Головна

ПОЛІТИЧНІ ЧИННИКИ КОРУПЦІЇ В УКРАЇНІ А. Бойко


ПОЛІТИЧНІ ЧИННИКИ КОРУПЦІЇ В УКРАЇНІ

А. Бойко

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

 

У статті здійснено кримінологічну характеристику впливу політичних чинників на

корупцію в Україні. Політичні чинники корупції розглядаються у ракурсі змін політичного

режиму в Україні.

Ключові слова: корупція, чинники корупції, політичні чинники корупції.

У кримінологічній науковій літературі питання про характер впливу

політичних чинників на корупцію висвітлюється лише в працях окремих авторів.

Наприклад, певні аспекти цієї проблематики висвітлені у дослідженнях

Б. Волженкіна, В. Колесникова, М. Мельника, С. Сулашкіна та О. Дамаскіна

[1, с. 260-308; 2, с.56-82; 3, с. 42-50; 4, с. 45-60]. Але особливостям впливу

політичних чинників на стан корупції в Україні у сучасних умовах практично

уваги не приділяється. Тому є актуальною висвітлення цієї проблеми.

Політичні чинники корупції найкраще розглядати в ракурсі розвитку

політичного режиму в сучасній Україні.

У найзагальнішому вигляді політичний режим можна поділити на

демократичний і недемократичний.

Для демократичного політичного режиму характерна сукупність відповідних

ознак, зокрема: конституційне проголошення і здійснення соціально-економічних

та політичних прав громадян, їх організацій, наявність і діяльність вільних

політичних партій (у тому числі опозиційних); виборність та змінність

центральних місцевих органів

державної влади й органів місцевого

самоврядування; офіційне визнання принципу законності та конституційності,

принципу розподілу влади; існування інститутів представницької і безпосередньої

демократії; наявність політичних свобод – гласності в діяльності держави, свободи

слова, преси, мітингів і демонстрацій, протестів тощо, за допомогою яких

суверенні суб’єкти громадянського суспільства реалізують політичну діяльність,

беруть участь у політичному, громадськомужитті та ін. [5, с. 359].

Відсутність будь-якої з названих ознак або їх неповна чи викривлена

реалізація обмежує демократичну сферу суспільства, а в певних конкретно-

історичних умовах може призвести до переродження політичного режиму на

антидемократичний. Установлення ж постійного контролю суспільства за

дотриманням нормативних параметрів політичного режиму дає змогу не

допустити появи в його межах небезпечних деструктивних мутацій і сприяє

вдосконаленню.сконаленню.

Формування демократичного політичного режиму успішне лише за умови, що

такий процес відбувається в загальному контексті становлення громадянського

суспільства та верховенства права і це спричиняє зміни всієї політичної системи.

Аналізуючи політичні чинники корупції в Україні, насамперед зауважимо, що

на етапі становлення соціально орієнтованої ринкової економіки вони мають

беззаперечну перевагу над багатьма іншими. Як засвідчує практика успішне

впровадження реформ у цей період переважно залежить від якості самих

політичних рішень, правильно обраних пріоритетів. Політиці на цьому етапі

належить вирішальна роль. В Україніз отриманням нею незалежності виник новий політичний режим, що

не лише змінив структуру державної влади та властивих їй методів реалізації

політичної волі, а й баланс соціальних і політичних сил у суспільстві. Відбулася

докорінна зміна соціальної основи суспільства, сформувався новий суспільно-

політичний баланс, в якому значно посилилась роль впливових соціальних верств,

змінилась структура їхніх інтересів і, відповідно, структура морально-ціннісних

параметрів суспільства. Соціальної і політичної ваги у суспільстві набули

корпоративно-бюрократичні групи, які стали свого роду домінантою у розвитку

багатьох політичних змін. Це давало і надалі дає змогу бізнесово-політичній еліті

розв’язувати свої корпоративні проблеми за рахунок ресурсів держави. Усе це

ускладнює процеси демократизації в Україні, а на сьогодні ще й створює умови для

посилення авторитарного впливу Президента України.

Назвати демократичним такий політичний режим можна дуже умовно: це,

радше, – олігархічна форма державного правління, що має окремі ознаки

авторитаризму. Силові й радикальні способи проведення політики, ігнорування

елементарних моральних норм, постійне замасковування непорядних вчинків,

використання правоохоронних органів для політичного тиску – все це несумісне з

практикою функціонування вільних демократичних суспільств і соціально

орієнтованої ринкової економіки.

Вплив на різного роду соціальні процеси з метою отримання політичної та

економічної вигоди, зміцнення свого владного статусу і впливу – саме це керує

правлячою політичною елітою.

За активного сприяння державної влади діяльність окремих фінансово-

бюрократичних груп стала дієвим чинником не лише економічного життя країни, а

й політичного. Фінансова залежність політичних сил в Україні від великих

фінансово-бюрократичних груп обумовила фактичну їх підконтрольність цим

групам. Це деформувало політичну систему в Україні й нейтралізувало основи для

формування громадянського суспільства.Політична еліта не зважає на те, що для ефективних реформ потрібна політична

воля та суспільна підтримка у визначенні найважливіших економічних пріоритетів і

методів їх досягнення, що необхідний постійний пошук компромісів між владою й

опозицією, відмова від нав’язування суспільству рішень “зверху”, яких воно не

сприймає. Державні владні структури, громадсько-політичні організації та засоби

масової інформації мають бути активними у впровадженні демократичних і

моральних засад у політичному житті, зразками справжньої громадянської

відповідальності. Нажаль, “наведення ладу” в державній владі і надалі сприймається

як ліквідація одних і створення інших відомств, або постійна перестановка кадрів у

верхніх ешелонах державних органів. Ці прийоми вже випробувані в

трансформаційних умовах і часто підміняють важливіші заходи з підвищення

авторитету і ролі держави у здійсненні соціально-економічних та інших перетворень.

На превеликий жаль, реальна здатність сьогоднішньої державної влади

управляти багатьма соціальними процесами виявилась не такою ефективною, як

цього прагнуло суспільство. Державна влада залишається інструментом доступу до

бюджетних ресурсів, наділення привілеями тощо. У цих сферах державне втручання

перейшло всімежі, сформувавши сприятливі умови для поширення корупції.

Зміщення спрямованості рішень зі соціально значущих на корпоративні

зумовили низький рівень адекватності реагування державної влади на соціальні

запити. Намагання дистанціюватись від будь-якої відповідальності за провали у

проведенні реформ й ідентифікація себе виключно з правлячою політичною командою спричинило системне зниження чутливості влади до наростаючого

соціального дискомфорту.

І насправді, дії державної влади, особливо з послаблення та нейтралізації

опозиції, пригальмовують наростання політичного невдоволення населення.

Фіктивне політичне життя, неможливість політичної опозиції відповідально

впливати на ситуацію в країні підштовхнули багатьох опозиційних політиків

розміняти політичний капітал на економічний або вдатись до відверто авантюрних

і нецивілізованих форм політичної діяльності.

Відсутність дієвої опозиції, яка б ґрунтувалась на ідейно-ідеологічних

розбіжностях з владою, лише сприяє поширенню зловживань в діяльності органів

державної влади, кругової поруки та протиправного лобізму.

Відсутність механізмів використання потенціалу політичної опозиції для

визначення стратегії суспільного розвитку, пошуку оптимального співвідношення

політичної боротьби та співробітництва, наявність пропрезидентської більшості у

Верховній Раді України посилюють авторитарне спрямування політичного режиму

в країні.

За таких умов дуже важко зберігати соціальну інтегрованість у суспільстві,

адже правлячий режим не бере до уваги інтереси значних соціальних верств і

опозиційних партій, які представляють їхні інтереси. Суспільство ж перебуває в

стані ідейно-політичної поляризації. Політичний режим в Україні за своїми

структурними характеристиками близький до демократії, але демократії

олігархічного типу, коли частина демократичних інститутів встановлена, але все

ще не укорінена соціально, коли ще не створені адекватні соціальні зв’язки та

структури громадянського суспільства Процес переходу до демократичного політичного режиму ще далекий від

завершення, адже демократичні інститути не повністю вкоренились у суспільстві, а

норми демократичного правління та демократичного узгодження інтересів

визнають не всі суб’єкти політичного процесу. Сама процедура вільних виборів, як

виявилось, не є гарантією демократизації.

За відсутності впливових опозиційних партій і незалежного від державної

влади місцевого самоврядування, перспективи демократичної трансформації

авторитарно-олігархічної системи є дуже складними. Важко сформувати відносно

міцні державні інститути, забезпечити розподіл і баланс між різними гілками

державної влади, гарантувати свободу слова, створити механізми ефективного

недержавного контролю за діяльністю державної влади.

Після президентських виборів 2010 р. повернулась система неформальних

норм і домовленостей, а особливо система примусового арбітражу, яка була

запроваджена Президентом Л. Кучмою. Система неформальних правил,

підкріплена політичною владою, забезпечує правлячій еліті стабільність у владі та

захист від соціального контролю. Але це перешкоджає підвищувати ефективність

функціонування владних структур, забезпечувати ефективну діяльність

парламентської та позапарламентської опозиції. Ігнорування дієвого механізму

політичної консолідації суспільства – діяльності політичної опозиції, її чіткого

правового існування як повноцінного та повноправного суб’єкта політичного

процесу перешкоджає утвердженню демократичного політичного режиму.

Відсутність механізмів використання потенціалу політичної опозиції для

визначення стратегії суспільного розвитку, пошуку оптимального співвідношення

політичної боротьби та співпраці не дає змоги консолідувати наше суспільство.

Тож забезпечення ефективної діяльності парламентської більшості й цивілізованого існування опозиції, а також підвищення ролі політичних партій як

представників громадянського суспільства у відносинах з владою може

стабілізувати політичні процеси.

Найбільша проблема, напевно, полягає в тому, що і дотепер державна влада у

реформуванні політичних і неполітичних інститутів постійно та систематично

відстає від реального перебігу змін у суспільстві.

Тому саме державна влада причетна до послаблення основ демократії та

паростків свободи економічної поведінки в легальному секторі господарювання,

наслідком чого стала криміналізація багатьох сфер суспільного життя й особливо –

зростання корупції.

Саме фінансово-бюрократичні групи і надалі активно діють у використанні

державних ресурсів.

Свідомість сучасної політичної еліти, по суті, отруєна відчуттям власної

значущості та високого призначення, хоча насправді їх завданням залишається

подальше зміцнення економічних і політичних позицій.

Політична нестабільність негативно впливає на економічні відносини,

функціонування механізму ринкового регулювання, що, в свою чергу, призводить

до падіння життєвого рівня населення, його незахищеності у правовій і соціальних

сферах.Загалом діяльність Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України,

Президента України не вирізняється конструктивізмом і політичною відповідальністю

за її результати. У багатьох випадках ці органи в прийнятті важливих державних

рішень і надалі вдаються до короткострокової політичної чи іншої вигоди.

Подальша соціально-політична консолідація суспільства неможлива без

розвитку громадянського суспільства та його інституцій, насамперед політичних

партій. На сучасному етапі більшість партій є незалежними від суспільства

структурами, створеними під конкретних осіб, призначення яких зводиться до

проштовхування у державну владу своїх лідерів або прикриття їхньої

підприємницької діяльності. Політичні партії так і залишились представниками не

соціальних верств із відповідною програмною ідеологією, а власних фінансово-

бюрократичних, корпоративних інтересів або своїх політичних амбіцій; вони так і

не стали повноцінними учасниками політичних процесів, спрямованих на

соціально-політичну консолідацію українського суспільства. Навіть партії

державницького спрямування не мають конструктивних програм діяльності й не

репрезентують належно інтереси основних соціальних груп.

Слабкість нашої політичної системи пов’язана і з низькою активністю

громадських організацій у суспільно-державному житті. Це засвідчує незрілість

політичної еліти та незрілість громадянського суспільства, яке не здатне впливати

на політиків у такий спосіб, щоби досягати стратегічних компромісів в інтересах

усього суспільства. Політична еліта демонструє відверте нехтування інтересами

суспільства, задля вузькопартійних і корпоративних інтересів.

Сьогоднішня політична еліта не здатна адекватно відповідати на нові

соціально-політичні запити, що сприяє наростанню кризи не лише в соціально-

економічні, а й в інших сферах суспільногожиття.

Однак до позитивів сьогодення можна віднести переважне спрямування

суспільної свідомості на демократичний шлях розвитку. Активна громадянська

позиція населення до певної міри сприяє протидії відверто неадекватним рішенням

державної влади, особливо у сфері функціонування дрібного і середнього бізнесу,

пенсійної реформи тощо. Підсумовуючи, наголосимо на тих особливостях політичного процесу в Україні

в період переходу до ринкової економіки, які мають суперечливий характер і

становлять кримінологічний інтерес для розуміння детермінації корупції.

З-поміжосновних особливостей необхідно виокремити такі:

– невідмежованість політики від бізнесу, суспільних і особистих відносин, що

відбувається у зв’язку з незрілістю інститутів громадянського суспільства, які

повинні її обмежувати й контролювати;

– нерозуміння основними суб’єктами політичного життя цінностей свободи і

демократії;

– існування активного політичного стилю, який виявляється в нав’язуванні

суспільству не завжди виправданих нововведень державною владою, дії

принципу “колективної відповідальності”, що породжує традицію

безвідповідальності державної влади за наслідки прийнятих рішень;

– висока концентрація політичної влади та ресурсів у правлячої еліти, що

провокує опозицію виступати радикальними противниками, а не політичними

опонентами;

– неефективність держави як основного соціального інституту, що

безпосередньо управляє суспільством, його нездатність забезпечити консенсус

із найважливіших питань суспільногожиття, вирішувати проблеми бідності;

– узгодження форм авторитарно-олігархічного правління з елементами

демократичної процедури, зокрема з виборами та багатопартійністю;

– значне укорінення неформальних владних відносин, формування елітарного

корпоративізму замість плюралістичної демократії.

Тож політичні чинники створили сприятливі умови для поширення корупції і

формування мотивації до протиправної діяльності представників корпоративно-

бюрократичних груп і окремих політичних та державних діячів.

1. Политический режим и преступность / [под ред. В.Н. Бурлакова, Ю.Н. Волкова,

В.П. Сальникова]. – СПб.: Изд-воЮридический центр Пресс 2001. – 365 с.

2. Мельник М.І. Корупція: сутність, поняття, заходи протидії : Монографія / М..

Мельник. – К.: Атіка, 2001. – 304 с.

3. Сулашкин С.С. Государственная политика противодействия коррупции и теневой

экономике в Росси / С.С. Сулашкин, С.В. Максимов, И.Р. Ахметзянов и др. – М.:

Научный эксперт, 2008. – 464 с..

4. Дамаскин О.В. Коррупция: Состояние, причины, противодействие / О.В. Дамаскин. –

М.: ИД “Триумфальная арка”, 2009. – 304 с.

5. Общая теория государства и права: Академ. курс: В 3 т. / [отв. ред. М.Н. Марченко. –

3-е изд., перераб. и доп.]. – М.: Норма, 2007. – Т. 1. – 568 с.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук