цехмістра), періодичність проведення цехових зборів, дотримання

дисципліни в цеху, визначення розміру коштів, що сплачувались у цехову касу

(скриньку), умови прийняття до цеху та порядок, за яким завершувалося навчання

учнів[4 с. 37]. У середині XVII ст. у Кам’янці-Подільському діяло 18 цехів, у

Меджибожі – 6, у Білій Церкві – 12, у Ніжині – 8[5 с.185-186]. Найбільша кількість

цехів (165) серед українських міст з маґдебурзьким правом була у Львові[6 с. 65].

Цехи також відігравали основну роль в управлінні міст. Наприклад, у

м. Пржеворську (Польща) в першій половині XVII ст. 73,6% членів ради і 80,5%

членів лави становили представники цехів [6 с. 65]. Подібні випадки траплялися і в

інших українських містах. Міська рада в межах своєї компетенції ухвалювала

вількери, резолюції, ляуди стосовно внутрішнього життя цехів. Значення цехів

зросло після створення ґмінних палат, які складалися з купців і ремісників, що

перебували у складі міських ремісничих цехів. Ґмінні палати функціонували у

значній кількості українських міст.

Правові акти міських рад були для цехів основними нормами права, що

регулювали торговельну, промислову діяльність, визначали права й обов’язки.

Діяльність цехів регулювали також нормативні акти, які видавали власники

міст, а ними був королівський двір, шляхта та духовенство. У королівських

локаційних привілеях, поряд із положеннями про права міст, повноваження органів

міського самоврядування, податкові пільги, містилися відомості про організацію

(утворення) цехів та їхню структуру [7 с. 236]. Ремісники за допомогою цехів

створили власну самоврядну структуру, незалежну від місцевої адміністрації.До складу цехів входили самостійні й несамостійні ремісники. Під

самостійними ремісниками розуміли майстрів, що мали власні майстерні, а під

несамостійними – всіх інших [8 с. 139]. Майстрами могли стати особи, які володіли

міським правом, сплатили вступний внесок і виготовили свій ремісницький виріб.

Керували цехами цехмістри. До їхніх повноважень належало і здійснення

судочинства в цехах. Цехи посідали чільне місце в структурі органів міського

самоврядування. На українських землях було 2 різновиди вибору органів цехового

самоуправління. Перший – у містах повного маґдебурзького права (Львів,

Кам’янець-Подільський, Київ) і королівських, де цехмістрів обирали члени цеху, а

затверджували міська рада та бургомістр. У містах неповного маґдебурзького

права та приватновласницьких цехмістрів призначав бургомістр і радники.

Кандидатуру на старшину цеху пропонували цехові майстри, а у виборах могли

брати участь майстри, що мали право участі в цехових зібраннях. Здебільшого

вибори цехмістрів здійснювались у день обрання інших органів міського

самоврядування – міської ради, бургомістра, лави та війта. Такі випадки

траплялися уЛьвові.

До повноважень цехмістрів належала репрезентація інтересів цеху перед

органами міської влади, власниками міст і державними структурами[1 с. 76–77].

Цехмістри контролювали дотримання правопорядку в цехах, фінансовий стан, якість виробленої продукції, порядок обрання майстрів та ін. Вони виконували й

дрібні поліційні функції на території цеху. За керівництва цехмістрів спеціальні

писарі вели цехові книги, куди вписували найважливіші угоди й інформацію про

прибутки та витрати цеху.

Через цехову систему ремісники отримували реальний вплив на формування

міської влади.

Українці та вірмени у Львові майже повністю залишились поза межами цехів.

У міських книгах XV ст. згадується лише декілька українських та вірменських

прізвищ. Так, серед майстрів Львівського шевського цеху у 1404–1414 рр. в

податкових реєстрах згадуться про Івануса, Тороса та ін. У книгах в 1414–1426 рр.

серед 30шевців згадуються Йосип, Семен, Симон. У 1425 р. швець Петро Русин

став цехмістром [3 с. 42–43].

Якщо виникали спори між майстрами та цехмістрами, то їх розглядали у

міських війтівсько-лавничих або замкових судах [8 с. 151]. Цехи діяли також як

релігійні об’єднання і товариські організації. Вони мали власні каплиці й місця у

костелах. Цехи виконували військові функції, були осередками міського

політичного життя [8 с. 153–155]. Кожен цех на міських судах захищав окрему

ділянку та міську башту.

Низка особливостей в організації цехів існувала в Києві, де, на відміну від

інших міст, діяли цехи маґдебурзької та замкової юрисдикцій [9 с. 101]. Цехові

ремісники вживали заходи обмеження діяльності майстрів, які не входили до

складу цехів. Обмеження щодо нецехових ремісників від кінця XVI ст. містились у

більшості їх статутів. Так, у статуті кравецького цеху Тернополя 1636 р. зазначено:

“Партач за межами цеху не може ні в місті, ні на передмісті, ні в селі в межах 2

миль займатися ремеслом”[10 с. 32].У кожному місті існував особливий порядок вступу до цеху, хоча

простежувалася і низка спільних рис. Це було пов’язано зі сплатою членського

внеску, який міг становити 3 гульдени, 6 фунтів воску, 1 бочку пива чи 8

литовських грошей, або із влаштуванням братньої вечері для цеху. Тоді лиш

кандидата вважали прийнятим до цеху. Неодружений кандидат мав одружитись

упродовж року. В іншому випадку він повинен був 3 роки сплачувати штраф.

Якщо ж не одружувався впродовж цього періоду, то його змушували вийти з цеху

[11 с. 82]. На початку XVI ст. вже трапляються королівські привілеї за зразком

польських міст, що поширювали діяльність ремісницьких цехів на українських

землях у складі Великого князівства Литовського. Так, у привілеї, наданому

Кремінцю 1536 р., зазначалося: “Купці, кушніри, шевці, різники, пекарі, шкірники

й інші ремісники матимуть свої окремі товариства або цехи по звичаю інших

наших міст, головно Кракова і Варшави”[12 с. 331–332]. У Кам’янці-Подільському

цехи могли конфісковувати вироби сторонніх ремісників, які продавали свої

товари під час ярмарків. Сторонні ремісники могли продавати власні вироби лише

після згоди цехів і сплати визначених коштів до цехової каси. Сторонні ремісники

також підлягали цеховим судам [1 с. 373]. У XVI ст. ковельський цех шевців

складався з цехмайстра та 4 помічників. У статуті цеху передбачалося дотримання

низки обрядів і обмежень, що давало змогу майстрам контролювати ситуацію в

цеху.

На зборах чи інших зібраннях цеху “брати” мали гідно поводитися, не

сваритися, не вчиняти бійки, не носити зброї тощо. Збори відбувалися двічі на

місяць або раз на тиждень та в інші терміни, визначені у статутах майстрів. На цих

зборах цехові майстри ухвалювали рішення стосовно скарг і правопорушень цехових “братів”. До цехового суду належала компетенція приймати рішення з усіх

питань внутрішнього життя цеху. Жоден із його членів не мав права оскаржувати

рішення цехового суду в інші судові установи [13 с.111-113].

Загальні збори членів ремісничого суду відбувалися декілька разів на рік –

залежно від статуту або традиції. Раз на рік звітували керівники цеху, відбувалися

нові вибори. Керівництво цеху складалося з цехового майстра, 2 заступників, один

з яких зберігав ключі від казни, а інший був писарем [11 с. 84–85]. Прийняття

цехових статутів не ліквідували конфліктів, що виникали між майстрами і

підмайстрами цеху, міжцеховими і позацеховими ремісниками. Прикладом цього є

затвердження 1598 р. міською радою Львова “Артикулів, встановлених і

погоджених старшими і молодшими майстрами пекарського ремесла міста Львова

для порядку й поведінки між підмайстрами або товаришами цього ремесла на

прикладі інших міст”.

Кожен цех мав статут, список членів цеху, книгу записів рішень, портрет

особи, під патронатом якої діяв, та гербову печатку зі знаком. Особливо ретельно

охороняли малу скриньку цеху, де зберігалися привілеї, статут, цехова книга і

готівка цехової каси. Якщо в місті існував ремісничий цех, то заборонялося

створювати новий з випуску схожої продукції. Ремісники, що працювали за

межами цеху, могли виробляти продукцію для покриття власних потреб або

продажу на річних ярмарках. Їх обкладали особливим податком. Крім

ремісницьких цехів, існували церковні братства, що об’єднували вірян однієї

конфесії окремих населених пунктів. Найвідоміші – Львівське Ставропігійське

братство та Київське братство Петра Могили, які займалися культурною,

просвітницькою та ремісницькою діяльністю[11 с. 86]. У Львові цехи складалися з

майстрів, яким підпорядковувалися челядники (socii, gesellen) та учні (discipuli,

lehrjungen). Після закінчення обов’язкового терміну навчання учень отримував акт

звільнення та переходив у розряд челядників. Челядник міг стати майстром, якщо

мав міське громадянство, підтвердив фаховий рівень та вніс визначену суму до

казни цеху. Статус майстра цеху дуже цінували у тогочасних містах. Його втрату

вважали найтяжчим покаранням. Очолювали цехи цехові майстри (cechmagistri, seniors, zumfmeister). Їх щороку обирала та затверджувала міська рада. Міська рада

також приймала присягу в цехових майстрів, які зобов’язувалися чесно і

справедливо виконувати обов’язки та керувати цехами[14 с. 33]. Крім вирішення

матеріальних проблем своїх членів, цехи захищали їхні особисті, релігійні й

громадянські права. Кожен цех мав свій костел, вівтар, касу, збройний арсенал,

власну башту на міському мурі тощо [14 с. 33].

Київський магістрат затверджував цехові статути, регулював взаємовідносини

між цехами та вирішував спірні справи між цехами магістратської та замкової

юрисдикції, що головно стосувалися виробництва і продажу спиртних напоїв на

ринках міста. До цехів приймали осіб, що мали статус міщанина. Це підтверджували

відповідні документи. Навчання, відповідно до обраного фаху, тривало від 3 до 7

років. Після цього кандидат кілька тижнів мав слугувати підмайстром і кілька років

працювати за обраним фахом в інших містах. Повернувшись у рідне місто, мав

принести характеристику від цехових майстрів інших міст і виготовити власний

ремісницький виріб. Окрім того, кандидат сплачував “вступне” – кошти для

входження до складу цеху. Вони становили на той час значну суму (у Кам’янці-

Подільську – 120 злотих). Потрібно було також організувати бенкет на 50 золотих

[12 с. 331]. У Луцьку в середині XVI ст. кандидат мав відпрацювати в майстра не

менше, ніж 2 роки. Після цього їх відправляли в інші міста або навіть країни. У статуті Луцького цеху ковалів, затвердженому королем Стефаном Баторієм 1581 р.,

передбачалося надавати підмайстрам рекомендовані листи з печаткою цеху. Цеховий

устрій зберігався у містах Гетьманщини. Правовий статус цехів регулювали

гетьманські універсали, грамоти та царські жалу вальні грамоти. Цехи намагалися

взяти під контроль виробництво та продаж продукції не лише у містах, а й у

навколишніх селах. Так, Чернігівський кравецький цех отримав універсал 1689 р. від

полковника Якова Лизогуба де зазначалось. Що він має володіти усіма правами в

місті. Владі кравецького цеху підпорядковувались усі кравціміста та в радіусі 2 миль

довкола нього. Кравці, що виходили з цеху та самостійно здійснювали господарську

діяльність, сплачували всі належні виплати, що входили до обов’язків членів цеху.

Особливістю функціонування цехів у містах Гетьманщини, які володіли

маґдебурзьким правом стала їх відкритість, що відрізняло їх від цехів у

західноукраїнськихмістах [15 с. 353].

До складу ковальського цеху Чернігова у 80-х рр. XVIII ст. входили 8

майстрів, 13 підмайстрів і 20 учнів. У кравецькому цеху працювало 30 майстрів, 4

підмайстри та 32 учні. Без дозволу цех майстрів було заборонено займатися

приватною фаховою діяльністю ремісникам інших міст. У містах маґдебурзького

права існувало також цехове судочинство. До компетенції цехових судів

відносились спори між членами цеху та справи пов’язані із господарською

діяльністю цехів. До них відносились – відсутність на раді цеху; присутність на

цехових зборах зі зброєю; висміювання роботи майстрів та вихваляння своєї

роботи; образа члена цеху; позов одного члена цеху до іншого у справах, що

належали до компетенції цеху; продаж на території цеху без дозволу цехмістрів

тощо [15 с. 360]. На відміну від українських міст маґдебурзького права, які

перебували у складі Речі Посполитої, на Гетьманщині не існувало чіткої

регламентації діяльності цехів і введення до їхнього складу нових членів. Навпаки,

вимагалося, щоб усі ремісники, які мешкали на території міста та його околиць,

входили до складу цехів і підпорядковувались їхнім статутам.

Структура українських цехів відповідала внутрішній організації цехів, що

діяли в німецьких та інших європейських містах на підставі маґдебурзького права.

Завдяки цехам українські міста наблизилися до стандартів європейських, зокрема

німецьких міст та підтримували з ними активні контакти.

1. Börkouska-Bayienska E. Cechowe prawo w miastach wielkopolski w XVII w. – Poznań,

1977.

2. ЗайцевЛ., Нагребельний В. Цехи. Юридична енциклопедія. Т. ІV. Київ 2004

3. Капраль М. Шевський цех у Львові в XIV – XV століттях: особливості правового

статусу // ВісникЛьвівського університету. Серія історична. Випуск 44. Львів 2009

4. Ковальский Н. Источники по социально-экономической истории Украины XVI –

первой половины XVII века: Структура источниковой базы. – Днепропетровск: ДГУ,

1982.

5. Компан О. Міста України в другій половині XVII ст. – К.: АН УРСР, 1963.

6. Horn M. Zaludnienie województwa Bełskiego w 1630 roku // Rocznik dziejów społecznych i

gospodarczych. – 1959. – T. 21.

7. Kutrzeba S. Historia zrodel dawnego prawa polskiego. – Kraków, 1926. – T. 2.

8. Ptaśnik J. Miasta i mieszanstwo w dawnej Polsce / J. Ptaśnik. – Kraków : Nakł. Polskiej

Akad. Umietjętności, 1934.

9. Білоус Н. Нове джерело до історії взаємовідносин київських ремісників замкової та

магістратської юрисдикції // Архіви України. – 1997. – № 1–6.

10. Dodatek tygodniowy pry Gazecie Lwówskie. – 1855. - №8.

11. Jakowliw A. Das deutsche Recht in der Ukraine und seine Einflüsse auf das ukrainische

Recht im 16–18 Jahrhundert / Andrij Jakowliw. – Leipzig : Hirzel, 1942.

12. Антонович В. Українські міста // Розвідки про міста і міщанство на Україні-Руси в

ХV–XVІІІ ст. – К.; Львів, 1904.

13. Грушевський М. Історія України-Руси : в 11 т., 12 кн. / Михайло Грушевський. – Т. 6. :

Суспільно–політичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях

XIV–XVII віків. Репринтне видання. – К. : Наукова думка, 1994. – VII, 687.

14. Czołowski A. Pogląd na organizacje i działalność dawnych władz miasta Lwowa do 1848 r. /

Aleksander Czołowski // Miasto Lwów w okresie samorządu (1870–1895). – Lwów : Gmina

Król. Stoł. m. Lwowa, 1896.

15. Кобилецький М. Маґдебурзьке право в Україні (XIV – перша половина XIХ ст.).

Історико-правове дослідження. Львів 2008

 

 

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук