Головна

МІСЬКІ ТА ВОЛОСНІ ГРОМАДИ – АКТИВНІ УЧАСНИКИ ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ П. Гураль


МІСЬКІ ТА ВОЛОСНІ ГРОМАДИ – АКТИВНІ УЧАСНИКИ

ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

П. Гураль

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

З’ясовано роль і значення міських та волосних громад у складних політичних

відносинах з Києвом, коли почалися центробіжні тенденції, спрямовані на створення

волостей-держав у Х–ХІІ ст.

Ключові слова: територіальна громада, Київська Русь, “город”, “град”, міська

волость, земля-волость, удільне князівство.

Територіальна громада протягом століть відігравала важливу роль у

формуванні українського суспільства та його державності. Особливо складним був

період Х–ХІІ ст. Київської Русі, коли почались центробіжні тенденції, коли окремі

землі-волості, міста-держави боролися за незалежність від Києва та західних

держав. У цій ситуації заслуговує на увагу активна позиція і діяльність міських і

волосних громад, які володіли обширними територіями та прагнули закріпити на

них свою незалежну владу.

Доводиться констатувати, що поки науковці України не опублікували

конкретних праць, в яких би висвітлювати питання міських та волосних громад

Київської Русі як активних учасників політичного життя. Проте маємо низку

історико-правових, історичних праць, в яких розглянено окремі аспекти діяльності

міських і волосних громад, спрямованих на централізацію і децентралізацію

Київської Русі, що можуть послужити вагомою джерельною базою для подальшого

пізнання політичної діяльності територіальних громад в Україні.

Територіальні г

ромади міст були більш складними і різноманітними на відміну

від сільських. За висловом М.С. Грушевського, “міське життя було тільки дальшим

ступенем розвою сільського” [1, с. 360].

Схожі погляди цього питання висловлював В.Й. Довженок, розглядавши

феодальні замки як єдиний з сільською округою соціально-економічний комплекс

[2, с. 217]. У спеціальній праці, присвяченій давньоруським городищам-замкам,

В.Й. Довженок виділяє їх характерні ознаки: невеликі розміри укріплень, забудова

жилих споруд вздовж валу, конструктивний зв’язок їх частин з оборонними

спорудами, наявність сільської округи. До феодальних замків дослідник зачислив

більшість городищ, розкопаних до цього часу в Подніпров’ї і Порос’ї:

Райковецьке, Колодяжинське, Княжа гора, поблизу хутора Половецького, Девіч-

гора. Соціальний склад такого феодального двору був строкатим, дослідник

вважав, що тут могли проживати відомі з писемних джерел рядовичі, закупи,

челядь, вотчинна адміністрація, дружинники, а також самі володарі замків, їх

тиуни [3, с. 103].

Такого типу археологічні пам’ятники не можна інтерпретувати як село

давньоруських літописів. Для них існував спеціальний термін – “города”, “гради”,

котрий, очевидно, означав будь-яке укріплене поселення, здатне у випадку

небезпеки сховати за своїми стінами його мешканців. Поряд з тим, вважати такі

городища містами, зі всіма атрибутами міського устрою, також немає достатніх

підстав. П.П. Толочко виділяє аграрно-феодальні міста і зазначає, що вони були відомі у всіх давньоруських землях, але особливо характерні для лісостеповоїзони

зїї плодородними земельними угіддями [4, с. 103].

Низка фундаментальних археологічних досліджень були присвячені вивченню

давньоруських городищ. Зокрема, О.В. Кузя писав, що саме в Середнім

Подніпров’ї розміщена найбільша кількість городищ (100) площею від 0,3 до 1 га.

Багато з них були сільськими садибами-замками феодалів-землевласників,

центрами феодальних вотчин. Вони відображають процес виникнення, поширення

і зміцнення феодальних вотчин, тобто і всієї історії феодального землеволодіння у

давній Русі [5, с. 40, 42]. Співвідношення маленьких за площею городищ з

феодальними замками ускладнюється тими обставинами, що вони за розмірами

оборонних конструкцій і забудовою не відрізняються від фортець. М.П. Кучера

підкреслює, що лише за зовнішніми ознаками укріплені двори важко відрізнити не

лише від фортець, але й від поселень міського типу [6, с. 85].

Джерела підтверджують, що становлення міських формжиття уКиївській Русі

відбувалося за єдиною соціологічною схемою. Процеси містоутворення були

багатоманітними і різносторонніми. Умовно виділяють три головні шляхи

містоутворення: торговельно-ремісничий, общинно-феодальний і державний [7,

с. 175]. Відбувалися вони майже одночасно, але в різних умовах розвитку і

відігравали неоднакову роль у соціально-економічній і політико-правовій історії

давньоукраїнського міста.

Значну роль у Київській Русі мали міста, які формували міські волості.

О.Є. Пресняков підкреслював, що міська волость є основним елементом

давньоруської державності [8, с. 394]. Інші дослідники міст Південно-Західної Русі

[9, с. 103] зазначали, що міські волості Південно-Західної Русі формувалися в рамках

племінних територій бужан-волинян, хорватів, тиверців і уличів. То була обширна

територія, що простягалася від Побужжя до нижнього Подністров’я і від Погориння

до басейну ріки Сан [10, с. 94, 101]. Згадані племена не залишались в стороні від

зазіхань Києва на панівне становище у східнослов’янському світі. Під 855 р.

“Повість минулих літ” повідомляє, що князь Олег, оселившись в Києві, “с Уличи на

Тиверцы имяше рать”. В поході Олега на Царгород брали участь багато племен, в

тому числі хорвати, дуліби і тиверці. Якщо врахувати, що за дулібами літописи

приховували і волинян [191, с. 93], то можна сказати: в Олеговому поході брали

участь майже всі союзи племен Побужжя і Подністров’я. На думку Я.Д. Ісаєвича,

“літописний перелік племен, які брали участь в поході, сам по собі доказує скоріше

не повне підпорядкування цих племен Київській Русі, а союзні відносини

прикарпатських і волинських племен з придніпровськими” [11, с. 117–118].Інші дослідники вважають, що обов’язок надання воєнної допомоги і сплати

данини є саме тим, в чому виражалася залежність “прилучених” [12, с. 32]

полянською громадою східнослав’янських племен.

Отож, можна вважати, що союзи племен Побужжя і Подністров’я вже на

початку Х ст. були залучені до сфери впливу того “суперсоюзу” на чолі з Києвом,

котрий формувався повним ходом на великій території Східної Європи. Однак тут

відносини полянського центру з підвладними йому племенами в принципі такі як і

відносини з іншими підкореними східнослов’янськими племенами, й

ускладнювались тим, що землі тих племен межували зземлями західних слов’ян. А

тому сюди, повз придніпровську Русь, прагнули проникнути Чехія і Польща.

Інколи їм це вдавалося. Не випадково літописець сповіщає: “Пішов Володимир до

ляхів і зайняв городи їх – Перемишль, Червен та інші городи…” [13, с. 49]. Похід

відбувся, за свідченням літописця, в 981 р. Тобто, територія, що відзначена літописцем, була предметом суперництва

Київської Русі та Польщі. Наступні події, відображені Повістю минулих літ, не

залишають сумніву щодо цього. Болеслав, як відомо, після втечі з Києва в 1018 р.

“городычервенськізайняв собі” [13, с. 83].

Дещо згодом, у 1032 р. “Ярослав и Мстислав зібрали воїв многих, і пішли на

Ляхів. І зайняли вони городи червенські знову, і спустошали Лядську землю…”

[13, с. 87].

Очевидно, що міста ці не займали пасивної позиції щодо до Київської Русі чи

Польщі. Їхнє прагнення до незалежності від обох сторін проглядається в джерелах

досить визначено. Особливо наочно це виявлено у подіях більш пізнього часу, коли

волинські і галицькі князі, мріючи набути самостійність, користувалися

підтримкою Польщі та інших сусідніх країн [12, с. 35]. На думку Я.Д. Ісаєвича,

цілком імовірно, що князь зі знаттю Червенского і Перемишльського племінних

князівств “давали деякі політичні зобов’язання одночасно і Києву, і чехам

(можливо, користуючись посередництвом висляндсько-лендзянських трибутаріїв

Чехії). Така гнучка політика забезпечувала місцевим політичним утворенням

фактичну незалежність від обидвох центрів” [11, с. 120].

В самій “Руській землі” визначилися центробіжні тенденції: складались,

зокрема, передумови відокремлення Чернігова і Переяслава від Києва [9, с. 83, 84].

Проте процес падіння гегемонії Києва розтягнувся надовго і остаточно завершився

в ХІІ ст. у процесі становлення міських волостей (міст-держав) – суспільно-

територіальних утворень, що прийшли на зміну племінним об’єднанням. Вже в

кінці Х–на початку ХІ ст. в населення Південно-Західної Русі спостерігається

прагнення розірвати зв’язки залежності від Києва. Опорними пунктами боротьби з

київським засиллям тут, як і в інших землях, були міста. Вони набувають значення

центрів соціально-політичногожиття великих територіальних округ.

Дослідники звернули увагу на те, що, згідно з літописом, міста Південно-

Західної Русі кінця Х–початку ХІ ст., зокрема “червенские города”, є втіленням

землі-волості, що становлять в ній основну ланку [14, с. 118]. Звідси робимо

висновок про те, що “міста самі в значній степені формували свою волость” [15,

с. 314].Описуючи міста Південно-Західної Русі кінця Х–початку ХІ ст., літописець

ознайомлює нас з поселеннями різних стадійних рівнів. Він називає місто Волинь –

давній племінний центр, походження якого губиться у тьмі часів [13, с. 82, 121].

ХІ ст. – останній хронологічний зріз існування Волиня. Цей племінний центр

зійшов з історичної сцени, не зумівши перебудуватися в нових соціальних умовах.

Його місце посіло місто Володимир, уперше згадане у літописі під 988 р. [13,

с. 67]. Володимир був розміщений недалеко від Волиня, що дає змогу нам

говорити, як і в багатьох інших подібних випадках, про “перенос города”,

розуміючи під цим переміщення правлячих функцій із одного міста до іншого.

Останню обставину дослідники сприймають неоднозначно . Так, М.М. Тихомиров

вважає, що заснування нового міста “недалеко від древньої Волині, очевидно, було

зв’язано з прагненням Володимира підірвати владу місцевих волинських князів або

старшин племінного центру” [15, с. 315].

Проаналізувавши джерела доходимо висновку, що поява нового центру – міста

Володимира є передусім наслідком місцевих внутрішньосуспільних рухів, а

використання міста київським князем для зміцнення свого впливу в Західній Русі –

побічне явище, що не відображає соціальної суті поселення. Не заперечуючи малих

розмірів раннього Володимира, дослідники підкреслюють велику соціально-політичну роль міста, що зосередив прилеглу до нього округу [9, с. 108].

Невипадково літописець згадує Володимир поряд з іншими містами Русі, такими,

як Новгород, Полоцьк, Ростов тощо. [13, с. 67].

Отож, на зміну племінному центру Волиню в кінці Х–початку ХІ ст. прийшов

Володимир – майбутнє столичне місто Волинської землі, яке об’єднало навколо

себе значну за розмірами територію. Перед нами два типи міських поселень.

Перший був породжений родоплемінною епохою, другий був наслідком

утвердження територіальних зв’язків, що витісняли зв’язки родинні.

Складніша ситуація з розкриттям соціальної суті Перемишля, Белза, Червена і

“червенских градов”. Питання полягає в тому, до якої категорії їх зачислити: до

розряду племінних центрів, чи до нових міст, аналогів Володимира. Я.Д. Ісаєвич

говорить про Червенське і Перемишльське племінні князівства [11, с. 121]. Якщо

місто Волинь зникає з сторінок літопису, то місто Червень продовжує фігурувати,

перетворюючись на волосний центр зі своїм князівством. В тому ж напрямку

історично розвивалися Перемишль і Белз. Більшість джерел підтверджують, що ці

міста були новостворені й знаменували початок територіально-громадівської епохи

[9, с. 110], коли закладалися основи майбутніх земель-волостей, або міст-держав.

Проте ні Червену, ні Перемишлю, ні Белзу не судилося стати головним містом

регіону. Ним став Володимир, перша літописна згадка про який свідчить про його

важливу соціально-політичну функцію як столичного міста. Наявність князівства у

Володимирі – факт, який засвідчує те, що місцеві громади істотно просунулись на

шляху соціально-політичної інтеграції. Досить раннє утворення володимирської

єпископії доцільно трактувати у томужзначенні [16, с. 291–292].

До 50-х років ХІ ст. політичне значення Володимира ще більше зросло. У

знаменитому “За віщанні” князя Ярослава він був поставлений у загальний перелік

з Києвом, Черніговом, Переясловом іСмоленськом.У міру того, як формувалася Володимирська волость і відбувалася

консолідація місцевих соціальних сил, загострювалася боротьба Володимира за

незалежність від Києва. Однак у першій половині ХІ ст. влада Києва над

Володимиром була ще надто сильною. Міська громада покірно приймає до себе на

княжіння синів великого князя Київського, де князював Всеволод Володимирович,

згодом Святослав Ярославович [13, с. 99]. Відома грань у відносинах київської

громади з Володимиром, як і з іншими великими містами Русі, відбувається у

середині ХІ ст. [9, с. 166–167]. Розподіл руських земель Ярославом Мудрим між

синами напередодні його смерті відобразив не лише ускладнення міжкнязівських

відносин, але й глибинні тенденції до самостійності підпорядкованих поки що

Києву давньоруських волостей, формування яких в середині ХІ ст. дало відчутні

результати.

Після смерті Ярослава Мудрого у волинсько-прикарпатській частині Київської

Русі, як зазначає Я.Д. Ісаєвич, князювали “під рукою” київського великого князя

молодші представники династії: сини Ярослава Мудрого – Ігор (1054–1057),

Всеволод (1073–1076), його внук Ярополк Ізяславич (1079–1086). У 1084 р.

Прикарпаття відокремилося, тут утворилися три удільні князівства: Перемишльське,

Теребовельське і Звенигородське. Князювали в них правнуки Ярослава Мудрого,

брати Ростиславичі: Рюрик у Перемишлі, Василько у Теребовлі, Володар у

Звенигороді. Після смерті РюрикаВолодар посів Перемишль [17].

Наприкінці ХІ ст. формування міських волостей (міст-держав) у Київській

Русі, що відбувалося на основі консолідації місцевих сил, набуло рельєфних форм.

Про це свідчить така знаменна подія, як з’їзд князів у Любечі 1097 р., який знаменував собою остаточний розпад Київської Русі на три великі волості:

Київську, Чернігівську і Переяславську [14, с. 90–92].

Меншою мірою це стосується Володимира, Перемишля і Теребовля, статус

яких, як видно з літопису, дещо відрізнявся від статусу Чернігова і Переяслава.

Різниця проявлялася і в обґрунтуванні прав учасників з’їзду 1097 р. на те чи інше

князювання: Святополк Ізяславич, Володимир Всеволодович, Давид, Олег і

Ярослав Святославичі закріпили за собою Київ, Переяславль і Чернігів, оскільки

там правили їхні батьки, а Давид Ігоревич, Володар і Василько Ростиславовичі

залишились у Володимирі Перемишлі й Теребовлі на тій підставі, що свого часу їх

“роздаял” князям Всеволод, який сидів у Києві. Після Любецького з’їзду події

швидко змінюються. Тільки-но примирившись князі роз’їхались із Любеча, як

спалахнула нова міжкнязівська інтрига. Київський князь Святополк вирішив

забрати волості від Володаря і Василька, висловивши при цьому такий аргумент:

“Се есть волость, отца моего и брата” [13, с. 153]. Святополк, отже, оголосив

Перемишль і Теребовль своєю “отчиною”, що означало приєднання цих міст до

Києва. Вчиняючи так, Святополк враховував давні традиції підпорядкування

Перемишля і Теребовля Києву. Однак час його могутності безповоротно минув, і

Святополк потерпів поразку. Володаря і Василька підтримало місцеве населення,

яке прагнуло до незалежності від київської громади. Літописець показує масову

битву: “На поле на Рожни” воювали “вои” – народне ополчення. Ростиславичі

опиралися на місцеву воєнну організацію, що була демократичною в своїй основі,

джерелом сили князів. Але “вои” оточували не лише Ростиславичів, Святополк

також пішов на Володаря і Василька, “надеялся на множество вой” [13, с. 153].

Двостороння участь численних воїв у зіткненні Святополка з Ростиславичами, як

підкреслюється в джерелах, у княжих конфліктах виявляється в боротьбі міських

громад, зокрема перемишльської і теребовлянськоїз київською [9, с. 117].

Ростиславичам доводилося відстоювати свої володіння від князів київських і

волинських. Особливо трагічним епізодом було підступне осліплення Василька

Теребовельського з наказу волинського князяДавида Ігоровича, який діяв у союзіз

київським княземСвятополком Ізяславичем.У 1099 р. Володар і Василько Ростиславичі перемогли у битві на Рожному полі

(поблизу сучасного Золочева) Святополка, але той спровокував проти Ростиславичів

угорського короля Кальмана. Це був перший вияв агресії угорських феодалів на

північ від Карпат. Однак Володареві й Василькові вдалося залучити на свій бік

Давида Ігоровича, а такожувійти в союзз половецьким ханом Боняком. Їх об’єднані

війська перемогли угорську армію в битві під Перемишлем, і це на певний час

затримало спроби експансії Угорського королівства на північномуПрикарпатті [17].

Щоб зміцнити свої позиції, Ростиславичі уклали союз з Візантією, скріплений

одруженням дочки Володаря зімператором Олексієм і Комніном. Але Ростиславичі,

яким доводилося вести виснажливі міжусобні війни з іншими князями і одночасно

захищати західний кордон від тиску польських та угорських феодалів, а південно-

східний – від половців, навряд чи мали можливість поширювати активну політику на

Закарпатті. Тут у ХІІ ст. кордон угорських володінь посунувся на північ, приблизно

до засічної лініїміж МукачевоміСвалявою [17].

Син Володаря Володимир об’єднав Перемишльську, Теребовельську і

Звенигородську землі у складі одного князівства, стольним містом якого з 1144 р. став

Галич. На Волині, де раніше мінялися князі – підручні київського князя – окрему

династію започаткував у середині ХІІ ст. Ізяслав Мстиславич (внук Володимира

Мономаха), який правив уВолодимирі протягом 1136 і 1146–1154 р. [17]. Варто зазначити, що Любечський з’їзд і події, що сталися після нього,

засвідчили, що у своїй діяльності князі значною мірою керувалися громадами

волосних міст, де вони князювали. Зокрема, в описанніз’їзду в Любечі присутнім є

земський фон. Дійшовши до згоди, князі проголосили: “А якщо відтепер хто на

кого встане, то проти того будемо ми всі і чесний хрест”. І сказали вони всі: “Хай

буде проти нього хрест чесний і вся земля Руська” [13, с. 146].

Згадка в клятві князів Київської Русі має глибокий сенс: земські сили, як і

колективна воля князів, оголошені джерелом гарантій домовленостей в Любечі [19,

с. 119].

В кінці ХІ ст. Київська Русь переживала період пожвавленого росту волостей.

Навіть у період господарювання київських князів на Володимирській землі

розвиток волосного життя тут не призупинявся. В першій половині ХІІ ст.

помітним тут був територіальний ріст Волинської зокрема, де відбувається

конкретна фіксація її рубежів [18, с. 63–67]. Ускладнюється й сама волосна

система, в середині якої виникають міські центри, що тяжіють до незалежності від

головного міста. У межах старої Володимирської волості формуються дрібніші

волості, очолені своїми містами, що також претендують на автономію щодо

Володимира. Прикладом може слугувати м. Луцьк. У джерелах середини ХІІ ст.

він вже фігурує нарівніз м. Володимиром [19, с. 387].

Володимир разом з передмістям становив велику за розмірами волость

Південно-Західної Русі. В кінці ХІ–на початку ХІІ ст. ця волость – державне

утворення, що склалося головно як місто-держава республіканського типу з

демократичним устроєм Подальша історія м. Володимира розвивалася під знаком піднесення місцевої

громади ізагострення боротьби зКиєвом. У 1117 р. Володимир Мономах зібрав цілу

коаліцію князів, щоб іти на Ярослава Святополчича, який жив у Володимирі [19,

с. 284]. На думку П.О. Іванова, похід був зумовлений суперечностями міжполітикою

Мономаха і тяжінням земель до відокремлення [20, с. 132]. Крім цього, як зазначено

в джерелах [21, с. 122], політика Володимира Мономаха не була сугубо особистою

творчістю князя. Вона була звичайною для київських правителів. Однак на ній

безумовно яскраво відобразилася індивідуальність Мономаха – людини обдарованої

і вольової. Не можна спрощувати питання щодо вбачання в Мономаху лише

звичайного провідника політики київської громади. Прагнення володарювати серед

князів – було однією із особливостей його характеру. І на цей раз він хотів змирити

норовистого Святополчича, йому це вдалося: “Ярославу покорившуся і вдарившю

челом перед строем своим Володимером, и наказав его Владимер о всем, веля ему к

себе приходити, когда тя позву” [19, с. 284–285]. Привернення Ярослава до покори

не вичерпувало мети походу київського князя, якому важливо було й інше:

припинити намір володимирської громади до розширення своєї волості.

Досить красномовне з огляду на це повідомлення В.М. Татищева про те, що

Ярослав Святополкович хотів “у Владимира область по Гориню отінять”, –

“владения лишить”, а Василька і Володаря – “владения лишить” [21, с. 132].

Здійснити цей намір Ярослав міг, спираючись переважно на місцеві сили [22,

с. 404]. Зокрема, за міжкнязівською інтригою виступає черговий конфлікт

волостей. Зокрема, ми бачимо, як володимирська громада робила спробу

розширити власну територію за рахунок Погориння, що перебувало у складі

Київської землі і було яблоком розбрату між київськими і волинськими князями

[23, с. 108], а також відродити владарювання над Перемишлем і Теребовлем –

волостямиВолодаря іВасилька Сучасний дослідник І.Я. Фроянов, котрий аналізував суспільний і державний

лад Київської Русі, зазначив: “Безпосередня демократія, що виявлялася у прямій

участі народу в діяльності народних вічевих зборів, – важливіша ознака цього ладу.

Народоправство – це той молот, котрий дробив волості на частини, створюючи

нові, більш дрібні волості” [9, с. 127].

Аналіз джерел доводить, що територія Київської Русі поділялася князівства, а

князівства – на менші територіальні одиниці – волості. Назви волостей походять

від назви міст, що були центрами волостей. Місто і земля з поселеннями, що

прилягали до міста, становили адміністративно-територіальну єдність, яка в

умовах Київської Русі була неминучим, історично-необхідним явищем. Міська

волость вважалася основним елементом давньоруської державності. Поступово

волость-громада була сформована як адміністративно-територіальна одиниця з

певнимифункціями княжої влади.

Основними органами самоврядування у містах Київської Русі були віче і князь.

Віче – це народні збори, що були складовою частиною давньоруського суспільства.

Повноваження вічевих зборів були досить широкими: запрошення і обрання князя,

прийняття його або зняття; громада радилася з князем, пред’являла йому свої вимоги;

обговорювала і вирішувала різні питання, в тому числі політичні. Віче слугувало ніби

корективом княжого правління. В джерелах немає випадків, щоб князь користувався

вічем як знаряддям, скликав його для виконання своїх розпоряджень. Це свідчить про

незалежність громадиміста-волості уКиївськійРусі.

1. Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / М. Грушевський. – К. : Наукова

думка, 1991. – 590 с.

2. Довженок В.Й. Землеробство Древньої Русі / В.Й. Довженок. – К.: АН УРСР, 1961. –

267 с.

3. Довженок В.Й. Древньоруські городища-замки / В.Й. Довженок. // Археологія. 1961. Т.

ХІІІ. – С. 103–105.

4. Толочко П.П. Города и сельскохозяйственная округа на Руси в ІХ–ХІІІ в.в.: Древние

славяне и Киевская Русь / П.П. Толочко. – К., 1989. – 197 с.

5. Кузя А.В. Друвнерусские городища Х–ХІІІ в.в. / А.В. Кузя // Свод археологических

памятников. – М. : Наука, 1996. – С. 38–44.

6. Кучера М.П. Слов’янсько-руські городища VІІІ–ХІІІ ст. між Сяном і Сіверським

Дінцем / М.П. Кучера. – К., 1999. – 129 с.

7. Толочко П.П. Киевская Русь / П.П. Толочко. – К .: Абрис, 1989. – 197 с.

8. Пресняков А.Е. Княжое право в древней Руси: Лекции по русской истории. Киевская

Русь / А.Е. Пресняков. – М. : Наука, 1993. – 653 с.

9. Фроянов И.Я. Города государств Древней Руси / И.Я. Фроянов, А.Ю. Дворченко. – Л. :

Изд-во Ленингр. ун-та, 1988. – 268 с.

10. Седов В.В. Восточные славяне в VІ–ХІІІ в.в. / В.В. Седов. / Отв. ред. Б.А. Рыбаков. –

М. : Наука, 1982. – 327 с.

11. Исаевич Я.Д. “Грады червенские” и Перемышльская земля в политических

взаимоотношениях между восточными и западными славянами (конец ІХ – начало ХІ

в.). Исследования по истории славянских и балканских народов. Эпоха средневековья:

Киевская Русь и ее славянские соседи / Я.Д. Исаевич. / Отв. ред. В.Д. Королюк. – М. :

Наука, 1972. – С. 107–124.

12. ПашутоВ.Т. Внешняя политикаДревней Руси / В.Т. Пашуто. – М.: Наука, 1968. – 472 с.

13. Літопис руський. За Іпатіївським списком / Перекл. Л. Махновець. – К. : Дніпро, 1989.

– 591 с.

14. Котляр Н.Ф. Роль городов в процессе государственного освоения территории Галицко-

Волынской Руси (до начала ХІІІ в.) / Н.Ф. Котляр // Феодализм в России. Юбилейные

чтения, посвященные 80-летию со дня рождения академика Л.В. Черепнина: Тезисы

докладов и сообщений. – М.: Наука, 1985. – С. 116–119.

15. Тихомиров М.Н. Древнерусские города / М.Н. Тихомиров. – М. : Наука, 1956. – 477 с.

16. Голубинский Е. История русской церкви / Е. Голубинский. – Т. 1. – М., 1880. – 596 с.

17. ІсаєвичЯ.Д. Нашляху до державності / Я.Д. Ісаєвич. // Вільна Україна. – 1989. – 10 груд.

18. Котляр Н.Ф. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской

Руси ІХ–ХІІІ в.в. / Н.Ф. Котляр. – К .: Наукова думка, 1985. – 184 с.

19. Полное собрание русских летописей, изданное по высочайшему повелению

Археографической комиссии (ПСРЛ): В 38 т. – М. : АН СССР. – Т. 2. – С. 387.

20. Иванов А.А. Исторические судьбы Волынской земли с древнейших времен до конца

ХІV века / А.А. Иванов. – Одеса, 1895. – 270 с.

21. Татищев В.Н. История Российская: В 7 т. / В.Н. Татищев – М.-Л.: Изд-во АН СССР,

1963. – Т. 2. – 352 с.

22. Соловьев С.М. История древнейших времен: В 6 т. / С.М. Соловьев. – СПб. : Общество

польза, 1894. – Т. 2. – 1726 с.

23. Барсов Н.Н. Очерки русской исторической географии / Н.Н. Барсов. – Варшава, 1885. –

290 с.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук